Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Соціологія arrow Соціологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Лекція 10 Соціальні зміни та соціальні процеси

  • У чому полягає природа соціальних змін
  • Якими є передумови соціальних змін
  • Що таке соціальний процес
  • За якими параметрами класифікують соціальні процеси
  • Чому виникають соціальні рухи

10.1. Природа, сутність та причини соціальних змін

Соціологи впродовж тривалого часу вивчали переважно незмінні, сталі процеси, сформовані інституції та структури. Сьогодні ж необхідно вивчати нестійкі соціально-політичні стани, різноманітні перехідні процеси, які радикально змінюють спосіб поведінки індивіда. Оскільки сучасний світ дедалі частіше характеризують як мінливий.

Соціальні зміни — тип руху соціальних явищ, процесів та соціальних структур у суспільстві, у результаті якого виникають, нагромаджуються і трансформуються якісні відмінності між ними, створюється багатоманітність соціальної реальності.

Соціальна зміна — це перехід соціального суб'єкта з одного стану в інший, істотна трансформація соціальної організації, соціальних інститутів. Соціальні зміни виявляються у виникненні, деформації та зникненні певних елементів соціальної системи, трансформації її внутрішніх та зовнішніх зв'язків. Зміни в окремих соціальних структурах становлять зміст їх функціонування, а зміни в соціальній системі в цілому — зміст її розвитку.

Термін "соціальна зміна" був введений у науковий обіг 1923 р. американським соціологом У. Огберном в його книзі "Соціальна зміна". У вітчизняній соціологи дане поняття вживалось рідко. Поширенішим було поняття "соціальний прогрес".

Перші соціологічні спроби пояснити зміни, що відбуваються у суспільстві пов'язані з ім'ям О. Конта, який виокремив такі галузі науки як соціальну статику та соціальну динаміку. Проте О. Конт, як і більшість мислителів XVIII — першої половини XIX ст. (Ж. Кондорсе, К. Сен-Сімон, Г. Спенсер та інші), соціальну зміну виразив через ідею прогресу, ототожнюючи соціальну динаміку з соціальним поступом.

Характерною рисою еволюціоністських теорій було визнання закономірності, природності, необхідності, спрямованості, тривалості змін. Розвиток людства вчені уявляли як прямолінійний процес руху людських суспільств від простого до складного. Цей рух є постійним та незворотнім. Ч.Дарвін, О. Конт, Г. Спенсер та інші вчені зосереджували увагу на визначенні стадій, етапів, які має пройти суспільство на шляху прямолінійного сходження до досконаліших форм і структур, а не на природні зміни, як основу цього процесу. Наприклад, Г. Спенсер вважав, що суть еволюційних змін та прогресу полягає в ускладненні суспільства, у посиленні його диференціації, відмиранні непридатних соціальних інститутів, культур. Інакше кажучи, еволюціоністи не виділяли зміни як об'єкт самостійного дослідження. Теорію класичного еволюціонізму досить часто критикують. Оскільки історичні події часто мають обмежений та випадковий характер, одні стадії розвитку соціальних систем можуть бути пропущені, а інші прискорені. Наприклад, більшість європейських країн у своєму розвитку оминули стадію рабства, а країни Сходу та Азії не можна оцінювати за єдиною шкалою розвитку та зрілості західних країн. Також не можна ототожнювати еволюцію з прогресом, оскільки багато суспільств в результаті соціальних змін опиняються в кризовому стані або деградують. Загалом класичний еволюціонізм по суті виключає людський фактору соціальних змінах. Водночас ці теорії сприяли визначенню деяких характеристик соціальної зміни, її головних параметрів, які використовують сучасні дослідники.

Витоки формування сучасного теоретичного бачення соціальної зміни пов'язують з загальносоціологічними теоріями К. Макса, М. Вебера, Е. Дюркгейма. Величезне значення для становлення сучасної теорії соціальної зміни мали концепції соціокультурного розвитку людства, розроблені О. Шпенглером, А. Тойнбі, теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна. У своїх працях вони намагалися протиставити соціальному прогресу власне бачення світу як складної взаємодії культур, порушували питання про багатоманітність всесвітньо-історичного процесу, альтернативність соціокультурного розвитку.

Теорії циклічних змін. Соціальна циклічність є повторенням подій, тенденцій минулого з новими кількісними і якісними елементами. Теорія життєвих циклів цивілізацій аналізується у працях А. Тойнбі. Вчений вважав, що світова історія являє собою виникнення, розвиток та занепад різних цивілізацій. Останні виникають та розвиваються у відповідь на "виклики" навколишнього природного та соціального середовища (погані природні умови, напад ворогів тощо).

Загалом представники теорії циклічних змін вважали, що всі циклічні зміни бувають замкнені, коли кожний повний цикл повертає систему до початкового стану, та спіральними, коли повторення певних етапів відбувається на якісно новому вищому або нижчому рівні. Будь-яка соціальна система у своєму розвитку проходить ряд послідовних стадій: зародження, розвиток, зрілість, занепад, руйнування. Фази розвитку системи, як правило, мають різну інтенсивність та тривалість. Жодна цивілізація, культура не є кращою або досконалою. Соціальні зміни є не лише результатом звичайного процесу розвитку соціальних систем але й результатом творчої діяльності людини.

У середині XX ст., після періоду критики, соціологічний еволюціонізм знову опинився в центрі уваги соціологів. Дж. Стюарт, Л. Вайт, Т. Парсонс та інші вчені запропонували свої теоретичні підходи до еволюційних змін. Якщо класичний еволюціонізм стверджував, що всі суспільства проходять один шлях розвитку від нижчих форм до вищих, то представники неоеволюціонізму прийшли до висновку, що кожна культура, кожне суспільство поряд з загальними тенденціями мають свою логіку еволюційного розвитку. Основна увага звертається не на послідовність необхідних стадій, а на причинний механізм змін. Аналізуючи зміни неоеволюціоністи намагаються уникати оцінок та аналогій з прогресом. Вони вважають, що еволюційні зміни протікають не рівномірно по висхідній, а стрибкоподібно, мають багатолінійний характер історичного процесу. На кожному новому етапі суспільного розвитку провідним може стати один з напрямків, що на попередній стадії був другорядним.

Формування концептуальних засад теорії соціальної зміни пов'язане з другою половиною XX ст. Зокрема, дану проблему вивчали Р. Дарендорф, Л. Козер, У. Мур, Н. Смелзер та інші. Головна відмінність сучасних поглядів на цю проблему полягає утому, що соціальну зміну як головний об'єкт дослідження розглядають поза контекстом глобальних схем.

Широке розповсюдження термін "соціальна зміна" дістав у 70-ті роки, коли він майже повністю витіснив з наукового обігу такі терміни як "прогрес" та "розвиток". Так, на думку А. Воскова "соціальна взаємодія, соціальні відмінності, соціальний розвиток, соціальна еволюція, соціальний прогрес та регрес є термінами, пов'язаними із спеціальним тлумаченням або оцінкою широких процесів соціальної зміни" [7, с. 22]. Найважливішою ознакою соціальної зміни дослідники вважають її повсюдність. Зміни повсюдні не тільки у просторі, але й часі.

У соціологічній літературі існують різні підходи до класифікації соціальної зміни. У залежності від розмірів, масштабів їх прояву в суспільстві соціальні зміни поділяють на великомасштабні (значні зміни соціальної структури, включаючи наслідки й прояви таких структур, які закріплені у нормах, цінностях, культурних символах) та дрібномасштабні (зміни у характеристиках соціальної структури, які не мають якихось безпосередніх і значних наслідків для всезагальної структури як такої). Прикладом дрібномасштабних змін є "життєві цикли", а короткочасних великомасштабних змін — революція, довготривалих – соціальна еволюція. Залежно від джерела виникнення виділяють екзогенні та ендогенні зміни.

Виокремлюють також заплановану та не заплановану зміну. Т. Парсонс пропонує розрізняти зміни всередині системи та зміни самої системи. Е. Тірікьян віддає перевагу змінам нарівні цілого суспільства. Він їх називає соціетальними, тобто такими, що відбуваються в організаційній структурі цілісного суспільства й ведуть до його тотальної трансформації. Р. Дарендорф пропонує структурну соціальну зміну (процеси, що ведуть до заміни персоналу в "позиціях панування") й тлумачить її з точки зору класового конфлікту. На його думку, суб'єктами соціальної зміни виступають "соціальні класи" — "організовані або неорганізовані колективи індивідів, котрих розділяють явні та приховані інтереси, що належать до структури авторитету". Для визначення масштабів зміни Р. Дарендорф вводить дві величини "радикальність структурних змін" і "раптовість структурних змін". Вчений виокремлює три способи структурних змін. Перший передбачає повалення пануючого класу (наприклад, революція). Другий — часткова заміна особового складу пануючої еліти (коаліція). Третій — взагалі не передбачає будь-якої заміни у керівних прошарках. Суть такої зміни полягає в урахуванні правлячою меншістю у своїй законодавчій і політичній діяльності інтересів і цілей опозиції. За такого підходу відмінності сторін, що протиборствують, залишаються, проте суспільство зберігає стабільність. Третій спосіб структурних змін можна розглядати якнайповільніший тип еволюції [7, с. 25].

Якщо підсумувати існуючі у літературі типи соціальних змін, то в цілому можна навести наступну їх класифікацію. За масштабами: малі, маргінальні, всеохоплюючі, революційні зміни. Зміни можуть охоплювати всю соціальну систему, а можуть надавати пріоритет якомусь одному аспектові елемента. Можуть бути короткострокові, середньострокові та довгострокові. Можуть вести соціальну систему до прогресу, розвитку або занепаду. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях. За характером перебігу виокремлюють наступні різновиди соціальних змін; функціональні, реформи, революції, модернізації, трансформації та кризи.

Функціональні зміни у соціальних системах мають адаптивний характер. Такі зміни здійснюються для підтримки системи у робочому стані. До їх завдання не входять радикальні реформи, що передбачають якісні структурні зміни. їх завдання у пристосуванні до мінливих умов навколишнього середовища та внутрішніх потреб соціальної системи.

Реформи у соціальних системах передбачають поступові зміни певних соціальних інститутів, сфер життєдіяльності або системи в цілому. Вони зазвичай ініціюються "згори" та проводяться з допомогою законодавчих актів, направлені на удосконалення існуючої системи без її якісних змін. Наприклад, реформи Петра І змінили систему державного правління, однак основи царської влади залишились незмінними. Реформи можуть набувати також і революційного характеру. Наприклад, відміна кріпосного права у Росії в середині XIX ст. та селянська реформа, не дивлячись на її компромісний характер, мала революційні наслідки: призвела до падіння Російської імперії. Загалом реформами зазвичай називають ті еволюційні зміни, що не призводять до масового насильства, швидкої зміни політичних еліт, швидким та радикальним змінам у соціальній структурі та ціннісних орієнтаціях.

Соціальні революції являють собою швидкі фундаментальні соціально-економічні та політичні зміни, що здійснюються, як правило, насильницьким способом. Революція — це переворот ініційований "знизу". Вона замінює правлячу еліту, що довела свою неспроможність управляти суспільством, створює нову політичну та соціальну структуру, нові політичні, економічні та соціальні відносини. В результаті революції відбуваються базові перетворення у соціально-класовій структурі суспільства, у цінностях та поведінці людей. У період революцій масова активність досягає свого піку, а соціальні зміни небачених темпів та глибини. Зокрема, К. Маркс називав революції "локомотивом історії". Революційними також називаються швидкі та радикальні зміни, що мають місце в окремих сферах, підсистемах суспільства. Наприклад, у політичній сфері, коли на зміну політичній еліті до влади приходить політична опозиція тощо. Багато дослідників вважають, що революція є катастрофою для країни та її народу, оскільки може викликати громадянську війну та супроводжується фізичним знищенням людей.

Соціальна модернізація — різноманітні прогресивні соціальні зміни, у результаті яких соціальна система, підсистема, покращує своє функціонування. Наприклад, процес перетворення традиційного суспільства в індустріальне.

Соціальна трансформація - перетворення в суспільстві у результаті певних цілеспрямованих або хаотичних соціальних змін.

Соціальна криза — перехідний стан соціальної системи, що передбачає радикальні зміни для вирішення різних проблем.

Отже, сьогодні соціальну зміну дедалі більше розуміють як інноваційний процес, що веде до зміни звичного способу життя, стереотипів, традицій, внесення динаміки у соціальний порядок. Водночас вчені зазначають, що прагнення будь-якого соціального організму до зміни так само природне, як і його прагнення до збереження вже набутого стану. Так, Т. Парсонс у теорії рівноваги протиставляє зміні поняття "пристрасні інтереси", під яким розуміє першочерговість і переважання над іншими інтересами прагнення системи до збереження власної рівноваги. Вчений виділяє при цьому три типи змін: 1) зміни, необхідні для підтримки стабільності в суспільстві; 2) інші зміни, сумісні з першими; 3) обмежені, тимчасові, оборотні процеси навколо рівноважної позиції соціальної системи.

В цілому сьогодні, вивчаючи проблеми соціальної зміни, вчені найчастіше зосереджують увагу на такому колі питань: джерела, спрямованість, причини соціальної зміни, можливі варіанти реакції на неї.

Чинники, джерела соціальної зміни вчені поділяють на внутрішні (виникають у результаті функціонування самої соціальної системи) та зовнішні (виникають у результаті взаємодії соціальної системи з зовнішнім середовищем). Наприклад, представники структурно-функціоналістського напрямку уявляють соціальну зміну як практичне відхилення від пануючого стану спокою, в якому нібито перебуває система. Особливістю цього напрямку є визнання того факту, що всі зміни вкорінені в культурних системах.

Однак при вивченні складних соціальних процесів спроби пов'язати соціальні зміни лише з зовнішніми джерелами недостатньо. Потрібно розглядати внутрішні джерела змін. Зрештою це призвело до аналізу двох типів умов: джерел напруження та безпосередньо самих протиріч. Зміну почали розглядати як процес, зумовлений внутрішніми протиріччями. У зв'язку з цим і соціальні системи почали уявляти не як ієрархічно зорганізовані формальні статичні структури, а як динамічні сутності, що зазнають постійно тривалих деформацій і напружень, здатні управляти соціальними протиріччями.

У визначеності спрямованості зміни окреслились два підходи. Перший повністю заперечує будь-яку спрямованість. Другий — ґрунтується на визнанні того, що всі соціальні зміни — з необхідністю спрямовані.

Одним з найскладніших та дискусійних є питання про причини та фактори соціальних змін, про що свідчать різні погляди вчених. Наприклад, О. Конт вважав, що основним фактором еволюційних змін є прогрес у наукових знаннях. Г. Спенсер вбачав причину соціальних змін суспільства в його ускладненні та посиленні диференціації. Е. Дюркгейм в якості основних факторів еволюційного процесу виділяв розподіл праці та соціальну диференціацію. К. Маркс визначальним фактором соціальних змін вважав розвиток продуктивних сил суспільства. М. Вебер пропонував ідею прогресивної раціональності. На думку А. Тойнбі зародження, розвиток та падіння соціальних систем відбувається у результаті взаємодії двох основних факторів: впливу навколишнього природного та соціального середовища ("викликів") та здатністю й можливістю суспільства знаходити адекватні відповіді на кожний "виклик". П. Сорокін вважає, що основною причиною революційних змін є збільшення придушених базових інстинктів більшості населення та нездатність навіть мінімального їх задоволення. Наприклад, інстинкт самозбереження призводить до вбивства інших людей.

Отже, соціальні зміни можуть бути викликані різними причинами. Загалом всі причини та механізми соціальної зміни можна поділити натри групи: економічні (розвиток виробництва та виробничих сил); соціальні, соціально-психологічні (ускладнення структури суспільства та його диференціація); культурологічні (прогрес в науці, техніці та технологіях). Також характерною особливістю західної соціології є прагнення дослідників пов'язати у причинній взаємозалежності процеси соціальної зміни з природою людини.

Сучасні дослідження соціальної зміни тісно пов'язані з пошуками механізмів контролю, прагненням знайти шляхи гармонізації суспільства. Саму зміну дедалі частіше сприймають як стабілізуючий чинник. Своєрідне бачення проблеми контролю над можливими змінами у суспільстві пропонує К. Поппер у своїй концепції "відкритого суспільства". Принцип демократичної політики, на його думку, має бути спрямований на створення й розвиток установ, які дають змогу здійснювати громадський контроль над правителями й зміщувати їх за волею тих, ким правлять, що в кінцевому підсумку може виключити можливість тиранії. Як їх альтернативу він пропонує "соціальну інженерію", яку подає як "планування й формування інституцій з метою можливого стримування, регулювання або прискорення прогресу суспільства" [5,с. 27].

Загалом сучасні підходи до дослідження соціальної зміни характеризуються передусім зосередженням уваги на вивченні природи зміни, підкресленням її процесуального характеру. Природу соціальної зміни, її спрямованість у сучасних концепціях дедалі більше пов'язують з еволюцією людини.

Таким чином, сьогодні немає єдиної теорії соціальної зміни. Існує безліч тлумачень, підходів до її дослідження. Основним положенням в концепції соціальної зміни є те, що відмінності повинні стосуватись різних часових моментів і стану однієї системи, соціального об'єкта, що вивчається, наприклад конкретного суспільства, держави, організації, соціальної групи, культури тощо. Зміни — це відмінності між тим, що являла собою система в минулому, і тим, що стало з нею через певний проміжок часу. Соціальні зміни потрібно розглядати як багатофакторний процес, на який впливають чинники зовнішнього середовища, зміни в економіці, культурі, ідеології.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші