Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія зарубіжної літератури XX століття
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Основні риси, тематика та проблематика роману-антиутопії

Антиутопія - це анти-жанр, особливий вид літературного жанру, або, як його іноді називають, "пародійний жанр". Він характеризувався, як і всі жанри даного дослідження:

o відповідністю його зразків певній традиції;

o набором конвенціональних способів і інтерпретацій.

Якщо до утопії зверталися у порівняно мирний, передкризовий час в очікуванні майбутнього, то антиутопії писали в складний період невдач. Анти-утопічний роман - це роман, у якому розкрито абсурдність і безглуздість нового порядку.

Роман-антиутопія показав неспроможність ідей утопістів. Не можна побудувати ідеальне суспільство, де було б щастя для всіх.

Ознаки антиутопії:

o змалювання певного суспільства або держави, їх політичної структури;

o зображення дії в далекому майбутньому (передбачається майбутнє);

o у поданий світ із середини, через бачення його окремими мешканцями, що відчувають на собі його закони і представлені в якості ближніх;

o показ негативних явищ у житті соціалістичного суспільства, класової моралі, нівелювання особистості;

o ведення розповіді від імені героїв, у формі щоденника, нотаток;

o відсутність опису домашнього житла і родини, як місця, де панують свої принципи і духовна атмосфера;

o мешканцям антиутопічних міст притаманні такі риси, як раціоналізм і запрограмованість.

Якщо взяти за основу класифікації своєрідність фантастики, яка стала основним засобом, заперечуючим утопічну мрію, абсурдну дійсність і домінанту поетики антиутопії, то можна умовно виділити такі різновиди жанру:

o соціально-фантастична антиутопія (Є. Замятін "Ми", М. Булгаков "Майстер і Маргарита", А. Платонов "Котлован");

o науково-фантастична антиутопія (М. Булгаков "Рокові яйця");

o антиутоггія-алегорія (М. Булгаков "Собаче серце", Ф. Іскандер "Кролики і удави");

o історико-фантастична антиутопія (В. Аксьонов "Острів Крим", А. Гладілін "Репетиція в п'ятницю");

o антиутопія-пародія (В. Войнович "Москва 2042", Лао Ше "Нотатки про кошаче місто");

o роман-попередження (П. Буль "Планета Мавп", Г. Уеллс "Війна в повітрі").

Таким чином, утопія і антиутопія мають спільні риси і риси, які відрізняють їх одна від одної. Зокрема, такі риси відмінності:

Утопія

Антиутопія

Ґрунтується на міфах

Розвінчує різноманітні міфи різного роду. Зіткнення міфу та антиміфу, або міфу і реальності - основа антиутопії

Конфлікт гарного і прекрасного

Конфлікт людини і держави. Головна проблема - духовна деградація людини в умовах насильства

Утопія - особливий різновид фантастичної літератури (але особливого роду пов'язаного з прогнозуванням суспільства)

Антиутопія - не є різновидом фантастики, хоча й використовує її елементи. Фантастика в антиутопії має 2 функції: розкрити соціальний абсурд і дати художній прогноз суспільству. Антиутопія завжди пов'язана з реальними процесами, які читач повинен впізнати

Зовнішнє зображення суспільства ("світ усіх")

Зображення суспільства "із середини" очима людини, котра переживає конфлікт з державою

Позитивна модель суспільної системи

Негативна модель суспільної системи

Загальний огляд романів Є. Замятіна "Ми", Дж. Оруелла "1984", О. Хакслі "Чудовий новий світ"

Кожен письменник світового рівня вніс у розвиток літературного процесу свій вклад. Не винятком тому стала російський письменник Євген Іванович Замятін, котрий отримав у літературному середовищі прізвисько "англієць". Сам Є. Замятін підкреслював, що він не емігрант, оскільки його від'їзд був вимушений. Увесь час він сподівався на повернення і на "пом'якшення" політичного режиму на батьківщині. Уся його творчість ніби поділилася між прихильністю до російської природи, і любов'ю до європейської літератури, яка й сформувала його художні смаки. Парадоксально, що Є.Замятін (як мало хто із російських письменників XX століття) значно вплинув на європейську літературу. Протягом півстоліття його твори не друкувалися в Росії, проте ім'я звучало як символ чесності письменника перед тиранічною владою.

Народився Є. І. Замятін 20 січня (1 лютого) 1884 року у місті Лебедят Тамбовської губернії (нині Липецька область РФ), в родині священика. Дитинство майбутнього письменника пройшло на березі Дону у містечку, де було "сонне царство, де за парканами дрімало своє непорушне і дивне життя". Пізніше він буде згадувати: "У середині карти - коло: Лебедянь - та сама, про яку писали Л. Толстой та І. Тургенєв. Народився в Лебедяні... Ріс під роялем: мати - прекрасний музикант. Гоголя в чотири - уже читав. Дитинство - майже без друзів: друзі - книги. До цього часу пам'ятаю тривогу... від тургенівського "Першого кохання"... Гоголь - був другом... "Саме з цієї землі беруть початок ті враження, котрі набагато пізніше дали матеріал для майбутніх творів письменника: "Уездное" (1912), "Алатир" (1914) та інші.

Є. Замятін

Подальше життя Євгена Замятіна було пов'язане з Петербургом, куди він поїхав вступати до Політехнічного інституту. Студентські роки збіглися з революційними подіями в Росії початку 1900-х років. Юнака чекали найнесподіваніші події, які надовго закарбувалися у його пам'яті: студентське життя, практика на заводах, закордонні поїздки на те6плоході "Росія", "епопея бунту на "Потьомкині" (яскраво відображена в оповіданні 1913 року "Три дні") тощо. Є Замятін був з більшовиками, сам був більшовиком, за що був заарештований у грудні 1905 року. Згодом на нього чекало вигнання через нелегальне проживання в Петербурзі. Цьому романтичному періоду свого життя Є. Замятін пізніше скаже: "Революція була юною, з вогняними очима коханкою, - і я був закоханий в Революцію...".

У часи, коли письменникові доводилося переховуватися від поліції, змінювати адреси проживання, він наполегливо самотужки вивчав теорію судно будівництва та корабельну архітектуру. Тонкий інженерний талант буде розкритий пізніше, коли прозаїк перебуватиме у відрядженнях у Англії. Поки ж Є. Замятін свої праці оформляв у спеціальні статті, що час від часу з'являлися на сторінках петербурзьких журналів. Поряд із тим він усе більше відчував необхідність писати, хоча літературний дебют у 1908 р. (рік закінчення Політехнічного інституту) був невдалим. Успіх на літературній ниві прийшов до нього у 1912 році, коли побачила світ повість "Уездное".

З того часу життя Є. Замятіна вкрай змінилося. Поява перших творів письменника, а особливо повісті "Уездное", була сприйнята як літературна подія. Критика схвально відгукнулася про твори, свідченням чого стали заголовки в газетах: "Сила, що наближається", "Новий талант". Він познайомився із багатьма провідними письменниками і літературознавцями: А. Ремізовим, М. Пришвіним, критиком Р. Івановим-Розумником тощо. Учителями (хоч і дещо переосмисленими) для письменника стали М. Гоголь, Ф. Достоєвський та інші. У сучасній для Є. Замятіна російській літературі близькими для нього виявилися не реалісти - М. Горький, І. Бунін, А. Купрін, а письменники, що робили наголос на символізм і "модерн" - А. Бєлий, Л. Андрєєв, Ф. Сологуб. Саме це, можливо, і вплинуло на звернення автора до антиутопії як жанру літератури модернізму.

Із появою першого твору одразу стало помітним те, що Є. Замятін прагнув виробити свій власний стиль творчості. Творчий пошук дав можливість письменнику вийти у світову літературу автором нового жанру - антиутопії. Його будуть наслідувати провідні митці світової літератури XX століття. Адже митець уперше використав синтезований метод (неореалізм) у жанрі антиутопії, відкривши іншим письменникам шлях до подальших пошуків. Його роман "Ми" став своєрідною предтечею антиутопій англійських авторів О. Хакслі "Цей дивовижний світ" (1932) і Дж. Оруелла ("1984"). Однак порівняно із західними зразками твір російського автора більш психологічний, що стало загальною рисою класичної російської літератури. Окрім того, роман насичений конкретним історичним матеріалом. Це доводило те, що Є. Замятіну ніколи не була байдужа доля батьківщини, яка, на жаль, не завжди була до нього прихильною. Шлях до перемоги чекав на письменника за кордоном.

У березні 1916 року Є. Замятін поїхав у відрядження до Англії. Там, на заводі Ньюкаслі, за безпосередньої його участі проводили будівництво льодоколів для Росії. Він розробив проекти, жоден із яких без його підпису не потрапляв до майстерень. Талановитий корабельний архітектор був закоханий в льодоколи, красу їх форми, жіночність лінії ("Як Іван-дурень з російських казок, льодокол тільки здається незграбним, - писав він, - а якщо його витягнути з води і подивитися на нього, коли той стоїть в доці, ви побачите, що обриси його тіла стали більш округліші та жіночніші, ніж у багатьох інших кораблів"). Є. Замятін створював їх із думкою про Росію і для Росії. Йшла війна і країна потребувала міцного флоту.

На той час у чоловіка було два захоплення: література і техніка, кораблебудів-ництво. Два таланти одного майстра не просто жили в ньому, а й позитивно впливали один на одного. Художня фантазія допомагала створювати креслення; світ точних чисел та геометричні лінії, у свою чергу, вривалися в "хаос", "сон" творчості, допомагали створювати сюжети та викристалізовувати характери. Саме тому на сторінках роману "Ми" знаходимо числа (імена головних героїв), формули (роздуми про щастя, людські цінності) тощо.

Два роки закордонного відрядження, здається, вплинули на Є. Замятіна. Революцію письменник зустрів у Петербурзі (Петрограді). На той час йому виповнилося 33 роки і вже тоді став визнаним письменником. Майстер очолив літературне угруповання молодих і обдарованих петербурзьких (петроградських) письменників - "Серапіонові брати". Позаду залишився шлях бунтаря, революціонера, єретика ("Єретик" було його улюбленим словом). Саме у постреволюційний період Є. Замятін створив один із кращих своїх творів - роман "Ми". Однак твір вийшов друком у 1925 році за кордоном, у перекладах. На батьківщині письменника роман був сприйнятий сучасниками як жорстока карикатура на соціалістичне, комуністичне суспільство майбутнього.

До кінця 20-х років навколо постаті прозаїк складалася ворожа "смуга відчуження". Восени 1929 року у празькому журналі "Свобода Росії", без відома автора (у перекладі з англійської), був надрукований, зі скороченнями, роман "Ми". Скоро у Художньому театрі було знято з репертуару п'єсу "Блоха" (з успіхом йшла чотири сезони). Видавництво "Федерація" зупинило друк зібрання творів автора (на четвертому томі). За усім цим стояли вожді РАПП, що претендували на гегемонію в літературі та мистецтві. Змушений до творчого мовчання Є. Замятін звернувся з листом на ім'я Й. В. Сталіна з проханням виїхати за кордон. Це рішення далося йому нелегко, однак під безпосереднім впливом М. Горького радянський уряд у 1931 році задовольнив прохання Є. Замятіна.

Покидаючи батьківщину, у нього жевріла надія на повернення. Він жив у Парижі із радянським паспортом. Якийсь час навіть пересилав секретарю видавництва письменників у Ленінграді 3. А. Нікітіній гроші на оплату своєї квартири. Коли в Парижі у 1935 році було відкрито Міжнародний Конгрес письменників, він ввійшов у склад радянської делегації.

Письменник любив нову Росію, можна сказати, жив нею, однак свій письменницький обов'язок і обов'язок громадянський вбачав не в написанні хвалебних од, а в іншому. Є. Замятін звернувся перш за все до болючих точок часу, за допомогою гострої критики та жорстокої правди: "Головне у тому, що справжня література може бути лише там, де її творять не покірні та благонадійні чиновники, а безумці, єретики, бунтарі, скептики. А коли письменник повинен бути покірним..., не може бити усіх, як Свіфт, як Анатоль Франс, - тоді немає літератури бронзової, а є лише паперова, яку читають сьогодні, а завтра загортають глиняне мило... Мене хвилює те, що справжньої літератури у нас не буде доти, доки не зупиняться дивитися на демос російський, як на безпомічне немовля. доки ми повністю не вилікуємось від якогось нового католицизму, котрий не менш за старого боїться єретичного слова".

Письменник не був песимістом, з яким його часто намагалися ототожнювати (приводом для того, зрозуміло, може бути його гірка антиутопія "Ми"). У пізньому есе "Про моїх жінок, про льодоколи і про Росію" він виклав своє ставлення до Батьківщини: "Льодокол - така ж специфічна російська річ, як і самовар. Жодна європейська країна не будує для себе таких льодоколів, жодній європейській країні вони не потрібні: всюди моря свободи, і лише в Росії вони закуті кригою лютої зими - і щоб не бути відрізаною від світу, доводиться розбивати ці кайдани".

Росія рухалася вперед дивним, складним шляхом, не схожим на рух інших країн, її шлях - нерівний, тривожний, вона йде вгору - і зривається у прірву, вона рухається, розрушаючи". Роман "Ми", який прославив ім'я автор на весь світ, досить точно показав той "дивний рух", про який він говорив письменник. До того ж саме цей твір відкрив нову сторінку в літературі саме завдяки своїй жанровій своєрідності. Його поява вплинула на вихід відомих романів-антиутопій зарубіжних авторів, що наслідували Є. Замятіна.

Твір датовано 1923 роком. Написаний він у Радянському Союзі, виданий на Заході і сприйнятий як страшна картина тоталітарної держави, на яку перетворилася тоді наша держава. Автора було піддано нищівній критиці на батьківщині, а згодом так зацьковано, що він змушений був емігрувати.

Роман назвав "попередженням про подвійну небезпеку, яка загрожувала людству". Словом "ми" оправдовувалось насильство над деякими людьми.

Тема: зображення загальної структури тоталітарної держави, яка є небезпечною для людства і суспільства.

Ідея: протест проти тиранії, заклик до відновлення свободи у суспільстві, до духовного пробудження особистості.

Дія роману віднесена в далеке майбутнє - десь через тисячу років після XX століття, коли на Землі минули всі війни і започаткувалася Єдина держава, збудована на засадах математичних законів: і небо очищене від хмар, і міста обнесені непроникними зеленими стінами, за якими буяє вільна природа, і їжу готують згідно з хімічними рецептами з нафти, і люди мешкають у великих світлих скляних будівлях, кожний на видноті у всіх, і любов замінено на розмірений секс, і всі рівні настільки, що не мають імен, відрізняючись один від одного тільки номерками.

Щоденні нотатки, які ми читаємо, вів математик, будівничий Інтегралу, повітряного корабля, що його готували до першого польоту у Космос. З цього приводу у державній газеті надруковано звернення до громадян. Варто звернути увагу: все, що автори вважали запорукою щасливого існування, мало здійснюватися примусово.

Головний герой - Д-503 - математик, тож не дивно, що для нього вища гармонія, краса - у числах. був щирим рабом того ладу, який встановлено благодійником, де вищим благом проголошено неволю, зречення власного "я", власної особистості. Д-503 - людина освічена, добре обізнана з історією і культурою минулого. "Мікроб" людських почуттів дрімає у ньому десь у глибині душі. Зустрівшись з неординарною жінкою, він, нормальний Громадянин Єдиної держави, почав піддавати сумніву те, що йому здавалося найвищою красою розуму. І дізнавшись від жінки про існування за Великою стіною природного потаємного життя, готовий допомогти цим вільним людям піднятися в космос на Інтегралі. Та як завжди, знайшлися зрадники. Д-503 був підданий психологічній обробці настільки, що не лише виказав кохану жінку, а й щиро повернувся до власної великої віри в Єдину державу як найвище досягнення людства. "Адже розум повинен перемогти" - так завершується роман.

Чимало у творі продиктовано роздумами Є. Замятіна про радянську дійсність, де відбулося спрощення людської особистості, насаджено культ вождя, знецінення неповторного життя в "ім'я щастя мас".

Ця книга сприймалася багатьма як політичний памфлет на соціалістичне суспільство. У 1921 році це все було лише здогадами та майже фантастичними передбаченнями. Хоча дещо вже почало здійснюватися, і свої охоронці в образі Всеросійської Надзвичайної комісії (ВЧК) починають слідкувати за комуністичним порядком, починаючи із 1917 року.

Однак автор стверджував, що "этот роман - сигнал об опасности, угрожающей человеку и человечеству от власти машин и государства". Поява тоталітарних режимів викликала у нього серйозні сумніви щодо можливості існування, нехай і у далекому майбутньому, ідеального суспільства, підірвало віру в розсудливі витоки людської природи загалом. Письменник першим відчув страшну загрозу майбутньої тиранії. Він зрозумів, що коли людина "в єдиному потоці" втратила себе, свою волю, свою індивідуальність, - це може призвести до загальної трагедії суспільства. Обдарований унікальною здатністю до передбачення, Є. Замятін зрозумів, яку небезпеку приховувало в собі нівелювання особистості, надмірна жорстокість, руйнування класичної культури та інших тисячолітніх традицій.

Передуючи першому виданню роману в Росії - у 1988 році, Володимир Лакшин, критик, відомий умінням читати у літературі таємно вимовлене слово політичної правди, відмітив, що більшість із того, що було передбачено Є. Замятіним, виправдалось. Аж до подій трагічного голодомору в Україні - адже в романі перемога над голодом досягалося шляхом голодної смерті більшості. Аргументів щодо доведення своєї тези дослідник творчості Є. Замятіна наводив достатньо, що, безперечно, не дозволило сумніватися у майстерності автора як талановитого прогнозиста, передбачення якого не безпідставні.

Наївність наукової фантастики у даному випадку, напевне, пояснювалася не тим, що уява Є. Замятіна не простягалася за межі того, що йому, як інженеру, було досить добре відомо. Він не вигадував жодних вражаючих технічних вдосконалень, оскільки не ставив перед собою такої мети. Настільки схильний до пророцтва, здатний до передбачень у тому, що стосувалося побудови держави та характеру відносин у ній, письменник ніби свідомо не дає волі своїй інженерній фантазії. Навіть зазначаючи, як буде виглядати місто майбутнього, він дозволяє собі наслідувати описи, наявні у так званих класичних утопіях: міста-комуни (за Томасом Мором), міста сонця (за Томазо Кампанеллою) або алюмінієвого раю зі сну Н. Г. Черни-шевського "Що робити?". Є. Замятін, на нашу думку, навмисне звертається до повторів в деталях, описаних в літературі, так схожих на комуністичні, утопій. Ніби підкреслюючи, що його завдання полягає у перевірці усієї сукупності утопічних ідей, що мали місце в історії європейської суспільної та політичної думки протягом багатьох століть.

Це стало причиною народження роману-антиутопії, прогнозу на майбутнє, якщо теперішнє виявить бажання ним стати. Основна тема роману - зображення духовної деградації людини в умовах насильства, зображення загальної структури тоталітарної держави, яка стала надзвичайно небезпечною для людства і суспільства. Головна ідея полягала у показі протесту проти тиранії, застереження від деградування, заклику до відновлення свободи у суспільстві та духовного пробудження особистості.

Автор для свого роману вибрав просту, проте досить промовисту назву - "Ми". Слово "ми" стало своєрідним гаслом, покликаним об'єднати принижених та ображених, яких Є. Замятін прагнув зробити політичною силою, що вибудує новий світ. Таким чином, слово стало символом свідомості мас. Такий вибір назви невипадковий, оскільки на той час більшість літературних груп претендувала говорити від імені мас.

Наприклад, майже вся пролетарська поезія звернулася до цього "промовистого займенника": "Все - мы, во всем - мы, мы - пламень и свет побеждающий, // сами себе божество, и Судья, и Закон" - В. Кириллов; "Мы - одно, мы - одно, мы - одно..." - В. Крайський; "Мы и Вы - едино Тело. Вы и Мы неразделимы..." - И. Садоф'єв. Ці гасла увійшли у тканину головної книги автора. Хоч він зробив дещо інше: показав реальну суть утопії, що ніби здійснилася від імені більшості і заради її блага. У категоричності "ми" звучала заборона на "я". Якщо давній рід являв собою колективну особистість, то сучасна маса "ми" - колективну безликість, агресивну, ту, що пригнічує. Такого висновку Є. Замятін прийшов не тільки під впливом гіркого досвіду революції, але й споглядаючи досвід патріархальної, селянської Росії, про яку написані його ранні повісті. У романі "Ми" ніби перевірили реальність мрії, що протягом віків супроводжувала людську цивілізацію і тепер набула рис реальності. Втілення в життя теорії, яка обіцяла світле майбутнє, випередило навіть фантастику, яка відрізнялася похмурою гамою. Є. Замятін одним із перших у світовій літературі передбачив неминуче перетворення утопії - при спробі її здійснення - на антиутопію.

"Ми" - роман про майбутнє, що настане через тисячу років. Дія у творі відбувалася у майбутньому - у XX столітті. У романі згадував минулий час, тобто XIX століття. Вождь мріє про те, як ІНТЕГРАЛ буде збудований і за його допомогою зможе підкорити інші планети. Сучасність Єдиної Держави є жахливою по відношенню до XX століття, але ще страшнішим, на думку автора, буде прийдешнє, коли тоталітаризм стане панувати не тільки на Землі, а й у Всесвіті.

Автор на свій розсуд виклав проблему майбутнього людства. Людина ще повністю не взяла гору над природою, проте відмежувалася від неї стіною, за межі якої заборонено виходити. За іронією, вона називалася Зеленою стіною. Це єдина зелень, що залишилась у місті. Пагінець конвалії можна дістати лише у Ботанічному музеї. Навесні "из-за Зелёной стены, с диких невидимых равнин ветер несёт жёлтую медовую пыль каких-то цветов. От этой сладкой пыли сохнут губы.... Это несколько мешает логически мыслить".

Дитина "страшних років Росії", він критично ставився до всього, що відбувалося навкруги. Ще у 1918 році письменник говорив про те, що "партия организованной ненависти" та "организованного разрушения" не здатна "созидать". У тих, хто фанатично вірить в таку партію, немає майбутнього.

Роман дав привід негативно ставитися не лише до політичних настроїв Є. Замятіна, а й до його письменницької діяльності - його експерименту словом. Особливості жанру вимагали від автора особливого методу зображення. Є. Замятін випрацьовував свій особливий метод, співзвучний стилю епохи, "неореалізм", що можна розуміти як поєднання реальності й фантастики. У своїх критичних працях митець розробив теорію неореалізму і визначив основні риси нового методу. Є. Замятін майстерно використав набутки світового письменства, запозичивши елементи різних напрямків і течій:

реалізм

правдивий показ психології людини, її відносини із суспільством, соціально-історичний детермінізм

футуризм

погляд у майбутнє, створення своєрідної моделі прийдешнього, космічний, глобальний характер порушених проблем, динамічність фраз, неологізми

символізм

особлива знаковість роману, розмаїття символіки, заглиблення у внутрішній світ людини

імпресіонізм

контраст кольорів у романі, звукова стихія

експресіонізм

зображення процесів відчуженості особистості

Фантастичним було суспільство прозорих стін, гігантська, надпотужна космічна машина "Інтеграл", небачені дива техніки майбутнього. Реальними ж були людські характери та долі, їхні почуття та думки, що не могли бути закресленими волею верховного правителя - Благодійника. Такий художній сплав створив "ефект присутності", зробив оповідь більш захоплюючою та яскравою.

Що стосується природи у самій собі, людина доклала вже достатньо зусиль для її остаточного викорінення (харчується продуктами, що отримують із нафти). При цьому, щоправда, вижило всього лише "0,2 населения земного шара", але ж це були найкращі, найсильніші, що пройшли природний відбір. Саме вони збудували Велику Єдину Державу. Життя у ній підкорене Годинній Скрижалі, що визначало, о котрій годині усім - одночасно - спати, вставати, працювати, кохати. Для того, щоб керувати Державою, "есть искусная, тяжкая рука Благодетеля" - таку назву має верховний правитель (вождь). Для того щоб слідкувати за виконанням щоденного регламенту, "есть опытный глаз Хранителей...". Бути щасливим - обов'язок кожного. Щастя - це дріб, чисельником якого є "блаженство", а знаменником - "зависть" [6; 321].

Є. Замятін розумів, що можна збудувати небачене космічне аеро (слово, типове для тієї епохи), проте неможливо на ньому прилетіти до щастя. Від себе не втечеш. Прогрес знання - це ще не прогрес людства, а майбутнє буде таким, яким ми його сьогодні підготуємо.

Дія роману перенесена до далекого майбутнього. Після закінчення Великої Двохсотрічної війни між містом та селом люди стали громадянами Єдиної Держави. Новий порядок, що розпочався з війни зі своїм народом, був націлений на знищення. Щоправда, вижила невелика частина населення, проте це були найкращі, найсильніші. Побут ідеальний, вичищений, прибраний - необхідна умова існування в Єдиній Державі. Однак, разом з ідеальною чистотою та порядком до людських осель прийшов і нагляд за приватним життям громадян. Перед нами постали "стеклянные купола аудиториумов", "стеклянный, электрический, огнедышащий "Интеграл", "божественные параллелепипеды прозрачных жилищ". Скляні оселі проглядалися наскрізь. Штори на вікнах можуть бути опущеними лише на певний час, тоді, коли мешканцям дозволено займатися коханням. Людина, що приходила із цією метою (байдуже, чи чоловік це чи жінка), мала право бути допущеною до приміщення лише за наявності так званого "рожевого квитка".

Не лише люди, але й кольори, барви у цій Державі позбавлені колишньої свободи. Так, рожевий - завжди був символом материнства й дитинства - і саме у рожевий колір пофарбовані квитки, що видавалися на період одноразового кохання. Блакитний - колір неба, і саме в блакитні комбінезони одягнені люди - нумери Єдиної Держави, а їхні номерні бляхи сяють золотом. Підтверджень такого посиленого оперування кольоровою асоціативністю достатньо. Кольорова символіка роману, а точніше її майже цілковита відсутність, допомогли глибше відчути ідейний задум твору.

Письменника цікавили не стільки ознаки матеріального благополуччя та прогресу, скільки духовний стан майбутнього суспільства і перш за все взаємовідносини особистості та держави. У цьому розумінні роман "Ми" не фантастична мрія художника епохи соціалізму, а швидше перевірка більшовистської мрії на її здатність реально втілитися, на її "людяність". Саме з цим пов'язана ідея твору, що мала своїм підґрунтям авторські спостереження за долею тих, хто складав народонаселення кришталево-алюмінієвого раю майбутнього.

На перший погляд, усі рівні і щасливі. І перш за все, герой, від імені якого йшла оповідь, Д-503 - будівничий "Інтегралу". Це людина, позбавлена імені, один із математиків Єдиної Держави. Він обожнював "квадратну гармонію" суспільного устрою, яке турботливо забезпечує "математично безпомилкове щастя" для будь-кого, хто живе на цій землі. У суспільстві покірних "нумерів" кожен отримав спокій, відповідне заняття та цілковите задоволення фізичних потреб. Натомість необхідно відмовитися від усього того, що відрізняло тебе від інших, позбутися своєї індивідуальності та стати безликим "нумером". Прийнявши ці умови, можна отримати "повноцінне" існування: це життя за законами Годинникової Скрижалі, відмежованість від світу Зеленою стіною, постійний нагляд з боку Охоронців зі служби безпеки. У такому суспільстві все контролювалося і підкорене надміру строгому управлінню: музика замінена Музичним заводом, література - Інститутом Державних Поетів, преса - Державною Газетою тощо. Найважливішою подією в житті Єдиної Держави був День Єдиної Згоди, коли щасливі від усвідомлення влади Благодійника люди підтверджували радість від свого рабського становища.

Д-503 вів щоденник (увесь текст роману - щоденникові записи героя) і писав його з тією метою, щоб за допомогою математичних методів довести мудрість тих принципів, на яких засновано Єдину Державу. Почав свою оповідь піднесено, вдаючись до повторів істин, що вкарбовані в думки кожного номера - громадянина: "Ведь ясно: вся человеческая история, сколько мы её знаем, - это история перехода от кочевых форм ко всё более оседлым. Разве не следует отсюда, что наиболее оседлая форма жизни (наша) есть вместе с тем и наиболее совершенная (наша). Если люди метались по земле из конца в конец, так это только во времена доисторические, когда были нации, войны, торговли, открытия разных америк. Но зачем, кому это теперь нужно?".

Д-503 вважав життя суспільства Єдиної Держави цілком нормальним, а себе - абсолютно щасливою людиною. Він працював над будівництвом гігантського космічного корабля "Інтеграл", покликаного підкорити "благодетельному игу разума" мешканців сусідніх планет, що знаходяться у "дикому стані свободи".

Герой роману постав перед читачем задоволений життям. Його не дивувало, не викликало жодних підозр, що місто-держава, у якому він жив, оточене скляною стіною. У цьому місті не було живої природи: не чути співу птахів, не вигравали сонячні промені у калюжах на асфальті. "Квадратна гармонія" вулиць та майданів, жахлива до абсурду, вражаюча однаковість життя "номерів", доведена до абсурду рівність людей викликали захоплення оповідача. Всі "нумери" однаково одягнені, мешкали в однакових кімнатах величезних багатоповерхових будинків. Ці кімнати у будинках із прозорими стінами нагадували клітки-камери, за мешканцями яких вівся постійний нагляд.

Підстав для заздрощів один до одного у них немає. Можна припустити, що всі задоволені життям і щасливі. Проте деякі ситуації та аспекти дозволили нам у правдоподібності удаваного щастя засумніватися.

Герой звик не відокремлювати себе від інших: "Я пишу, что думаю, точнее, что мы думаем", - говорить він, уявляючи себе гвинтиком державної машини. Мораль держави наступна: "Да здравствует Единое Государство, да здравствуют номера, да здравствует Благодетель!".

Діти - "нумери" виховувалися у жорстоких умовах. Щойно народжених немовлят забирали у матерів, і вони більше ніколи не бачитимуть своїх батьків, а ті - своїх дітей: "Каждое утро с шестиколесной точностью в один и тот же час, в одну и ту же минуту миллионы людей встают, как один, и начинают работу. И, сливаясь в единое тело, в одну и ту же секунду подносят ложки ко рту, выходят на прогулку и идут в зал Тэйлоровских экзерсисов, отходят ко сну". Наука і техніка використовувалися в Єдиній Державі для виховання в "номерів" так званого "единомыслия". "Я улыбаюсь, - я не могу не улыбаться: из головы вытащили какую-то занозу, в голове легко и пусто", - записує в щоденнику Д-503.

Проте несподівано спалахнуло кохання, що призвело його до бунту. Саме кохання, а не просто захоплення, що регламентувалося законом сексуальних відносин ("Les sexualis"), відповідно до якого "всякий из Нумеров имеет право - как на сексуальный продукт - на любой номер". Відображаючи людські стосунки на рівні математичної фіксації та статистики, автор до граничної точки знизив поняття духовної близькості, що мало бути покладене беззастережно в основу подібних взаємин.

Є. Замятін навмисне вжив слово "нумер" замість "номер", ніби підкреслюючи іноземне походження цього слова. Цим самим пояснювалася його надзвичайна увага до звучання слова, його фонової оболонки, до кожного окремо взятого звуку, впізнаючи у цьому натяк на можливі асоціації та смислові можливості. Ю. Анненков пригадав, що під час однієї з лекцій, прочитаної Є. Замятіним саме протягом роботи над романом, письменник розмірковував на тему: про що говорять звуки?

"...Д и Т - о чём-то душном, тяжком, о тумане, о тьме, о затхлом... С А - связывается широта, даль, океан, марево, размах. С О - высокое, глубокое, море, лоно. С И - близкое, низкое, стискивающее и т. д.".

Чи можна прийняти точку зору, що це випадкове тлумачення? Припустити можна, проте ігнорувати подібні твердження не варто, тим паче, що більшість із цих звуків вибрана ним в якості імен для персонажів роману.

Перша супутниця героя - О-90. У даному випадку графічна закругленість, що повторювалися і в літері, й у номері, створив відчуття жіночності. Принаймні ця законослухняна героїня, не надто розумна ("скорость языка" у неї завжди перевищує "скорость мысли"), теж порушить наказ "Les sexualis", втілюючи в життя омріяну думку про дитину.

У Єдиній Державі право на материнство та батьківство надавалося тільки "номерам" із певними фізичними даними. О-90 до їх числа не відноситься, і її мрія - своєрідний бунт проти пригнічення в людині справжнього її єства.

Ім'я іншої героїні - 1-330. Перше враження: "тонкая, резкая, упрямо-гибкая, как хлыст...". Як батіг, і графічне накреслення літери в її імені - латинське І, яке одночасно читалося і як цифра І, - знак особистості, індивідуальності у світі, де панує "ми". Зустріч із нею розбудила у героя дещо дійсно недозволене і тому для нього страшне - у ньому прокинулася душа.

З одного боку, 1-330 виконувало покладене на неї завдання, пов'язане із пробудженням у Д-503 так званого "важкого" кохання. Проте, чи закохана вона? Це питання суперечливе. Появу 1-330 Ю. Тинянов, дослідник творчості Є. Замятіна, прокоментував наступним чином: "В утопию влился "роман" - с ревностью, истерикой и героиней". Д-503 відчайдушно ревнує кохану і до Охоронця - S, і до поета - R. А ревнощі - почуття недозволене у Єдиній Державі. Та й сам герой раніше вважав його властивим тільки дикунам, які колись дуже давно проживали на цій території.

Тим відразливіше пролунала для героя правда, що він почув її на допиті з вуст Благодійника, який вимагав назвати імена бунтівників: "Им вы нужны были только как строитель "Интеграла"...". Однак тоді Д-503 ще не виказав нікого, не зміг переступити через так нещодавно набуту душу. Все виявиться простим і зрозумілим незабаром - після виконаної над ним операції по видаленню Фантазії. Тоді він перелічив всіх, тоді ж побачив смерть тієї, яку кохав, тоді ж зміг знову отримати насолоду від неминучої перемоги та всезагального щастя: "Я уверен - мьі победим. Потому что разум должен победить".

Посуті, у романі чітко простежуються три сюжетні лінії:

- історія любовного трикутника Д-503, 0-90, 1-330.

- боротьба підпільної організації "Мефі" проти Єдиної Держави (закінчилася трагічно для першої, що свідчило про неможливість будь-якого інакомислення в умовах насильства);

- психологічна лінія - показ духовних змін у свідомості головного героя Д-503.

Трагічною іронією звучала у фіналі роману така обіцянка перемоги та щастя, але це формально. Д-503 відкрито виступу проти вождя. За його допомогою члени "Мефі" викрали космічний апарат ІНТЕГРАЛ, щоб вирватися за межі Єдиної Держави. Проте ця спроба завершилася трагічно. 1-330 померла під Газовим Дзвоном. У Д-503 "вирізали душу", а інші однодумці теж загинули. Фактична перемога залишається на боці героїв, котрі не хотіли жити за законами зла і насильства..

Відчувалося, що позиція автора різко відрізнялося від точки зору Д-503, і чим більше той захопився образом життя "нумерів", тим страшнішого вигляду набули змальовані ним картини.

Надзвичайно показовою у плані жорстокості "нумерів" у відношенні один до одного стала історія так званої Великої Операції. Це найвищий щабель насилля над людиною, до якого вдавалася Єдина Держава з метою вивільнення та повного знищення тієї частини мозку, у якій народжувалася фантазія.

Однак, жахливе знищення людської плоті - це знищення людського духу, умертвіння душі. Цій операції були піддані примусово всі "нумери" після того, як було придушено повстання членів "Мефі", які виступали проти тоталітарного режиму. Таким чином, Єдина Держава надійно застрахувала себе від повторення революцій та інших небезпечних проявів вільної волі громадян.

Читач став свідком втручання держави у потаємний світ особистості, до її най-тонших душевних сфер.

У щоденнику Д-503 розповів і про своє кохання до революціонерки 1-330 і про раптову хворобу - виникнення у нього душі. Під впливом 1-330 багато що змінилося у його світовідчутті. Розпочався процес пробудження душі. Це був для нього єдиний шанс стати людиною, тобто відчути всі муки і радощі людського буття.

Проте після операції Д-503 втратив свої благородні риси та особистісні уподобання. Він перетворився із людини мислячої на людину, якою легко керували, тобто таку, що відповідала усім вимогам "достойного" громадянина Єдиної Держави.

Такому пекельному світові протистояв в романі світ за Стіною. Там мешкали нащадки тих небагатьох, хто пішов після Великої Двохсотрічної війни у ліси, проте їхнє суспільство знаходилося на примітивній стадії розвитку.

Є.Замятін вважав, що лише на первісно-суспільній стадії, коли державної влади ще не було, можна знайти суспільство, члени якого користувалися майже цілковитою свободою. Він звернувся до "давно минулої" історичної епохи, а не фантазував про те, якою вона буде у далекому майбутньому.

У романі автор сказав, що не може бути щасливим суспільство, яке не враховували запитів та схильності своїх громадян.

Однією з основних проблем, порушених у творі, стала пошуки людиною щастя. Саме вони призвели людство до тієї форми існування, яка зображена в романі. Однак, і така форма всезагального щастя виявилися недосконалою, оскільки щастя це виражене інкубаторним шляхом, всупереч законам органічного розвитку. Світ, вигаданий автором, здавалось би, мав бути досконалим і абсолютно влаштовувати усіх людей, які в ньому проживали. Але це світ технократії, у якому людина - гвинтик величезного механізму. Все життя людини у цьому світі підкорене математичним законам і розкладу за годинами, про це вже зазначалося вище. Щастя втратило у такому житті свою основну значущість - на нього не чекали, його не шукали, воно навіть не сприймалося як щось дане - такої категорії як носія певної абстракції у житті "номерів" немає і за таких умов життя необхідність у ній навряд чи виникне.

Наступну проблему роману "Ми" можна окреслити як проблему влади. Показовим у даному аспекті вважаємо епізод, пов'язаний зі специфікою проведення щорічного Дня Єдиної Згоди та із вибором Благодійника. Найцікавіше, і однак найстрашніше, те, що люди навіть не намагалися поміркувати про те, щоб на посаду Благодійника обрати когось іншого, окрім самого Благодійника. їм здавалося смішним те, що у давніх людей результати виборів не були відомими передчасно. Для них Благодійник - це не тільки втілення якоїсь божественної, вищої влади, це сам Бог, який зійшов на землю. Благодійник - єдина істота, якій дозволено мислити. Для нього поняття любові та жорстокості невіддільні. Він суворий, несправедливий і користується безмежною довірою мешканців Єдиної Держави.

Не менш важливою проблемою стала проблема співвідношення влади та релігії. Для громадян Єдиної Держави їхній правитель - Благодійник - і був втіленням божественної влади, Богом. Така точка зору притаманна для більшості тоталітарних держав. Теократія у видозміненій формі була наявна і в Радянському Союзі, і у фашистській Німеччині: мала місце заміна релігії офіційною ідеологією та догматикою. Злиття влади та релігії вважалося необхідною умовою міцності держави, проте воно ж виключало будь-яку можливість присутності свободи у суспільстві.

Кульмінацією роману стала розмова головного героя Д-503 із Благодійником, котрий повідомив йому формулу щастя: "Истинная алгебраическая любовь к человеку - непременно бесчеловечна, и непременный признак истины - ее жестокость".

Щоб остаточно вирішити поставлене завдання, автор ввів до сюжету роману революційну ситуацію. Знаходилася частина робітників, яка не могла і не бажала миритися зі своїм рабським становищем. Ці люди в таких "машинних" не перетворилися на гвинтики, не втратили людської подоби та готові боротися із Благодійником, щоб вивільнити людей від влади технократії. Вони вирішили захопити космічний корабель, використовуючи можливості Д-503, будівничого "Інтегралу". Саме з цією метою 1-330 спокусила його, Д-503 закохався і, дізнавшись про їхні наміри, спочатку злякався, а потім погоджується допомагати їм. Після відвідин Давнього Будинку та спілкування з живою природою у героя з'являється душа, наявність якої прирівнюється до важкої хвороби. В результаті вибухнула Зелена стіна, і звідти "все ринулось и захлестнуло наш очищенный от низшего мира город".

У розв'язці роману загинула кохана жінка головного героя у газовому Колоколі, а він після операції з видалення фантазії набуває втраченої рівноваги та щастя.

Як результат святкувала перемогу ідея механізованого, позбавленого якої б то не було поезії, світу: "С закрытыми глазами, самозабвенно кружились шары регуляторов; мотыли, сверкая, сгибались вправо и влево; гордо покачивал плечами балансир; в такт неслышной музыке приседало долото долбежного станка. Я вдруг увидел всю красоту этого грандиозного машинного балета...". Це спостереження за одноманітною, рівномірною роботою машини - своєрідний апофеоз несвободи, закладеної в основу Єдиної Держави, яка перетворює окреме "я" на безлике "ми".

Фінал роману повернув нас до його назви, що мав особливий, покладений в її основу зміст.

"Допускать, что у "я" могут быть какие-то "права" по отношению к Государству, и допускать, что грамм может уравновесить тонну, - это совершенно одно и то же. Отсюда - распределение: тонне - права, грамму - обязанности; и естественный путь от ничтожества к величию: забыть, что ты - грамм, и почувствовать себя миллионной долей тонны...". Ці роздуми героя майже повністю співвідносилися із висновками самого автора: тоталітарна держава спиралася не на суму окремих "я", а на мільйонні долі величезного й монолітного цілого, що називалося "ми". Ідея солідарності, рівності, братерства, виголошена свого часу більшовиками, у країна набула характеру антиутопії, що визначив жанрову своєрідність твору. Це дійсно антиутопія, що відображала пагубні та непередбачені наслідки сліпого наслідування соціального ідеалу як догми, що претендував на абсолютну істину.

У зв'язку з особливостями письменницького методу варто звернути увагу на стиль автора. Перш за все це іронічне, а подекуди й сатиричне забарвлення монологів головного героя, що дозволяло простежити авторське ставлення до них. Наводимо розмірковування Д-503 про "відсталих" предків: "Не смешно ли: знать садоводство, куроводство, рыболовство (у нас есть точные данные, что они знали все это) и не суметь дойти до последней ступени этой логической лестницы: детоводс-тва". До цього варто додати особливу динаміку оповіді: в романі багато суто кінематографічних прийомів зображення (достатньо згадати вже зазначену сцену "машинного балету"). Динамізм стилю відповідав прогресу модернізації, індустріалізації, яким була охоплена вся країна, що переживала соціальну революцію. Такий стиль дозволив увиразнити життя у його русі, розвитку, дав можливість зобразити картини майбутнього у напруженій динаміці буденностей Єдиної Держави.

Своєрідність "замятінської" стилістики наклала відбиток і на відбір мовленнєвих засобів оповіді. Привертало увагу надмірна кількість науково-технічних термінів: "касательная асимптота", фонолектор, нумератор, поршневий шток тощо. Все це дозволило глибше, змістовніше, а головне, переконливіше, передати атмосферу, що панувало у технократичному суспільстві, позбавленому істинних уявлень про прекрасне. Згадаємо роздуми Д-503 у 12-тому записі: "Я думал: как могло случиться, что древним не бросалась в глаза нелепость их литературы и поэзии. Огромнейшая великолепная сила художественного слова тратилась совершенно зря. Просто смешно: всякий писал, о чем ему вздумается. Так же смешно и нелепо, как то, что море у древних круглые сутки билось о берег, и заключенные в волнах миллионы килограммометров уходили только на подогревание чувств у влюбленных". Герой-оповідач постійно щось доводив, обґрунтовував, пояснював самому собі, будучи абсолютно впевненим у найвищій гармонії нового часу. Звідси - багатство риторичних емоціональних конструкцій, які робили монологи живими та сповненими полемічності. Тому, незважаючи на хибність багатьох роздумів головного героя, весь час відчуваєш його живою людиною, нещасливою у своїй сліпій вірі в дива тоталітарного прогресу ("Сердце во мне билось - огромное, и с каждым ударом оно выхлестывало такую буйную, горячую, такую радостную волну"). Поетичне начало, що прокинулось у безіменному "номері", створило різкий контраст із непорушним світом техніки: "Я - один. Вечер. Легкий туман. Небо задернуто молочно-золотистой тканью, если бы знать, что там - выше?". Таким чином, мова і стиль роману тісно пов'язані з його проблематикою та образною системою.

Спостереження над текстом роману - антиутопії призвели до висновку і про високі художні переваги твору. Крім того, мова і власне проблематика роману сприймалися сьогодні не менш гостро, ніж у двадцяті роки. На жаль, більшість із здогадів та фантазій Замятіна стали в нашій історії суворою реальністю: це і культ особистості, і надокучливі "свободные выборы", і всемогутній Архіпелаг ГУЛАГ тощо. Суперечки, пов'язані із долею посткомуністичних, зокрема пострадянських, країн тривали і до сьогодні. Піддані сумніву різноманітні шляхи реформування, по-трібність або непотрібність так званої "залізної руки" в управлінні державою. У цьому плані роман письменника був і залишився книгою - попередженням, слушним аргументом сучасної боротьби ідей. Ті, хто мав можливість ознайомитися із романом "Ми", розуміли, як важливо вміти розгледіти за голосними лозунгами сутність того, що відбувалися у суспільстві. Важливо завжди і скрізь залишатися особистістю, не наслідувати сумнівних "віянь часу", залишати за собою право на сумнів.

Саме тому, на нашу думку, антиутопічна фантастика Є. Замятіна для нас була і залишилася реальністю сьогочасного, багато в чому "пронумерованого світу".

Драматичною виглядала і доля мистецтва у тоталітарному суспільстві. Єдине його призначення - оспівування Благодійника та мудрого влаштування життя під беззастережним спостереженням Охоронців. Мистецтво, таким чином, - це частина бюрократичної машини, що керувала Державою (Державне Бюро поетів).

Авторська позиція в романі визначена досить чітко - письменник підкреслив антигуманність такого суспільства; на його думку, антигуманність - синонім анти-моральності. Є. Замятін впевнений, що не було і не могло існувати ідеального суспільства. Все наше життя - це лише прагнення до ідеалу.

Автор передбачив поетапний розвиток тоталітаризму в світі. "Ми" - роман-попередження про страшні наслідки відмови від власного "я", навіть заради прекрасних теорій. Є. Замятін відобразив, як трагічно та пагубно може обернутися життя людей в такій тоталітарній державі.

Отже, перед нами тоталітарна держава, на жаль, не така вже й віддалена від реальних прикладів, що мали місце у реальній практиці. Справа в тому, що автор у своїх прогнозах не помилився: щось подібне було дійсно збудоване у Радянському Союзі, для якого було характерне зверхнє ставлення держави до особистості, примусовий колективізм та придушення легальної діяльності опозиції. Ще один приклад - фашистська Німеччина, у якій добровільна свідома діяльність людини зводилась до задоволення лише тваринних інстинктів.

Роман Євгена Замятіна "Ми" став попередженням для його сучасників та їхніх нащадків. Він застерігав від небезпеки втручання держави у всі сфери життя громадянського суспільства, що могло бути забезпеченим за рахунок жорсткої регламентації "математично досконалого життя", всезагальним високим рівнем так званої системи "доносу" та досконалою технікою.

Таким чином, письменник у своєму романі відобразив майбутнє тоталітарної держави, що розпочала свій розвиток у Росії у двадцяті роки, таким, яким він його бачив крізь призму своїх власних думок щодо проблем, які хвилювали людство протягом тисячоліть. Це і зробило даний твір актуальним і на сьогодні. На жаль, подальші події, що відбулися в Росії та у світі, показали, що занепокоєння письменника були виправданими: радянські люди пережили і сталінські репресії, і епоху "холодної війни", і так званий "застій".... Залишалося лише сподіватися, що жорстокий урок минулого буде сприйнятий правильно, відповідним чином, і ситуація, описана прозаїком у романі "Ми", не буде мати аналогів у подальшому.

Олдос Хакслі

Олдос Хакслі (Гакслі) (1894-1963) нащадок славнозвісної родини, есеїст, поет, журналіст, на час виходу у світ "Прекрасного нового світу" був вже автором кількох відомих романів: "Жовтий Кролі" (1921), "Хоровод блазнів" (1923), "Контрапункт" (1928). У 1932 році (під впливом роману "Ми") з'явився роман "Прекрасний новий світ".

Олдос Леонард Хакслі народився 26 липня 1894 р. в Годалмінгу (графство Суррей), в родині, яка належала до наукової і творчої еліти Великої Британії: його дід, Томас Гакслі - відомий англійський біолог, мати - сестра романістки Хамфрі Уорд, племінниця поета Метью Арнольда і онука відомого педагога Томаса Арнольда.

Такий вражаючий родовід разом з прекрасним вихованням і освітою вже самі собою давали можливості Олдосу проявити всі свої здібності, що він блискуче і продемонстрував, навіть не зважаючи на те, що в 14 років залишився без матері, а в 17 років ледве не став сліпим. Під час медичних дослідів він поранив дуже серйозно очі. Родина зробила все для того, аби хлопцеві повернути зір. Після дворічного лікування зір частково відновився, і Хакслі зміг навчатися в Оксфордському університеті. До своєї хвороби Олдос завжди ставився з гумором. Якось він навіть підмітив, що порушення зору, на щастя, "не дало йому перетворитися на типового англійського джентльмена, випускника приватної школи".

Після закінчення університету юнак деякий час працював на педагогічній ниві, пізніше став працювати в лондонському літературному журналі "Атенеум". У 1920 р. він здійснив навколосвітню подорож, вперше відвідав СІПА.

В літературі Хакслі дебютував 1919 року збіркою віршів. Як зазначив відомий англійський критик У. Аллен: "Неможливо уявити 20-ті рр. без Хакслі. Він доклав усіх зусиль для створення духовної атмосфери тих років, це він же готував перелом, який настав у кінці десятиліття".

Справжньою літературною сенсацією стали перші романи молодого письменника - "Жовтий Кролі" (1921), "Жартівливий хоровод" (1923). Уже в перших книгах автор висміяв мораль лондонських багатіїв, їх живопис і поезію, англійську систему освіти того часу. Але справжній талант романіста проявився у наступному романі "Контрапункт" (1928), в якому представлена ще більш гостра критика "високолобого" середовища. Хоча письменник і говорив про наявність в Англії "іншої нації" (народу), ідейно він залишився зі своїми егоїстичними героями.

У 1937 р. Хакслі разом зі своєю родиною (дружина Марія і син)виїхав до Америки, прийняв американське підданство. У США став працювати сценаристом в Голлівуді. У його романах 30-40-х рр. сатира відійшла на другий план, а концепція людини зблизилася з модерністською, яка трактувала людину як ницу і брудну тварину (роман "Мавпа і сутність" (1948)). Твори цих років стали серйознішими, навіть дещо з нахилом до містицизму.

З 1938 р. Олдос Хакслі підпадав під вплив індійського мислителя Крішнамурті, а тим самим почав захоплюватися східною філософією і містицизмом. Отже, світогляд письменника еволюціонував від раціоналізму до містики. Ідейна безвихідь призвела до тупика художнього.

У 50-ті рр. прозаїк захопився наркотиками, щоб "втекти від себе і не постраждати при цьому фізично". Свої наркотичні досліди він описав у книгах "Ворота сприйняття" (1954), "Небеса і пекло" (1956), у романі "Острів" (1962). Письменник писав, що побачив речі у новому вимірі, вони відкрили своє початкове, глибинне, вічне існування. Для нього галюциногени стали засобом більш глибокого розуміння в релігійній і містичній сферах, свіжого сприйняття великих творів мистецтва. Для художника ці препарати стали "ключами" до медитації, ізоляції, йоги.

22 листопада 1963 р. письменника не стало, він покінчив життя самогубством у Каліфорнії. Його прах був похований у родинному склепі у Великій Британії.

Для більшості читачів ім'я Олдоса Хакслі асоціювалося з романом "Чудовий Новий Світ", написаного для "синів і дочок". Своєю появою він частково зобов'язаний роману Є Замятіна "Ми". Про те, що Хакслі використав художній досвід антиутопії Замятіна, свідчило вже те, що в обох творах розповідалося про бунт природного людського духу проти раціонального, механізованого, бездумного світу, в обох дію перенесено на шістсот років уперед, "атмосфера обох книжок схожа, і змальовується, грубо кажучи, один і той самий тип суспільства...".

Назву роману письменник взяв із шекспірівської драми "Буря", де героїня Мі-ранда, потрапивши на чарівний острів, викрикнула "О, чудовий Новий Світ, в якому є такі люди!". Проте, в цю обірвану фразу Хакслі вклав значну долю іронії, оскільки змальований ним світ - який завгодно, тільки не чудовий.

Основна тема роману - зображення загального механізму світової держави, чий девіз "Спільність. Ідентичність. Стабільність", зображення духовної деградації людини в умовах насильства.

Ідея - протест проти тиранії і механізованої "Фордовської Америки", викриття і засудження "комуністичного раю", з притаманними йому тенденціями зрівняння, стирання індивідуальності, ідентичності думки.

Дія відбувалася у майбутньому - у 632 р. Е. Ф. Ера Форда брала свій відлік з початку епохального виробництва Моделі Т автомашин Форда. У романі згадалося і минуле, "дофордівський світ", тобто XX ст., коли у кожної людини були батьки, рідний дім, але це не приносило людям нічого, окрім страждань. "Світ переповнився батьками, а отже й стражданнями, кишів матерями, що призвело до найрізноманітніших збочень - від садизму до непорочності; переповнився братами, сестрами, дядьками, тітками, сповнився збожеволілими й самогубцями. Почуття мало один вихід - моя любов, моя дитина...".

Сучасність Світової Держави була жахливою по відношенню до XX ст. Повністю контрольоване суспільство жило тільки сьогоднішнім, минулого не існувало. Один із лозунгів: "Історія - повна нісенітниця". "Започаткували похід проти Минулого, позакривали музеї, попідривали історичні пам'ятники.... Були вилучені книжки, видані до 150 р. Е. Ф.". Головний девіз сучасності: "Кожен належить всім іншим". Тому емоції, пристрасті, кохання - все, що може завадити людині жити щасливо, - замінене стадним духом.

Головні події у романі відбувалися у вигаданій Світовій Державі, яка жила за законами і нормами супер європейської цивілізації:

o Позаутробний розвиток ембріона.

o Неопавлівське виховання: нелюбов до природи, захоплення всіма видами заміського спорту, еротична гра між дітьми, формування класової свідомості, читання лише довідникової літератури.

o Навчання - за принципом гіпнопедії (уві сні).

o Стабільність у суспільстві забезпечувалися вживанням легкого наркотику - соми та переглядом стереоконтактних фільмів.

o Чистота, стерильність і комфортабельність - запорука фордності.

o Молодість зберігалися до шістдесяти, а потім - кінець.

o Нерозбірливість і вседозволеність статевого життя, "кожен належить іншим".

o Відсутність самотності й індивідуальних розваг, всі жили разом.

o Привчання до стадності і співдії.

o Кондиціювання проти страху смерті; смерть - природний процес.

o Відсутність воєн. "Сома притлумить вашу злість, примирить з ворогами. Тепер кожен може бути добродійним".

Дітей тут не народжували - штучно запліднені яйцеклітини вирощували у спеціальних інкубаторіях. Тут також визначали долю, випускали дітей як соціалізованих людських істот - майбутніх каналізаційних робітників або майбутніх директорів Інкубаційно - Кондиціювальних Центрів. Завдяки різним режимам розвивалися різні особи - альфи, бети, гамми, дельти і епсілони. Тобто, ще будучи ембріонами, люди посідали чітко визначені їм місця у суспільстві - від альфа-плюсів, високоінтелектуальних лідерів, до епсілон-мінус-ідіотів, потворних мавпоподібних істот, які виконували всю брудну роботу. "Чим нижча каста, - пояснював Фостер, - тим менше кисню. Нестача його в першу чергу діяли на мозок, а вже потім на кістяк. При 70 % кисневої норми виростають карлики. Менше 70 % - безокі виродки, які вже ні на що не придатні...".

Від народження дітям прищеплювалися ненависть до нижчих каст і покірність перед вищими. Навіть колір одягу касти мали чітко визначений: "Діти-альфи носили сіре. У них робота важча за нашу, тому що вони страшенно розумні. Як гарно, що я бета, що не працюю так тяжко. А ще - ми набагато кращі від гамм і дельт. Ґамми дурні. Вони носили зелене, а дельти - хакі. А епсілони ще гірші. Вони занадто тупі і тому не вміли ні читати, ні писати. Крім цього, вони в чорному, такому бридкому кольорі".

З раннього дитинства малят вже знайомили з еротичними іграми, вчили займатися "взаємокористуванням" і отримувати від цього насолоду. І бажано, щоб партнери змінювалися якомога частіше: адже, "кожен належить іншим". Вірність одній людині не схвалювалася у суспільстві, бо нормою життя у Чудовому Новому Світі була нерозбірливість у зв'язках.

Головний принцип Світової Держави - ідентичність суспільства, стадне виховання. Будь-які прояви індивідуальності ще в дитинстві пригноблювалися: дітям під час сну повторювалися "по сто разів три рази на тиждень протягом 4-ох років" рецепти щастя, які стаяли "істиною". "Промиванням мозку", тобто навчанням уві сні, займалася ціла армія гіпнопедів, які в разі дрібних порушень "істини" дали денну дозу соми, легкого наркотику.

Найбільш сварливими словами тут були слова "мати" і "батько", тому що в "дикій старовині" (XX ст.), ще до штучного запліднення і стадного виховання, фактично існувало приватне і некероване кохання між людьми, через що люди "були приречені на страшні переживання".

Простір Чудового Нового Світу замкнутий. За дротяною огорожею існував світ, де людям дозволено жити як дикунам, поза впливом супер'європейської цивілізації, але мешканці Світової Держави, окрім інтелектуальних кіл, не мали права туди потрапити. "560 000 квадратних кілометрів, поділені на чотири райони, кожний оточений дротяною огорожею під високовольтною напругою. Торкнутися огорожі означало смерть". Це так звані резервації, заборонені зони в пустелі, де дикі люди живуть так, як жило все людство до Ери Форда: вони народжувалися від справжніх батьків. "Ті, що народжуються в резервації, приречені там і вмерти - приблизно 60 000 індіанців і метисів... геть дикі... ніякого зв'язку з цивілізованим світом...".

Для того щоб відвідати хоча б одну із таких заповідних зон, необхідний дозвіл, який отримати не так вже й просто.

Одного разу в одну з таких резервацій, яка знаходилася в Нью-Мексико, поїхали Бернард і Леніна. Бернард Маркс знайшов високе положення в інтелектуальних колах, а тому мав доступ до резервації. Саме він запропонував Леніні поїхати туди на уїк-енд.

В індіанському поселенні Малпайсі вони зустріли дивного дикуна - він не схожий на інших індіанців: у нього світло-сині очі й біла засмагла шкіра, говорив правильною, проте незвичною англійською мовою і постійно цитував Шекспіра. Дикуна звали Джоном. З його вуст Бернард і Леніна дізналися, що він - син Лінди, яку привіз сюди Директор Інкубаторія, бо вона завагітніла від нього в результаті помилки із запобіжними засобами. її прийняли до себе жити дикуни. Але в поселенні Лінда дуже швидко призвичаїлася до горілки, оскільки у неї не було соми, яка допомагала забути всі проблеми; вела себе вульгарно і легко вступала у зв'язки з чоловіками, за що індіанці стали її ненавидіти. Не злюбили вони і Джона через його білий колір шкіри.

Джон перебував у двоякій позиції. Народжений від білих "високоцивілізованих батьків", був вихований на пуританській "дикунській" моралі. Джон-інтелектуал від природи, - займався самоосвітою і ніколи не розлучався з книгою творів У.Шекспіра, яку в дитинстві знайшов в одному будинку. Мати навчила його читати, але найщасливішими для хлопця були хвилини, коли вона розповідала про Світову Державу, про світ за огорожею. "Там усе таке чисте й зовсім немає смороду й бруду, і люди там не знали самоти, а жили разом і такі веселі й щасливі, як на літніх танцях у Малпайсі, але набагато щасливіші, і щастя там кожен день...".

Основна проблема, яка цікавила автора: чи можна бути щасливим за умов тоталітарної системи. Виявилося, у Чудовому Новому Світі була одна нещаслива людина - Бернард Маркс. Він належав до вищої касти альфа-плюс, але від інших представників своєї касти різко відрізнявся. Особливу увагу привертала незвичайна зовнішність і поведінка Бернарда: задумливий, меланхолійний, романтичний, на зріст трохи вищий за карлика. Тому, дізнавшись, що Лінда і Джон теж нещасливі у поселенні дикунів, він забрав їх з собою у цивілізований світ, сподіваючись хоч якось допомогти їм. Але й у Світовій Державі вони виявилася чужими суспільству, яке сприйняло їх як модну дивину, дикунів. Джон відмовився приймати сому, постійно цитував Шекспіра і протестував проти вільного "взаємокористування".

Життя в супер'європейській цивілізації Джона не захопило, він як і раніше, відчував, що Шекспір, страждання, материнство і Бог - це важливі людські цінності. Його дуже гнітило те, що мати перебувало постійно під сомою, але, незважаючи на це, він часто навідував її у госпіталі для вмираючих і не боявся проявляти свою синівську любов і прихильність. "Лінда лежала в довгому ряду ліжок останньою, під стіною. Опершись на подушки, вона дивилася півфінал чемпіонату з тенісу й тупо, безтямно посміхалася. На її блідому обрезклому обличчі застиг вираз ідіотського щастя". Але найбільше Джона вразило те, що його помираюча мати стала об'єктом кондиціювання дітей проти страху смерті. Восьмирічні діти-близнюки "товпилися у ногах ліжка, вдивляючись з дурнуватою цікавістю тварин" в обличчя Лінди, при цьому їм дали солодощів і змусили сміятися. "Близнята, близнята... Як черва, що опоганює все навкруг, вони роїлися, оскверняючи таїну Ліндиної смерті".

Вражений смертю матері, Джон пішов на пункт видачі соми і вмовив людей відмовитися від наркотику. Він намагається знищити коробки із сомою, але розгнівані дельти трохи не вбили його.

Дикун, не сприйнявши людські пристрасті у Чудовому Новому Світі, вирішив піти від цивілізованого суспільства. Герой поселився на старому покинутому аеромаяку і вів усамітнений спосіб життя. Він зробив собі лук і стріли для мисливства, розбив територію під сад і час від часу батожив себе, коли відчував пристрасний потяг до Леніни.

Невдовзі, "як стерв'ятники на мертву душу", налетіли кореспонденти; чутки про самопобиття дуже швидко рознеслося по околицях, і натовпи людей, "притягнені чарівним видовищем страждання від болю, привчені до стадності і співдії", почали збиратися і "повторювати несамовиті рухи Дикуна, бити один одного так, як Дикун бив своє власне збунтоване тіло...". Одного разу серед натовпу спостерігачів Джон помітив Леніну, і тоді в пориві злості забив її батогом до смерті.

Коли наступного дня декілька молодих людей приїхав до маяка, то побачили жахливу картину, як "повільно, дуже повільно ноги оберталися праворуч..., зупинилися, повисіли непорушно й знову почали обертатися, так само не поспішаючи, але вже ліворуч...". Дикун мертвий - він покінчив життя самогубством. Відчувши на собі страшну загрозу тиранії, зрозумів, що коли людина "в єдиному потоці" втратила себе, свою волю, свою індивідуальність, - це призвело до загальної трагедії суспільства.

З першого погляду, в цивілізованому світі "стандартним чоловікам і жінкам", "виводкам в уніформах" жилося непогано: вони всім забезпечені, ніхто й ніколи не сердився й не сумував, всі щасливі і врівноважені під дією наркотичної дози, працювали і розважалися, насолоджувалися емоційно легким життям і вседозволеністю у почуттях, будь-яке бажання одразу задовольнялося, усі тілесні недуги старечого віку ліквідовані, тут не було місця пророкам та егоїстам, які були героями культури минулого. Але за цією картиною "кришталевого" щастя виступив жахливий світ насильства, де не було ні співчуття, ні милосердя, де людина не являла собою ніякої цінності для цивілізованого суспільства, де її мрії і бажання нічого не варті, де брехлива ідеологія налагодила широке виробництво наркотику, який "викликав приємні галюцинації", а насправді - затуманював мозок і вбивав будь-які прояви людяності. "Люди мали те, що хотіли, вони не здатні бажати того, чого не можуть одержати. Нема хвилювань, сильних переживань, вони так скондиційовані, що практично не можуть вийти за рамки усталеної поведінки. А коли щось не так, то є сома...".

У Чудовому Новому Світі заради того, щоб створити стабільне й ідентичне суспільство, пожертвували мистецтвом, справжньою наукою, релігією, пристрастями - заплатили високу ціну за своє щастя. Матеріальна забезпеченість суспільства досягнута відмовою від істини і краси, "бо владу захопили маси".

Олдос Хакслі, продовжуючи традиції Є. Замятіна, показав у загальних формах механізм тоталітарної системи. На вершині класової піраміди - сам Форд, який створив на поч. XX ст. автомобільну компанію. Його вшановують у Світовій Державі, як і Бога називали - "Господь Наш Форд". Його вчення розповсюджували десять Світових Головконтрів, "правдоробів", які встановили закони і контролювали їх виконання. їм підкорилися всі соціальні касти - альфи і бети, яким в свою чергу підкорилися гамми і дельти. Мета в них одна - безпека і стабільність у суспільстві. А основою для піраміди стали епсілони, їхня рабська покірність, "безграмотність і неосвіченість", на чому будувала будь-яка тиранія.

Традиційним для антиутопії став конфлікт Джона і Світової Держави, що виявився у відкритому зіткненні героя із системою. Але в романі наявний ще конфлікт психологічний, який розкривав духовну боротьбу людини за людські якості в ній, за її індивідуальність і внутрішню свободу. Ця боротьба закінчився трагічно для Джона, що свідчило про неможливість будь-якого інакомислення в умовах насильства. Формально перемогла Світова Держава. Але фактично моральна перемога залишилася на боці героя, який не хотів жити за законами зла і насильства.

Усі симпатії автора на боці його головних героїв - Бернарда і Джона. У зображенні образів Хакслі використав гротеск як засіб відтворення духовної деградації суспільства. Люди в романі представлені не як живі істоти, а як маріонетки. Фізично вони існували, але духовно були мертвими. Письменник вдався до розгорнутих портретних характеристик, щоб яскравіше і повніше представити світ людських відчуттів і пристрастей.

Зображуючи перекручені і страшні картини майбутнього розвитку людства, Хакслі неначе підказував суспільству, що в майбутнє не слід дивитися з особливим оптимізмом, що XXI ст. не стане винятком. Але саме такі книги допомагали краще зрозуміти прийдешнє, щоб людство було готовим до будь-яких випадкових переворотів у своїй непростій історії і докладало всіх зусиль, щоб антиутопія не стала реалією, хоча б у тому вигляді, у якому вона представлена видатним англійським романістом.

Особливе місце серед плеяди письменників посів Джордж Оруелл (1903-1950). Йому довелося стати всесвітньовідомим письменником, чиї твори збуджували думку, хвилювали, викликали дискусії завжди і скрізь, де лише читали. А 1984 рік був оголошений ЮНЕСКО роком роману Дж. Оруелла. Це постать, яка багато в чому суперечлива: і в тому, що стосується долі, і в тому, що стосується творчості.

Письменник, про якого написана величезна кількість літературознавчих праць, чиї книги перекладені всіма мовами, екранізовані та телеекранізовані, тривалий час залишався невідомим. Англійська література добре знала Еріка Блера, котрий працював під псевдонімом Джордж Оруелл. Як особистість, він був відомий у цьому колі навіть до написання своїх шедеврів, дякуючи документалістський чи журналістській діяльності. Однак щодо масового читача питання непоінформованості існувало. Справа в тому, що Оруелл просив своїх друзів та колег не писати нічого про людину на ім'я Ерік Блер. Пояснював своє бажання просто: створювати легенди немає сенсу, а правда вийде досить непривабливою, бо життя письменника - це ланцюг суцільних компромісів і невдач. Друзі дотримувалися заборони, однак писали про Оруелла і його творчість поступово, з окремих деталей формуючи цілісну картину життя. Лише професор Кріг, відомий політолог, зважився створити академічну біографію письменника, що побачила світ наприкінці 80-х років XX століття.

Народився Джордж Оруелл в Індії в селищі Матіхаре на самому кордоні з Непалом (у той час Індія була частиною Британської імперії) у родині урядовця англійського адміністративного апарату. Родина походила зі старовинного аристократичного шотландського роду. Батько майбутнього письменника, Річард Блейр, вірою і правдою служив Британській короні аж до самого виходу на пенсію, але багатства так і не нажив. Мати Еріка була дочкою французького торгівця. Коли Еріку виповнилося вісім років, його віддали в елітну приватну школу у графстві Суссекс. Сім'я

була небагатою, тож навчатися у престижній Ітонській публічній школі Оруелл зміг лише тому, що був стипендіатом. Закінчивши цю школу, він покинув Англію і вирушив до Бірми, де з 1922 року по 1927 рік працював в індійській імперській поліції. Але в поліції прослужив недовго: поганий клімат, який порушив здоров'я юнака, не дозволив йому жити в цій північноазіатській країні Та служба ця йому була не до вподоби, як сам говорив, і сповнила його ненависті до імперіалізму. Але була й інша причина: уже в юності Ерік відчув інше покликання - письменницьке. Повернувшись до Англії 1927 року, Оруелл вирішив стати письменником.

Сходинки мистецької кар'єри були нелегкими - його повісті ніхто не хотів друкувати. У 1928-1929 роках Оруелл жив у Парижі, продовжуючи писати твори, які потім знищив. Не раз голод заглядав йому у вічі, а жити доводилося у найбідніших кварталах або ж мандрувати дорогами, жебраючи та крадучи. Довелося братися за нелегку повсякденну працю. Одне за іншим змінював заняття: з посудомийки перекинувся на репетиторство, із учителя приватної школи - на помічника продавця лондонського книжкового магазину. Робота у книжковому магазині загострила інтерес Еріка до проблем масової культури. Почав захоплюватися творчістю Діккенса, Баталера, Флобера, Золя. У роки голодного існування письменник жив під псевдонімом Бертон, так, мабуть, він і підписував свої рукописи, які пропали.

Все пережите він описав у книжці "Собаче життя у Парижі та Лондоні" (1933). Серед перших публікацій було есе "Повернення", підписане Ерік Блер. Його надрукували в журналі в 1931 році. Лише з 1934 року Оруелл уже може існувати на літературні заробітки. Вибір простонародного імені Джордж і прізвища Оруелл (за назвою річки у місцевості, де письменник провів дитинство) дослідники пізніше пояснили тим, що Блер хотів здійснити своєрідний акт розриву з минулим, утвердивши тим самим своє друге "я", бажаючи стати простим, чесним.

Про свої переконання тих років прозаїк написав так: "До 1930 року я не вважав себе соціалістом. По суті, я не мав тоді чітко окреслених політичних поглядів. Я став соціалістом більше через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення плановим суспільством". Захоплення Оруелла соціалізмом посилилось після того, як він на завдання одного з "лівих" видавництв кілька років вивчав умови побуту й праці шахтарів у Північній Англії. Результатом цього вивчення стала художньо-документальна книга у формі репортажу з коментарями, що вийшла 1937 року під назвою "Дорога в Уайген".

З 1935 року, отримавши можливість жити на гонорари, митець переїхав у селище і відкрив невеликий магазин. Він, правда, не виправдав себе. Про свої письменницькі нахили того часу чоловік в " Автобіографічній замітці" писав: "Наибольшее влияние из современников на меня оказал Сомерсет Моэм: его искусством прямого, без вычурностей повествования я восхищаюсь. Кроме писательства я больше всего люблю огородничество, мне нравится английская кухня и английское пиво, французские красные и испанские белые вина, индийский чай, крепкий табак, камины, свечи и уютные кресла. Я не люблю больших городов, шума, автомобилей, радио, консервов, центрального отопления и "современной мебели". Вкусы моей жены полностью совпадают с моими".

Докорінну зміну у житті письменника започаткувало його рішення поїхати до Іспанії 1936 року, після початку у цій країні громадянської війни. За півроку до виїзду в Іспанію письменник одружився, і дружина супроводжувала його у цій мандрівці (якщо так можна назвати активну участь молодого подружжя у війні на боці республіканського іспанського уряду). Про початок свого перебування в Іспанії

Оруелл писав так: "У перші дні і тижні війни іноземцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як і більшість іноземців, не до міжнародної бригади, а до міліції РОУМ (об'єднана робітнича марксистська партія), до так званих іспанських троцькістів". Чотири місяці він пробув на Арагонському фронті у складі республіканського ополчення, був тяжко поранений.

Але дуже скоро прозаїк "прозрів", упевнився у тому, що соціалізм може бути не лише демократичним, але й потворним, побудованим на зразок тоталітарної сталінської моделі. Саме тут почав боротися проти сталінізму і більшовицько-комуністичного тоталітаризму. Він пережив при цьому важкі хвороби - спочатку горла, яке йому прострелив на війні фашистський снайпер в Іспанії, згодом - туберкульоз легенів, який і доконав письменника 1950 року.

У 1943 році Оруелл розпочав роботу над антисталінською сатиричною казкою "Ферма "Рай для тварин"", насиченою відгуками про радянську дійсность між двома світовими війнами. Однак довго не міг її надрукувати, хоча закінчив ще в лютому 1944 року. Сталін ціною неймовірних жертв перемагав на фронтах війни. Міністерство Інформації Великобританії вимагало від письменника обрати інших тварин замість свиней для зображення партократичної радянської верхівки, щоб не образити дядька Джо, як називали Сталіна англійці.

Письменник, завершивши твір, за його власними словами, "вперше був по-справжньому задоволений тим, що зробив" і доклав усіх зусиль, щоб він побачив світ.

Страхітливе враження на Оруелла справили атомні бомби, скинуті американцями на Хіросіму та Нагасакі. Письменник зрозумів, що світові загрожувало велике нещастя, і взявся за написання нового твору - антиутопічного роману "1984".

Змучений туберкульозом, він помер 21 січня 1950 року, не доживши до тріумфу свого роману. Критики поставили Оруелла у світовій літературі в один ряд з такими письменниками, як Джонатан Свіфт і Франц Кафка. У заповіті написав, щоб його поховали на звичайному кладовищі. Епітафія містила такі слова: "Тут лежить Ерік Артур Блер".

Головним твором письменника став роман "1984". Антиутопія за жанром, він виник у період активного осмислення митцями 30-40-х років XX століття проблеми деградації людської спільноти. Виявилося ця соціальна хвороба по-різному - як ідеологія сталінізму, як доктрина расової і національної зверхності, як комплекс ідей "агресивної технократії", - але суть її завжди була однаковою: настанова на знецінення людської особистості й на абсолютизм влади. У цьому розумінні роман Оруелла не став чимось оригінальним, так само, як нічого нового письменник не винайшов на рівні композиції чи сюжету твору.

Ще працюючи над казкою "Ферма "Рай для тварин"", художник зацікавився романом Є.Замятіна "Ми". Про сам писав так: "Мене цікавить такий типаж книжок, і я навіть роблю начерк своєї, яку, можливо, з часом напишу". Згодом він написав рецензію на англомовне видання роману Є. Замятіна 1946 року та передмову до українського перекладу 1947 року. Роман Є. Замятіна певною мірою вплинув на Оруелла. Але його твір суттєво відрізнявся від роману "Ми": у ньому відобразилась реальність, що сповнила ту чверть століття, яке відокремила роман Оруелла від твору Є. Замятіна, і тому англійський письменник зумів втілити у художній формі всі особливості тоталітаризму, усі форми його прояву, показати антилюдяний зміст "комуністичного раю", його згубний вплив на суспільство загалом і на людину зокрема.

Оруелл використав також художній досвід антиутопії Олдоса Гаслі "Чудовий новий світ", яку теж добре знав і з якою порівнював у згаданій рецензії роман Замятіна, зазначаючи: "В обох творах розповідається про бунт природного людського духу проти раціонального, механізованого, бездушного світу, в обох дію перенесено на шістсот років уперед. Атмосфера обох книжок схожа, і змальовується, грубо кажучи, один і той самий тип суспільства".

Проте чи не найбільшою мірою прозаїк продовжив традиції сатири Джонатана Свіфта, яким захоплювався і якого вважав пророком та не раз цитував у своїх публіцистичних творах. Він розвив традиції великого сатирика, використав його образи і сатиричний арсенал в описах поліцейської машини тоталітаризму, жорсткого апарату придушення вільної думки.

Роман "1984" був виданий у липні 1949 року і зразу ж викликав декілька відгуків - від захоплення до різкого несприйняття. Особливо хвилювало автора питання нерозуміння критиками справжнього пафосу твору.

Вперше думка про подібний роман виникла у Джорджа Оруелла ще в 1943 році у розпал Другої світової війни. У першопочатковому варіанті зазначалася назва "Остання людина у Європі". Через три роки, у кінці травня 1947 року, він повідомив своєму видавцю Фреду Уорбургу, що закінчив роботу над: "...романом о будущем, то есть своего рода фантазией, но в форме реалистического романа. В этом то и трудность: книга должна быть легко читаемой". Автор планував на початку наступного року представить у видавництво вже готовий рукопис, але загострення туберкульозу змусило його на час перервати роботу: довелося сім місяців провести у клініці в Іст-Кілбрід (недалеко від Глазго).

Роботу над ним Джордж закінчив на острові Юра, у старому фермерському будинку, де жив після смерті дружини разом з прийомним сином і куди пізніше, коли здоров'я його погіршилося, переїхала його молодша сестра - Евріл. Тут він відсторонився від світу, не зустрічався з друзями.

22 жовтня 1948 року Оруелл повідомив Уорбурга, що у листопаді книга буде готова, і попросив надати для роботи машиністку. Але машиністки, яка згодна була б працювати у таких складних умовах, не знайшлося, і тому йому самому довелося передруковувати рукопис, причому двічі через серйозні виправлення. Але обіцянки письменник дотримався, і вже у грудні Уорбург отримав текст роману.

Довго автор не називав свій твір, всі назви не влаштовували його. На останній сторінці стояла дата 1948, що вказувала на час завершення авторських виправлень. Письменник переставив два останні числа, і у такому вигляді книга була віддана.

Оруелл писав роман 1948 року і розповідав у ньому фактично про свій час, намагаючись розкрити очі світовій громадськості на ту правду, якої вона вперто не хотіла бачити. Тому йому не було потреби переносити дію на багато років чи століть уперед, він просто переставив цифри того року, коли писав роман, місцями і назвав свій твір "1984", попереджаючи світ, що зло вже близько, що треба отямитися.

Сюжет твору: Океанія зі столицею у Лондоні включила в себе Великобританію, Північну і Південну Америку і стала одним із світових блоків поряд з ворожими Євразією та Астазією. У цьому поліцейському суспільстві, яке сповідувало принцип Ангсоца (англійський соціалізм), все знаходилося під контролем влади - робота, особисте життя, вільний час громадян, їх вчинки і навіть думки. Головний герой роману Уїнстон Сміт, ледь досягнувши 40-літнього віку - лише непомітний гвинтик механізму придушення волі. Цікавий і заклад, де служив герой - "исполинское пирамидальное здание, сияющее бетоном, из окна которого герой ежедневно видит партийные лозунги: "Война - это мир!", "Свобода - это рабство!", "Незнание - сила!"". І на кожній площадці висіли здорові плакати, на яких зображено "огромное, больше метра в ширину лицо человека лет сорока пяти с густыми черными усами, грубое, но по-мужски привлекательное". Це невидимий диктатор Океанії, влада якого поширилася на кожного. Його портрети мали надписи: "Старший брат дивиться на тебе!" [5; 343].

У такій атмосфері і жив Уїнстон, мешкаючи у невеликій квартирі, де встановлений двосторонній телеекран, що слідкував за кожним його кроком. Одного квітневого дня, прийшовши з роботи, герой вирішив вести таємний щоденник і вибрав у кімнаті таємне місце, звідки б його не бачив телеекран. У щоденнику чоловік не намагався розібратися у минулому і теперішньому. Написавши декілька сторінок, Сміт неочікувано для себе автоматично вивів фразу: "Геть Старшого Брата!", і, написавши її, жахнувся тому що, якщо про щоденник дізнається поліція, то буде лихо.

Прийшовши наступного дня на роботу, Уїнстон старанно виконував свої обов'язки - фальсифікує старі номери газети "Тайме". Робота полягало у тому, щоб минулі події виглядали так, як це необхідно владі у даний момент. Це означало, що минуле керує партією. І якщо їй вигідно, щоб воно виглядало по-іншому, ніж було насправді, то означало, що треба змінити факти, які колись були опубліковані у газеті. Монотонна робота переривалася двохвилинкою ненавистю, під час якої всі співробітники засуджували головного ворога Океанії - Голдстейна, який ніби винен у всіх нещастях народу. Під час цієї напівбожевільної церемонії Уїнстон помітив темноволосу дівчину Джулію. Спочатку він думав, що ця активістка служила у поліції думок і шпигувала за ним. Але виявилося, що Джулія, яка входила у Молодіжний антиполовий союз, слідкувала за Смітом зовсім з іншої причини. Вибравши момент, вона непомітно вручила йому записку, у якій написала всього три слова: "Я вас люблю!". Після такого зізнання молоді люди домовилися про зустріч далеко від телеекранів.

Уїнстон уже був одного разу одружений. Ного дружина, активний партійний робітник, дивилася на секс як на неприємний обов'язок, необхідний для держави. Коли ж герой не зміг зачати з дружиною дитину, вона його покинула. І ось до нього прийшло справжнє кохання, яке потрібно приховувати від сторонніх. Уїнстон та Джулія поїхали за місто, у тихе містечко, де стали коханцями. Разом вони провели прекрасний день, ділячись секретами духовного життя. Джулія признається, що стала партійною активісткою із власних думок про небезпеку. У дійсності вона любила життя і ненавиділа свою роботу. Вона іноді відвідувала квартали відкинутої касти людей - пролів, діставала справжню каву і шоколад., зовсім не схожий на сурогатні замінники "Перемога!", що приписували всім рядовим членам партії.

Уїнстон, бажаючи більше дізнатися, хто такі проли, теж бував у тих ізольованих від міста кварталах (хоча це і не дозволяється членам партії) і одного разу потрапив до магазину містера Чаррінгтона, сподіваючись у нього знайти "ключ до розуміння минулого". Під час одного з візитів містер Чаррінгтон із задоволенням погодився здати Уїнстону таємну кімнату для побачень, у якій не було ненависних телеекранів. Це місце стало для закоханих райським куточком, де можна насолоджуватися волею. І Уїнстон, і Джулія здогадувалися, що повинні бути ще інакомислячі, які так само, як і вони, ненавиділи тоталітарний режим.

У пошуках зв'язків з бунтівниками герой роману близько знайомиться з О. Брайєном, членом внутрішньої партії. Сміт припускав, що враховуючи його іронічні зауваження про систему влади, О. Брайєн повинен знати про заколот проти Старшого Брата. Разом з Джулією він прийшов додому до О. Брайєна і говорив, що заколот дійсно є, а його вождь - той самий Голдстейн, якого в Океанії вважали головним ворогом партії. О. Брайєн вручив молодим людям книгу Голдстейна, у якій пояснено принципи побудови влади в Океанії, її зовнішня і внутрішня політика, що базувалися на жорстокості, брехні і насиллі.

Окрилені надією на зміни на найкраще, Уїнстон і Джулія ще раз насолоджувалися коханням і волею у кімнаті. Тут і відбувалося те, чого вони найбільше боялися: їх застало поліція думок, агентом якої і був містер Чаррінгтон. У кімнату закоханих увірвалися люди у чорній формі, кованих чоботях, із дрючками напоготові. Вони збили з ніг Уїнстона, били у живіт Джулію, а потім як злочинців відправили у підземелля Міністерства кохання.

Для Сміта настали чорні дні. З нього знущалися, і це продовжувалися декілька днів, поки у камеру не зайшов чоловік, якого герой ніяк не чекав - це був той самий О. Брайєн, член внутрішньої партії, якому довірилися вони з Джулією. У його присутності охоронець побив Сміта так, що той знепритомнів. Потім ув'язненого перетягли до якоїсь кімнати, і тут почалися справжні тортури: били ногами, палицями, дрючками до того часу, поки нещасний не втратив орієнтації у часі та просторі. По 10-12 годин Сміта допитували. Але тепер уже не біль був його головним інструментом: "Они били его по щекам, крутили уши, дергали за волосы, заставляли стоять на одной ноге, не отпускали помочиться, держали под ярким светом, так что у него слезились глаза; однако делалось это лишь для того, чтобы унизить его и лишить способности спорить и рассуждать". Мета вищого ієрарха внутрішньої партії - паралізувати волю звинуваченого, стерти з його пам'яті все, чим він жив, щоб перетворити арештанта у сліпе знаряддя у руках влади. О. Брайєн зробив все можливе, щоб Сміт у душі відчув всесилля Старшого Брата, бо жодна людина не мало права на особисті думки.

Після всіх тортур Уїнстон практично знищений як особистість. Єдине, що залишалося в його душі, - це кохання до Джулії. Його і хоче викорінити О. Брайєн, який погрожував Сміту страшною тортурою - кровожерними щурами, що хочуть розірвати обличчя в'язня. І герой цього не витримав - відрікся від кохання, попросив наглядачів випустити щурів на жінку, якій був відданий.

Після цієї зради Уїнстон опинився на волі. Але він майже не схожий на людину - зуби вибиті, волосся випало, повністю зруйнований: фізично, морально і розумово. Фінал роману трагічний: Уїнстон Сміт сидів у дешевій кав'ярні і розмірковував: "Все хорошо, теперь все хорошо, борьба закончилась! Он одержал над собой победу. Он любил Старшого Брата".

Особливістю "1984" став комплекс ідей, досліджуваних автором. До того ж Оруелл, аналізуючи конкретні ситуації, поставив в епіцентр подій самого себе або особистість, надзвичайно близьку собі.

Таким чином, герой роману - людина фізично слабка, хвороблива, але наділена почуттям власної гідності, бажанням свободи, сильною пам'яттю, яка нічого не хотіла викреслювати - змушений існувати в суспільстві, де свободи не було, де кожен знаходився під контролем невсипущого ока. Оруелл був переконаний, що тоталітарний режим зможе вистояти лише тоді, коли людям заборонять мріяти, згадувати, говорити звичною мовою, а головне - зроблять їх злидарями. По-перше, в умовах, відтворених митцем, голодна і залякана безлика істота легко контролювалося. По-друге, він доводить, що вільна особистість - поняття умовне. Якщо людину довго й уперто катувати, вона перетвориться на купу кісток і м'яса, котра молитиме лише про припинення фізичного болю. Письменник переконаний, що жорстокість системи якраз і полягало в тому, що перед особистістю ставилися якраз нелюдські вимоги, оскільки катування тут сприймалося як іспит: витримав - значить ти людина, не витримав - зрадник. Оруелл-гуманіст прагнув реабілітувати людину, котра не змогла перетворитися на залізо та й не розрахована на це. А отже, письменник уперше змінив акценти - звинуватив не жертву за слабкість, а ката за жорстокість.

Ще однією цікавою концепцією митця, відтвореною у романі, стало концепція влади. Деякі критики, досліджуючи творчість письменника в цілому, вказували, що Оруелл відкрив у людині непомірне владолюбство, продемонстрував спроможність влади дарувати насолоду тільки від усвідомлення можливості реалізувати той чи інший потенціал. Причина такого бачення крилася у своєрідності розуміння письменником XX століття як певного історичного періоду. Спираючись на конкретні політичні теорії, Оруелл стверджував, що за владу ведуть боротьбу представники середнього прошарку суспільства, оскільки нижчим верствам вистачало турбот про хліб щоденний, а вищі владу вже мали. До того ж прозаїк поділив людей на інтелектуалів та інтелігентів, вважаючи, що останні - духовно багаті особистості - владарювати не здатні. А от серед інтелектуалів середніх верств обов'язково знаходили люди, озброєні наукою про управління, котрі виявили достатньо гнучкості й наполегливості для досягнення бажаного. Тому й з'явилися замкнені системи на зразок змальованої Оруеллом у романі "1984". Влада тут охоронялося пильно й цілодобово; правили колективно, одного обравши символом (всім великий Великий Брат); групові інтереси владного колективу ставилися вище особистих заради збереження статусу еліти. Державний апарат направлений у першу чергу на програмування людського мислення - підлеглі мали бути уніфікованою масою без минулого, без майбутнього, масою напівголодною, приниженою, яка кожну дрібничку сприймало як подарунок. За таких умов, переконаний письменник, тотальне правління має реальний шанс тривати якомога довше.

Крім Океанії, імперії ВЕЛИКОГО БРАТА, в романі Оруелла існували ще дві держави - Євразія та Останія, і Океанія завжди воювала з однією з них, укладаючи мир з другою. Пропаганда стверджувала, що країна завжди воювала тільки з Євразією, хоч це не було правдою, і намагалася довести, що "сьогоднішній ворог завжди втілював у собі абсолютне зло, отже, ні в минулому, ні в майбутньому угода з ним неможлива".

Держава страшного насильства вбивала особистість, деформувала людину всіма ймовірними і неймовірними методами. І Оруелл показав це в гіперболізованій та гротескній формі.

Убивство в Океанії мало дві форми - воно могло бути фізичним, якщо люди намагалися бодай у чомусь вийти з-під контролю або порушити порядок, або ж духовним. І це останнє найстрашніше, бо відбувалося щоденно, щохвилини. Людські душі калічило пропаганда, неправда і брехня, яку видавали за правду, двовилинки ненависті, паради на велетенських стадіонах, марші вдень і вночі з прапорами і смолоскипами, гаслами, плакатами, портретами вождів у руках, демонстрації вірності та відданості можновладцям.

Знецінення людини набуло в Океанії страхітливих масштабів та форм. Якусь вартість мали лише можновладці: найбільшу - ВЕЛИКИЙ БРАТ, велику - члени внутрішньої партії, тобто каста правителів, потім партійці - карателі, наглядачі, працівники Міністерства любові. їм усім служить інтелектуальна еліта, яка суворо контролювалася державою. На найнижчому щаблі ієрархічної драбини стояли "проли", які виконували важку і брудну працю, годуючи суспільство.

Проли - це найзнедоленіші люди, яких тільки можна собі уявити. Вони не жили, а животіли у бідності та духовній убогості. Затуркані пропагандою, ні про що не думали; їх задурманили і зіпсували дешевими пісеньками, кінофільмами, масовим мистецтвом, точніше антимистецтвом: "Існувала ціла система відділів, що займалися пролівською літературою, музикою, драматургією і розвагами взагалі. Тут вироблялися низькопробні газети, що не вміщували нічого, крім спорту, кримінальної хроніки та астрології...". Проли в Океанії животіли, але й інтелектуалам, тобто звиклим людям, жилося не набагато краще. Вони жили не тільки в духовному убозтві, але й у жебрацькій убогості: "Скільки він себе пам'ятав, їжі ніколи не було досхочу, ніколи не було цілих шкарпеток і білизни, меблі були завжди обшарпані і хиткі...".

Зображуючи певну політичну систему, автор виступив певним новатором. Новаторство Оруелла:

o у романі "1984" письменник відштовхнувся не лише від великих традицій, але й від сучасності, яка дала багатий матеріал для антиутопічних настроїв;

o засобом сатиричного осмислення обрав гротеск: все у суспільстві "ангсоца" алогічно абсурдного. Наука і технічний прогрес служали лише знаряддям контролю, управління і пригнічування;

o сатира Оруелла охопила всі інститути тоталітарної держави: ідеологію (партійні лозунги говорять: "війна - це мир, свобода - це рабство, незнання - сила"), економіку (народ, крім членів внутрішньої партії, голодує, введені талони на тютюн і шоколад), науку (історія суспільства постійно переписується і змінюється), правосуддя (за жителями Океанії постійно шпигує "поліція думок");

o зміст твору - це роман про кохання, яке вмерло: а) спочатку це історія кохання Уїнстона і Джулії, історія несміливого протесту, що переросло у бунт проти абсурду, б) тортури над героєм, знищення всього людського в ньому, в) герой повністю знищений, зрадив кохану, мозок пустий, душа знищена. Остання найстрашніша фраза роману: "Він любив старшого Брата";

o роман витриманий у строгих тонах - простота викладу, незначні характеристики, лаконізм опису подій.

Отже, не дивно, що твір став відомим. Він розкрив світові очі на реальність небезпеки, якою загрожувала людству більшовицька держава-потвора. І завдяки йому Європа і світ стали обережнішими. Свого часу відомий англійський письменник Дж. Уейн написав: "Не певен, що прихід тоталітаризму в Європу затримали два романи - "1984" Оруелла та "Ніч ополудні" Кестлера, проте вони відіграли у цьому велетенську роль". Поза всякими сумнівами, в тому, що Європа зуміла врятуватися від страхіть тоталітаризму була величезна заслуга Джорджа Оруелла.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси