Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Становлення східного типу економіки

Феодалізм — поняття суто європейське. На Сході, від Єгипту до Китаю, починаючи з І тис. до н. е., общинні форми господарства гармонійно поєднувалися з державними. І в реальному житті, і в правосвідомості державна власність на землю і воду закріпилася як природно-історичний феномен. Тому всі учасники економічних відносин розглядали ці найважливіші фактори виробництва як об'єкти умовного користування, а не приватного присвоєння. Усі спроби приватного присвоєння землі, вдалі й невдалі, у результаті стали відхиленням від суспільних норм. Тому це був не феодалізм у європейському розумінні, не суспільство, котре формаційно змінило рабовласницький устрій, а східний тип економіки, який мав своєрідний еволюційний і мутаційний характер в межах єдиної доіндустріальної цивілізації та зберігав глибинні основи, що до епохи Нового часу можна визначати як систему державних общин.

Економіка Сходу розвивалася за єдиним закономірним історичним вектором незалежно від впливів і не за прикладом країн Заходу. Відносини, аналогічні західноєвропейському феодалізму, виникли на Сході не як наслідок рабовласницької системи, а як еволюційні перетворення азіатського способу виробництва. Складові традиційної економіки Сходу: державна власність на землю і воду, умовне земельне утримання, поєднання ренти і податку, деспотичність влади та повне соціальне безправ'я, котре у більшості випадків не усвідомлювали як щось несправедливе, — все це здавалося вічним і непохитним. Можливо, така ситуація продовжувалася б, якби на Схід у наступну епоху не вплинув могутній європейський капітал.

Економіка Китаю в епоху Середньовіччя

Наприкінці VI ст. Китай став єдиною державою. Відбулася земельна реформа імператора Вень Ді, що значно послабило сильні доми. Принцип його політики полягав у забезпеченні кожного хлібороба земельною ділянкою. У середньому кожна сім'я отримувала 120 му землі (0,067 га): 80 — на чоловіка і 40 — на жінку. З такої ділянки утримували податок — майже 3 ц зерна. Вводили трудову повинність — 20 днів на рік для чоловіків і промислову подать для жінок, які здавали в казну шовк або пряжу.

У результаті здійснення реформ збільшилися площі оброблюваних земель. Під час перепису виявили 1,5 млн селян, котрі раніше не входили до складу списків податкового населення. Надавши їм землю, значно поповнили надходження в казну. Проте частина селян, яка отримала від держави землю, як і раніше, обробляла землю чиновників та сильних домів. Не зважаючи на це, влада централізованої держави зміцніла.

Послідовники Вень Ді укріплювали владу силовими методами. Збудували нову столицю — Лоян, у розкішні палаци якої переселили з різних провінцій 10 тис. найбільш знатних і багатих сімей. З метою забезпечення їх продуктами навколо міста спорудили зерносховища, а для доставки продовольчих товарів і зерна з півдня проклали Великий канал, що з'єднав Янцзи і Хуанхе. Його зводили понад 80 тис. осіб. Політика переселення найвпливовіших сімей на нове місце спрямовувалася на зміцнення центральної влади.

Об'єднання держави привело до уніфікації мір і ваги, стандартизації монетної справи, упорядкування податків. Окрім податків із земельних наділів, їх сплачували і промисловці (шовк, пряжа йшли в казну).

У Китаї вся земля належала державі, і наділи вважали тимчасово наданими землеробові тільки на період працездатності, потім їх перерозподіляли, для чого вели чіткі реєстри. Відновили поруку — відповідальність кожного за виплату податків та інших повинностей. Становище землероба визначали конкретні умови проживання. На територіях, де землі було мало, наділи зменшували, а де її було вдосталь, їх отримували з розрахунку на трипільну сівозміну. Більше того, у процесі розподілу землі враховували пристарілих і непрацездатних. Серед селян були втікачі, яких ніколи не переслідували, і прийшлі, котрим надавали землю і дім утікачів, але якщо останні повертались, їм відповідно повертали землю і майно.

За використанням землі та вчасною сплатою податків наглядали призначені з центру чиновники. Державні землі або роздавали у спадкове користування титулованій знаті, або надавали чиновникам на період служби. Проте, оскільки за китайськими правовими нормами ступінь знатності зменшувався з кожним поколінням і через п'ять поколінь сходив нанівець, а землі повертали в казну, вони мали контролювати цей процес. Сім'ї отримували не тільки орні землі, але і садово-городні. Чиновники, які мали службові наділи, податок платили власнику угіддя, а не в казну. Розрізняли державну землю — перебувала у володінні царського дому, та приватну — належала впливовим сім'ям.

Прогрес землеробства, збільшення обсягу надходжень у казну сприяли розвитку міста, де процвітали торгівля, ремесло, будівництво. Розвивалися казенні ремесла, в яких здебільшого працювали в порядку повинності. Однак за інфраструктурою держави місто прирівнювалося до села і було лише податковою адміністративною одиницею. Міста, як і раніше, не мали прав і привілеїв, продовжували відігравати роль податних і адміністративних одиниць, хоча були центрами провінцій, областей або повітів. До головних державних структур належали відомство податків (здійснювало облік податних людей, розподіляло наділи, збирало податки та займалося земельним кадастром) і відомство суспільних робіт (організація виконання трудових повинностей, іригаційне будівництво та ін.).

Своєрідним, із чіткою спеціалізацією, був державний апарат чиновників, імператор, при якому діяла державна рада; виконавча влада — два канцлери (лівий і правий), котрі завідували трьома відомствами кожний (на зразок міністерств); функціонували відомства громадських робіт, податків, військових справ, судів і в'язниць, охорони громадського порядку, кадрів; діяльність виконавчої влади контролювала палата цензорів — прокурорів; місцевий інститут чиновників. В основі підготовки і відбору чиновників лежав принцип меритократії (буквально — влади найбільш обдарованих), тобто відбирали за критеріями мудрості, справедливості та добропорядності. Головний метод підготовки і відбору чиновників — конфуціанська система та концепція, що переносили на адміністративну систему принцип сімейної моралі.

Для відбору чиновників вперше запровадили конкурс претендентів на посаду, що відбувався у вигляді іспиту. Іспит проходив у три етапи. Претендент на вчений ступінь мав знати концепцію Конфуція, вміти творчо викладати історичні сюжети, складати вірші й мати літературний нахил, абстрактно міркувати на філософські теми. Ті, хто отримував третій вчений ступінь (як правило, перший і другий одержували 3—5 % абітурієнтів), незалежно від соціального походження займали відповідальні урядові посади. Вважали, що особа, котра здобувала знання у певній галузі, цінуватиме свою посаду та професійно працюватиме.

Статус чиновників у суспільстві був престижним і високим. їх права й обов'язки перед владою викладено у зводі законів, до складу якого входило 500 статей. Цей документ свідчив про те, що за усієї складності економічної, соціальної та політичної структури суть її проста — державна влада і власність. Вони були незаперечними і вічними, а все інше — тимчасовим. Статус чиновника і земля землероба не переходили до їхніх дітей, тому останні робили все спочатку.

Відновлення могутності Китаю як великої азійської держави впливало на розвиток цивілізації. У цей період держава отримувала значні доходи від добування олова, заліза, міді, срібла. Поширювалися гірнича справа, ремесла й торгівля. Велике значення мав винахід пороху (VIII ст.), який в Європі з'явився лише через декілька століть. Китайцям були відомі компас і книгодрукування. На полях культивували бавовник з Індії. Багатіли міста, збільшувалася чисельність заможних майстрів і купців.

Після реформи 780 р. земля селян стала предметом купівлі-продажу, хоча контроль за цим процесом держава ще здійснювала.

Водночас зросла кількість маєтків, землі яких обробляли селяни і 50 % урожаю віддавали власнику землі. Усі засоби виробництва вони одержували від власника землі. Маєтки були різні за величинами, іноді вони нараховували понад 200 дворів. їх власники здебільшого легко уникали сплати податків, унаслідок чого страждала казна. Для її поповнення у 846 р. конфіскували більше ніж 60 млн га землі буддійських монастирів.

Реформи відбувалися й в інших сферах економіки: розвивався торговий кредит, запроваджують векселі, активізують лихварські операції, вводять державні монополії на чай, сіль і горілку. Майже 50 % надходжень у казну давала лише монополія на сіль.

У період X—ХПІ ст. поширилися торгівля, ремесла, вироби яких і до сьогодні становлять національну гордість Китаю. Це знаменитий сунський фарфор, вироби з лаку й слонової кістки, вишукані тонкі шовки. Особливо розвинувся гірничодобувний промисел, зросли обсяги добутого срібла й заліза. Сріблом і виробами з нього відкуплялися від завойовників, а залізо використовували для виготовлення зброї.

Розвиток торгівлі зумовив збільшення випуску грошей. У зв'язку з браком міді почали випускати залізні гроші. УХ ст. виникли паперові гроші.

У1280 р. після 70-річної боротьби Китай повністю опинився під владою монголів. Економіка країни перебувала на етапі спаду, що завершився тільки після подолання монгольського ira (1368 p.). Розпочався період розквіту країни, який тривав до приходу колоністів у XVII ст.

Прикладом принципової відмінності двох систем — західної (європейської) та східної цивілізацій — є результат зовнішніх зв'язків Китаю, в тому числі по Великому шовковому шляху. Вони мали відкрито нееквівалентний характер. Річ у тім, що за давньою традицією для торгівлі був властивий династичний характер, предмети обміну вважали дарами іноземних варварів імператору. Вони мали бути за цінністю більшими, ніж принесені йому ззовні. Це допомагало зберігати ілюзію всесвітнього поклоніння імператору Переможної імперії.

Визнання і поширення конфуціанства спостерігалося і в період середньовічного Китаю. Традиції, закладені в філософії та господарських ідеях тих часів, були досконалішими. Трактат "План збагачення держав, план посилення армії, план заспокоєння народу (XVI ст.) відомого мислителя і державного діяча Лі Гоу — класичний зразок головних ознак "учення про управління державою" на основі конфуціанських канонів.

У творі втілені думки, що стануть визначальними для меркантилістів і фізіократів. Автор закликав правителів берегти й економити кошти на утримання двору, встановлювати тверді суми державних витрат, адже фінанси країни — найважливіша ланка у державному збагаченні і головний засіб досягнення ідеального порядку. Він дещо ідеалізував землеробство, котре у феодальному Китаї образно вважали основним "стовбуром" національного господарства, до якого приросли "гілки" — ремесло і торгівля. Тому це було другим джерелом державного збагачення.

Під час розвитку форм приватного землеволодіння держава продовжувала повністю розпоряджатися відносно великим фондом родючих земель і збирати значні поземельні податки. Тому втручання у діяльність приватного господарства держави було надто широким. Історики такий стан у східних країнах обґрунтовано називають державним феодалізмом.

Лі Гоу також вважав, що держава мала брати участь у регулюванні цін, особливо у "вирівнюванні" протягом року формування ринкових цін на зерно, нейтралізуючи їх сезонні коливання. Прагнули, щоб "землероби восени продавали зерно не надто дешево, весною його купували не за дорогими цінами". Мислитель пропонував для стабільності й ефективного розвитку землеробства здійснювати державну підтримку селян, надаючи їм державні позики на умовах 10—20 % погашення.

Як і його попередники, учений визначав природний характер наявності різних станів населення. Він зауважив, що залежно від соціального стану слід здійснювати споживання матеріальних благ (чим вищий у людини ранг, тим більше вона має споживати благ). Схвалював меценатство. Пропонував своєрідну програму "нагромадження" з метою задоволення потреб бідняків, а "багатим за добродійство пожертвувань у фонд жалувати ранги знатності".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші