Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Типи фірм та їх переваги

Вибір форми економічної діяльності не обмежується дилемою: фірма чи ринок. Під час прийняття рішення на наступному етапі виникає нова проблема: який тип фірми найвигідніший. Трактування фірми як мережі контрактів стало вихідним положенням для формування типології, що ґрунтується на особливостях внутрішньофірмового розподілу прав власності.

Найпростішою вважають індивідуальну приватнопідприємницьку фірму. її власник, за визначенням А. Алчіана та Г. Демсеца, має право:

  • 1) на залишковий дохід, тобто на дохід за вирахуванням контрактової винагороди інших факторів;
  • 2) контролювати поведінку інших учасників "команди";
  • 3) бути центральним учасником — принципалом, з яким власники інших факторів укладають контракти (така форма контрактів називається зонтичною);
  • 4) змінювати членство в "команді" (наймати або звільняти);
  • 5) продати всі перераховані повноваження.

Серед головних вигід такого розподілу прав неоінституціоналісти (А.Алчіан, Г.Демсец, Б.Кляйн та ін.) вирізняють насамперед закріплення за центральним агентом (власником) права на надлишковий дохід. Він створює потужний стимул для власника до ефективної роботи й управління фірмою, а також спонукає його організовувати контроль за працею інших. Крім того, завдяки зонтичному контракту досягається значна економія на веденні переговорів. За потреби можна розривати контракт між центральним учасником і будь-яким недбайливим членом команди, не порушуючи відносин з іншими.

Головним агентом, на думку А.Алчіана та О. Вільямсона, має стати власник найспецифічнішого ресурсу, який у змозі заплатити максимальну ціну за всі зазначені вище права. У випадку з класичною капіталістичною фірмою таким ресурсом є фізичний капітал. Але лідером приватнокапіталістичної фірми може бути і власник людського капіталу, якщо його знання та здібності відповідають інтересам фірми. Наприклад, адвокатська контора, рекламні та проектно-конструкторські бюро, інжинірингові фірми, фірми з програмного забезпечення ЕОМ та ін.

Типи фірм розрізняють передусім за тим, яка категорія агентів володіє залишковими правами. У корпораціях вони належать інвесторам; у споживчих і збутових кооперативах — споживачам і постачальникам; у фірмах, які контролюють робітники, — персоналу; у підприємствах, що перебувають у суспільній власності, — державі, а, наприклад, неприбуткові організації — це фірми, де права на отримання залишкового доходу взагалі немає.

Провідною формою сучасної ділової організації є відкрите акціонерне товариство (корпорація), власник якого має дуже обмежені права, сутність яких полягає у здійсненні контролю за головними менеджерами, але в основному не безпосередньо, а через раду директорів. Деякою мірою у цьому є свої переваги. Акціонери несуть обмежену відповідальність, що різко знижує ризик, пов'язаний з інвестиціями, і відкриває можливості для мобілізації значних сум капіталу. Акціонерна власність є високоліквідною — вилучення акціонером своєї частки зі справи не потребує згоди інших співвласників, отримання якої іноді обов'язкове у партнерствах або кооперативах. До того ж акціонерна власність є формою захисту від здирства — акціонер може продати свої акції, але при цьому найспецифічніші активи залишаються у фірмі, тобто у "команді". Розподіл функції прийняття ризику (право на залишковий дохід) і функції керування (право змінювати членство у "команді") дає змогу підбирати найталановитіших керівників незалежно від того, яке їх особисте багатство.

Але на відміну від приватнопідприємницької фірми в акціонерному товаристві виникає проблема контролю за контролером, тобто за менеджером. У корпорації надлишковий дохід отримує не менеджер, а акціонер. Отже, тут з'являється стимул для опортуністичної поведінки (угодовства) керівників — частину ресурсів "команди" вони намагатимуться спрямувати на задоволення власних потреб на шкоду інтересам власників — акціонерів.

В економічній теорії тривалий час вважали, що сучасні масштаби розпорошення акціонерного капіталу не дають змоги задовільно розв'язувати проблему відокремлення власності від контролю. Однак останні дослідження показують, що можливості управлінського опортунізму обмежені. У корпораціях діє сукупність внутрішніх механізмів контролю, що дисциплінує поведінку менеджерів в інтересах власників. До них належать: контроль з боку ради директорів; концентрація акцій у компактній групі акціонерів; участь менеджерів у акціонерному капіталі своїх корпорацій; узгодженість винагород менеджерів зі станом справ у фірмі. Особливу роль відіграє механізм банкрутства і контролю з боку кредиторів.

Але намагання відвернути опортуністичну поведінку керівників не обов'язково обмежуються своєю корпорацією. Негативна реакція учасників ринку (як акціонерів, так і зовнішніх агентів) запобігає зловживанням менеджменту. Видатний англо-американський економіст Р. Коуз зазначав: "Схильність до угодовської поведінки зазвичай ефективно стримується потребою враховувати наслідки дій фірми для майбутнього бізнесу. Проте, звичайно, є й такі контрактні домовленості, які зменшують прибутковість угодовської поведінки, а тому роблять її ще менш імовірною".

Рух курсу акцій виявляє некомпетентність керівників і створює основу для низки зовнішніх механізмів контролю: ринок капіталу — падіння курсу акцій погіршує умови, на яких керівництво корпорацій може залучити додатковий капітал; ринок праці менеджерів — зменшення курсу акцій є небезпечним сигналом не лише для нинішніх, а й для майбутніх найманців менеджера (за таких умов жертвувати кар'єрою заради разової вигоди нераціонально); ринок корпоративного контролю (поглинань) — падіння курсу акцій робить компанію легшим об'єктом для поглинання, після чого змінюється все керівництво. Це також відштовхує менеджерів від опортунізму.

Отже, спільні дії внутрішніх і зовнішніх дисциплінарних механізмів обмежують потенціал опортуністичної поведінки та знижують гостроту проблем.

Аналізуючи характерні ознаки державних фірм, А. Алчіан і Г. Демсец зазначають таке:

  • 1) примусовий характер участі у володінні ними — власники (платники податків) не мають права ухилятися від своїх обов'язків щодо утримання державної власності, а насамперед — від сплати податків;
  • 2) на діяльність державних підприємств значний вплив мають політизація, підпорядкованість різним позаекономічним цілям. У випадку держаних підприємств не можна отримати біржову оцінку якості їх управління: контроль із боку власників (платників податків) за поведінкою управлінського апарату послаблений; у зв'язку з неможливістю поглинання ринок не цікавиться такими підприємствами, ухиляючись від участі в їх реорганізації.

Державні підприємства можуть нагромаджувати надлишкові виробничі потужності та розширювати штати, віддають перевагу спорудженню будинків на шкоду активним складовим капіталу, вибирають менш ризиковані інвестиційні проекти, повільніше реагують на зміни у попиті, гальмують нововведення. їхні менеджери мають ліпші можливості для використання ресурсів фірми на особисті цілі, у них триваліший термін служби.

Такі фірми, на думку Л. де Алессі, також мають свою нішу в економіці. їх вважають найефективнішою формою організації тоді, коли йдеться про виробництво суспільних благ, наприклад, про безпеку країни. Укладання контракту з громадянами всієї країни щодо забезпечення оборони здійснити приватним фірмам було б практично неможливо і він погано б піддавався контролю та правовому захисту.

Теоретики трансакційного підходу зробили такі найважливіші висновки: в економіці складається ринок організаційних форм, на якому фірми різного типу конкурують. Розвиток ліпших і припинення діяльності гірших організаційних фірм визначається у результаті їх здатності забезпечувати економію трансакційних витрат. Конкуренція на такому ринку може бути не тільки непрямою і виражатися у боротьбі за залучення й утримання у "команді" найпродуктивніших учасників, а й прямою, коли одні фірми намагаються захопити (поглинути) інші.

На ринку організаційних форм конкуренція приводить до того, що на ньому виживають структури, які найбільшою мірою відповідають вимогам економічного середовища. При цьому для кожного типу є ніша, у межах якої він може бути ефективнішим за інших. Але його переваги іноді зникають внаслідок умов, що переважають в інших секторах економіки. В деяких секторах економіки в основному функціонували корпорації: в одних — партнерства, в інших — кооперативи та ін. Ситуація розподілу організаційних форм не залишається незмінною. Пошук нової ніші, зумовлений різкими технологічними або інституціональними змінами, буває і важким, і тривалим. Якщо він завершується безрезультатно, така організаційна форма трапляється все рідше і поступово перестає діяти. Тому завдання реформаторів полягає у створенні на рівні держави рівних можливостей, а пріоритети визначить ринок.

Отже, немає абсолютних переваг одного виду фірм над іншими. Для кожної форми власності властиві свої трансакційні витрати, які за певних умов сприяють зростанню її ефективності. Ці висновки особливо актуальні в умовах нинішньої трансформації економіки України.

Трансакційна теорія виокремлює декілька наскрізних характеристик, що визначають сутність фірми: функціонування складної мережі контрактів, довготривалий характер відносин, виробництво єдиною "командою", адміністративний механізм координації за допомогою наказів, інвестування у специфічні активи. Фірма є знаряддям економії трансакційних витрат.

Про значення подібної економії можна судити за результатами, отриманими під час аналізу створення великих морських кораблів у США. Для складання такого корабля потрібні, як було визначено, 74 компоненти, з яких 43 виробляли власне кораблебудівні фірми, 31 купували "на стороні". Середня вартість одного компонента становила майже 50 тис. дол. США. Аналіз показав: якби всі компоненти виробляли всередині фірми, їх середня вартість збільшилася б на третину, а якщо б їх купували на ринку — то майже вдвічі.

З'ясуємо, чим зумовлено зростання бюрократичних структур бізнесу в ринкових умовах. Аналітичний підхід Р. Коуза — О. Вільямсона висвітлив головні з цих факторів. Один із них, що спричинив збільшення розмірів як фірм, так і їх бюрократичних структур, полягає у розробці технологій, які потребують використання великих надлишкових одиниць капіталу — технологій, що можуть рентабельно застосовувати тільки великі фірми.

Не менш важливу роль у цьому відіграло поліпшення транспортних і комунікаційних технологій, а зменшення транспортних і комунікаційних витрат привело до того, що фірми можуть залучати фактори виробництва з віддалених від них територій та розширяти сферу прибуткового збуту своєї продукції. Вдосконалення транспортних і комунікаційних технологій дає змогу фірмам оперувати на глобальному, а не локальному рівні, створює умови для виникнення дуже великих фірм із їх можливостями координації діяльності в межах більшої території. На перший погляд збільшення величини фірм зумовить припинення конкуренції та утвердження монополії. На практиці внаслідок різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат з'явилося більше можливостей для укладання ринкових угод, що привело до розширення обсягів ринку і кількості фірм, до яких (залежно від інших обмежень) має доступ типовий споживач. Якщо розглядати нинішнього споживача країн Євросоюзу, США або України, то навіть купуючи продукт (наприклад, автомобіль), виготовлений за технологіями зі значною економією на масштабах виробництва, він має справу з такою кількістю фірм, що перевищують чисельність продавців, які обслуговували середнього споживача у типовому селі до промислової революції. Отже, зростання бюрократичних структур бізнесу і розвиток конкурентних ринків жодною мірою не є взаємо-виключеними, навпаки — такі процеси відбуваються одночасно.

Технології, що зумовлюють розширення ринків і збільшення величини фірм, також поступово сприяють розробці досконаліших методів управління великими комерційними організаціями. Як стверджує А. Чендлер, називаючи це явище "видимою рукою", ці інновації виявляються, по-перше, в безпрецедентному територіальному охопленні сфери впливу фірмою, по-друге, у виникненні в межах фірм окремих структурних підрозділів, орієнтованих на отримання прибутку для себе (profit centers). Ці та інші інновації дали змогу великим фірмам використати ринкові механізми з метою виконання визначених фірмових функцій. Це свідчить про те, що витрати і неефективність контролю, характерні для бюрократії, залишаються дуже суттєвими, адже функціонування бюрократичних структур бізнесу пояснюють тільки високими витратами ринкових механізмів. Такий самий висновок можна зробити з того факту, що просторово-інтенсивні види діяльності (такі як більшість видів сільськогосподарського виробництва) важко бюрократизувати навіть після появи сучасних транспортних технологій та технологій управління. На думку М. Олсона, фірми, які успішно витримали конкуренцію за виживання у більшості галузей сільського господарства, зазвичай малі, щоб мати бюрократичні структури.

Інша ситуація спостерігається у тих видах діяльності, де передання нових технологій та інших інформацій має особливе значення, неспроможність ринку набуває надто серйозного характеру, насамперед тому, що раціональне придбання нової інформації можуть здійснити тільки ті, хто її ще не має, а з цього випливає, що функціонування ринку нової інформації гальмує асиметрія інформації, яка наявна у сторін під час укладання будь-якої угоди. На думку М. Мануса, Дж. Хіннарта та інших, такий підхід пояснює виникнення транснаціональних фірм, бюрократичні структури яких виходять за межі національних кордонів. Капітал може пересікати національні кордони у вигляді портфельних інвестицій (у XIX ст. практично всі іноземні інвестиції Великої Британії та інших країн мали портфельний характер), проте зростання відносної значущості фірм, котрі використовують нові технології та методи, часто утруднює ринковий трансферт посередництвом ліцензування і приводить до появи транснаціональних корпорацій.

Здійснення аналізу чинників зростання бюрократичних структур бізнесу дає змогу коротко пояснити феномен державної бюрократизації. Вона існує виключно внаслідок того, що ринок стає неспроможним. На думку М. Олсона, теорію неспроможності ринку без труднощів можна узагальнити і поширити на всі функції, які ефективно виконує уряд. Оскільки діяльність уряду, як і функціонування ринку, недосконалі, неспроможність ринку не є достатнім підґрунтям для державного втручання, адже наслідки неспроможності уряду в такому випадку бувають гіршими. Разом із тим, викривлення ринку часто є дуже важливою (і завжди необхідною) умовою оптимального державного втручання. У цьому разі оптимальний характер державного втручання чи відповідність критерію ефективності Парето у випадку втручання уряду в економіку залежить від рівня діяльності державної бюрократії.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші