Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Релігієзнавство arrow Історія релігії в Україні
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНІ ПРОЦЕСИ ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ (1917—1939)

Одним із логічних наслідків Лютневої революції 1917 р. став декрет Тимчасового уряду від 20 березня про відміну віросповідних і національних обмежень та рівність усіх церков у Російській імперії. Перебудова православної церкви в нових для неї умовах тільки почалася, коли більшовицький переворот у жовтні 1917 р. поставив церкву у ще більш екстремальні умови — співіснування з антирелігійною за своєю суттю радянською державою.

Нова влада не потребувала сакралізації: комуністична ідеологія сама претендувала на те місце, яке до листопада 1917 р. посідала православна церква. Як влучно зазначив у праці "Истоки и смысл русского коммунизма" М.Бердяєв, комунізм не як соціальна система, а як релігія, фанатично ворожий будь-якій релігії і, передусім, церкві православній, з огляду на її історичну роль.

Тому з перших днів утвердження більшовиків репресивна система взялася за знищення церкви як суспільного інституту. Невипадково державний орган, що займався справами релігії при наркоматі юстиції називався ліквідаційним відділом. І лише значна кількість віруючих та небезпека народних повстань стримувала тотальну ліквідацію церковного кліру.

Зародження українського церковного руху

В Україні, до встановлення радянської влади, ситуація була дещо іншою, ніж у Росії. Уже з весни 1917 р. починається рух за те становище церкви, що було втрачене УПЦ наприкінці XVII ст. У квітні-травні 1917 р. проходять єпархіальні (Київський, Полтавський, Подільський та ін.) з'їзди віруючих та духовенства, на яких порушуються питання про надання церкві самостійності, утворення Всеукраїнського церковного центру, відновлення в богослужбовій практиці давніх українських обрядів і звичаїв, будівництво церков у національному українському стилі, богослужіння українською мовою тощо. У листопаді 1917 р. в Києві організувався комітет із скликання Всеукраїнського православного собору. В подальшому комітет реорганізувався на Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР). Рада проголосила себе тимчасовим правлінням церкви і добилася від патріарха Тихона дозволу на собор у Києві.

Діяльності ВПЦР активно протидіяли прихильники Московської церкви на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Володимиром (Богоявленським). Обстоюючи позицію єдності із щойно утвореним Московським патріархатом, митрополит зумів згуртувати навколо себе більшість учасників Всеукраїнського православного собору, що розпочав роботу 20 січня 1918 р. (З відкриттям собору ВПЦР саморозпустилася). 25 січня митрополита Володимира розстріляли більшовики, і на його місце собор обрав митрополита Антонія (Храповицького), відомого українофобськими поглядами. Він продовжував лінію свого попередника щодо утримання православної церкви в Україні в силовому полі Російської церкви.

Центральна Рада байдуже поставилася до діяльності ВПЦР і Всеукраїнського православного собору. Соціалістично налаштовані лідери України не зуміли оцінити великого потенціалу церкви як ідеологічного чинника в розбудові країни. Оголосивши релігію приватною справою громадян, уряд на чолі з В.Винниченком не створив навіть жодної державної установи у справах релігії й церкви. Лише в січні 1918 р. новий уряд на чолі з В. Голубовичем організував при Міністерстві внутрішніх справ департамент сповідань. Та зробити щось реально в цій сфері ця інституція не встигла.

На належному рівні релігійний чинник оцінено при гетьманаті. У перший же день приходу до влади, 28 квітня 1918 р., П.Скоропадський проголосив Закон про тимчасовий державний устрій України, в якому православ'я проголошувалося "первенствуючою в Українській державі вірою". В уряді було створено Міністерство сповідань, посаду міністра якого обіймав на початках В.Зіньківський. Його пасивність у питанні набуття УПЦ автокефалії сприяла тому, що II сесія Всеукраїнського собору у червні-липні відхилила пропозиції про автокефалію, хоча прийняла рішення про автономію Української церкви.

Цей стан справ намагався виправити гарячий прихильник автокефалії О.Лотоцький, на думку якого автокефалія Української церкви — це не лише церковна, а й національно-державна необхідність. Цю ідею він розвинув на III сесії собору, наголосивши у своїй доповіді 12 листопада 1918 р., що православна церква в Україні має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічнім зв'язку з іншими самостійними церквами. Проте новий міністр М.Воронович, що вже 14 листопада 1918 р. замінив О.Лотоцького, не був прихильником автокефалії й ідеї Лотоцького реалізувала лише Директорія.

1 січня 1919 р. в Україні проголошено автокефалію православної церкви. Оголошувалася повна незалежність від Московського патріарха. Вища церковно-законодавча, судова й адміністративна влада УАПЦ згідно з новим законом належала Всеукраїнському церковному соборові. Керував справами церкви Синод у складі 6 кліриків (із них лише 2 єпископи) та 3 мирян. До відання Синоду належали релігійні, адміністративні, господарчі, освітні, контрольно-ревізійні справи. Поряд з цим у законі було ряд положень, які не мали популярності серед кліру — в засіданнях синоду вимагалася обов'язкова присутність міністра, і накази Синоду набирали чинності після затвердження урядом. Це давало змогу уряду втручатися в життя церкви, регламентувати її діяльність. Позитивний вплив на розвиток церкви мало те, що Директорія брала на своє утримання церковний клір, надавала йому ряд пільг. Більше того, посол УНР у Туреччині О.Лотоцький вів переговори з Константинопольським патріархатом про визнання УАПЦ. Але вакантний стан престолу Вселенського патріарха затягнув справу. Утвердити автокефалію в Україні не вдалося: Київ черговий раз захопили більшовицькі війська.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші