Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрями економічної думки в Україні (кінець XIX - початок XX ст.)

Утвердження ринкових форм господарства в Україні

Загальна характеристика індустріального розвитку економіки України

Розвиток зрілої індустріальної регульованої ринкової економіки в Україні почався в останній третині XIX ст. одночасно з розвитком ринкових відносин у країнах Західної Європи та США. Він відбувався в умовах відсутності власної державності в Україні. Українські землі на той час були складовою економічного простору Російської та Австро-Угорської держав. Економіка України нього періоду в науковій літературі оцінюється як колоніальна.

Східна Україна залишалася територіально поділеною на дев'ять губерній. У 1913 р. на цій території проживало 32,6 млн осіб, з них у селах мешкало понад 27,6 млн, або 85 %, у містах - близько 5 млн осіб, або 15 %.

Галичина (разом із Малопольщею) і Буковина були територіальними автономними краями австрійської частини (всього 17 країв), а Закарпаття - угорської території Австро-Угорської монархії (1867). На території Галичини було 49 політичних повітів, 19 міст і 3689 сіл. Проживало 5,3 млн населення, українців - 71,4 %. Центральну виконавчу владу в Королівстві представляв уряд цісарського королівського намісництва з губернатором у Львові та повітовими старостами. Автономне самоврядування виконував Крайовий сейм і, вибраний ним, Крайовий відділ, повітові ради і відділи на чолі з маршал ком, ради і уряди з війтом у громадах. На території Буковини було 11 повітів, населення становило 0,8 млн осіб, Закарпаття - 4 округи і 0,84 млн осіб.

Господарство Східної України в 1913 р. оцінюється як аграрно-індустріальне.

У структурі національної економіки зростало значення промисловості. Співвідношення між вартістю валової продукції промисловості та сільського господарства у структурі матеріального виробництва характеризують такі показники (табл. 10.1).

Таблиця 10.1. Співвідношення між валовою продукцією промисловості й сільського господарства, %

Галузі виробництва

1880 р.

1900 р.

1913 р.

Вартість промислового виробництва

33,4

42,1

48,2

Вартість сільськогосподарського виробництва

66,6

57,9

51,8

У Росії в 1913 р. частка промисловості у вартості продукції матеріального виробництва становила 40 %.

Характерною ознакою економічної динаміки була циклічність. У зв'язку із загальною соціально-економічною відсталістю у Російській імперії світові економічні кризи 1890 р., 1900-1903, 1907- 1908 і 1913-1914 рр. були тривалішими та глибшими порівняно з країнами Західної Європи.

Темпи розвитку російської економіки в історико-економічних джерелах вважають вищими, ніж у Великій Британії, Франції та Німеччині. Темпи зростання ВВП упродовж 1900-1913 рр. у Російській імперії становили 3,7 %, це другий показник серед промислово розвинених країн світу після США (4,6 %). У Росії ВВП збільшився у 1,5 разу, в Німеччині - 1,4, Франції - 1,2, Великій Британії - 1,2 разу. Темпи розвитку російської промисловості в 1890-х і 1909-1913 рр. визначають у 8,8 %.

Інвестиції в українську економіку в 1913 р. становили 465,7 млн руб1. Відбулися зміни у галузевій структурі інвестицій: вкладення у промисловість упродовж 1870-1900 рр. збільшилися з 28,1 до 48,9 %, у сферу обігу - з 13,2 % до 17,1 %, у сільське господарство зменшилися з 58,7 до 37 %. У 1913 р. інвестиції у сільське господарство становили 20 % від загального обсягу.

Іноземні інвестиції становили 1/3 акціонерного капіталу Росії в 1913 р. У 10 найбільших російських банках іноземний капітал досягав 45 %. На частку французького капіталу припадало 33 %, бельгійського - 23, німецького - 14 %. За підрахунками російських учених, щорічні виплати за зовнішніми зобов'язаннями становили 200 млн руб. золотом, а з виплатою процентів із державних кредитів - 600 млн руб.

Понад 25 % усіх іноземних капіталів було вкладено в промисловість України. Так, у металургії іноземцям належало 90 % основного капіталу, у вугільній промисловості - 67 %.

Зміни у соціально-економічних відносинах та організації виробництва пов'язані з розвитком акціонерної власності та акціонерних товариств.

В історії акціонерного засновництва та монополізації найбільше значення мали 1890-ті роки промислового піднесення та економічна криза 1900-1903 рр. Особливістю процесу акціонування був загальноімперський характер, лише деякі з підприємств ви никали з ініціативи української буржуазії. Розвиток акціонерних товариств відбувався в усіх сферах і галузях господарства.

У промисловості Російської імперії в 1861 р. було 128 акціонерних товариств (АТ) з загальним капіталом 256,2 млн руб., у 1893 р. їх налічувалося 643 з капіталом 942,3 млн руб., у 1900 р. - 1369 з капіталом 2402 млн руб., найбільше у вугільній, залізорудній, металургійній, машинобудівній, цукровій та бавовняній галузях. У Києві в 1887 р. було створено акціонерне товариство "Цукровий синдикат", засновниками якого серед російсько-єврейських підприємців були Терещенки як власники 7 заводів.

Акціонерна промисловість України, як і російська загалом, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 1890-х років норма прибутку на капітал коливалася в межах 11,5-15,6 %, що майже вдвоє перевищувало прибутковість західноєвропейських підприємств. На гірничопромислових фірмах, які використовували систему державних замовлень і митного протекціонізму, прибуток досягав у середньому 50 % на капітал, а дивіденди - 30-40 % на капітал.

Кількість банківських установ у Російській імперії в 1913 р. становила 2393, їх капітали - 7 млрд руб. Сім банків, кожний з основним капіталом понад 20 млн руб., володіли 55 % від основного капіталу всіх банків імперії. Вирішальну роль відігравали Азовсько-Донський (92,5 млн руб.), Петербурзький міжнародний комерційний (79 млн руб), Російсько-Азійський (78,5 млн руб.) банки, Російський банк для зовнішньої торгівлі (67,8 млн руб.), Російський торгово-промисловий банк (44,5 млн руб.). Утворилися фінансовий капітал і фінансово-промислові групи (ФПГ). Так, Азовсько-Донський банк контролював підприємства "Продамету", Петербурзький міжнародний - Нікополь-Маріупольське металургійне товариство і Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана.

Формування індустріальної соціальної структури суспільства не завершилося. У 1897 р. у містах проживало 13,6 % населення українських губерній, у 1913 р. - 28 %. У Російській імперії цей показник становив 20,3 %. Урбанізація відбувалась повільніше ніж у країнах Західної Європи.

У 1913 р. в Україні було 3,6 млн вільнонайманих працівників. Робітничий клас формувався повільно. У структурі зайнятості населення промислових робітників було лише 17 %, у сільському господарстві працювало 66,8 %, у сфері обігу - 16,2 % (промислова і торговельна буржуазія, поміщики). У промисловості в 1901 р. працювало 360,2 тис. робітників, у 1916 р. - 812,5 тис.

Швидкий промисловий розвиток зумовив значний приплив населення з Центральної Росії. Наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила 12 %. Це були здебільшого робітники-гірники, металурги та адміністративні службовці.

Російське населення переважало у Донецько-Криворізькому регіоні, містах Катеринославської, Херсонської та Київської губерній. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, а українців - 7, 5 %, у Харкові - відповідно 62,8 і 26, в Одесі - 47,4 і 9,2, у Києві - 54,5 і 21 %. У Донбасі приблизно 70 % робітників були вихідцями з великоросійських губерній.

У загальноросійському економічному потенціалі господарство України мало високий рейтинг. У 1913 р. Україна займала 2,5 % території Російської імперії, в ній проживало 17,5 % населення імперії, було 20 % підприємств, які виробляли 24,3 % від загальної вартості продукції, на них працювало 14,5 % усіх робітників. Україна забезпечувала 21 % валового збору зерна.

У світовій економіці роль господарства Російської імперії характеризують такі показники: частка у світовому ВВП становила 9,07 % (США - 23,49 %, Німеччини - 8,52, Великої Британії - 8,65, Франції - 5,91 %), а у світовому промисловому виробництві - 12,73 % (США - 29,45 %, Німеччини - 9,57, Великої Британії -13,27, Франції - 8,36 %). Однак вартість промислової продукції на душу населення становила 20-30 руб., у США - 300- 400 руб. Перед Першою світовою війною економіка Російської імперії посідала 5-те місце у світі за рівнем індустріального розвитку.

Західна Україна залишалася аграрно-сировинним і збутовим регіоном Австро-Угорської імперії. Перед Першою світовою війною промисловість і банківську систему повністю контролював іноземний, насамперед австро-угорський та німецький, капітал.

Господарство Західної України було аграрним. Інформації щодо структури народного господарства немає. В1912 р. у Галичині та Малопольщі частка сільського господарства, за даними офіційної статистики, становила 45,7 %. У сільському господарстві було зайнято 93 % самодіяльного населення, у промисловості - 4,3 %, серед українців - лише 1,4 %. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більш ніж 5 % населення. Аграрне перенаселення перевищувало потреби сільськогосподарського виробництва в 2-3 рази.

У структурі промисловості вартість фабрично-заводської продукції в 1913 р. дорівнювала лише 1/3 вартості всієї продукції. Загальна кількість фабрично-заводських робітників на західноукраїнських землях досягла приблизно 70 тис Обробна промисловість Західної України на початку XX ст. давала лише 1/6 частину національного доходу краю і близько 1/7 суспільного продукту.

Соціально-економічний розвиток характеризувався активним процесом акціонування та монополізації. В1910 р. на Галичині було 56 акціонерних товариств, Закарпатті та Буковині - 26. У банківській сфері в 1913 р. 7 банків Галичини та 3 банки Буковини володіли 38 % грошових ресурсів усіх банків, без кооперативних. Два банки Галичини (Крайовий і Промисловий) і один банк Буковини (Земельний) контролювали 60 % від вкладів усіх банків цих земель.

Соціальна структура населення відповідала економічній відсталості західноукраїнських земель. Міське населення Західної України в 1880 р. становило 17,1 %, у 1910 р. - 19,8 %. Повільно формувалася національна промислова буржуазія. Поміщики та торговці вкладали гроші у торгівлю, посередництво та спекуляцію.

Розвиток народного господарства України в цей період в науковій літературі характеризується як "наздоганяюча модель", модернізована "згори", якій властиві несистемне використання науково-технічних досягнень, пріоритетність окремих галузей, збереження багатоукладності, соціальні проблеми, активне втручання держави в економічний розвиток.

Важливим чинником розвитку народного господарства України була кооперація.

У Східній Україні її зародження пов'язане з Харківським споживчим кооперативом, статут якого затверджено в 1866 р. Упродовж 1866-1870 рр. засновано 20 споживчих кооперативів. У 1890-х роках - на початку XX ст. сформовано систему кооперативів (за російською термінологією - товариществ) та їх союзних організацій. Розвивалися такі види кооперації, як споживча, кредитна, виробнича, сільськогосподарська.

Споживчих кооперативів у 1912 р. в українських губерніях було 2500 (37 % від загальноімперських). Вони об'єднувались у понад 10 повітових і губернських спілок.

Кредитні кооперативи поділялися на ощадно-позикові та кредитні. В 1912 р. їх діяло відповідно 911 і 2479. Ощадно-позикові товариства функціонували на основі паїв і вступних членських внесків, кредитні - державних позик і пожертвуваних сум. Кооперативи були об'єднані в союзні організації, працював Київський кредитний банк "Союзбанк". їх діяльність регулював закон 1895 р.

Виробнича кооперація започаткована з сільськогосподарської артілі на Херсонщині, заснованої в 1894 р. У 1896 р. таких кооперативів було понад 100. Надалі організовували артілі ремісничі, робітничі, портових вантажників, інженерів тощо. З 1902 р. їх діяльність визначалася за законом про виробничі кооперативи.

Сільськогосподарська кооперація в Україні почала розвиватися в 1912-1914 рр. У Російській імперії її діяльність регулювали статути 1897 р. і 1908 р. Загальних даних щодо кількості сільськогосподарських кооперативів в Україні немає. Відомо, що в 1913 р. у Подільській губернії їх налічувалось 21, Київській - 15. Кооперативні організації створювали сільськогосподарські товариства (за російською термінологією - общества), що займалися культурно-просвітницькою діяльністю серед сільських господарів. Це був період обговорення серед науковців і практиків значення кооперації для селянських господарств.

У Західній Україні діяльність кооперативів визначав австрійський закон про заробітково-господарські спілки (кооперативи) 1873 р. Характерною ознакою кооперації на західноукраїнських землях був національний характер. У1913 р. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1 % від їхньої загальної кількості. Засновниками та керівниками кооперативів були інтелігенція та сільські священики.

До перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту. В 1874 р. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого належало 51 кредитний і 7 промислово-торговельних кооперативів з 17175 членами. Серед них були українці. У 1883 р. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян організовано кооперативне торговельне підприємство "Народна торгівля", яке вважається першим українським споживчим кооперативом. Напередодні Першої світової війни до його складу входило 19 філій і понад 831 крамниця. Перед Першою світовою війною в Західній Україні було 38 українських торговельних кооперативів, у тому числі на Галичині та в Малопольщі - 27, на Буковині - 7, Закарпатті - 3. Польських кооперативів було 18, німецьких - 3, єврейських - 7. Вони об'єднували 68 тис. дрібних виробників.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитного (КСК) - першого західноукраїнського кооперативного союзу. У1913 р. КСК охоплював 427 кооперативів, його загальний оборот досяг майже 106 млн корон (кор.).

Історія української сільськогосподарської кооперації на Галичині почалася у 1899 р. зі Спілки для господарства і торгівлі у Перемишлі. Пропагандистом і організатором сільськогосподарських кооперативів та їх союзних організацій було сільськогосподарське товариство "Сільський господар" (1898) у Львові. Перший молочарський кооператив засновано в 1904 р. У1907 р. організовано Крайовий господарсько-молочарський союз у Стрию - технічний і торговельний центр кооперативного молочарства. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ.

До Першої світової війни було близько 100 молочарських кооперативів, які щорічно переробляли 7 млн літрів молока. В 1911 р. товариство "Сільський господар" заснувало Крайовий союз для вирощування і збуту худоби у Львові, який наприкінці року мав 63 філії та 14 млн кор. в обороті. У цьому ж році торговельний відділ "Сільського господаря" об'єднався з перемишлянською Спілкою для господарства і торгівлі. У результаті виник Крайовий союз господарсько-торговельних спілок - кооператив з обмеженою відповідальністю, що працював як торговельний синдикат товариства "Сільський господар". У 1912 р. він об'єднував 23 низових кооперативи з капіталом 40,4 тис. кор., величина торговельного обороту дорівнювала 2 041,54 тис. кор.

У1904 р. згідно із законом про ревізійні союзи кооперативів (1903) утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об'єднав кооперативні союзи. В 1912 р. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них - 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 67 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів, торговельний оборот становив понад 20 млн кор.

На Галичині працювала так звана "руська" кооперація, керівники якої дотримувалися проросійської орієнтації. В 1909 р. вона об'єднала 100 кооперативів. Державний Крайовий патронат хліборобських спілок був заснований у 1899 р. і мав пропольську орієнтацію. Його членами були 400 українських кооперативів.

На Буковині перший український сільський ощадно-позиковий кооператив виник у 1889 р. У 1896 р. засновано кредитний кооператив у Чернівцях. У1903 р. у Чернівцях утворено союзну організацію "Селянська каса" - організаційний, ревізійний і фінансовий центр усіх видів української кооперації на Буковині. В1912 р. "Селянська каса" охопила 174 кооперативи, з них 159 сільських ощадно-позикових спілок, 8 споживчих і 2 молочарських кооперативи. Перед Першої світовою війною на Буковині було також 26 ощадно-позикових кооперативів, організованих проросійськими діячами.

На Закарпатті українську кооперацію представляли кредитні кооперативи. В 1913 р. їх кількість досягла 206, а їхніх членів налічувалось 51 тис. Вони задовольняли близько 20 % потреб селян у позикових коштах. До Першої світової війни крайового кооперативного союзу не було.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші