Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Основні теорії сучасного інституціоналізму

Теорія прав власності та трансакційних витрат

Основи теорії трансакційних витрат Рональд Коуз започаткував у праці "Природа фірми" (1937), її наступний розвиток продовжувався у 1950- 1980-х роках. Мета статті - пояснити існування фірми та причини, що визначають масштаби її діяльності. Р. Коуз стверджував, що такі інститути, як фірма і ринок, становлять інституціональну структуру економічної системи. Він вводить поняття трансакційних витрат - витрат економічної діяльності щодо укладання угод: пошуку партнерів, проведення переговорів, укладання контрактів, дослідження виконання контрактів тощо. Вартість трансакційних витрат становить значну частину загальних ресурсів економіки. З метою зменшення й мінімізації цих витрат одиниця господарювання створює фірму - організацію, що забезпечує зменшення трансакційних витрат, стабілізацію трансакційних відносин, перетворення їх у стійкі регулярні зв'язки.

Фірми виникають добровільно, оскільки є найефективнішим методом організації виробництва. В середині фірми ринкові трансакції не діють, а трансакції обміну виконує підприємець-координатор, який спрямовує виробництво, виконуючи роль механізму цін. Отже, існують внутрішньофірмові витрати (в економічній літературі - агентські), пов'язані з управлінням, коли алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом. Трансакційні та внутрішньофірмові витрати є альтернативними методами координації виробництва: через ціновий механізм або через підприємця-координатора, що є причиною виникнення фірм.

На основі аналізу та зіставлення трансакційних і внутрішньофірмових витрат Р. Коуз дійшов таких висновків: фірму створюють, коли величина трансакційних витрат перевищує величину видатків з організації фірми; існування фірми буде продовжуватися за умови, якщо граничні внутрішньофірмові витрати будуть меншими, ніж їх вартість через ринкові трансакції; оптимізація розмірів фірми визначається межею, за якої трансакційні витрати дорівнюють внутрішньофірмовим, до цієї межі вигідна централізація, а після неї - ринок. За відсутності трансакційних витрат немає економічної основи для існування фірм. Наявність трансакційних витрат пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах і різних видах юридичних норм. Висновки Р. Коуза сформували трансакційний підхід до вивчення економічних організацій.

Р. Коуз сформулював основні засади економічної твори прав власності

Заснований ним напрям економічної науки дістав назву "проблеми соціальної вартості". У працях "Федеральна комісія зв'язку" (1959), "Суперечка щодо соціальних витрат" (1946) і "Проблема соціальних витрат" (1960) учений звертається до проблем впливу права на функціонування економічної системи (використовував поняття "пучок прав", яким правники визначають майнові права: все, що продається і купується).

Р. Коуз полемізує з поглядами англійського економіста А. Пігу і доводить, що причиною зовнішніх ефектів (екстерналій) є не провали ринку, а відсутність чітко визначених і захищених прав власності на всі ресурси. Зовнішні ефекти - це порушення прав власності, які не враховані. Тому, щоб зіставити витрати економічних агентів від економічних збитків, необхідно враховувати права майнової власності та трансакційні витрати, що відіграють ключову роль у рішенні щодо використання прав.

Аналізуючи приклади з реального господарського життя, Р. Коуз дійшов таких висновків:

  • o на економічні рішення та їх результат впливають майнові права: на використання товарів, щодо власності, користування, контрактні тощо. Майнові права - це основний компонент в аналізі інституціональної структури економіки. Неважливо, хто володіє правом використання ресурсів, це право придбає той, хто отримає від нього найбільший прибуток. Закон лише визначає людину, з якою необхідно заключити угоду (трансакцію) на використання ресурсу;
  • o якби трансакційні витрати були нульовими, права власності - чітко визначені, а люди дотримувалися результатів добровільного обміну, то не було б жодних екстерналій і "провалів ринку". Розміщення ресурсів (структура виробництва) залишалася б незмінною і ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності. Кінцевий результат (максимізуючий цінність виробництва) не залежить від системи правових норм. Велика кількість законів при нульових трансакційних витратах не має реального значення. Люди завжди можуть домовитися без витрат про набуття, перерозподіл і комбінування прав, щоб збільшити цінність виробництва. При цьому не буде мати значення, хто саме володіє правом власності. Учасники угоди самі знайдуть прийнятне рішення безпосередньо через ринок, у держави не буде підстав для втручання у ринковий механізм;
  • o у світі без трансакційних витрат інститути, які утворюють економічну систему, нікому не потрібні.
  • o існування екстерналій (вчений визначав їх як вплив дії одного на добробут іншого або вплив рішень однієї людини на будь-кого, хто не брав участі в ухваленні рішення) не створює підстав для урядового втручання. Екстерналії будуть завжди. Тому з метою досягнення максимізації цінності виробництва доцільно дозволити існування більшості екстерналій, оскільки урядове втручання також має свої витрати.

Відомий економіст Джордж Стіглер (1911-1991) у праці "Теорія ціни" (1966) перефразував висновки Р. Коуза як "теорему Коуза" і ввів її в науковий обіг. "Теорема Коуза" проголошує: "в умовах досконалої конкуренції приватні та соціальні витрати рівні"'. Власне, Р. Коуз у відповідь Дж. Стіглеру на "теорему Коуза" зазначав, що розгляд економіки без трансакційних витрат є попереднім кроком до аналізу реальної економіки, де вони завжди позитивні.

В економічній літературі з теореми Коуза зроблено кілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у "провалах" і свідчить про те, що до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє, виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, доводить, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих - далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат "лікування" може виявитися гіршим від самої "хвороби".

Ідеї Р. Коуза зумовили розвиток економічної теорії трансакційних витрат і прав власності.

У неоінституціоналізмі існують різні розробки теорії трансакційних витрат і організаційних форм. Американський учений Олівер Вільямсон (р. н. 1932) у працях "Ринки та ієрархія: Аналіз і висновки для антимонопольного регулювання" (1975), "Економічні інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контрактів" (1985), "Механізми управління" (1996), використовуючи метод аналізу переваг ринкових і внутрішньофірмових контрактацій, досліджував механізм "регуляційних структур" для оцінки поведінки учасників контрактних відносин, вертикальну інтеграцію (корпоратизацію) та ефективність антимонопольної політики держави. Вчений стверджував:

  • o економічні інститути є різними типами контрактації, оскільки існують різні варіанти заключення контрактів і укладання угод. Визначальний фактор ефективності контракту (або ринковий, або внутрішньофірмовий) - економія трансакційних витрат. Ефективність угод залежить від багатьох аспектів, зокрема наявність опортуністичної поведінки, використання "специфічних ресурсів", стимулів щодо підвищення ефективності виробництва;
  • o для кожної угоди існує свій тип регуляційних структур (вирішення конфліктів, санкції тощо), які найкраще забезпечують її виконання;
  • o опортуністична поведінка розкриває психологічні основи існування трансакційних витрат і виникнення фірм. Опортунізм ех ante проявляється при укладанні угод, коли свідомо надається неправдива інформація залежно від особистих зацікавлень учасників угоди, опортунізм ex post - за умов ухиляння від виконання угод, штучного створення ситуацій виплат страхових або компенсаційних (здирство). Чим вище ризик опортуністичної поведінки, тим доцільнішим є укладання угоди як внутрішньофірмової;
  • o поняття "специфічні ресурси" пояснює їх корисність залежно від галузі використання, що формує певний рівень ризику інвестицій. Контрактні відносини з високим рівнем гарантії стабільності та регулярності, пов'язані з можливою опортуністичною поведінкою, повинні мати внутрішньофірмовий характер. Ринковий механізм регулює прості контракти. На конкурентному ринку існує мотивація зі "стимулами високої потужності", а мотивація фірм має "слабку потужність", тому мотиваційний механізм обмежувальний для розширення фірми.

Сучасні економісти пропонують велику кількість визначень трансакційних витрат, до яких почали зараховувати будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються - на ринку чи всередині організацій. Так, Карл Далман (р. н. 1950) кваліфікує трансакційні витрати як "витрати збирання й опрацювання інформації, витрати проведення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю і юридичного захисту виконання контракту".

Найпоширенішим сучасним трактуванням трансакційних витрат є таке: це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності в умовах неповної інформації (вступають у контрактні відносини) або підтверджують їх у тих самих умовах (захищають власність від третіх осіб). Вони бояться, що їх права власності будуть обмежені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих прав (наприклад, будують огорожу, утримують штат охоронців тощо). У зв'язку з виявленням трансакційних витрат можна також вести мову і про трансакційний сектор економіки. Найважливішою характерною ознакою трансакційних витрат вважається те, що вони дають можливість значної економії на масштабах: трансакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільськогосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто в міру збільшення обсягу випуску в секторі частка на одну операцію знижується1. Сучасний стан економіки свідчить, що чим сильніша в економіці інтенсивність обміну, тим вищий, за інших рівних умов, рівень трансакційних витрат, що дуже актуально для сучасного стану економіки, де ця інтенсивність постійно посилюється.

Сталі компоненти є в усіх видах трансакційних витрат: коли інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яка кількість осіб підпадає під дію - одного разу встановлені, права власності можуть майже нескінченно поширюватися на інші об'єкти з незначними додатковими витратами. Тому зростаюча "ринковість" господарства може збільшувати прибуток на одну особу навіть у разі відсутності технічного прогресу за рахунок економії трансакційних витрат на масштабах ринку. Варіативність визначень трансакційних витрат формує їх класифікацію (табл. 4.7).

На думку теоретика права власності Стіва Пейовича, право власності на майно складається з таких повноважень: 1) права користування майном (usus); 2) права отримувати користь (usus fructus); 3) права змінювати його форму та субстанцію (abusus); 4) права передавати його іншим особам за узгодженою ціною2.

Право власності є одним із фундаментальних понять економічної теорії, яке доцільно розглядати в кількох аспектах:

Таблиця 4.7. Інтегровані форми трансакційних витрат

Форма витрат

Характеристика

1. Витрати пошуку інформації

Пов'язані з тим, що на пошук потенційних покупців або продавців доводиться витрачати час і гроші (неповнота інформації обертається додатковими витратами внаслідок купівлі товарів за цінами, вищими за рівноважні, або придбанням товарів-субститутів)

2. Витрати на здійснення переговорів та укладання контрактів

Вимагають часу і засобів, оскільки витрати, пов'язані з переговорами про умови продажу, юридичним оформленням угоди, часто значно збільшують ціну пропонованого товару

3. Витрати виміру

Пов'язані не лише з прямими витратами на техніку і сам процес виміру, але й з помилками, які обов'язково виникають у цьому процесі

4. Витрати специфікації та захисту прав власності

Достатньо значні, оскільки в суспільстві, де немає надійного правового захисту, нерідко порушуються права (витрати на утримання судових і державних органів)

5. Витрати

опортуністичної

поведінки

Ґрунтуються на факті, що поведінку учасника після укладання угоди досить важко передбачити, оскільки нечесні індивіди будуть виконувати умови договору по мінімуму або взагалі ухилятися від виконання (опортунізм)

  • 1) з позицій рівнів управління власністю можна виділити макроаспект та мікроаспект. Макроаспект права власності апелює до ефективного використання усіх форм власності на національному рівні, формування оптимальної структури економіки, приватизацію і роздержавлення неефективних підприємств, а також, в окремих випадках, націоналізацію стратегічно важливих об'єктів. Мікроаспект права власності акцентує увагу на індивідуальній поведінці суб'єкта стосовно власності на ресурси та блага, формує уявлення про втрати і вигоди існування кожної з форм власності для того чи іншого суб'єкта, раціоналізує вибір форм власності суб'єктами ринкової економіки з позицій вигід і втрат;
  • 2) з позицій правового регулювання можна деталізувати право власності за двома аспектами: 1) право власності як санкціонована поведінкова норма1, що виникає між людьми у зв'язку з існуванням благ та їх використанням. Блага розуміються в широкому сенсі: матеріальні права людини тощо; 2) право власності як набір часткових повноважень (англосаксонська традиція), що визначається як набір допустимих економічних рішень. Повний перелік повноважень включав би права на використання ресурсу, його споживання, видозміну, покращення, управління, продаж, дарування, заповіт, здавання в оренду, отримання від нього доходу тощо. Цю теорію висловив Е. Бем-Баверк у XIX ст. Набір часткових повноважень, пов'язаних з різними товарами та ресурсами, визначає наслідки, які доведеться нести власнику за рішення, які ним приймаються.

Американські економісти Армен Алчіан (р. н. 1914) та Гарольд Демсетц (р. н. 1930), розвиваючи ідеї Р. Коуза, започаткували системний аналіз проблеми прав власності. Під системою прав власності, згідно з їх поглядами, розуміють усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами - звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями тощо. Відповідно до існуючих визначень, права власності охоплюють не тільки фізичні об'єкти, а й безтілесні, наприклад результати інтелектуальної діяльності. Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або "специфікація", прав власності, що знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. І навпаки, протилежне явище - "розмивання" прав власності - має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

З позиції суспільства права власності виступають як "правила гри", які впорядковують відносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вони становлять "пучки правомочності" на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий "пучок" може розщеплюватися так, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, друга - іншій і т. д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші - придушують (через заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну в сучасній економіці є не що інше, як обмін "пучками прав власності" за допомогою контракту, який виконує роль передатного каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як "права власності" та "економічна організація". Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передаванню, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага і чим складніша структура витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.

Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли в кожної правочинності є свій винятковий власник, а доступ до неї інших суб'єктів обмежено, що надзвичайно важливо при сучасних контрактних відносинах між різноманітними відносинами господарювання, у тому числі в межах корпорацій.

Оскільки саме держава встановлює економічні правила і слідкує за забезпеченням їх дотримання (з використанням громадського контролю чи без), не доводиться дивуватися, що права власності рідко бувають ефективними. Але навіть коли ефективні права власності все-таки встановлені, вони звичайно мають такі риси, що ускладнюють контроль за їх дотриманням. Ці риси пов'язані з наявністю вбудованих антистимулів або, у крайньому випадку, таких умов обміну, що провокують людей на порушення обіцянок, відхилення від відповідальності, шахрайство тощо. У багатьох випадках розвиваються неформальні обмеження, покликані придушити подібні небажані прояви.

У теорії прав власності важливе місце відводиться проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій), якими називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб. У розпорядженні економічної політики держави знаходяться різні засоби усунення небажаних наслідків зовнішніх ефектів, використання яких сприяє наближенню обсягів виробництва благ з екстерналіями до ефективних: 1) встановлення прав власності на ресурси і можливість вільного обміну цими правами; 2) колективне надання благ, яким притаманні зовнішні ефекти; 3) заборона або встановлення обмежень на викиди речовин, що забруднюють довкілля (адміністративне регулювання); 4) запровадження коригуючих податків і субсидій.

Мета використання цих інструментів полягає у включенні додаткових суспільних витрат (додаткової суспільної вигоди) від благ із зовнішніми ефектами до приватних внутрішніх витрат (приватних внутрішніх вигод) економічних суб'єктів. У цьому випадку говорять про інтерналізацію екстерналій.

Одна з найпростіших можливостей інтерналізації зовнішніх ефектів полягає в об'єднанні виробників і тих, хто отримує зовнішні ефекти, в межах єдиної господарської одиниці. Коли відбувається об'єднання тих, хто завдає шкоди, з тими, хто зазнає збитків, зовнішні ефекти стають внутрішніми. Це створює стимули для оптимізації масштабів відповідних видів діяльності (ефективного внутрішнього використання ресурсів). Класичним прикладом використання державних інструментів регулювання для інтерналізації екстерналій є податок (субсидія) Пігу.

Теорія суспільного вибору (public choice theory)

Є найяскравішим напрямом економічного імперіалізму, пов'язаним із застосуванням методології неокласичної економічної теорії для вивчення феномену політичного процесу. Представники цієї течії, критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. На етапі свого зародження (60-ті роки XX ст.) теорія суспільного вибору, здебільшого, розглядала проблеми оподаткування та бюджетної політики в контексті фінансування суспільних благ. Згодом представники теорії суспільного вибору, розвиваючи принципи класичного лібералізму і використовуючи методи макроекономічного аналізу, втрутились у сферу, що традиційно вважалась полем діяльності політологів, юристів і соціологів. Критикуючи державне регулювання, вони зробили об'єктом аналізу сам процес ухвалення урядових рішень. Отже, сьогодні теорія суспільного вибору може розглядатись як окрема дисципліна (економічна теорія політики).

Теорія суспільного вибору є окремим випадком теорії раціонального вибору, а раціональним у неокласичній теорії є максимізація корисності індивідів у межах ресурсів, які є в їх розпорядженні, та очікувань щодо дій інших партнерів. Раціональні індивіди не лише здатні співвідносити вигоди та втрати від своїх дій, але й зрозуміти наслідки власної діяльності.

Теорія раціонального вибору сформувалась під впливом: шотландської моральної філософії (Ф. Хатчесон, А. Фергюссон, Д. Юм, А. Сміт), яка сформулювала індивідуалістичну концепцію раціональної поведінки в суспільстві; утилітаризму (І. Бентам), який підкреслював значення моральних суджень і оцінок; неокласичної теорії (А. Маршалл), що аналізувала роль взаємного обміну між людьми.

Теорія раціонального вибору будучи універсальною і формалізуючи логіку поведінки індивіда в різних ситуаціях, отримала назву в політиці "теорія суспільного вибору", в соціології - "теорія соціального вибору", в історії - "кліометрика", в праві - "економіка і право". Раціональність визначається такою формулою: суб'єкт (1) ніколи не вибере альтернативу X, якщо водночас (2) досяжна альтернатива У, яка, на його думку (3), краща за X. До характеристик раціональності можна віднести її індивідуальний характер, обмеженість та суб'єктивність.

Теорія раціонального вибору бере на озброєння новітній інструментарій економічної науки, розроблений Р. Коузом (трансакційні витрати), Г. Сайманом (обмежена раціональність), Дж. Стіглером

(неповнота інформації), Г. Беккером (принцип невизначеності), Р. Хардіном (зіткнення інтересів груп), Б. Мандевілем, К. Менгером (методологічний індивідуалізм), А. Сеном (моральні зобов'язання) тощо1. В межах теорії раціонального вибору сформувались два напрями: суспільний (чиказька та вірджинська школи) і соціальний вибір (табл .4.8).

Таблиця 4.8. Школи теорії раціонального вибору

Показник

Теорія раціонального вибору

Теорія суспільного вибору

Теорія соціального вибору

Чиказька школа (1930 р.)

Вірджинська школа (1950 р.)

Основні постулати

Саморегулюючий ринок і оптимальний вибір

у межах заданих обмежень

Оптимальний вибір обмежень (правил гри)

Побудова функції суспільного добробуту з метою об'єднання послідовностей індивідуальних переваг

Акцент

Ринковий успіх

Неспроможність політики

Політичний успіх або неспроможність ринку

Представники

М. Фрідмен, Р. Коуз, Дж. Стіглер, Г. Беккер, С. Пельцман, Р, Познер, Г. Льюїс

Дж. Б'юкенен, У. Наттер, Р. Вайнінг, Л. Ігер, Дж. Бреннан, У. Буш, Р. Вагнер, Г. Таллок, Д. Мюллер, Р. Толлісон

А. Бергсон, К. Ерроу, А. Сен, Дж. Рьомер, Дж. Елстер, К. Моен

Витоки теорії суспільного вибору можна знайти у працях математиків XVIII-XIX ст., які цікавилися проблемами голосування: Ж. Кондорсе, Т. Лап ласа, Ч. Доджсона (Л. Керролла). Важливе значення у формуванні теорії суспільного вибору мали також праці з політичної філософії Т. Гоббса, Б. Спінози, політологічні дослідження Дж. Медісона, А. Токвіля. Проте ідеї, безпосередньо закладені в теорію суспільного вибору, вперше були сформульовані лише в кінці

XIX ст. представниками італійської школи державних фінансів: М. Панталеоні, У. Мацоли, В. Марко. Ці дослідники виявились "піонерами" використання граничного аналізу і теорії ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту і пропозиції на ринку суспільних благ. Такий підхід надалі розвивався у працях представників шведської школи економічної науки - К. Вікселя та Е. Ліндаля, які приділяли основну увагу політичним процесам, що забезпечують визначення державної бюджетної політики.

Розроблені італійськими та шведськими економістами аналітичні підходи залишались довгий час, практично, невідомими для дослідників, які працювали в традиціях "основного напряму" економічної науки. Разом з тим, у 40-50-х роках ідеї щодо раціонального характеру поведінки індивідів у політичній сфері стали активно поширюватися в наукових дискусіях насамперед завдяки працям Й. Шумпетера, А. Бергсона, П. Семюелсона, Е. Доунса, К. Ерроу, Д. Блека, Ф. Хайєка, Д. Норта. Об'єднання двох вказаних інтелектуальних напрямів і стало основою розробки комплексу ідей, що зараз відомий як теорія суспільного вибору1. Ключову роль у цьому зіграли представники так званої вірджинської школи (Вірджинський університет, США) в економічній теорії, визнаним лідером якої є Джеймс Б'юкенен (р. н. 1919), нагороджений у 1986 р. Нобелівською премією з економіки "за дослідження договірних та конституційних засад теорії прийняття політичних та економічних рішень"2.

Завдяки численним роботам Дж. Б'юкенена, а також інших провідних спеціалістів у сфері теорії суспільного вибору (Джефрі Бреннан (р. н. 1944), Гілберт Уоррен Наттер (р. н. 1923), Вільям Нісканен (р. н. 1933), Манкур Олсон (1932-1998), Гордон Таллок (р. н. 1922), Денис Мюллер (р. н. 1940) на початку 1960-х років досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і дочірніх концепцій, які спираються на ці теорії.

Теорія суспільного вибору як складова неоінституційної економічної теорії досліджує взаємозв'язок політичних та економічних чинників у виборі обсягу та структури суспільних благ, якими має забезпечувати громадян держава, а також способів їх виробництва та розподілу. Теорія вивчає процедури формування колективних рішень та діючі механізми їх реалізації в демократичному суспільстві (способи і методи, за допомогою яких люди використовують владні установи у своїх власних інтересах). її об'єктом є суспільний вибір в умовах прямої та представницької демократії. Сфери аналізу теорії охоплюють виборчий процес, діяльність депутатів, теорію бюрократії, політику регулювання та конституційну економіку (табл. 4.9). Теорія суспільного вибору взяла на озброєння альтернативний погляд на природу детермінованості державних фінансів. Вважаючи головною першопричиною інтереси і потреби людини, головний акцент поставила на врахуванні ролі демократичних процедур та державних інституцій у перерозподільних процесах у державних фінансах.

Таблиця 4.9. Основні проблеми і розділи теорії суспільного вибору

Проблеми

Розділи

Чи можливо знайти справедливе колективне рішення?

Логіка колективних рішень

Яким чином "виміряти" думку окремих виборців?

Процедура голосування

Чому голосування на основі принципу більшості не забезпечує виявлення дійсних переваг суспільства?

Парадокс голосування

Як вплинути на громадян з метою прийняття необхідного рішення?

Маніпулювання при голосуванні

Чому інтереси споживачів беруть гору у вербальних суперечках, але політику контролюють інтереси виробників?

Групи особливих інтересів, лобізм, логроллінг

Як створити коаліційний уряд? Які причини стійкості коаліцій?

Багатопартійні системи

Які цілі суспільного добробуту? Зважаючи на чиї інтереси в першу чергу має розвиватись суспільство?

Функції суспільного добробуту

Як люди отримують вигоду за допомогою політичного процесу?

Економіка бюрократії, пошук політичної ренти

Чому відбувається спотворення демократичного ідеалу, а закон перетворюється у свавілля? Як попередити трансформацію демократи в авторитарний режим?

Конституційна економіка

Теорії суспільного вибору притаманні декілька специфічних рис, які й визначають характер аналітичних розробок, що на ній ґрунтуються1:

  • 1) для опису поведінки індивіда в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й в неокласичній економічній теорії (переслідування власного інтересу, транзитивність і повнота переваг, раціональна максимізація цільової функції), адже всі - від виборців до президента - керуються у власній діяльності економічним принципом порівняння граничних витрат і граничних вигід. Процес виявлення переваг індивідів розуміється в термінах ринкової взаємодії (передбачається, що відносини між людьми в політичній сфері можуть бути описані в категоріях взаємовигідного обміну, оскільки держава є ареною конкуренції осіб за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця в ієрархії, проте учасники цього ринку володіють незвичними правами власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи влади, депутати - приймати закони, чиновники - слідкувати за їх виконанням);
  • 2) під час дослідження порушуються питання, аналогічні до тих, які посідають центральне місце в неокласичній теорії ціни (стабільність економічної та політичної рівноваги, шляхи досягнення рівноважного стану, оцінка рівноваги згідно з принципом Парето), а політична рівновага виступає угодою щодо рівня виробництва суспільних благ, яка визначається процедурою колективного вибору та внеском кожного індивіда у фінансування суспільного блага;
  • 3) явища і процеси розглядаються з позиції взаємодії не однієї особи, а цілої групи осіб (люди об'єднуються в групи за соціальною, майновою, релігійною, партійною ознаками); реалізація конкретних групових інтересів є результатом досягнення згоди в рамках політичного процесу.

Послідовники теорії суспільного вибору доводили, що не можна беззаперечно покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень. Проблема суспільного вибору постає за умов як прямої, так і представницької демократії.

Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії передбачають наявність хоча б двох партій, які конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії повинні анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Представницька демократія, як вважають виразники теорії суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузького кола осіб. Такі групи використовують усі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) - аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Усі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом (lobbying). Лобізм є системою і практикою реалізації інтересів різних груп громадян через організований вплив на законодавчу та адміністративну діяльність державних органів. В ньому зацікавлені три групи: 1) групи виборців із особливими інтересами; 2) депутати, зацікавлені у фінансовій підтримці вищезазначеної групи виборців, з метою перемоги на наступних виборах; 3) професійні бюрократи.

Лобізм може проявлятися у різних сферах соціально-економічного життя суспільства, а отже, мати різні види. Наприклад, залежно від того, в якій галузі влади "вирішується питання", можна виділити законодавче, виконавче і судове лобіювання. Виходячи з того, в якому управлінському рішенні досягається мета лобіювання, воно може поділятися на правотворче (лобізм у законодавчих органах через нормативні акти), правозастосовуване (лобізм через акти застосування права) і правоінтерпретаційне (лобізм через акти тлумачення права). Зважаючи на характер інтересу, що відстоюється, виділяють політичний (фінансово-економічні і соціальні групи, що домагаються необхідного впливу за допомогою участі в політичній боротьбі і передвиборних кампаніях), соціальний (профспілки, ветеранські, жіночі, молодіжні та екологічні організації), фінансово-економічний (фінансово-промислові групи, корпорації і галузеві компанії, які мають монопольну експортно-імпортну структуру, власну фінансово-банківську структуру, ЗМІ, представників у парламенті або політичних рухах), правовий (міністерства, відомства, державні комітети, що відстоюють прийняття окремих законодавчо-розпорядчих актів) лобізм. Стосовно часу дії лобізм буває одноразовий і постійний. Залежно від того, на чию користь "вирішується питання", виділяють також такі різновиди: лобіювання різних соціальних структур (громадських організацій, рухів, партій, груп, профспілок, антивоєнних та екологічних рухів, підприємницьких союзів); відомче лобіювання (лобізм міністерств, відомств, державних комітетів, галузеве просування тих або інших інтересів); регіональне лобіювання (вплив на владу з боку представників областей, районів та інших місць, що "вибивають" пільги і переваги для регіонів); іноземне лобіювання (вплив закордонних "груп тиску" або національних громад на ті чи інші державні органи з метою отримання від них визначених рішень)1.

Дж. Б'юкенен розглядає групи лобістського тиску як продукт спонтанної самоорганізації цивільного суспільства, тоді як Ф.А. Хайєк оцінює їх більш критично, зазначає, що організація впливових груп особливих інтересів неможлива без допомоги уряду. Крім того, "оскільки в принципі неможливо організувати всі інтереси, то організація певних груп здійснює за допомогою уряду постійну експлуатацію неорганізованих і непіддатливих організації груп. Жертвами при цьому стають споживачі в цілому, платники податків, жінки, старі люди та багато інших"2. Така негативна оцінка груп особливих інтересів дозволила Ф.А. Хайєку критично поглянути і на демократичний уряд: "Обмеженою повинна бути будь-яка влада, але особливо - демократична. Всемогутній демократичний уряд саме внаслідок необмеженості своєї влади стає "іграшкою" в руках організованих інтересів, оскільки мусить догоджати їм, щоб заручитися підтримкою більшості". Звідси Ф.А. Хайєк робить висновок, що головне призначення конституційних правил - жорстке обмеження повноважень центральної влади, який би демократичний курс вона не проводила. Тільки стабільна і загальновизнана система законів може обмежити можливість "легалізованої корупції" - ініціації під тиском різних лобі парламентських (або президентських) директив, які в ім'я політичної єдності надають певним групам особливі привілеї.

Теорія суспільного вибору підкреслює принципову обмеженість демократичних процедур взагалі як таких. Ще в 1951 р. у книзі "Соціальний вибір та індивідуальні цінності"3 американського економіста Кеннета Ерроу (р. н. 1921) була доведена теорема про неможливість демократії (теорема Ерроу), яка наголошує, що не існує правил колективного вибору, що одночасно задовольняють такі п'ять умов демократії:

  • 1) одностайність, яка пов'язана з принципом Парето-оптимальності. Якщо переваги індивіда не суперечать перевагам інших індивідів, то вони стають елементом соціального порядку (якщо всі виборці хРр, то і колективна перевага містить хРу);
  • 2) відсутність диктатора. Серед учасників колективного вибору немає такого індивіда, будь-яка перевага якого завжди перемагає протилежні переваги всіх інших членів і стає обов'язковим елементом соціального порядку;
  • 3) транзитивність. Функція суспільного добробуту передбачає певне ранжирування всіх альтернатив (якщо хРу і уРг, то хРг; або хіу і уІгу то хіг);
  • 4) необмежене охоплення (повнота й універсальність). Правило має забезпечити вибір між будь-якими двома альтернативами (або хР(у, або уРр, або хіу) за будь-якого поєднання індивідуальних переваг;
  • 5) незалежність від сторонніх альтернатив (хР.у незалежне від и>Р.г або гР(ш)1.

Єдине правило побудови колективних рішень, яке задовольняє всі п'ять умов К. Ерроу, є зовсім недемократичним - диктаторським правилом (колективне рішення завжди має збігатися з думкою одного з виборців). Зміст другої теореми К. Ерроу (теореми загальної можливості) полягає в тому, що якщо виключити можливість міжособових порівнянь корисності, то єдиним способом трансформації індивідуальних переваг у суспільний вибір, який би задовольняв і окреслював широку сукупність індивідуальних потреб, є нав'язування (диктатура)2.

З метою уникнення такого парадоксального рішення необхідно пом'якшити початкові передумови. У зв'язку з цим із середини 50-х років XX ст. багато економістів і математиків намагались скоригувати різні аксіоми К. Ерроу задля уникнення висновку, надто неприємного для демократичної системи голосування. Так, Нобелівський лауреат 1998 р. Амартія Сен (р. н. 1933) запропонував модифікацію вимоги транзитивності. Оскільки суспільний вибір повинен бути зроблений за будь-якого набору альтернатив, К. Ерроу ввів аксіому транзитивності. Однак на практиці досягнення цієї мети не потребує застосування аксіоми в усій повноті, тому А. Сен довів теорему неможливості через заміну транзитивності категорією "квазітранзитивність" (транзитивність жорстких переваг, або правило консенсусу)8. Квазітранзитивність відкриває можливість для нав'язування суспільству влади олігархії. Подолання циклічності означає, що кожен член олігархічної групи фактично володіє правом вето і перехід від транзитивності до квазітранзитивності не скасовує диктаторську владу взагалі, а лише поширює її на олігархічну групу (якщо хоча б один виборець по-іншому порівнює кандидатів А і Б, ніж усі інші, то система голосування оголосить кандидатів еквівалентними, що призведе до колективної байдужості)1.

Д. Блейр та Р. Поллак запропонували пом'якшення вимоги універсальності2, наголошуючи на тому, що якщо кожен виборець упорядковує кандидатів відповідно до своєї політичної симпатії, то висновку К. Ерроу можна уникнути. Наприклад, якщо виборець є прихильником ринку і монетаризму, а також вважає, що А краще за Б, Б краще за В, то це означає, що А найближче до його позиції, а В - найдальше. Однак на практиці виборці користуються багатьма критеріями і не всі усвідомлюють свою політичну позицію.

Вимога універсальності подібна на постулат свободи вибору: кожен індивід може обирати, що захоче, тобто сам визначати порядок переваг. Свобода вибору, проте, може спричинити конфлікт, тобто цей постулат також робить свій внесок в обґрунтування недемократичності прийняття колективних рішень. Для вирішення цієї проблеми є два методи3:

  • 1) обмеження всієї множини можливих варіантів (конституція захищає права власності);
  • 2) обмеження складу суспільства тими членами, чий порядок переваг дає змогу здійснити вибір (делегування повноважень виборців членам парламенту) - до процесу прийняття політичних рішень доцільно допускати лише осіб з більш-менш однорідними перевагами, що різко знижує ймовірність зациклювання (чим більш однорідними є переваги виборців, тим менша ймовірність виникнення циклу голосування).

Отже, доведення теореми К. Ерроу та наступні дослідження наочно продемонстрували, що всі процедури голосування можуть бути поділені на дві великі групи: 1) диктаторські: 2) маніпульовані.

У повсякденній законодавчій діяльності депутати прагнуть підвищити свою популярність, активно використовуючи систему логролінгу (logrolling - від англ. "перекочування колоди") - практики взаємної підтримки (взаємних послуг) шляхом "торгівлі голосами". Кожен депутат обирає найважливіші для його виборців питання і прагне отримати необхідну підтримку з боку інших депутатів. Підтримку щодо вирішення своїх проблем депутат може "придбати", віддаючи взамін свій голос на захист проектів колег.

За прямої демократії застосування системи логролінгу є практично неможливим, оскільки кількість виборців є значною, а отже, на проведення переговорів потрібні великі кошти та значні затрати часу. В умовах представницької демократії чисельність виборців значно менша, тому для кожної групи інтересів існує безліч комбінаційних можливостей. Отже, обмін голосами є типовим явищем для представницької демократії. Групи меншості через логролінг здобувають можливість підтримувати одна одну і формувати певну більшість. Обмін голосами може відбуватися в явному вигляді через послідовність процедур голосування або неявному, коли формується "пакет" документів з диференційованою інтенсивністю переваг учасників голосування до різних елементів "пакета" та спільна програма дій парламентських груп і фракцій.

Гордон Таллок (р. н. 1922) вперше показав, як відбувається прийняття рішень через обмін голосами. Припустимо, що є 100 будинків, до яких потрібно прокласти шляхи від головної магістралі. Кожна дорога використовується переважно мешканцями відповідного будинку, тобто є приватним благом з незначним ступенем суспільності. За прямої демократії державне фінансування будівництва доріг не має жодних шансів, оскільки на кожній з вулиць "виграє" лише один, а тягар несуть усі. Проте 51 господар будинку може вступити до коаліції та внести пропозицію побудувати 51 шлях, а витрати поділити на всіх1.

Прихильники теорії суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок) не вважають логролінг негативним явищем2. Іноді за його допомогою вдається досягти більш ефективного розподілу ресурсів - розподілу, що підвищує загальне співвідношення вигід і витрат відповідно до принципу Парето-оптимальності. Однак можливим є й інший варіант, коли відстоювання локальних інтересів через логролінг дає змогу уряду отримувати схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо. Тим самим національні інтереси нерідко приносяться в жертву регіональним вигодам.

Класичною формою логролінгу є "діжка з салом" - закон, який включає набір невеликих локальних проектів. Для отримання схвалення до загальнонаціонального закону додається ціла низка різних, нерідко мало пов'язаних з основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Для забезпечення його проходження через процедуру голосування, до нього додають все нові й нові пропозиції ("сало"), доки не буде досягнута впевненість у тому, що закон отримає схвалення більшості депутатів. Така процедура небезпечна для демократії, оскільки принципово важливі рішення (обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зібрань) можуть бути "куплені" наданням окремих податкових пільг і задоволенням обмежених локальних інтересів.

Прибічники теорії суспільного вибору роблять висновок, що саме економічні причини закладені в основу політичної нерівності й можливого прийняття нераціональних рішень. Найважливіші з цих причин:

  • 1) порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, неправильних із суспільного погляду;
  • 2) нерівність в отриманні інформації, оскільки краще проінформовані люди з високими доходами і добре організовані лобістські групи максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту;
  • 3) недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), які, маючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кількість голосів на наступних виборах і приймають політично популярні, але економічно неефективні рішення, враховуючи той факт, що вибори відбудуться у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пізніше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, "роздувають" бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програші. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законів.

Отже, важливість теоретичних положень теорії суспільного вибору для функціонування сучасних національних господарських систем полягає в тому, що не лише політика впливає на економіку, а й економіка має зворотний вплив на політику і може призводити до політичної нерівності у суспільстві. У зв'язку з цим Дж. Б'юкенен запропонував нову концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди у суспільстві. В межах політичного обміну виділялось два рівні суспільного вибору: перший рівень - розроблення правил та процедур прийняття політичних рішень (регламентація способів фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування, принцип одностайності, кваліфікованої більшості, правило простої більшості тощо), сукупність яких вчений назвав "конституцією політичної економії", та другий рівень - практична діяльність держави та її органів на основі прийнятих правил і норм1.

Критерієм справедливості та ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати охоронні функції і не брати участі у господарській діяльності. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що продаються на ринку. Дж. Б'юкенен пропонує здійснити приватизацію в суспільному секторі, оскільки це послабить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Суб'єкти господарювання мають укладати угоди без регламентації з боку держави.

Таким чином, застосувавши традиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин, "вірджинці" прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі діяти в інтересах усього суспільства, то краще обійтися без його участі: ринок, незважаючи на всі його недоліки, більш придатний для регулювання економічного і соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого перебувають у руках чиновників, які мають особисті або вузько групові інтереси, - такий остаточний висновок вірджинської школи.

Логічним завершенням теорії суспільного вибору є постановка питання про "провали" держави (уряду) (government failures) - це випадки, коли держава неспроможна забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Здебільшого до провалів держави відносять:

  • 1) недостатність необхідної для прийняття рішення інформації;
  • 2) недосконалість політичного процесу;
  • 3) обмеженість контролю над бюрократією;
  • 4) нездатність держави передбачати й ефективно контролювати найближчі й віддалені наслідки прийнятих нею рішень.

Отже, на думку представників теорії суспільного вибору, діяльність держави, що спрямована на виправлення "провалів" ринку, виявляється далекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід стежити за наслідками діяльності уряду і вчасно коригувати її залежно від соціально-економічної й політичної кон'юнктури. Економічні методи мають застосовуватися у такий спосіб, щоб вони не підміняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд має чітко контролювати і негативні ефекти, завчасно вживаючи заходів для ліквідації негативних явищ.

Нова економічна історія (кліометрика)

Є складовою неоінституціональної теорії, її представники - лауреати Нобелівської премії 1993 р. Дуглас Норт і Роберт Фогель, економісти Альфред Конрад, Джон Мейєр та ін. Теоретичні засади цієї теорії сформувалися на основі неоінституціональних ідей Р. Коуза, їх характеризує найширше використання статистичних методів дослідження за допомогою ЕОМ, використання економічної теорії для вивчення економічної історії, побудова гіпотетичних дедуктивних моделей для пояснення минулого. Термін "нова економічна історія" запровадив Р. Фогель у книзі "Залізниці та американське економічне зростання: нариси з економетричної історії" (1964) і статті "Нова економічна історія, її відкриття та методи" (1966). Ще раніше у 1961 p. С. Рейтер запропонував для позначення досліджень з економічної історії з використанням економіко-статистичного моделювання термін "кліометрика" (кліометрія) (від грец. cliometrica - Clio - одна з дев'яти муз, покровителька історії, metron - вимірювання).

Роберт Фогель (р. н. 1926), ставлячи за мету відтворити історію американської економіки на основі нових методів економічного дослідження, у статтях та книгах "Нове тлумачення американської економічної історії" (1971), "Час на хресті: економіка американського рабства" (1974), написаних у співавторстві з С. Енгерманом, "Без згоди чи контракту: зліт і падіння рабства в Америці" (1989) заперечував усталені погляди на історію США в 1849-1890 pp. Він обґрунтував, що будівництво і функціонування залізниць не мало вирішального значення для економічного зростання країни, плантаційне рабство Півдня США було прибутковим і продуктивнішим, ніж фермерство на Півночі, доходи на одну особу в рабовласницькій економіці зростали надзвичайно високими темпами, причинами його краху були політичні та соціальні фактори.

Дуглас Норт (р. н, 1920) у працях 1960-1970-х років "Зростання і добробут в американському минулому: нова економічна історія" (1966), "Економіка соціальних проблем" (1971) досліджував конкретні проблеми економічного зростання, зокрема Півдня США у 1815-1860-х роках. У наступні роки у працях "Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки" (1990), "Трансакційні витрати, інститути та функціонування економіки" (1992) науковою проблематикою вченого було зіставлення та кількісні оцінки стратегій економічного зростання у різні часи та в різних країнах на теоретико-методологічних засадах теорії трансакційних витрат. Здійснив спробу створити нову концепцію економічної теорії та її закономірностей.

Структуроутворювальними поняттями вчення Д. Норта є "інституції" та "організації". Інституції (інститути) - це контрактні утворення, спрямовані на отримання вигід від обміну та розподілу праці, або правила гри у суспільстві. Д. Норту належить авторство поділу інститутів на формальні й неформальні, їх характеристика, аналіз інституціональної структури економіки та порівняння різних інституціональних структур у різні історичні періоди. Вчений стверджує, що фактори, які традиційно розглядаються як стимулятори зростання (інновації, збереження, НТП тощо) є лише індикаторами зростання, а головна умова - існування ефективних інститутів. Основна функція соціальних інститутів полягає у зменшенні трансакційних витрат. Якщо у відповідь на економічні зміни створюються інститути, які забезпечують цю умову, економіка зростає. Так, важливе значення мала система приватної власності, формування якої в Англії та Нідерландах у XVI ст. визначило їх економічне зростання. Чим вищий поділ праці, тим вищими є трансакційні витрати. їх зростання обмежує економічний розвиток.

Етапи розвитку інституціональної структури Д. Норт трактує як "переломні моменти економічної історії", або "економічні революції". Змістом першої економічної (неолітичної революції) є перехід до так званої виняткової спільної власності на природні ресурси та продукти праці, виробничо-відтворювального господарства та виникнення держави як механізму управління людьми і виконання суспільних функцій з метою зниження трансакційних витрат через впорядкування торгівлі, організації нагляду за проведенням колективних робіт. Друга економічна революція - промислова - привела до фундаментальних змін в економічній системі у результаті розширення ринку і структурно-організаційних змін. Головним важелем, що стримував трансакційні витрати, стало посилення ролі держави, яка вирішувала суперечки з приводу контрактів, регулювала зовнішні ефекти.

Організації, на думку Д. Норта, це не правила гри, а самі гравці, їх стратегії. Інституційні обмеження визначають правила гри, а завдання гравців - виграти гру для досягнення певних цілей. Отже, організації створюються для досягнення певних цілей, є агентами інституційних змін. Відокремлення правил гри від стратегії гравців є необхідною умовою для розробки теорії інституцій.

Важливим положенням теорії Д. Норта є концепція "залежності від шляху". Вчений доводить, що в ході історії не відбувається природній відбір найефективніших інститутів, оскільки існуючі можуть довго визначати шлях розвитку країни. Інертність інститутів пояснюють високі трансакційні витрати з їх реформування та створення нових. Для структурної перебудови необхідно, щоб економічні вигоди від її проведення перевищували витрати. Держава може бути зацікавлена у підтриманні неефективних інститутів, якщо це збільшує монопольну ренту, як було впродовж більшої частини історії людства.

Центральну проблему економічної історії Д. Норт вбачає у відповіді на питання, що таке стан інституціональної рівноваги і чи є він ефективним. Інституціональна рівновага - ситуація, за якої ніхто не зацікавлений у перебудові діючих інституцій. За умови нульових трансакційних витрат інституціональна система є нейтральним фактор. Якщо трансакційні витрати низькі, то економічний розвиток матиме оптимальну траєкторію незалежно від наявних інститутів, таке суспільство приречене на процвітання. Відповідаючи на питання, чому існують погані правила гри, Д. Норт посилається на дію трьох факторів: подвійну роль держави, вплив груп із спеціальними інтересами, залежність еволюції інститутів від раніше обраної траєкторії.

У статті "Вимір трансакційного сектору в американській економіці 1870-1970 років" Д. Норт і Дж. Волліс проаналізували динаміку трансакційних витрат в економіці США. Впродовж цих років їх частка зросла з 26,6 до 54,9 %. Розширення трансакційного сектору вчені визначають як "структурне зрушення першочергового значення", який визначає контраст між економічно розвиненими та відсталими країнами.

Новий інституціоналізм

Новий інституціоналізм відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану із висновками неокласики. Він представлений теорією ігор (Джон фон Нейман, Оскар Моргенштерн, Джон Форбс Неш), теорією неповної раціональності (Гербер Александер Саймон), економікою угод (Лоран Тевено), теорією регуляцій (Робер Буайє), еволюційною теорією (Річард Нельсон, Сідней Грехем Вінтер), інституціональною компаративістикою (П. Грегорі, Ян Корнаї).

Новий інституціоналізм відкидає методи маржинального та рівноважного аналізу, беручи на озброєння еволюційно-соціологічні методи1. Представники нового інституціоналізму часто обирають сфери аналізу, що виходять за межі ринкового господарства (проблеми творчої праці, економіка глобальних проблем людства тощо). Теорії нової інституціональної економіки "розщеплюють" парадигмальні засади "жорсткого ядра" неокласики. До цього напряму інституціоналізму наближена і "поведінкова економіка", заснована американським психологом Д. Канеманом, який займався критичною перевіркою того, наскільки модель "економічної людини" відповідає реальній поведінці індивідів2.

Теорія ігор розроблена Джоном фон Нейманом (1903-1957) і Оскаром Моргенштерном (1902-1977) у праці "Теорія ігр і економічної поведінки" (1944). Теорія ігор - математичний аналіз принципів оптимізації ухвалення рішень у ситуаціях, в яких беруть участь два і більше гравців, котрі діють незалежно один від одного і мають різні інтереси. Найпростіший приклад - це так звана гра з нульовою сумою, коли завдання кожного гравця полягає у виробленні найкращої стратегії та "мінімаксного" рішення, а виграш однієї сторони дорівнює програшу іншої. Вчені вважали, що всі економічні події можна розглядати як результат такої гри. Зокрема, 0. Моргенштерн використовував теорію ігор для вирішення проблем економічного прогнозування. Джон Форбс Нейш (р. н. 1928) у працях 1950-х років, зокрема "Некооперативні ігри", аналізував "ігри з ненульовою сумою", в яких усі учасники (двоє і більше) або виграють, або зазнають поразки, жодна зі сторін гри не може збільшити свій виграш в односторонньому порядку, змінюючи свою стратегію, тому необхідно зберігати рівновагу між гравцями, виграш забезпечить лише кооперування інтересів (наприклад, переговори профспілок і керівництва компаній). Це положення отримало назву рівновага Неша, або некооперативна рівновага. Отже, теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які необов'язково збігаються з точками оптимуму, за В. Парето, або ж, що рівноваги може не бути взагалі, що завдало удару по моделі загальної рівноваги Вальраса - Ерроу - Дебре.

Порівняно відособленою в теорії нового інституціоналізму е контрактна парадигма, що може реалізовуватися як ззовні, тобто через інституціональне середовище (вибір соціальних, юридичних та політичних правил гри), так і зсередини, тобто через низку обмежень всередині самої організації. В першому випадку як правила гри можуть виступати конституційне право, майнове право, адміністративне право, різноманітні законодавчі акти, а в другому - правила внутрішнього розпорядку самих організацій.

У межах цього напряму дослідження теорія прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан, Г. Демсетц, Р. Познер) вивчає інституціональне середовище діяльності економічних організацій у приватному секторі економіки, а теорія суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок, М. Олсон, Р. Толлісон) - інституціональне середовище діяльності індивідуумів і організацій у суспільному секторі. Якщо перший напрям акцентує увагу на виграші у добробуті, який вдається досягнути завдяки чіткій специфікації прав власності, то другий - на втратах, пов'язаних з діяльністю держави (економіка бюрократії, пошук політичної ренти та корупція тощо).

Теорія агентів концентрує увагу на попередніх передумовах контрактів (ex ante), а теорія трансакційних витрат - на вже реалізованих угодах (ex post), що породжують різноманітні управлінські структури. Теорія агентів розглядає різноманітні механізми стимулювання діяльності підлеглих, а також організаційні схеми, які забезпечують оптимальний розподіл ризиків між принципалом і агентом. Ці проблеми виникають у зв'язку з відокремленням капіталу-власності від капіталу-функції (власності від контролю). Такі дослідники, як Вільям Меклінг, Юджин Фама вивчали заходи, необхідні для того, щоб поведінка агентів меншою мірою відхилялась від інтересів принципалів. Причому, якщо вони намагались передбачити ці проблеми наперед, ще при укладанні угод, то Йоран Барцель акцентував увагу на поведінці економічних агентів вже після укладання контракту.

Теорія ігор і теорія угод ґрунтуються на використанні "дилеми в'язнів", запропонованої американським математиком Альбертом Такером, і застосовуються як ілюстрація необхідності використання державної влади для регулювання економічних процесів. Для розуміння сутності цієї дилеми розглянемо такий випадок. Один слідчий захотів змусити зізнатися двох людей, підозрюваних у збройному пограбуванні. Під час арешту кожен з них незаконно мав при собі зброю, але проти них не було жодних доказів. Слідчий викликав кожного з них окремо до себе в кабінет і запропонував: "Якщо жоден з вас не зізнається в цьому пограбуванні, я можу звинуватити вас тільки в незаконному володінні зброєю, за що дають два роки в'язниці; якщо ви зізнаєтеся обоє, вас засудять за пограбування, але суд врахує ваше щире зізнання, і вас посадять тільки на п'ять років; якщо в пограбуванні зізнається тільки один з вас, а другий - ні, то того, хто зізнається, випустять, а другому присудять максимальний термін - 10 років".

Потім слідчий накреслив на аркуші паперу таблицю, де підсумував усю інформацію, надану ним обом заарештованим, і дав їм такий ключ до таблиці: у кожній парі цифр перша показує число років ув'язнення для в'язня А, а друга - число років ув'язнення для в'язня В (табл. 4.10).

Таблиця 4.10. "Дилема в'язнів"

Стратегія слідчого неминуче примушувала підозрюваних до зізнання. Щоб це зрозуміти, розглянемо ситуацію з в'язнем А. Якщо він не зізнається, а В зізнається, то в'язень А отримує 10 років. Звичайно, його можуть посадити лише на 2 роки, якщо і в'язень В не зізнається (проте впевненості в цьому немає). З іншого боку, якщо в'язень А зізнається, то може бути одне з двох: або спільник не зізнається і в'язня А випустять, або в'язень В зізнається і в'язня А посадять на 5 років. Якщо тепер порівняти дві альтернативи, то в першому варіанті (коли в'язень А не зізнається) його максимальний ризик -10 років в'язниці, тоді як в другому варіанті (коли в'язень А зізнається) його максимальний ризик - 5 років. Оскільки кожній людині властиве прагнення мінімізувати максимальний ризик, буде прийняте рішення про зізнання. Зважаючи на те, що в'язень В може міркувати аналогічно, він теж вирішує зізнатися. Отже, обидва підозрювані зізнаються, чого й хотів слідчий, і їх засуджують кожного на б років ув'язнення.

"Дилема в'язнів" ставить під сумнів механізм "невидимої руки", оскільки обидві особи, переслідуючи власні інтереси, отримують більше покарання, ніж те, яке вони могли отримати, якби погодилися співпрацювати один з одним і обоє вирішили не зізнаватися. Щоб досягти "спільного блага" у вигляді лише 2 років ув'язнення для кожного, треба було б змусити в'язнів співпрацювати.

Для аналізу ситуацій, які часто виникають у процесі надання суспільних благ, актуальним є використання теорії ігор за принципом "принципал-агент". Основні комунікативні взаємодії в таких іграх здійснюються: 1) між державою (агентом) як виразником економічних інтересів та волі виборців і населенням (принципалом); 2) між населенням (агентом) як виконавцем суспільної волі і державою (принципалом)1. Серед стратегій, до яких може вдатися держава, виділяються: виконувати або не виконувати обов'язки перед населенням щодо розвитку фундаментальної науки, охорони здоров'я, освіти, національної безпеки тощо. Серед стратегій громадян-гравців можна назвати: виконувати чи не виконувати свої обов'язки перед державою щодо сплати податків, служби в армії тощо.

Гра може набувати вигляду послідовних стратегій, які будуються одна за одною. Наприклад, громадяни повністю виконують свої зобов'язання перед державою, а держава справно виконує свої функції. Згодом, незважаючи на те, що населення продовжує справно сплачувати податки, держава починає повністю або частково ігнорувати свої обов'язки та очікує реакції громадян. Якщо вони ніяк не реагують - уряд продовжує не виконувати свої функції і "працює на себе". Якщо ж з боку населення відбудеться негативна реакція у вигляді відповідних "сигналів", то держава може продовжувати ігнорувати потреби громадян, а може змінити свою позицію: 1) зробити вигляд, що працює на населення; 2) реально почати діяти в напрямі задоволення потреб громадян.

З огляду на значення матриці, наведені в табл. 4.11, ця гра - взаємодія зі змінною сумою, залежно від використовуваних гравцями стратегій (ця сума коливається від 4 у верхньому лівому квадранті до 0 у правому нижньому квадранті). Ні в держави, ні в громадян тут немає домінуючої стратегії, тобто такої, яка б забезпечувала гравцю максимальну вигоду незалежно від поведінки іншого учасника. Відсутня тут і рівновага за Нешем, а відповідно й можливість укладання між гравцями угоди, яка б мала вбудований механізм для своєї реалізації. До найбільш типових ігор між громадянами країни і державою відносять взаємодію між постачальником суспільних благ (державою) і окремими громадянами (платниками податків), а також взаємодію між окремими податкоплатниками.

Таблиця 4,11. Гра "принципал-агент"

Стратегії

Держава

Виконувати свої зобов'язання

Опортуністична поведінка

Громадянин

Виконувати свої зобов'язання

2,2

-1,3

Опортуністична поведінка

3, -1

0,0

Кожен із податкоплатників може відчути на собі всі наслідки сплати (несплати) податків за суспільні блага з боку інших учасників гри. Наведемо приклад гри між двома громадянами (табл. 4.12), кожен з яких може притримуватись однієї з двох стратегій: сплачувати у вигляді податків споживання суспільних благ або не сплачувати. Неплатник, зрозуміло, виграє, якщо фінансування суспільного блага "покриває" інший громадянин.

Таблиця 4.12. Гра між податкоплатниками щодо фінансування суспільних благ

Стратегії

2-й громадянин

Оплачувати створення суспільних благ

Не оплачувати створення суспільних благ

1-й громадянин

Оплачувати створення суспільних благ

3,3

-1,4

Не оплачувати створення суспільних благ

4,-1

0,0

Сукупна сума виграшів сторін гри змінюється залежно від стратегій, яких дотримуються гравці (від 6 до 0). Звичайно, як і попередня, ця гра не забезпечує рівноваги за Нешем.

Комунікативні взаємодії у процесі гри відбуваються між різними політичними силами при визначенні пріоритетності тих чи інших національних суспільних благ. Наприклад, на думку одних політиків, відтворення традиційної архаїчної структури національної економіки в її галузевому чи територіальному аспектах може визнаватись благом, оскільки дає змогу забезпечувати певний рівень соціально-економічної стабільності в країні1. Інші гравці на політичній арені, навпаки, можуть наголошувати на динамічному переході до більш прогресивної структури економіки. Протидія вказаних вище політичних сил не може не мати характеру кооперативної гри, оскільки сторони вимушені постійно доходити згоди щодо реальної поточної та перспективної структури економіки2.

Частина ігор в економіці відбувається в так званих "клубах" - групах економічних суб'єктів, які об'єднуються для колективного створення та споживання суспільних благ. Гра "неплатник у клубі" ініціюється появою серед членів клубу "безквиткового пасажира" (неплатника, фрирайдера) - особи, яка відмовляється оплачувати благо, що колективно споживається (наприклад, газ, кабельне телебачення, проїзд у громадському транспорті).

Розпочинаючи цю гру, фрирайдер розраховує на те, що інші учасники будуть вважати його виключення з членів клубу з правового, етичного або економічного погляду надто складним для себе. Гра може складатися з двох і більше періодів. Протягом першого періоду економічний суб'єкт оплачує членство в клубі і вступає до нього. На другому етапі економічний суб'єкт перетворюється в неплатника і чекає реакції клубу. Або вже на першому етапі економічний суб'єкт вступає до клубу на правах неплатника, а на другому і наступних етапах ця пільга зникає і, продовжуючи безкоштовно користуватися суспільним благом, економічний суб'єкт стає фрирай-дером1. Можливими діями з боку інших учасників клубу щодо неплатника можуть стати: 1) стратегія виключення неплатника з клубу; 2) стратегія залишення його в клубі, оскільки витрати на виключення перевищують вигоди від цієї акції.

На рис. 4.8 зображені комбінації стратегій як "безквиткового пасажира" (С - сплачувати за споживання клубного блага; НС - не сплачувати за споживання клубного блага), так і учасників клубу (В - виключати неплатника з членів клубу; НВ - не виключати неплатника з огляду на значні витрати для здійснення такої акції).

Стратегії учасників при споживанні клубних благ

Рис. 4.8. Стратегії учасників при споживанні клубних благ

Гра "неплатник у клубі" може тривати досить довго. Наприклад, в колишньому СРСР у громадському транспорті було безліч "безквиткових пасажирів". Гра в цілому завершувалась на користь неплатників, про що свідчили зареєстровані втрати в галузі громадського транспорту. Проте з переходом до ринку та появою в секторі перевізників приватних маршрутних таксі альтернатива "платити - не платити" в пасажирів практично зникла: плату беруть самі водії з громадян при вході чи виході з транспортного засобу, мінімізуючи таким чином громадян при вході чи виході з транспортного засобу, мінімізуючи таким чином можливість безквиткового проїзду. Отже, багатолітня гра завершилася на користь власників транспортних засобів.

У процесі гри може змінюватись як статус суспільного блага, так і склад гравців. Наприклад, у грі "оплата житлово-комунальних послуг" особа може перестати сплачувати за житлово-комунальні послуги ЖЕКу. На початкових етапах гри держава, в підпорядкуванні якої знаходиться житлово-комунальна сфера, може "пробачити" неплатника (враховуючи його важке матеріальне становище або відсутність протягом тривалого періоду). Проте в подальшому ця сфера може бути передана в приватну власність. За визначених умов гра буде продовжуватись, однак вже з новим гравцем - приватним підприємцем у житлово-комунальній сфері, який буде застосовувати більш жорсткі методи впливу до неплатників (наприклад, відмову в обслуговуванні житла в разі сантехнічних проблем, якщо не буде погашена заборгованість за комунальні послуги).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші