Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ПЕРІОД НОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ФОРМУВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

Діалектичні суперечності в розвитку світової естетичної думки на рубежі XVIII—XIX ст.

Народження нового завжди супроводжується існуванням старого. В літературознавстві старе інколи давало про себе знати так відчутно, що для нового ніби й зовсім місця не залишалось.

На рубежі XVIII—XIX ст. європейське літературознавство вже ніби остаточно прощалося з неокласичними уявленнями про творчість, а в Росії, до складу якої входила й Україна, старі традиції все ще залишалися дуже живучими. У європейських країнах, наприклад, майже повсюдно мовою науки ставала не латинська, а національна мова; у Росії ще в 1830 p. докторська дисертація М. Надєждіна захищалася середньовічною латиною, а у вищих суспільних верствах більшу пошану мала теж не російська, а французька мова. Ще навіть 1857 p., як зазначав Т. Шевченко у своєму "Щоденнику", російські поміщики говорили між собою тільки по-французьки. Про українську ж мову в наукових колах того часу ще навіть гадки не було. Опубліковані 1798 р. перші частини "Енеїди" І. Котляревського були поки що єдиним на той час і художнім, і науковим українським винятком.

Формування історичної школи як вияв романтизму в науці про літературу

Щодо активності переходу до нових літературознавчих уявлень, то ситуація того часу є не менш показовою. В Європі на початку XIX ст. вже інтенсивно утверджувався філософсько-історичний погляд на саму природу творчості; який знайшов обґрунтування в працях най відоміших філософів того часу — Емануїла Канта (1724— 1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831). Суть його зводилася до формування універсальних знань про мистецтво, які поєднували в собі історію літератури, теорію (поетику), літературну критику і стилістику. Кант, зокрема, обґрунтовує філософську природу естетичного як феномена, а Гегель — три типи художнього мислення (символічний, класичний і романтичний). У працях новочасних теоретиків і практиків творчості — Йоганна-Готфріда Гердера (1744—1803), братів Шлегелів (Август, 1767—1845; Фрідріх, 1772—1829), Йоганна-Вольфганга Гете (1749—1832) та ін. — обґрунтовується категорія особливого в мистецтві, за якою визнається беззаперечна наявність у літературі кожного народу й періоду суто свого ідейного і художнього змісту та визнається як очевидний факт неможливості відновлення старих (класицистичних) форм творчості та реальності нових (романтичних) форм, в основі яких — символіка духовного й безкінечного в людському існуванні. В історію європейського літературознавства період утвердження цих теоретичних положень увійшов як період "бурі й натиску" (за назвою твору німецького драматурга Ф. Клінгера), визначальні риси якого зводяться до визнання національної своєрідності й народності мистецтва і вимог зображення в творах сильних пристрастей, героїчних діянь і вольових характерів. Найбільш показовими для цього часу є філологічні міркування Й. Гердера і братів Грімм (Якова, 1785—1863 і Вільгельма, 1786—1859). Й. Гердер, зокрема, довів цілковиту безперспективність біографічного і фактографічного прочитання історії літератури, а в галузі теорії показав схоластичність розгляду літератури за родами, видами й жанрами, яким буцімто властиві лише певні ознаки й норми. Брати Грімм у працях "Германські героїчні сказання" і "Німецька міфологія" показали невичерпні багатства народної творчості і природне звучання її як художнього феномена. У цьому розумінні і брати Грімм, і Гердер були послідовниками італійця Віко, вважаючи народну поезію не тільки не нижчою, а значно вищою за авторську, індивідуальну, бо вона (народна) виражає колективний настрій і дух нації взагалі. Цих висновків Гердер і брати Грімм дійшли на основі зібраних ними й записаних творів фольклору і на основі вивчення психології й естетичних смаків різних народів і народностей. Характерним було в цьому зв'язку висловлювання Й. Гердера щодо українського народу, яке з'явилося після його подорожі Україною в 1768 p.: "Україна в майбутньому стане новою Грецією, - > писав він, — прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться, з багатьох малих племен... постане велика, культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтак ген, у далекий світ"2..

Тим часом (у самій колоніальній Україні та імперській Росії всі ці проблеми мали зовсім інший вигляд; Літературознавство, зокрема, залишалося залежним від неокласичних уявлень про творчість, хоч тенденція до спрямування його в нове національне річище, звичайно, простежувалася. Першою власне російською працею (насамперед — щодо мови) була "Риторика" Михайла Ломоносова (1711—1765), в якій викладено вчення про три літературні стилі (високий, середній і низький) та про поділ слова на поетичне і прозове. Пізніше А. Байбаков (1745—1801) у своїх "Правилах пиитических..." розмежував поняття "оповідна" і "змішана" поезія, автор "Опыта риторики" Іван Рижський (1761-—1811) доводив наявність у поезії і прозі двох видів красномовства і т.д. Все це було ще не тим магістральним шляхом, на який уже виходило в цей час європейське літературознавство, поєднуючи теоретичні й історико-літературні знання для вияскравлення суті самої науки — історії літератури як центрального предмета літературознавства. Й. Гердер вважав історію літератури сукупністю не всіх творів, написаних певною мовою, а тільки таких, які виражають чуттєво-розумову фізіономію народу — їхнього творця. Фр. Шлегель справжньою літературою вважав лише ту, яка за основу брала життя і саму людину. Пізніше Геттнер дав відоме визначення історії літератури, яке збігається в принципі з ідеями щодо цього всіх його попередників-романтиків — від Гердера до Шлегелів і братів Грімм: "Історія літератури до XVIII століття була історією книг, а після того стала історією ідей і форм, наукових і художніх"3.

У Росії історико-літературна свідомість такого змісту стала формуватися тільки з опублікуванням у 1800 р. "Слова про Ігорів похід", яке засвідчило, що вітчизняна література з духом "місцевого" народу має глибоке історичне коріння, але з тим, що те коріння належало насамперед Україні, а не тільки Росії, російська наука про літературу на початку XIX ст. і пізніше погоджуватися не хотіла. Студент Петербурзького педінституту В. Александровський у дипломній роботі, яку захищав 1806 p., всю літературу Київської Русі відносить до давнього російського періоду. В 1808 p. І. Борн видає "Краткое руководство к российской словесности", в якому теж київсько-руську і пізнішу літературу називає російською і вперше в російському літературознавстві розглядає ЇЇ не за родами й видами (як це робили "неокласики"), а за історичними періодами. З цього часу виникає наукова проблема літературних періодів, а автор "Введения в науку стихотворства..." Н. Язвицький (1811) виділяє вже в розвитку "російської" літератури п'ять періодів: епоха Київської Русі, період феодального роздрібнення, період та-таро-монгольського іга, допетровський час і література XVTII ст. В описовій (публіцистичній) формі автор наголошував, що в такий спосіб бачимо Росію "народжувану", "поділену", "загарбану", "воскреслу" і "процвітаючу". Отже, скрізь і завжди — тільки Росію...

Уперше в Росії про дух народу, відображений у літературі, заговорив Н. Греч в "Обозрении русской литературы 1814 года". У 1822 р. він опублікував "Опыт краткой истории русской литературы", в якому розглянув літературу як суспільне явище. До XIX ст., на думку Н. Греча, російська література пройшла не п'ять (як у Н. Язвицького), а чотири етапи: до прийняття християнства (X ст.), після прийняття християнства (XI—XIV ст.), від XV до початку XVHI ст. (тобто до царювання Петра І) і від петровського часу до початку XIX ст. (До речі, філософ П. Чаадаев розглядав Росію з позиції трьох періодів — Русь Київська, Русь Московська і Русь Петровська, за що був визнаний божевільним). Пізніше або в цей самий час з історико-літературними працями виступали О. Бестужев-Марлінський, В. Кюхельбекер та інші, але їм усе ще не вдавалося показати літературу в розвитку, в послідовному засвоєнні традицій. Однак вони вироби л и суто імперське уявлення про художній напрям у літературі, а П. Вяземський у монографії про Д. Фонфізіна безапеляційно визнав зв'язок історії літератури з історією суспільства. Загальний пафос у трактуванні літературного напряму і зв'язку його з історією визначався як "торжественный", "хвалебный", незалежно від того, про що писали поети: про сходження чергового імператора на престол чи про завоювання Росією нових і нових земель. Все одно — "гром победы, раздавайся", як писав Г. Державин. Певним дисонансом до цього "торжества" стали звучати окремі мотиви в творах О. Пушкіна. Але це буде новий період у розвитку і російської літератури, і російського літературознавства.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси