Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Формування внутрішнього ринку

На початку XX ст. прогресувала тенденція до нерівномірності розвитку регіонів. Найвідсталішою територіальною одиницею, де зберігалися залишки кріпацтва, було Лівобережжя. У цей період сформувалася певна спеціалізація промислових регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці осередки промислового виробництва згодом набули загальноросійського значення, а частка промисловості України в загальному обсязі продукції всього народного господарства становила 48,2 %.

У 1913 р. виробляли 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 — сталі та 58 — прокату. На Україну в цей час припадало 20,2 % усієї продукції машинобудування (65 підприємств сільськогосподарського машинобудування здійснювали майже 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь) і металургійної промисловості, 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Тривало підпорядкування української промисловості імперському центрові. Це певною мірою визначило характер розвитку економіки України загалом: вона залишалася сільськогосподарським районом імперії, у селах якого проживало 80 % населення.

Важливу роль у завершенні формування внутрішнього ринку та капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. На території України першу залізницю Львів — Перемишль проклали в 1861 р. До 1900-го довжина залізничних колій становила 8417 км. Харківський і Луганський паровозобудівні заводи, що виникли наприкінці XIX ст., до 1900 р. випустили 233 паровози. Збільшення обсягів промислового виробництва і розвиток мережі залізниць сприяли розширенню стаціонарної торгівлі, яка з 80-х років почала переважати. Ярмарки та базари поступаються місцем стаціонарній роздрібній мережі — крамничній і магазинній торгівлі.

Розвиток ринкових відносин потребував створення стабільної державно кредитної системи. У 1860-му уряд Росії ліквідував старі дореформені банки і створив якісно новий Державний банк, завдання якого полягало у зміцненні та роз витку грошової й кредитної систем. В Україні функціонувало три контори цієї установи — у Києві, Харкові й Одесі — та 24 відділення в інших містах, що кредитували торгівлю, промисловість і сільське господарство. У 1897 р. банк отримав право самостійно здійснювати емісію грошей.

У 60—70-х роках сформувалася мережа комерційних банків. У Росії перший акціонерний Комерційний банк заснували в Петербурзі в 1864-му. У 1868 р. утворили Київський приватний комерційний банк і Харківський торговельний банк, у 1871-му— Київський промисловий, 1872-го— Катеринославський комерційний з філіями в Полтаві та інші великі банки. У 1873 р. в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків, які використовували власні засоби як позиковий капітал та з метою надання позик під цінні папери або заставу товарів. Для їх діяльності характерне розширення операцій, що зумовлено значним попитом на кредити в умовах буму залізничного будівництва. Проте 1871 р. став для багатьох із них роком великих збитків, низьких дивідендів і великих списань безнадійних боргів, спричинених частковими банкрутствами. Потрібен був час, щоб акціонерні комерційні банки знову посіли належне місце у фінансово-кредитній системі.

У 80-х роках створено нові державні земельні банки: Селянський (1882) і Дворянський (1885). Державний Селянський банк підпорядковувався Міністерству фінансів і мав дев'ять філій в Україні. Його основна функція полягала в наданні довготермінових позик селянам під заставу землі, яку вони викупляли у поміщиків, на умовах оплати 7,5—8,5 % обсягу кредиту щороку. Державний Дворянський банк мав в Україні сім філій, котрі надавали довготермінові позики спадковим дворянам-землевласникам.

Призупинення падіння курсу рубля і зміцнення національної валюти внаслідок політики девальвації та курсу на золоту валюту міністра фінансів М. Бунге мало важливе значення для розвитку економіки. Нагромадження золота у Державному банкові дало змогу у травні 1895 р. Державній раді своєю постановою відновити дозвіл укладати угоди у золотій валюті (заборонено наприкінці 1863-го), а міністр фінансів І. Вишнеградський мав право дозволяти приймання золотих монет для сплати податків, а також встановлювати й змінювати курс золотої монети за платежами в казну. Після того, як постанову затвердив цар, вона набула чинності закону, що фактично означало офіційне визнання золота як грошей. У січні 1897 р. Державна рада ухвалила закон "Про карбування й випуск і обіг золотих грошей", що давало змогу вільно обмінювати паперові кредитні рублі на золото за фактичним курсом. Розпочалася активна хлібна експансія на За хід, що дало можливість ліквідувати дефіцит державного бюджету.

Монети з чистого золота карбували вартістю 5,10,15 рублів (імперіали), встановили фіксований курс кредитного рубля — 7 руб. 40 коп. за золотий напівімперіал номіналом 5 рублів. Один рубль прирівнювався до 0,77 г золота. У так званій миколаївській десятці чистого золота було 7,7 г (золотий паритет основних у той час валют був таким: 1 долар — 1,5 г, 1 фунт стерлінгів — 7,8, 1 франк — 0,29,

1 марка — 0,35 г). Державний банк мав виключне право емісії банкнот, котрі забезпечували державним золотим запасом і обмінювали на золото як і в провідних країнах світу. Це значно зміцнило фінансово-кредитну систему країни, що сприяло розвитку економіки, розширенню торгівлі та посиленню зовнішньоекономічних зв'язків.

Важливу роль у товаризації виробництва на селі відіграла столипінська аграрна реформа. Сутність указу 1910 р. полягала в утвердженні на селі приватної селянської власності, що передбачало спадкове володіння, купівлю-продаж та заставу землі. Мета — формування міцних селянських господарств фермерського зразка. В Україні (найбільше на Правобережжі й Півдні) на хутори й відруби виселилося 226 тис. селянських господарств, або майже половина загальної їх чисельності. Реформа сприяла розвитку аграрних відносин на селі, широкому застосуванню машин і добрив, що у свою чергу зумовило зростання обсягів товарності сільського господарства.

Україна на початку XX ст. забезпечувала 40 % експорту зернової продукції Російської імперії. Третину всієї продукції сільського господарства продавали на внутрішньому та зовнішньому ринках. Проте наявність 2 млн селян із середнім наділом 2 десятини (половина з них не мали ні коня, ні корови), 5 тис. поміщиків, які володіли в середньому 1600 десятинами (1914 р.), зумовлювала невисоку середню врожайність — 9—10 ц/га; село перебувало в постійній соціальній напрузі.

Велике значення в індустріалізації України мала протекціоністська політика російського уряду. Порівняно з 1868 р., у 1891-му мита на чавун збільшились у 10 разів, гас — утричі, рейки — у 4,5 разу, машини — у 8, паровози — у 4, на бавовняні тканини — у 2 рази. Сума мита в 1868 р. становила 17,6 % вартості товару, а в 1891-му — 33 % вартості вивозу. Для порівняння: в Італії цей показник становив 18 %, у Франції — 9, Німеччині — 8, у США — 30, у Бразилії він був вищим і дорівнював 40 %.

Значні митні збори на імпортовані іноземні товари забезпечували внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку. Разом із тим така політика спрямовувалася на імпорт не товарів, а капіталів.

Активний торговельний баланс і стійкий курс рубля підтримувався експортом хліба. У той період навряд чи хто чув про монетаризм, проте політика міністрів фінансів М. Бунге і І. Вишнеградського була монетаристською. Вони розпочали із фінансової стабілізації, надаючи їй пріоритетного значення. Продовжив цю політику й їх наступник С. Вітте, який розумів велике значення для ринкової економіки грошової стабілізації. Саме йому вдалося спрямувати фінансову політику на стимулювання виробничих інвестицій, адже економічне зростання є функцією інвестицій.

Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ відбулися значні зміни в економічній сфері. Перетворення в аграрному секторі сприяли високому рівню концентрації землі, докорінному перерозподілу земельної власності (від становості до безстановості), застосуванню передової техніки, використанню вільнонайманої праці, поліпшенню структури посівів тощо.

Такі зміни дали змогу Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, розпочалась індустріалізація економіки України. У пореформений період індустріалізований Південь України перетворився на головну паливно-металургійну базу імперії. Для промисловості властиві вищі, порівняно із загальноімперськими, темпи зростання, високий рівень концентрації та централізації виробництва, значний вплив іноземного капіталу, структурна й територіальна диспропорційність тощо. Внаслідок буржуазних реформ і закінчення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства. Разом із тим до XX ст. економіка перебувала на перехідному етапі, коли жодна змістовна характеристика капіталізму не була у розвиненому вигляді. Отже, загалом капіталістична економіка існувала лише як тенденція, а не завершена система.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші