Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Адвокатура
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Міжнародний фактор розбудови української адвокатури

Ставлення державної влади до адвокатури і преси - це безпомилковий тест на демократичність та законоповагу, що дає чітке уявлення про істинні цінності, продекларовані і визнані владою. Історія неодноразово підтверджувала: сильна незалежна адвокатура, так само як і незалежна преса, несумісна з будь-яким тоталітарним чи авторитарним режимом. Сама суть адвокатської професії прирікає її на відкриту і непримиренну боротьбу з протизаконням, звідки б воно не походило, у тому числі і з провладним правовим нігілізмом.

Рішучий поворот міжнародної громадськості в післявоєнний період до таких цінностей, як особистість, її права, закріплення принципу поваги до прав людини в Статуті ООН дав сильний поштовх до розвитку відповідних інститутів і насамперед адвокатури.

Лібералізація кримінального процесу, особливо після прийняття Статуту ООН і Декларації про права людини, беззаперечно вплинула і на філософію адвокатської професії. Надання людині, що затримана за підозрою чи у зв'язку з обвинуваченням у скоєні злочину, права негайно скористатися послугами адвоката значно розширила можливості останнього і, отже, відповідальність як перед клієнтом, так і перед суспільством.

Останнє натомість змусило адвоката оволодівати такими якостями, як освіченість, висока культура, публічна сміливість, вузька та поглиблена спеціалізація, етичність.

На всьому пострадянському правовому просторі слова "адвокат", "адвокатура" вживалися у декількох значеннях. По-перше, слово "адвокат" окреслювало юридичну професію. Це юрист, який професійно займається наданням правової допомоги всіх видів, зокрема, здійснює захист чи представництво у суді та в інших державних органах в інтересах своїх довірителів. Під словом "адвокатура" мають на увазі корпус юристів.

Наше уявлення про адвокатуру, її функції та правовий статус відрізняється від західноєвропейського чи суто американського розуміння цього поняття. У багатьох країнах слово "адвокат" вживається для визначення та виокремлення саме адвокатів з численної армії повірених чи судових представників. Це викликано насамперед іншими за структурою та призначенням побудовами судових установ і процесуальних вимог, що відповідають певним правовим системам.

У західноєвропейських державах, які здебільшого сповідують романо-германську чи британсько-континентальну правові системи, максимально розвинений інститут представництва. Цього насамперед потребували динамічно прогресуючі приватне право, підприємництво та ринкова економіка.

Представництво не потребує спеціальної юридичної освіти чи правових знань. Представником може бути будь-яка особа, що користується довірою довірителя. Він може бути уповноваженим виконувати будь-які дії, що чиняться у багатьох сферах правовідносин.

Економічно розвинена демократична держава, безумовно, зацікавлена в наявності сильного корпусу юристів адвокатів, адже цей фактор є запорукою високої правосвідомості народу, мінімізації корупції та інших злочинних проявів. Тому держава сприяє створенню в країні такої організації адвокатури, яка б забезпечувала свободу і незалежність процесуального становище адвокатів, гідні умови їх праці, охорону їхньої честі і гідності.

У серпні 1990 р. у Нью-Йорку Восьмим Конгресом ООН приймаються "Основні положення про роль адвокатів", метою яких було створення морально-політичного впливу на правову політику держав учасниць щодо адвокатури.

Основні положення цього документа стали основою "Стандартів юридичної професії", прийнятих Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р. Обидва документа досить чітко визначають статус адвокатури як важливого соціально-правового інституту у відстоюванні прав і свобод людини.

Червоною ниткою через увесь документ проходить принцип про дотримання положень Статуту Організації Об'єднаних Націй про право всіх людей світу на створення умов, за яких законність буде дотримуватись, а повага до людини, її прав та свобод без розмежування за ознаками раси, статі, мови та релігії буде зростати.

Ця ідея відображена і в підходах міжнародної правової громадськості з питань допуску до адвокатської діяльності. У ст. 10 "Основних положень про роль адвокатів" йдеться про неприпустимість будь-якої дискримінації при допуску до адвокатської діяльності за ознаками раси, статі, етнічного походження, релігійних переконань, політичних та інших поглядів, наявності власності, місця народження, економічного чи іншого становища. Беззастережно підтримується настанова на те, що "... кожній людині, що має необхідну юридичну кваліфікацію, повинне бути надане право стати юристом і здійснювати юридичну практику без обмежень" (п. 1 "Стандартів" МАЮ).

Дотримуючись міжнародних принципів, Україна з перших же днів своєї незалежності обрала курс на зближення правової системи держави з європейським шляхом формування судової системи, правоохоронних органів, адвокатури. Кінцевою метою перетворень вбачається максимальне наближення українського законодавства до міжнародних стандартів і реорганізація правоохоронної системи з метою максимального гарантування прав людини в Україні.

28 квітня 1992 р. постановою Верховної Ради України було схвалено в основному Концепцію судово-правової реформи. Цим документом доручалося Кабінету Міністрів України, Комісії Верховної Ради України з питань законодавства і законності, Верховному Суду України протягом 1992 р. підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України проекти законів про судоустрій та адвокатуру, про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального і Цивільно-процесуального кодексів України щодо одноосібного судового розгляду кримінальних і цивільних справ, про судову перевірку законності арешту або утримання під арештом громадянина, забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист; продовжити інтенсивну роботу з підготовки Кримінально-процесуального, Цивільно-процесуального, Кримінального, Цивільного кодексів України, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кодексу законів про працю, Господарського (торгового) кодексу України; підготувати пропозиції про створення при Верховній Раді України Інституту законодавства і правової реформи.

Кабінету Міністрів України до 1 січня 1993 р. доручалося: розробити і подати на розгляд Верховної Ради України відповідні нормативні акти з питань матеріально-технічного, житлово-побутового забезпечення суддів і слідчих, про забезпечення судів та правоохоронних органів приміщеннями, придатними для виконання їх функцій; у 1993 р. розпочати, а в 1994 р. завершити формування основ фінансування і матеріально-технічної бази, перехід на комп'ютерні системи ведення кодифікації правових актів.

Обґрунтовуючи концепцію, зважуючи умови і фактори, що впливають на необхідність проведення судово-правової реформи, у Постанові зазначалося: "Прийняття Декларації про державний суверенітет України і Акта проголошення незалежності України, а також реальне забезпечення прав і свобод громадян, затвердження верховенства закону зумовлюють необхідність проведення судово-правової реформи."

Необхідність судово-правової реформи була зумовлена і тим, що суди республіки, вся система юстиції і чинне законодавство, яке регулює діяльність правоохоронних органів, переживають глибоку кризу, викликану багатьма факторами, які негативно впливали на їхню діяльність. Суди не завжди надійно охороняли права і свободи людини, являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і були змушені бути провідниками її волі. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалась судом. Судово-правова реформа повинна привести судову систему, а також всі галузі права у відповідність із соціально-економічними та політичними змінами, що відбулись у суспільстві.

На жаль, сталося так, що протягом майже 10 років після прийняття Концепції реформа відбувалася досить мляво і несистемно. Про Концепцію було майже забуто, у всякому разі про неї ніхто не згадував. І лише з наближенням виборів Президента, з 2002 р., реформування набуло якогось стрибкового характеру при ігноруванні концептуальної поступовості етапів.

Створення різних правоохоронних структур випереджало законодавче обгрунтування їх необхідності. Так, в Україні з'явилося Національне бюро розслідування, створення якого було визнано неконституційним. Без будь-якої попередньої підготовки було створено і виділено з МВС Державну службу виконання кримінальних покарань. Не виправдовує себе у тому вигляді, як вона створена та діє, Державна виконавча служба і т ін.

Тим часом життя юридичної спільноти в Європі і в усьому світі не стояло на місці. У 1998 р. у Стразбурзі відбулося пленарне засідання 12 держав-учасниць, де було затверджено та прийнято Деонтологічний кодекс: Кодекс правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського співтовариства.

Зрештою, сталися деякі зрушення законодавчого характеру. Так, було прийнято Закон України "Про внесення змін у Кримінально-процесуальний Кодекс України", прийнятий 27 червня 2001 р., який доповнив чинний КПК статтею 161 "Змагальність і диспозитивність", що цілком зрівнює у правах захисника з прокурором при розгляді кримінальної справи в суді. Доповнення ж до статті 61-1 цього ж закону чітко врегулювали питання відводу захисника від участі у справі. 7 січня 2002 р. був прийнятий Закон "Про судоустрій". Прийняті були й інші законодавчі акти такого ж напрямку. Але поспішність у їхній підготовці, брак фахівців юристів у Верховній Раді щоразу призводили до перегляду прийнятих законів чи внесення масштабних змін.

Водночас для задоволення потреб населення в юридичних послугах та забезпечення його доступною правовою допомогою в державі зроблено далеко не все. Європейське спрямування України потребує більш гнучкої та досконалої організації адвокатури з метою підвищення її доступності та якості обслуговування населення.

Близько п'яти років точилися мляві дискусії щодо розробки нового закону про адвокатуру, прийняття якого мало вирішити цю та багато інших проблем.

Непослідовністю та неузгодженістю дій гілок влади в Україні була створена штучна ситуація, яка негативно впливала на роботу існуючої асоційованої адвокатури України. Саме вона, будучи єдиним хранителем стабільності та етичних традицій у сфері судочинства, піддавалася дискримінаційним діям з боку держави.

На жаль, тенденція зверхнього та легковажного форсування судово-правової реформи не відійшла у минуле разом з командою попереднього Президента.

20 березня 2006 р. Президентом України підписано Указ "Про план заходів щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів".

Першим пунктом (а їх усього 2) Президент зобов'язував Кабінет Міністрів затвердити План заходів на 2006 р. щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів.

Одним із пунктів Плану заходів Президент вимагав: "З метою підвищення ефективності судового захисту: 1) забезпечити супроводження у Верховній Раді України проекту закону "Про адвокатуру" (нова редакція) щодо створення умов для надання якісної правової допомоги; 2) підготувати та подати в установленому порядку проект закону "Про безоплатну правову допомогу" з метою гарантування та ефективного забезпечення реалізації права на правову допомогу для найбільш незахищених верств населення". Доручена була ця справа Міністерству юстиції України та Міністерству фінансів України.

Ще тоді складалося враження, що до розробки Плану заходів не був залучений жодний професіонал від юриспруденції, якщо не брати до уваги міністра юстиції. Спроба створити ще одну державну структуру за рахунок і без того немічного бюджету - це не найкраще вирішення проблеми безплатної та якісної допомоги, адже примноження чиновницького апарату ніколи не слугувало поліпшенню стану населення.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші