Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Господарство провідних суспільств європейської цивілізації в умовах монополізації ринкової економіки в останній третині XIX - на початку XX ст. Розвиток економічної думки

Загальні тенденції господарського розвитку країн Європейської цивілізації. Перша хвиля глобалізації

Господарство провідних суспільств Європейської цивілізації в останній третині XIX ст. - на початку XX ст. (до 1914 р.) у сучасній історико-економічній літературі характеризується як перший період розвитку зрілої ринкової індустріальної економіки в усіх сферах господарства. Кардинальні зміни, що відбувалися в економічній сфері, визначають такі процеси:

  • o розвиток в умовах другої науково-технічної революції;
  • o якісні зміни у структурі виробництва, організації та управлінні господарства. Перехід від ринку досконалої конкуренції до недосконалої конкуренції. Прагнення великих фірм встановити монопольну владу над усіма процесами від виробництва до збуту, загострення конкуренції. Формування ринку споживача;
  • o започаткування формування етатистської системи господарювання;
  • o завершення формування міжнародної економіки на ринково-підприємницьких засадах. Перша хвиля глобалізації.

Темпи і терміни індустріалізації залежали від конкретних історико-економічних умов кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту, загальносвітового економічного розвитку, таких цивілізаційних факторів, як політичний устрій держави, культурно-освітній рівень, менталітет нації.

Розвиток світових продуктивних сил наприкінці XIX - на початку XX ст. визначався другою науково-технічною революцією (НТР).

Відбулася наукова революція, в результаті якої сформувались основи наукового мислення та єдина система наук. Наукова революція розпочалася у фізиці та охопила всі галузі наук. Найвидатнішими досягненнями були: квантова теорія М. Планка, теорія відносності А. Ейнштейна, розвиток гідро- й аеродинаміки, хімічної науки. Зв'язок науки з виробництвом набув системного характеру. Сформувалась нова галузь діяльності - науково-дослідна, завдання якої полягало у впровадженні наукових досягнень у виробництво через дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, технологічні та інші дослідження. На рубежі XX ст. було створено низку великих наукових лабораторій та інститутів.

Пришвидшився розвиток техніки і технологій. Було створено нову енергетичну базу виробництва - електричну. Винайшли технологію отримання, передачі та приймання електроенергії. Виробництво електроенергії було організовано на особливих підприємствах - електростанціях. Почалася електрифікація промисловості, транспорту та побуту. У1880-1890-х роках винайдено і вдосконалено двигуни внутрішнього згорання, які широко впроваджували в усіх галузях промисловості та транспорту. Однією з провідних галузей стала електротехніка - поширювалися електричне освітлення, засоби зв'язку, радіозв'язок, електроніка.

Почалося становлення сучасної металургії. Змінювались конструкції та розмір доменних печей. На основі масового впровадження конвертерів Бессемера, Мартена і Томаса як підгалузь виокремилось сталеплавильне виробництво. У 1880-ті роки шляхом використання електролітичного методу отримання алюмінію започатковано кольорову металургію. Було винайдено новий спосіб зварювання металів - за допомогою електрики.

Значного розвитку набула хімічна промисловість. Почалось виробництво і масове застосування штучних барвників, хімічних волокон - пластмас, ізоляційних матеріалів, штучного волокна. Було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, соди та ін., запропоновано методи виготовлення аміаку - основи для азотних сполук, необхідних у виробництві барвників, мінеральних добрив та вибухових речовин. Винайдено метод переробки нафти при високих тиску і температурі для отримання синтетичного бензину.

Військова промисловість теж активно розвивалася: автоматизовано стрілецьку зброю та артилерію (1883 р. винайдено кулемет Максимова, кілька типів автоматичних гвинтівок, бронеавтомобіль), упроваджено у виробництво вибухові засоби. Винайдення конвеєра і поточної системи виробництва сприяло використанню спеціалізованих верстатів для виготовлення деталей - гвинтів, шайб, болтів тощо. Вперше застосовано конвеєр на заводах Г. Форда в 1912-1913 рр. У текстильній промисловості з'явився автоматичний ткацький верстат.

Революційні зміни відбулися у транспортній системі. У шляховому будівництві дедалі більше почали використовувати сталь (залізничні рейки, мости). У 1903 р. розпочали будівництво теплоходів (суден із двигуном внутрішнього згорання), танкерів (нафтоналивних суден). Розпочато електрифікацію залізничного транспорту. У 1890-х роках з'явилися приміські електричні залізні дороги та електричні лінії для міського трамвая. Відбулося становлення повітряного транспорту. З'явився новий вид транспорту - автомобільний. Високі темпи розвитку автомобілебудування спричинили будівництво шосейних доріг і тунелів.

Підсумки другої НТР:

  • o економічне зростання ґрунтувалося на регулярному впровадженні інновацій. Взаємозв'язок науки з технікою зумовив процес поступового перетворення науки у продуктивну силу суспільства;
  • o пришвидшився процес формування індустріального технологічного способу виробництва. Техніка і технологія виробництва зазнали якісних змін, кількість винаходів позначали чотиризначними числами. Почали автоматизувати виробництво, широко впроваджувалась потокова система. Зростала продуктивність праці;
  • o у національних економіках пришвидшились структурні зміни: галузі важкої індустрії значно випередили за темпами зростання легку промисловість; виникли нові галузі промисловості; транспорт і зв'язок сформувалися як окремі сектори господарства. Почалось різке зростання обсягів світового виробництва;
  • o технічні та технологічні зміни зумовили укрупнення промислового виробництва, посилення концентрації та різке зростання обсягу капіталу, необхідного для організації підприємства. Додаткові капітали залучали шляхом випуску акцій і створення акціонерних товариств, що мобілізувало вільні кошти різних прошарків населення.

Темпи економічного розвитку провідних індустріальних держав Західної Європи та США порівняно з періодом вільної конкуренції зросли. У1830-1913 рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту становили - 1,8 %, у 1870-1913 рр. середньорічні темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) становили 2,5 %, зокрема у США - 4,1 %, Японії - 2,5, Німеччині - 2,8, Франції - 1,7 %, Великій Британії - 1,9 %. Темпи зростання продуктивності праці були нижчими, ніж темпи економічного зростання, і становили в середньому 1,7 %.

Аналіз економічної кон'юнктури свідчить про циклічність розвитку світового господарства. Кризи перевиробництва охопили такі роки: 1882,1890,1903-1905,1907,1913-1914.

Основний зміст структурних зрушень у світовому ти національних господарствах

Це зміна співвідношення між окремими сферами господарства. У світовому та національних господарствах зростала частка промисловості та зменшувалася - сільського господарства у створенні ВВП, а також у структурі зайнятості. Економічне зростання ґрунтувалося на більш високому рівні нагромадження. Рівень виробничих інвестицій підвищився до понад 5 % від валового національного продукту.

У промисловості темпи щорічного приросту збільшилися впродовж 1872-1890 рр. до приблизно 3 %, 1890-1918 рр. - до 4-5 %. За динамікою розвитку сформувалося три типи промислово розвинених країн: американський - з порівняно високими, німецький - із середніми, англійський - з найнижчими темпами розвитку промислового виробництва. Світове промислове виробництво зросло в сім разів. Проте на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари групи "Б". Значення важкої промисловості у структурі промислового виробництва зростало. Розвивалися галузі другої НТР: електроенергетика, хімічна (виробництво синтетичних барвників, соди, добрив, сірчаної кислоти тощо), електрохімія, транспортна, сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва тощо. Ускладнилася структура машинобудування. Пришвидшився процес формування і диверсифікації підгалузей. У транспортному машинобудуванні розвивалися електрична, автомобільна, суднобудівна, повітряна підгалузі, виробництво трамваїв. Так звані старі галузі промислового перевороту (текстильна, харчова, суднобудівна, будівельна і будівельних матеріалів) розширювалися та модернізувалися. Виробництво набуло масового і стандартизованого характеру. Окремі галузі розвивалися нерівномірно, випереджальними темпами - важка промисловість.

Наприкінці XIX ст. США вийшли на перше місце у світі за обсягом промислової продукції. Велика Британія втратила роль "фабрики світу", відстала від США і Німеччини - спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками. Німеччина посіла друге місце після США. Відродився протекціонізм, що витіснив політику фритредерства.

Сільське господарство відставало від інших сфер і галузей народного господарства техніко-технологічно, за формами організації та методами ведення господарства, продуктивністю праці. На розвиток аграрної економіки значний вплив мала світова аграрна криза (1875-1893 рр.), у результаті почалося індустріальне техніко-технологічне й організаційно-економічне реформування цієї галузі. Соціально-економічну структуру характеризувала незначна концентрація сільськогосподарських підприємств (крім Великої Британії та США), збереження дрібного і середнього землеволодіння, що залишалося життєздатним.

Зросла господарська самодіяльність хліборобів, що базувалась на діяльності сільськогосподарських товариств і кооперативів. У 1912 р. сільськогосподарських кооперативів (кредитних, збутових, контролю продуктивності домашніх тварин, машинних, переробних) нараховувалося у США - 7320, Німеччині - 31 981 (за участю 4,7 млн членів), Франції - 37 055, Швейцарії - 5366, Нідерландах - 3650, Бельгії - 3844, Англії - 464, Ірландії - 924, Данії - 3556 (1903 р.), Угорщині - 5006, Австрії - 11 500. З 1 січня 1907 р. національні кооперативні організації різних країн об'єдналися у Міжнародний союз сільськогосподарських товариств.

На початку XX ст. сформувалася система суспільного організованого сприяння сільському господарству з боку держави, місцевого самоврядування, громадських організацій і приватних осіб, яка охоплювала такі складові: сільськогосподарське наукове дослідництво й освіту, агрономічну допомогу господарському населенню. Головна увага зосереджувалася на селянських господарствах, від входження яких у систему індустріально-ринкових відносин залежав прогрес сільського господарства.

В аграрній політиці світових держав відбувався перехід від економічного лібералізму до державного регулювання аграрної сфери економіки. Вплив держави на розвиток сільського господарства в різних країнах виявлявся у таких головних напрямах: створення необхідної правової та нормативної бази, системи державного управління сільським господарством, фінансування загальнодержавних і місцевих сільськогосподарських заходів.

Відбулися якісні зрушення в соціально-економічних відносинах.

У процесі історичної еволюції зменшилося значення приватно-індивідуальної власності, домінуючу роль у промисловості та обігу почала відігравати акціонерна власність, значимими стали кооперативна, державна і муніципальна. Державна власність формувалася переважно двома шляхами: за рахунок державного бюджету і в результаті націоналізації приватних підприємств. Муніципальна власність і господарство створилися на основі розвитку соціально-економічної інфраструктури (транспорту, електропостачання, газопостачання, шкіл, лікарень тощо). Кооперативна власність сформувалася на основі добровільного об'єднання капіталів і засобів дрібних товаровиробників. Це була форма захисту від експлуатації посередниками і великими підприємцями.

Якісні зміни відбулися в організації та управлінні виробництвом.

Склалася система різних організаційно-правових форм підприємництва. Зменшилася роль індивідуально-приватної форми організації виробництва. Посилення концентрації та централізації капіталів і виробництва зумовило формування різних форм партнерства й акціонерних підприємств (корпорацій). Акціонерні товариства за обсягами виробництва почали займати провідне місце в системі підприємництва. Відбувався процес утворення об'єднань корпорацій (монополістичних об'єднань), формами яких були картелі, синдикати, трести, концерни - на основі горизонтальної інтеграції в межах однієї галузі; концерни - на основі диверсифікації.

Змінилася роль банків. З пасивного акумулятора коштів і посередника під час платежів вони перетворилися в активних учасників ринку, організаторів виробництва, котрі контролювали як грошовий капітал, так і промислове виробництво. У результаті злиття банківського та промислового капіталів утворився фінансовий, якому поступилися першістю промисловий і торговельний. Почали формуватися фінансово-промислові групи, а серед найвпливовіших банкірів і підприємців у процесі посилення фінансового капіталу - фінансова олігархія.

На мікроекономічному рівні в організації підприємницької діяльності зросло значення маркетингу та менеджменту.

У розвитку ринкової економіки відбувся перехід від досконалої (вільної) конкуренції до недосконалої (монополістичної, олігополістичної). Формувалися відповідні підсистеми та елементи ринкової інфраструктури: організаційно-технічні, фінансово-кредитні, державно-регулятивні.

Почався процес формування етатистської системи господарювання.

Утворювалися та історично еволюціонували масштаби, функції, форми і методи державного регулювання економіки. Швидке усуспільнення, концентрація та централізація виробництва в кінці XIX - на початку XX ст. зумовили докорінну зміну економічної ролі держави. Державна економічна політика ґрунтувалася на ідеях неокласичної економіки, увага якої була зосереджена на мікроекономічному аналізі приватногосподарської діяльності.

Упродовж останньої третини XIX ст. і до початку 20-х років XX ст. завершилося формування міжнародної економіки як цілісної системи, складовими якої стали світове господарство та міжнародні економічні відносини. Світове господарство склалося як система національних економік, що охопила економічно розвинені країни-метрополії та слаборозвинені колонії, залежні держави, і розвивалося на ринково-підприємницьких засадах. Виникла система різних форм міжнародних економічних відносин. Головними факторами світового економічного розвитку були процеси інтернаціоналізації та економічної інтеграції.

Є погляд, що на межі XIX-XX ст. європейський економічний світ став глобальним. Глобалізація розвивається хвилеподібно, перша хвиля охоплює 1870-1913 рр. В основі глобалізації лежать процеси нарощування торговельної та фінансової відкритості, характер існування міжнародного валютного устрою та принципи побудови монетарної політики у відкритій економіці.

Поглиблення інтернаціоналізації господарського життя базувалося на міжнародному поділі праці. Утвердився поділ праці між метрополіями і колоніями внаслідок завершення територіального поділу світу. У 1914 р. територія колоній промислово розвинених держав становила 85 млн км2 з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними імперіями були Велика Британія і Франція, Німеччина і США лише у 20-х роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань. Таким чином, земну кулю було поділено на метрополії, колонії та залежні країни (політично вільні та формально самостійні, але економічно і фінансово залежні від інших держав). Типовими представниками залежних країн були Китай, Іран, Османська імперія. Колонії залучалися до світового ринку, одночасно зростала їхня залежність від промислово розвинених держав.

Економічну політику індустріальних держав щодо колоній характеризували:

  • o імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найбільш розвинуті країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. В1913 р. в імпорті Великої Британії частка сировини досягала 36 %, Німеччини - 66,1, Франції - 58,7, США - 53,2 %. Так, з Африки вивозили золото, алмази, кольорові метали, нафту, вугілля, котрих не вистачало промисловості європейських країн;
  • o зростання вивозу капіталу, що перевищував вивіз товарів. Капітал вкладали насамперед у галузі, необхідні країнам-метрополіям: добувну промисловість і залізничне будівництво, сільське господарство;
  • o домінування на посадах в адміністративному апараті колонізаторів, які ставали також власниками підприємств з первинної обробки сировини та виробництва окремих видів товарів (очищення і пресування бавовни, джуту, виробництва фарбників, залізних виробів, будівельних матеріалів, цукру, сухофруктів, опіуму, рому, кокосової і соєвої олії, деяких видів продовольства, обробки шкір, цінних порід дерева, міді, срібла тощо);
  • o будівництво залізничних колій для освоєння віддалених територій колоній, що сприяло формуванню єдиного внутрішнього ринку в колоніях і залежних державах;
  • o розвиток системи монокультурного виробництва в аграрному секторі економіки колоній, тобто вирощування переважно одного виду ринкової сільськогосподарської продукції. Внаслідок такої політики Індія спеціалізувалась лише на виробництві та вивозі бавовни, тютюну, цукру, джуту. Єгипет постачав тільки бавовну, Бразилія - каучук і каву, Австралія і Нова Зеландія - вовну, Бірма - рис, Конго - каучук, Китай - чай, шовк-сирець тощо.

У процес інтернаціоналізації включалися продукти, які раніше не брали участі у міжнародній торгівлі. Змінилася структура товарообміну. Якщо для XIX ст. властивий обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів в експорті всіх європейських країн, США та Японії. В 1913 р. промислові товари становили у Великій Британії 77,9 % від національного експорту, Франції - 60,8, у Німеччині 58,7 %.

Міжнародна торгівля сформувалася як сукупність зовнішніх торговельних зв'язків усіх країн світу, складова міжнародних товарно-грошових відносин.

Про нарощування торговельної відкритості свідчать такі факти. У 1880-х роках відбулася стагнація міжнародної торгівлі, причинами якої стали падіння цін на промислові й сільськогосподарські товари та загострення економічної боротьби між європейськими країнами і США. Експорт товарів з Великої Британії зменшився на 20 %, Німеччини - на 5, Франції - на 3 %. У1896 р. у світовій торгівлі відбувся перелом. Частка торгівлі у ВВП у 1913 р. у розвинутих країнах досягла 13 %. Зростання середньорічних темпів міжнародної торгівлі впродовж 1870-1913 рр. становило приблизно 3,4 %, ВВП - 2,1 %. За 1900-1913 рр. обсяги міжнародної торгівлі зросли на 62%, світового виробництва - на 40 %.

Відбувалося здешевлення транспортних перевезень і комунікацій. Наприклад, частка витрат на транспортування пшениці океаном у загальних виробничих витратах зменшилася за 1830- 1910 рр. із 79 % до 27,5 %.

У світовій торгівлі відбувався перехід від моно- до поліцентризму. У загальних обсягах зменшилася частка Європи, одночасно зросло значення американських та азіатських країн (табл. 9.1).

Таблиця 9.1. Частка частин світу в обсягах світової торгівлі, %

Частина світу

1900 р.

1913 р.

Європа

65,9

61,2

Америка

19,1

21,5

Азія

9,3

11,4

Африка, Австралія

5,5

5,9

Наприкінці XIX ст. зовнішня торгівля характеризувалась тенденцією до посилення протекціонізму і встановлення монопольних цін. У1875 р. у середньому в розвинутих країнах імпортні тарифи на промислову продукцію становили 9,25 %, у 1913 р. - 21 %. Країни укладали торговельні договори, підписували інвестиційні угоди.

Експорт капіталу впродовж кінця XIX - початку XX ст. набував дедалі більшого значення. Це була "велика епоха" міжнародних запозичень. Лише за перших 13 років XX ст. обсяги зарубіжних капіталовкладень економічно розвинених країн зросли вдвічі, досягнувши 44 млрд дол. Вивіз капіталу в 1883 р. дорівнював 4,7 % світового товарного експорту, в 1913 р. - 9 %. У 1914 р. співвідношення між обсягом прямих іноземних інвестицій і експортом становило у США 1 : 4, у Франції - 1: 2, у Німеччині 1:1,5.

Сформувалися дві основні функціональні форми вивозу капіталу: позиковий і підприємницький (прямі та портфельні інвестиції). Підприємницький капітал вивозили через транснаціональні компанії, які стали його основною ланкою. Найбільшими експортерами були Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.

Найбільшу кількість позикового капіталу вивозила Франція, яку називали "світовим лихварем". Країною прямих і портфельних інвестицій була Велика Британія. Сферами розміщення цього капіталу були залізниці та автомобільні дороги (61,4 ), торгівля (19,9 %), банки та страхова справа (2,5 %), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2 %).

Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в освоєння джерел сировини і ринків збуту як у залежних країнах (Туреччині, Китаї та ін.), так і в промислово розвинених.

США орієнтувалися на зміцнення економічних позицій на своєму континенті. Так, в американських експортних капіталах частка Латинської Америки становила 49,9 %, Канади - 28,8, Європи - 13,4 %. Разом з тим, США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 р. дорівнювала 6,75 млрд дол.

Сформувалася світова валютна система. Перша хвиля глобалізації відбувалася в епоху золотого стандарту. Система металевих грошей у формі біметалізму була витіснена валютною системою золотого стандарту - системою організації грошового обігу, за якої основу валютних курсів становив золотий паритет, коли грошова одиниця будь-якої країни мала відповідний золотий вміст (система класичного монометалізму). Відхилення допускалося лише в межах так званих золотих точок - не більше ніж 1 % від золотого паритету. Цю систему було впроваджено в 1819 р. у Великій Британії, у 1871 р. - Німеччині, в 1877 р. - у Нідерландах, в 1879 р. - у СПІА, в 1892 р. - в Австрії, в 1897 р. - в Японії, в 1898 р. - у Росії. Наприкінці XIX - на початку XX ст. система була закріплена чинними міждержавними угодами, набула глобального характеру. Упровадження нової системи сприяло посиленню незалежності національних банків, зменшенню проблем з інфляцією та формуванням цілісності міжнародної економіки.

Панувала форма золотомонетного стандарту, коли гроші мали форму золотих монет або банкнот у вигляді білетів державної скарбниці чи банківських білетів, конвертованих на вимогу в золото за офіційно встановленим курсом. Система золотого стандарту забезпечувала необмежений обмін національних валют на золото, його вільне вивезення і ввезення, адже воно було основою міжнародних розрахунків, що здійснювалися шляхом оплати боргових зобов'язань через банки, міжнародні платежі. Крім золотих монет, в обігу були білони (розмінні монети), виготовлені зі срібла, міді, бронзи та інших металів. З усіх грошей, наявних в обігу країн у 1885-1913 рр., золоті та срібні монети становили 70-80 %.

Систему класичного золотого стандарту зруйнували під час Першої світової війни. Країни припинили обмін банкнот на золото (крім США), його вилучили з обігу, припинили вільне карбування золотих монет.

Розвивалися міжнародні міграційні процеси. США залишалися основною країною імміграції. її частка серед держав-іммігрантів становила в 1913 р. 61,9 %. Зросло значення Канади (до 13,1 %), Аргентини (15,6), Бразилії (9,4 %). На початку XX ст. з усієї кількості емігрантів частка Італії становила 21,1 %, Австро-Угорщини - 19,9, Росії - 20 %.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші