Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
 
Головна arrow Товарознавство arrow Основи рослинництва і тваринництва
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Конярство

Походження, одомашнення і перетворення коней

До диких родичів коней відносяться зебри, осли, напівосли, кінь Пржевальського і тарпани.

Зебри мешкають в лісостепах Африки. Вони відрізняються смугастим забарвленням, живуть табунами, дуже рухомі і полохливі, важко піддаються прирученню, погано акліматизуються в інших зонах. З кіньми зебри дають безплідних гібридів — зеброїдів. У зебр велика голова, довгі вуха, коротка стояча грива без чубка, короткий хвіст з гроном волосся на кінці, дуже сухі кінцівки з вузькими копитами.

Серед диких ослів відомо два різновиди — абиссино-нубійский і Сомалі. Перший дрібний, світлого забарвлення; другий більший, темного забарвлення. Мешкають дикі осли в Північно-східній Африці. Всі вони мають одноколірну масть, велику голову, довгі вуха, коротку стоячу гриву, короткий хвіст, невеликі вузькі копита.

Напівосли мешкають в напівпустинних степах Азії. Вони жовтуватого захисного забарвлення, з невеликими вухами; дуже рухомі. Існує декілька різновидів напівослів: кулан (джигетай), поширений в напівпустелях Середньої Азії: онагр, що зустрічається в напівпустелях Північної Аравії, Сирії, Іраку, Ірану, Афганістану і Туркменії; кіанг — найбільш крупний напівосел, що мешкає в Тибеті. З конем напівосли дають безплідних гібридів. На півдні Туркменії (у Бадхизе) і в Казахстані (у Аральському морі на острові Барсакельмес) організовані державні заповідники куланов і онагрів.

Дикий кінь Пржевальського названий по імені що відкрив його в 1879 р. російського мандрівника Н. М. Пржевальського. Живе в напівпустинних степах Монголії. Має ряд відмінностей: у неї дуже крупні зуби; загривок погано виражений; грива коротка, стояча; чубка немає; оброслість хвоста середня між домашнім конем і напівослом; під нижньою щелепою росте подовжене волосся — "баки", ноги тонкі; копита широкі; конституція груба; масть булана різних відтінків, на спині темний ремінь, на ногах зеброїдніть. Тварини тримаються невеликими косяками. Висота в загривку дорослих тварин від 122 до 143 см. При схрещуванні з домашніми кіньми дає плідних гібридів.

Тарпан — дикий кінь Європи, що жив в європейських і азіатських степах і лісостепових районах з післяльодовикового періоду до XIX ст. Тарпани вперше були описані в XVIII ст. С. Г. Гмеліним і академіком П. С. Палласом. Висота тарпанів в загривку складала 130-135 см. Вони були мишастої масті і відрізнялись компактністю складання, грубою широколобою головою, короткою стоячою гривою, тонкими кінцівками з невеликими щітками і характерною поперечною смугастістю передніх ніг. Приручити тарпанів і отримати від них потомство не вдалося.

Одомашнення диких коней почалося в кам'яному столітті. Наскальні зображення коня того часу і наявність великої кількості кісток цих тварин в кухонних залишках людини указує на те, що на перших порах людина використовувала коня як м'ясну тварину. Приручення коней почалося, мабуть, із збереження осіб, поранених або спійманих в період полювання. Використання в їжу кінського м'яса, а також принесення в жертву богам коней і їх поховання разом з померлим господарем були характерні для скіфів, що жили в південноросійських степах, і народів Середньої Азії. Розвинене табунне конярство скіфів служило джерелом отримання м'яса, молока, шкіри, волоса, а також забезпечувало їх верховими тваринами для рухомої кінноти.

Встановлено, що коні були приручені людиною пізніше за всіх інших сільськогосподарських тварин — в період від палеоліта до неоліту, тобто за 3-4 тис. років до нашої ери.

У Китаї, наприклад, одомашнений кінь відомий з другої половини III тисячоліття до нашої ери; у Ірані — з III тисячоліття; у Месопотамії, Ассирії і Вавилоні — в кінці III — початку II тисячоліття; у Палестині — в I тисячолітті; у Аравії — в I ст. до нашої ери. Встановлено також, що на обширних степових просторах Південно-східної Європи і Азії, а також в долинах Середньої Азії коні були одомашнені в III тисячолітті до нашої ери.

Одомашнення диких коней проходило не в одному місці, а усюди, де людина зустрічалася з табунами диких коней і полювала на них. У руки мисливців нерідко могли потрапляти живі лошата і поранені коні, яких зберігали як запас їжі або для забави. Спіймані під час полювання лошата зростали в неволі і звикали до людини. З цього і почалося приручення і одомашнення коней.

Найбільших успіхів в одомашненні коней могли, мабуть, добитися тільки осілі племена, що мали постійне житло, поряд з яким влаштовувалися загороди для тварин. Одомашнення коней було тривалим процесом, що потребувало від людини великої спостережливості, терпіння, сміливості. Важливу роль в одомашненні зіграли особливості вищої нервової діяльності тварин. Цим, зокрема, пояснюється, що з евклідів вдалося одомашнити ослів і коней, а зебри і напівосли до теперішнього часу залишаються дикими і не піддаються одомашненню.

Домашні коні мають багато загальних рис субарктичного степового походження. Вони добре акліматизуються в умовах континентального клімату, легко переносять зимовий холод, літню жару і засуху.

Як і дикі, домашні коні рухомі, легко орієнтуються на місцевості, характеризуються добре розвиненою нервовою системою, збудливістю, підвищеним обміном речовин, терморегуляцією (потіють всією шкірою), у них достатньою мірою розвинені стадні інстинкти і звички. Навесні і осінню коня швидко нажировуються, причому жир відкладається у них під шкірою і на внутрішніх органах. Для коней характерна сезонність розмножень (навесні) і 11-місячна (334-336 днів) тривалість вагітності. Лошата після народження відразу ж можуть рухатися. У підсосний період їх жива маса швидко збільшується. Після відлучення від матерів лошата характеризуються ступінчастим по сезонах року розвитком і помірним зростанням. Нерівномірністю росту певною мірою обумовлюється пізньостиглість коней (закінчують розвиток до 5-6 років), міцність конституції і довголіття.

До міжвидових гібридів коней відносяться: мули, мули, конекулани і зеброїди. При схрещуванні домашніх ослів з кобилами виходять мули; при схрещуванні ослиць з жеребцями — мули; при схрещуванні коня з куланами — конекулани, а із зебрами — зеброїди. Самці, отримані при таких схрещуваннях, безплідні. У них порушується сперматогенез — він обривається на стадії дозрівання сперміїв. Самки, навпаки, у ряді випадків здатні плодоносити.

Найбільш широке розповсюдження отримало муловиробництво. Мули відрізняються довголіттям, силою і великий витривалістю. Вони невимогливі до корму, використовуються в працях до 30-річного віку. Середня тривалість життя мулів в 2 рази більше життя коня і осла. Мули успадковують екстер'єр початкових особин, вони декілька вище за середні розміри батьків. Це пояснюється проявом гетерозису, підвищеною життєздатністю за рахунок активності ряду ферментів і розширення їх набору. В порівнянні з конем у мула більше голова, довші вуха, хвіст і грива коротші, чубок відсутній, загривок проміжного розміру (між добре вираженим загривком матері і малопомітним загривком батька). Кінцівки сухі, міцні з різко обкресленими сухожиллями. Особливість мулів — зворотний в порівнянні з кіньми і ослами статевий диморфізм. У коней і ослів самці на 1,5-2 см більші за самок (по висоті в загривку), а мули більші і вищі за мулів. У характері мулів більше рис, властивих ослам, ніж коням.

Крупніших робочих мулів отримують від помісних з ваговозами кобил і крупних ослів.

Формування типів і порід коней проходило під впливом соціально-економічних умов і дією чинників зовнішнього середовища.

Ч. Дарвін указував, що властивості порід визначаються не стільки їх походженням від первинних предків, скільки умовами існування і підбором. Вимоги до різних порід коней в різні історичні епохи, накладали свій відбиток на їх тип і змінювали його відповідно до запитів часу. Наприклад, верховий кінь середньовіччя за типом статури і жвавості значно відрізнявся від сучасного, хоча і у минулому і в сьогоденні використовувалася під сідлом. Породи верхових коней спочатку були виведені в Середній Азії, надалі під впливом соціально-економічних умов поширились в багатьох країнах світу. Верхові коні використовувалися у військових цілях. Тому необхідно було отримати нові типи, які якнайкраще відповідали б потребам армії. Так, у ряді країн Західної Європи верхових коней використовували для перетворення важкого рицарського коня в кавалерійську. У Англії під впливом розвитку верхової їзди і кінного спорту в ХУІІІ-ХУІІІ ст. виведений своєрідний тип чистокровної верхової породи, від якої ведуть свій початок нові типи верхово-упряжних порід колишнього СРСР — будьоновська, кустанайська, новокиргизська. Рисисті породи коней почали створюватися в кінці XVIII — початку XIX ст. у зв'язку з потребою легкого міського транспорту в швидкому нарядному упряжному коні.

Виникнувши в Англії, рисистий напрям досяг розквіту в Росії, США і Франції, де під впливом часу, природних чинників були створені різні типи рисаків норфолькский (Англія), орловський (Росія), американський (США), французький (Франція). У колишньому СРСР у зв'язку з розвитком рисисто-спортивного напряму створений своєрідний тип російського рисака (шляхом схрещування двох різнотипних рисистих порід — орловською і американською).

Виведення ваговозних порід відноситься до періоду розвитку капіталізму (XIX ст.). Із зростанням крупних міст і промислових центрів, швидким розширенням торгівлі, збільшенням вантажообігу виникла потреба в крупному упряжному коні для перевезення різної тяжкості. Перші ваговозні породи були виведені в країнах Західної Європи — Англії, Бельгії, Франції (клейдесдали, суффольки, ардени, брабансони і першерони). У дореволюційній Росії був створений свій тип ваговозного коня під назвою битюг. У колишньому СРСР під впливом континентального клімату, годівлі коней переважно грубими кормами, широкого використання їх на сільськогосподарських роботах були створені вітчизняні породи ваговозів — радянський, російський, володимирський і ін., які за типом конституції і екстер'єром відрізняються від західноєвропейських. У вітчизняних ваговозів сухіший тип складання, краща рухливість, гармонійність складання, хороша пристосованість до місцевих умов.

Місцеві породи коней формувалися в суворих умовах екстенсивного кочового господарства, під великим впливом природного відбору. У минулому ці породи задовольняли невисокі запити екстенсивного і кочового господарства, не виділялися спеціалізованим типом. І в даний час вони використовуються як транспортні, верхово-в'ючні, м'ясні і молочні тварини. Проте і в цих умовах під впливом природно-історичних і економічних умов в одній породі формувались різні типи.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші