Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігій світу
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Релігія як суспільно-історичний і духовний феномен

Релігія як предмет релігійно-історичних досліджень

Релігія як феномен сформувалася у намаганнях людини пізнати особливості буття світу, сили, що панують у ньому, а також своє місце і роль у процесах, що відбуваються у природі, суспільстві, різним чином торкаючись її буття. У цьому процесі вона прийшла до розуміння існування у Всесвіті Вищих Сил, які по-особливому освітлюють людську душу, завдяки яким людина вивищується над собою і, пізнаючи Бога, починає відчувати його буття в собі.

Термін "релігія" як означення відношення "людина — Бог" був запроваджений у XV—XVI ст. Тоді його вживали тільки в теїстичному значенні, без урахування усіх особливостей феномену, який він позначав. А перед тим мислителі вдавалися до понять "совість", "пошана", "страх" перед Богом. Осмислений погляд на релігію як особливий феномен був започаткований філософією Нового часу, в чому найбільша заслуга німецьких філософів Фрідріха-Іммануїла Канта (1724—1804), Ернста-Даніеля Шлейєрмахера (1768—1834), Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831), Людвіга-Андреаса Фейербаха (1804—1872), Карла Маркса (1818—1883), Фрідріха Енгельса (1820—1895), французького філософа Огюста Конта (1798—1857), англійських філософів Дейвіда Юма (1711 —1776), Герберта Спенсера (1820—1903) та ін.

Походить термін "релігія" з латини (religio — набожність), охоплюючи своїм змістом благочестя, святиню, предмет, що співвідноситься у житті людини з абсолютним, вищим, надлюдським, а саме Богом, Божеством. Кожна релігія по-своєму іменує цю Вищу Силу. Однак було б некоректно тлумачити релігію лише як відображення зовнішніх щодо людини сил. Бо релігія є формою самовизначення людини у світі, її причетності до явищ, що відбуваються під впливом Вищих Сил, а відповідно, до світу надприродного. Водночас релігія є не лише формою свідомості, а для багатьох людей реальним життям, що ґрунтується на засадах віри.

Релігія це духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає віру в надприродне Начало, це джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Поняття "релігія" безпосередньо пов'язане з поняттям "Бог". Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.

Бог, за релігійними уявленнями, є передусім Абсолютом, винищеним над людськими, природними силами, здібностями, якостями та відносинами. Він розглядається як творець світу, хоч і не належить до нього. Бог є трансцендентним (потойбічним), тобто він перебуває поза межами конкретного іманентного (замкненого) кола свідомості. Тривалий час стверджувалося, що людина не може відкрити Бога, побачити його, пізнати так, як вона може пізнати будь-яке природне явище, бо лише сам Бог може відкритися людині, подолати межу між трансцендентним та іманентним.

Бог — це верховна надприродна сутність, яка, згідно з різними релігійними вченнями, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому.

Теологія (богослов'я) та її світоглядні опоненти віками шукають доказів як "за", так і "проти" існування Бога. Але жодні аргументи нічого не доводять людині, яка не вірить, і непотрібні людині, яка вірує. Щодо цього

І. Кант стверджував, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.

Концепції релігії

Намагання з'ясувати витоки і сутність релігії покликало до життя спеціальну галузь знань релігієзнавство, яке разом з теологією є двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення феномену релігії. У лоні кожної з них розроблено відповідно до їх засадничих принципів концепції релігії: теологічні, філософські, соціологічні, біологічні, психологічні, етнологічні. Прагнучи з'ясувати особливості феномену релігії, кожна з них виходить зі своїх світоглядних орієнтацій. Водночас вони тісно взаємодіють між собою, користуючись дослідницьким інструментарієм одна одної, взаємозбагачуючись і взаємокоригуючись.

Богословсько-теологічні концепції. Теологія (teos — Бог, logos вчення) вчення про Бога і богослов'я — наука про уславлення Бога є історично першими формами вчення про релігію. Вони сформувалися внаслідок намагання пояснити, зрозуміти релігію "зсередини"; зробити доступними для віруючих загальні положення певної релігії, образи, втілені у священних книгах, догматичні формули. До них належать: догматика як системний виклад положень, які згідно з конкретною релігією вважаються істинними, екзегетика (грец. ezegeomai — витлумачую, пояснюю) як тлумачення біблійних текстів, каноніка як теорія церковного права та ін.

Якщо теологія безпосередньо пов'язана з конкретним віросповіданням, вивчає релігію, різні форми релігійного життя з погляду їх практичного використання, то релігієзнавство намагається порівняти різні релігійні системи, узагальнити релігійний досвід різних народів у історичному розвитку.

Богословсько-теологічний підхід до релігії — це погляд на неї зсередини, з позиції самої релігії, відповідного релігійного досвіду. Основою його є релігійна віра. Збагнути релігію, вважають теологи, може тільки релігійна людина, а невіруючим релігія недоступна. Віруючим властивий особливий вид духовного пізнання. Релігійний досвід — це переживання, пов'язані з відчуттям присутності у житті Вищого начала. Реалізується він на основі визнання абсолютності релігійного віровчення.

Головне в богословсько-теологічному підході — це обґрунтування та захист релігійного віровчення, визнання вічної цінності релігії для кожної людини і людства загалом. Теологічні пояснення релігії наскрізь пронизані ідеями, які відображають конфесійну належність їх авторів. Єднає їх визнання того, що релігія є особливим феноменом, результатом взаємопричетності Бога і людини.

У процесі становлення теологічних пояснень окреслилося два підходи у визначенні релігії: супранатуралізм та історична школа в теології. Супранатуралізм ґрунтується на визнанні існування надприродної, надрозумної субстанції, а релігію тлумачить як "надприродне одкровення", "нестворюваний феномен". Але такий погляд вступає в суперечність із залежністю еволюції релігії від тенденцій суспільного розвитку. Саме на це звертали увагу представники історичної школи в теології. Найвідоміший серед них німецький теолог, філософ, соціолог Ернст Трельч (1865—1923) стверджував, що релігія є водночас суб'єктивним ставленням до Бога та об'єктивною історичною реальністю.

Згодом у теологічному релігієзнавстві заявили про себе роз'єднуюча та об'єднуюча тенденції. Стосувалися вони відносин суспільства і релігії. Представники роз'єднуючої тенденції стверджували, що суспільство і релігія існують як "самостійні величини", різняться між собою. Втілена у догматичному вченні суть релігії постає "вічними істинами", "позачасовими принципами", "надісторичним зерном". Соціальними аспектами наділені лише явища релігії, а також релігійні організації, установи. Прихильники об'єднуючої тенденції стверджують, що релігійні ідеї та принципи неухильно оволодівають світською сферою, яка вже не є позарелігійною. Теологічному підходові до релігії (погляду "зсередини") протистоїть філософський метод розуміння її (погляд "ззовні").

Філософський аналіз релігії. Розглядаючи релігію з певної дистанції, філософія прагне з'ясувати загальні її принципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філософія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напрямів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філософія релігії як розділ релігієзнавства, завдання якого по лягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспільства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість філософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методологічною основою інших розділів літературознавства, водночас синтезує, узагальнює результати їх досліджень.

Одним із перших зосередився на філософських аспектах релігії І. Кант, який вважав, що наукове знання про душу, Бога неможливе, але у своїй етичній концепції застосовував ідеї душі та Бога. Філософський аналіз релігії домінував до середини XIX ст., коли поряд з теологічним та філософським починає формуватися науковий підхід.

Наукові дослідження релігії. Відмінність між філософським і науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослідження. Предметною сферою філософії є дослідження дійсності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філософія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Найсуттєвіше для неї це як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер суспільного життя у її взаємозв'язках та взаємодії: як формується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони виробляють у людей; як діють релігійні організації; які функції виконує релігія в суспільстві.

Засновник релігієзнавства Тайлор Е. Бернетт (1832—1917) пояснював розвиток людської культури як безперервний процес. Ця ідея покладена ним до аналізу походження релігії. Спираючись на поняття "анімізм", він створює концепцію, яка пов'язує в єдине ціле всі стадії розвитку релігії на основі психічної діяльності людини. При цьому він використовував великий фактичний етнографічний та демографічний матеріал.

Близькими до поглядів Тайлора були праці Твейзора Д. (1854—1941), де він розглядає походження релігії через тотемізм, культ природи, віру в потойбічний світ в стилі еклектичного еволюціонізму.

Засновник психоаналітичної школи 3. Фрейд (1856—1939) застосував свій метод аналізу до культури взагалі, в тому числі і до релігії. Відношення Фрейда до релігії мало суперечливий характер. Він пояснював її як породження індивідуальної психіки, що проявлялося в незадоволеності бажань. Учений визначив релігію як "загальнолюдський невроз нав'язливості" через "Едипів комплекс". Тотемізм, як вважає Фрейд, в своїй основі поклав факт суперечностей між синами і батьком, якого вони ревнували до матері. Але після вбивства батька сини покаялись. Полегшити цей психологічний конфлікт їм допомогло те, що вони переклали почуття з батька на тотемну тварину. Розвиток людства спричинив до того, що об'єкт поклоніння був перенесений на Бога. В той же час, будучи вільнодумцем, Фрейд вважав релігію ворогом просвіти і прогресу. Ця концепція не була підтримана його учнями та послідовниками К. Г. Юнгом (1875-1961) та Е. Фроммом (1900-1980). За основу пояснення релігії Юнг взяв ідею архетипів деяких символів, ідей та уявлень, характерних для всього людського роду. Вчення про архетипи близьке до вчення про вроджені ідеї. Колективному несвідомому Юнг приписував атрибути Бога. На протилежність Фрейду він підкреслював необхідність віри в Бога для психічного здоров'я людини і людства.

Близькі по духу ідеї Юнга викладає Фромм. Він вважає, що релігійна віра є сутністю природи людини і виконує соціально-терапевтичну функцію компенсації внутрішнього розладу і відчуження, спасіння людини від самотності. Саме в такій релігії Фромм бачить засоби створення здорового суспільства. Вона здійснює життя в сфері матеріальних і духовних відносин як життя в світі речей і життя в світі ідей, що дає змогу сприймати і переживати уявне як дійсне, минуле, а майбутнє як теперішнє. Цю закономірність встановили марксисти, застосувавши матеріалістичну теорію і діалектичний метод пізнання до явищ суспільного життя. Це дозволило розкрити соціальну природу ілюзорно-містичних уявлень, визначити місце релігії в духовно-практичному освоєнні світу. "Всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, відображенням, в якому земні сили приймають форму неземних" (Енгельс Ф. Анти-Дюринг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С. 309). Класичне визначення релігії стало можливим внаслідок дотримання наукового принципу єдності соціального і гносеологічного в аналізі специфіки релігійної форми суспільної свідомості, в результаті чого було дано відповідь на запитання, що і як відображає релігія. Йдеться про об'єкт і форму релігійного відображення, що їх не могла визначити філософська думка до К. Маркса.

К. Маркс писав, що "Л. Фейєрбах виходить із факту релігійного самовідчуження, із подвоєння світу на релігійний, уявний і дійсний світ. І він зайнятий тим, що зводить релігійний світ до його земної основи. Він не помічає, що після виконання цієї роботи головне залишається не виконаним. А саме, та обставина, що земна основа відокремлює себе від самої себе і переносить себе в хмари як якесь самостійне царство, може бути пояснена ним тільки саморозірваністю і самопротиріччям цієї земної основи" (Маркс К. Тези про Фейєрбаха // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 3.— С. 2). Об'єктом релігійного відображення виступають земні сили, що панують над людьми в їх повсякденному житті.

Формою відображення є фантастичне (перекручене, ілюзорно-містичне) відображення дійсності, де земні сили набувають форми неземних, тобто потойбічних і надприродних. Невипадково віра в надприродне є головною ознакою будь-якої релігії, в тому числі релігійних забобонів, ілюзій, ідеалістичних вигадок тощо, незалежно від того, в якій формі вони виявляються, а саме в грубій, примітивній чи витонченій. До віри у надприродне можна віднести уявлення про потойбічні сили у вигляді божества, ангелів, чортів, повір'я в причину, віщі сни, гадання, гороскопи, віру в різноманітні прикмети тощо, включаючи й розв'язання основного питання філософії з позиції ідеалізму.

Однак панування сил природи над людиною, залежність її від навколишнього світу ніколи не визначалися лише природними властивостями, а й характером ставлення людини до природи. Ці відносини завжди залежали від рівня продуктивних сил суспільства. Невипадково, хоча в дійсності не існує надприродного, об'єктом його відображення були неосвоєні сили природи. Причому у свідомості людини спотворено відображувалась не вся природа, а лише ті її якості, сторони і властивості, які в процесі перетворювальної діяльності мали насамперед життєдайне значення і які людина через нерозвинутість продуктивних сил не могла опанувати силою свого розуму і праці. Саме ці сторони і властивості уявляються їй грізними надприродними силами, перед якими вона відчуває страх, що збуджувало ілюзії віри, прагнення улестити плід своєї фантазії.

Об'єкт релігійного відображення, обумовлений суспільними відносинами людей докласового ладу і наступних формацій, завжди мав історичний характер. У міру розвитку продуктивних сил, удосконалення всієї пізнавально-перетворювальної діяльності він неухильно звужувався.

Якщо форма релігійної свідомості визначається фантастичним відображенням зовнішніх сил, які панують над людьми в їх повсякденному житті, виникає питання: що таке фантазія, якою є специфіка її вияву в науковому, художньому та релігійному відображенні світу? Використовуючи знання філософії, треба показати, що фантазія невіддільна від предметно-чуттєвої творчої діяльності людини. За її допомогою людина здатна випереджати час, силою свого уявлення моделювати світ речей і відносин, яких природа, суспільне життя не дають у готовому вигляді. Без фантазії людина не змогла б піднятися до вершин абстрактного мислення. Вона збуджує творче уявлення, дає поштовх абстрактному мисленню і виникає там і тоді, коли думка повинна матеріалізуватися в конкретно-чуттєвих об'єктах. Фантазія це невіддільна властивість художнього освоєння світу. Як засіб творчості вона водночас є і необхідною передумовою, і наслідком трудової діяльності. В образній формі фантазія дає змогу не тільки моделювати світ речей і відносин, а й відбивати емоційне ставлення людини до плоду своєї уяви, що, в свою чергу, впливає на її творчу діяльність. Внаслідок цього образна природа фантазії властива і релігійній фантазії, яка також моделює світ нових речей і відносин, вимагає емоційного ставлення людини до плоду своєї уяви, впливає на її самосвідомість у реальному житті. Одночасно художня і релігійна фантазії істотно відрізняються за своєю образною природою. Мистецтво не вимагає визнання його творів за дійсність, тоді як релігійний образ уявляється реально існуючим об'єктом. Така особливість релігійного образу пояснюється передусім специфікою об'єктивного релігійного відображення (йдеться про панування сил навколишньої дійсності, яке, в свою чергу, визначає ілюзорно-містичний об'єкт релігійної віри, його основне ідеологічне ядро). Цим образом є віра у надприродне, яке зумовлюється спочатку дією пануючих сил природи, котрі тяжіли над людиною у процесі матеріального і духовного освоєння нею навколишнього світу. Пізніше віра у надприродне зумовлюється усім комплексом класових відносин експлуататорського ладу з його приватною власністю, соціальним і духовним пригнобленням людини.

Фантастичне подвоєння світу і протиставлення надприродного природному, найзагальніша ознака віри в надприродне. Вона передбачає віру в надприродні істоти потойбічного світу; в надприродні зв'язки і відношення в реальному світі; в надприродні властивості реальних об'єктів.

У богословському розумінні надприродне є нібито тим, що не підкоряється законам матеріального світу і тому випадає із ланцюга причинно-наслідкових зв'язків. Невипадково релігія обов'язково вимагає чуда, яке здійснювалося б волею потойбічних сил. У свою чергу атеїзм розуміє надприродне не як існування позаприродної дійсності, а як конкретний комплекс ідей, уявлень і образів, іншими словами, як власне явище людської свідомості, що виникло під впливом реального подвоєння світу на світ засвоєних і незасвоєних речей та ідей, панування людини, її залежності від сил природи і суспільства.

Чим же зумовлена необхідність релігійного комплексу, тобто відповідного взаємозв'язку ідей, уявлень і образів, які об'єднує віра в надприродне? Насамперед, предметно-чуттєвою діяльністю людини, особливо там і тоді, де і коли вона залишалася безпорадною перед явищами природи або де виникала необхідність якось пояснити причинно-наслідкові зв'язки окремих явищ, предметів і процесів. Саме ця необхідність викликала до життя несвідомо художню переробку дійсності у вигляді міфології.

Звернення людини до міфічності було одним із засобів опанування силами природи, оскільки будь-яка міфологія перемагає і формує сили природи в уявленні і за допомогою уявлень. Причому творення міфів не було пустою і некорисною діяльністю, відірваною від внутрішнього світу і протилежною йому. Воно давало поштовх розвитку фантазії, яка є необхідним моментом будь-якої творчої діяльності. Цей взаємозв'язок зумовив етимологічну функцію міфології, тобто визначив причинно-наслідковий зв'язок. Очевидно, обмежений рівень знань докласового суспільства поряд з обмеженими масштабами засвоєння сил природи давали своєрідний простір людській фантазії, в якій реальне найчастіше переплітається з нереальним.

Якщо міф завжди щось пояснював, то казка свідчила про те, яким людина хотіла бачити світ і себе в ньому. Тому і в міфі, і у казці наявний елемент надприродного (тобто неприродного).

Однак релігійна віра істотно відрізняється від нерелігійних уявлень про неймовірне. По-перше, вона "сліпа", її не можна довести. За реальну дійсність визнаються її образи, і людина залежить від плодів своєї уяви. Навпаки, у казці або нерелігійному міфі така залежність відсутня. Фантастичне пояснення окремих явищ, їхніх властивостей і відносин може бути легко відкинуте даними науки чи безпосередньою практикою. Казковий образ, в тому числі й у нерелігійному міфі, людина не сприймає за подвійну реальність. По-друге, віра в надприродне на відміну від сприймання образів казки чи нерелігійного міфу передбачає необхідний комплекс емоційного ставлення до образу надприродного, а саме відчуття страху, благоговіння, залежності тощо. По-третє, релігійний образ супроводжується вірою в те, що надприродне може покарати людину або послати їй щастя.

Таким чином, релігійна віра в надприродне розділяє світ на земний і потойбічний, містифікує сприйняття реальних явищ і процесів навколишньої дійсності, у тому числі й суспільні відносини.

Не всяка міфологія є релігійною, а релігія міфологічною, що є однією з причин консерватизму релігійних поглядів, уявлень, які дійшли до наших днів. Однак міфи, легенди, прислів'я, приказки, які увійшли в релігію як її елементи, зафіксували не життя потойбічного світу, а реальні відносини людей, їхні сподівання і надії, уявлення про себе та навколишню дійсність в конкретну історичну епоху. Ось чому міфи, коли з них "випаровувалось" надприродне доповнення, здатні були перетворюватися на засіб художнього освоєння світу. Міфологічні образи (Геракл, Еней, Прометей, Демон та ін.) і навіть цілі сюжети лягли в основу творів літератури і мистецтва.

Щоб зрозуміти релігію, треба визначити її корені, сукупність факторів, що ними зумовлюється необхідність і можливість виникнення і відтворення релігійного відображення дійсності. Розглянемо їх.

Якщо розглядати суспільство як систему соціальних (матеріальних і духовних) відношень, слід визнати, що виникнення, існування і відтворення релігії детермінується саме тією частиною системи, яка панує над людьми у їх повсякденному житті, зокрема в їхніх відношеннях до природи і один до одного. У цьому відповідь на питання не тільки про виникнення, існування і відтворення релігії, а й про умови відмирання її в історії людства.

Як відомо, основу системи суспільних відносин становить процес матеріального виробництва. Тому, щоб науково пояснити виникнення релігії, необхідний аналіз історичних і економічних коренів її. Стосовно духовного (ідеологічного) життя, зокрема політики, права, моралі, то воно має вторинний вплив на релігію, оскільки саме є продуктом відображення конкретного соціального процесу, запитів суспільно-історичної практики. Ось чому соціальні корені релігії докласового суспільства, які визначають причини її виникнення, зумовлені головним чином рівнем економічного життя людей, яке залежить від рівня розвитку продуктивних сил, точніше засобів виробництва. Невипадково класики марксизму, характеризуючи соціальні корені релігії первісного ладу, розглядали його економічну основу лише в негативному розумінні. Тим самим вони підкреслювали, що релігія виникла як наслідок низького рівня розвитку саме продуктивних сил первісного суспільства. Це свідчить про те, що панування сил природи над людьми визначилося зрештою не явищами природи, її закономірностями, а характером відношень людей до природи. Відношення ж залежали від виробничої озброєності людини епохи первісного ладу. Безсилля в освоєнні сил природи на основі примітивних знарядь праці зумовило соціальні корені релігії докласового суспільства.

Водночас людина створила позитивну економічну основу свого життя. Завдяки цьому на кожному етапі історичного розвитку розсувалися межі освоєння людиною сил природи, що призводило до звуження об'єкта релігійного заперечення. Пізнані сили природи уже не викликали в людини почуття страху і специфічної залежності, властивої їй в умовах первісного ладу.

Однак звільняючись у процесі розкладу родоплемінних відносин з-під влади стихійних сил природи, людина почала дедалі більше потрапляти під владу незалежних від неї і її свідомості стихійних сил суспільства, дії яких вона не могла усвідомити, проконтролювати, тим більше передбачити. У житті людей почали відігравати роль три взаємопов'язаних фактори: наявність приватної власності, стихійність суспільного розвитку, класовий гніт і експлуатація людини людиною. Усі вони містифікувалися у свідомості людей, набувши якості сил позаземних, потойбічних, надприродних.

На відміну від рабовласницького і феодального ладу, де господарювала особиста залежність експлуатованого від експлуататора, в капіталістичному суспільстві трудящі маси опинились під пресом економічного примусу. Виникають гострі суперечності у сфері приватної власності і одночасно відбувається зіткнення приватних і суспільних інтересів, що призводить до конкуренції, анархії, ізоляції виробників тощо. Соціальна відчуженість людини при цьому досягає апогею.

Розкриваючи гносеологічні корені релігії, слід загострити увагу на суперечливому характері пізнавального процесу і можливості формування релігійних уявлень. Внаслідок цього "роздвоєння" (на загальне і окреме) людина може собі уявити, що загальне це окрема сутність. Характеристикою такого "подвоєння" є мовленнєва культура тубільців, які не відрізняли поняття від реальних об'єктів. Наприклад, словом "паль" гіляки називали гору і Бога ("господаря") гори, словом "толь" — море і Бога моря.

З курсу філософії відомо, що гносеологічним коренем релігійно-ідеалістичних уявлень може бути абсолютизація живого споглядання і навіть суспільно-історичної практики.

Богослови спекулюють на труднощах пізнання і людської практики, внаслідок чого створюється ілюзорно-містична уявність наявності у світі чогось нескінченного, тобто абсолюту у вигляді божества. І в цьому далеко не другорядну роль виконує метафізичний спосіб мислення. (Зверніть увагу на зв'язок однобокого підходу в пізнавально-перетворювальній діяльності і релігійно-ідеалістичних поглядах на об'єктивну дійсність; спробуйте встановити цей зв'язок, спираючись на знання діалектичного та історичного матеріалізму).

Передумови абстрагування в релігійній формі стали можливими завдяки уособленню явищ природи і суспільства. Уособлення — це специфічний гносеологічний корінь релігії. Під його впливом людська фантазія була здатна наділяти світ чуттєво-надчуттєвими властивостями в образній формі сприйняття. У цьому означенні відобразилась, з одного боку, розумово-вольова функція людини (бажання, запити, почуття тощо), яку вона переносила на об'єктивну реальність, а саме рослинний і тваринний світ, явища природи, а з другого, свідоме безсилля, прагнення якось вплинути на непередбачені наслідки праці, висловити своє ставлення до незрозумілої дійсності. Стала можливою фетишизація окремих предметів, властивостей і процесів у життєдіяльності і первісних людей.

Все це свідчить про те, що тільки в процесі пізнавально-перетворювальної діяльності на базі соціальних і гносеологічних коренів ілюзорно-містичного відображення світу здатні функціонувати психологічні корені релігії, які виявляються в емоційно-духовному ставленні людини до неосвоєних явищ об'єктивного світу, до плоду своєї уяви. Тільки так механізм відношень (людина — людина, людина — рід, людина — світ) здатний створити основу для виникнення та існування релігійних ілюзій.

Групова психологія первіснообщинного колективу була виявом його сили і слабкості. Вона об'єднувала людей, насаджувала й підтримувала залежність індивіда від первісного суспільства (роду, племені та ін.). Порушення традицій, звичаїв, які закріпилися, оцінювались як порушення норм і правил життя, емоційно-духовної рівноваги родової спільності людей. Групова психологія на основі виробничої замкнутості родових і племінних об'єднань формувала і підтримувала духовну відчуженість від інших (не своїх, тобто чужих) родоплемінних об'єднань. Ось чому осмислення почуття страху перед стихійними силами природи і суспільства стало поворотним пунктом в історії виникнення релігії, яке стало можливим лише на певному ступені розвитку абстрактного мислення і після досягнення особливого психологічного (емоційно-духовного) стану людей первісного суспільства. Тому гносеологічні, психологічні і соціальні корені релігії співвідносяться як можливість і дійсність, у чому й полягає діалектика виникнення, розвитку і неминучого згасання ілюзорно-містичного відображення дійсності.

Чим же викликані намагання богословів пояснити виникнення релігії з позицій ідеалістичного розв'язання основного питання філософії? Таке пояснення зумовлене тим, що ідеалістичний і релігійний світогляди не протистоять один одному. Навпаки, релігійний є різновидом ідеалістичного.

У чому ж виявляється подібність релігії і філософського ідеалізму? Спільним в них є, по-перше, подвоєння світу за допомогою його фантастичного відображення або спотвореного узагальнення пізнавально-перетворювальної діяльності людини (Бог, ідея, абсолютний дух, річ у собі, річ для нас тощо). По-друге, і релігія і філософський ідеалізм розглядають духовне як первинне, чим знецінюють роль людини у створенні власної сфери буття. Іншими словами, вони виходять з ідеалістичного розв'язання основного питання філософії. По-третє, релігія і філософський ідеалізм мають спільні гносеологічні корені, тобто виростають із складності й суперечностей людського пізнання. По-четверте, релігія і філософський ідеалізм тотожні за своєю соціальною роллю в суспільстві. Про це свідчить позиція церкви і різноманітних течій філософського ідеалізму упродовж усієї класової боротьби, а в наш час клерикально-політичних організацій конфесійних і позаконфесійних суспільних груп, включаючи й політичні партії.

Проте повністю ототожнювати релігію і філософський ідеалізм не можна. Це пояснюється тим, що релігії властиве уособлення сил природи і суспільства, що виявляється як прояв релігійного світогляду. Різниця між релігією і філософським ідеалізмом полягає в тому, що: порівняно з ідеалізмом, який є джерелом усього суттєвого, оголошує світовий дух чи світовий розум, який виступає в поняттях, у релігії джерело релігійного світогляду персоніфіковане у вигляді людської істоти, яка діє відповідно до своєї свідомості і волі. Отже, в релігії персоніфікація надприродних істот, в ідеалізмі абсолютизація світового деміурга (творця світу); якщо ідеалізм звертається до теоретичного мислення, за допомогою якого прагне обґрунтувати свої положення, для релігії теоретичне мислення це небезпечний ворог. Невипадково відомі мислителі минулого всупереч своїм особистим переконанням, як правило, розвінчували неспроможність тих або інших релігійних поглядів (Копернік, Галілей). Саме тому в релігії переважає сліпа віра, тимчасом як філософський ідеалізм за допомогою досягнень науки прагне пояснити свої теоретичні висновки й узагальнення; внаслідок звернення до науки філософський ідеалізм містить у собі елементи позитивного знання, в той час як релігія позитивними знаннями не володіє; релігія відрізняється від ідеалізму наявністю релігійного культу і релігійних організацій. Незважаючи на це релігія з метою захисту основних принципів віровчення завжди використовувала теоретичні висновки і узагальнення. Так, релігійна філософія намагається розв'язати основні світоглядні проблеми з теологічної позиції. Інакше релігія не змогла б пристосуватися до соціального прогресу, вплинути на свідомість і почуття сучасної людини. Це ще раз вказує на те, що релігія як ілюзорне, фантастичне відображення зовнішнього світу, не має окремої історії, відособленої від історії розвитку людського суспільства.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші