Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Сучасні економічні теорії
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Теорія неоінституціоналізму

Неоінституціональні теорії економічного зростання

Назва цієї теорії породжує помилкове уявлення про її зв'язок зі "старим" інституціоналізмом Т. Веблена, Дж. Коммонса, Дж. Гелбрейта. Вона виникла внаслідок незадоволення традиційною економічною теорією, яка надто багато приділяла уваги інституціональному середовищу, в якому діють економічні агенти. Проте коріння її сягає неокласицизму, а збіг тут, скоріше, суто термінологічний (наприклад, поняття "угода" є вихідною одиницею аналізу як для Дж. Коммонса, так і для "нових'' інституціоналістів).

В економічній літературі теорія неоінституціоналізму відома під кількома назвами: неоінституціоналізм (тобто течія, яка оперує поняттям "інститут" із нових, відмінних від "старого" інституціоналізму позицій); трансакційна економіка (тобто наука, яка вивчає трансакції (угоди) і пов'язані з ними витрати); економічна теорія права власності (оскільки право власності є найважливішим і надто специфічним поняттям цієї теорії); контрактний підхід (оскільки будь-які організації, від фірми до держави, вважаються складною сіткою явних і неявних контрактів).

Початок розвитку цього напряму поклала праця Р. Коуза "Порядок фірми" (1937). Тривалий період перебуваючи "на задвірках" економіки, теорія неонституціоналізму лише у середині 70-х років висувається на перший план. Із цього часу вона починає функціонувати як особлива течія економічної думки, що відрізнялася не тільки від неокласичної ортодоксії, а й від різних неортодоксальних концепцій. Але остаточно заслуги нової теорії було визнано у 90-х роках із присудженням Нобелівської премії двом її представникам - Р. Коузу (1991) і Д. Норту (1993).

Основою неоінституціоналізму стали дві загальні установки: 1) соціальні інститути мають значення; 2) вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії. На межі 50-60-х років економісти-неокласики почали застосовувати методи мікроекономіки для вивчення таких по-заринкових явищ, як дискримінація, освіта, шлюб, злочинність і т. ін. Це проникнення у суміжні та соціальні дисципліни стали називати "економічним імперіалізмом".

Одним із найяскравіших проявів цієї тенденції став неоінституціопалізм. Нова теорія взяла за базову модель раціонального вибору в умовах заданого набору обмежень (ядро неокласичної теорії), відкинувши цілий ряд допоміжних припущень та збагативши її новим змістом.

У чому схожість і відмінність їх із неокласиками? Неоінституціоналісти критикують традиційну неокласичну теорію за відступ від принципу "методологічного індивідуалізму", який передбачає, що реально дійовими "акторами" соціального процесу е не групи або організації, а індивіди. Ніякі колективні спільноти (наприклад, фірми чи держава) не тільки не можуть самостійно виживати окремо одна від одної, а й належним чином скеровувати цілеспрямовану поведінку індивідуальних агентів.

Такий підхід сприяв тому, що теорія неоінституціоналізму поставила в центр уваги відносини, які складаються всередині економічних організацій, тоді як у неокласичній теорії фірми та інші організації просто розглядались як "чорний ящик", усередину якого вони не заглядали.

На відміну від неокласичної теорії, яка знала тільки два види обмежень - рідкісні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, які відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів, неоінституціоналісти вводять ще один клас обмежень - трансакційні витрати. Останні обумовлені інституціональною структурою суспільства, а також існуванням полів індивідуального вибору. Економічні агенти діють у сфері не досить чітко визначених прав власності й надійності контрактів, ризику і невизначеності, що вимагає істотних трансакційних витрат.

Стандартна неокласична модель відображає людину також як гі перраціональну істоту, тоді як неоінституціональний підхід передбачає реалістичніше описання самого процесу прийняття рішень. Це набуває втілення у двох його найважливіших поведінкових передумовах - обмеженої раціональності й опортуністичної поведінки. Перша відображає факт обмеженості людського інтелекту. Тому агенти економіки змушені зупинятися не на оптимальних рішеннях, а на тих, що здаються їм найбільш прийнятними відповідно до наявної у них обмеженої інформації. їх раціональність буде виражатися в намаганні економити не тільки на матеріальних витратах, а й на своїх інтелектуальних зусиллях. За інших рівних умов вони будуть віддавати перевагу рішенням, які ставлять менше вимог до їх передвіщення, розрахункових можливостей.

За визначенням О. Вільямсона, який і ввів у обіг це поняття, опортуністична поведінка передбачає "дбання про власний інтерес, яке доходить до віроломства"1. Йдеться про порушення взятих на себе зобов 'язань, наприклад ухиляння від умов контракту. Індивіди, які максимізують корисність, будуть поводитись опортуністично (надаючи послуги у меншому обсязі і гіршої якості), коли це обіцяє їм прибуток. У неокласичній теорії для опортуністичної поведінки немає місця, оскільки володіння досконалою інформацією виключає таку можливість.

Зменшувати негативні наслідки опортуністичної поведінки має значна частина інститутів - традицій, звичаїв, правових норм. Соціальні інститути, на думку Вільямсона, задовольняють обмежено розумні істоти неідеальної моралі. За відсутності проблем обмеженої раціональності й опортуністичної поведінки потреба в багатьох інститутах просто відпала б.

Нова інституціональна школа по-іншому формулює завдання нормативного аналізу. При оцінці економічних механізмів, що реально діють, ортодоксальна неокласична теорія приймала модель досконалої конкуренції. Відхилення від оптимальних ознак цієї моделі вважалося "провалами ринку", а надії на їх ліквідацію покладалися на державу. Припускалося, що вона володіє інформацією в повному обсязі і на відміну від індивідуальних агентів діє без непорозумінь.

Відкидаючи подібний підхід, неоінституціоналісти вважають, що оцінка діючих інститутів має проводитись із зіставлень не з якимись уявними конструкціями, а з альтернативними, реалізованими на практиці. Нормативний аналіз має проводитись у порівняльно-інституціональній перспективі. Така зміна точки відліку неминуче веде до переоцінки багатьох традиційних форм державного втручання в економіку.

Долаючи багато обмежень неокласичної моделі, теорія неоінституціоналізму одночасно поширювала принципи мікро-економічного аналізу на сфери, які раніше вважалися прерогативою марксизму і "старого" інституціоналізму. Тому окремі дослідники визначають її як узагальнену неокласичну теорію. Інші провідні теоретики неоінституціоналізму (Р. Коуз, О. Вільямсон та ін.) бачать у ній конкуруючу теоретичну систему, повністю несумісну з неокласичною ортодоксією і здатну у перспективі замінити її. Яка з позицій стане в майбутньому пріоритетною, нині сказати важко. Але з упевненістю можна стверджувати, що теоретичне самовизначення нового напряму ще не завершено.

Свідченням цього є факт відсутності внутрішньої однорідності. Між її окремими гілками виявляються не тільки термінологічні, а й серйозні концептуальні розходження. Водночас значення цих розходжень не варто переоцінювати. Сьогодні неоінституціоналізм - це ціле сімейство підходів, об'єднаних кількома загальними ідеями.

Для неокласичної доктрини, на думку провідного теоретика неоінституціоналізму О. Вільямсона, характерна не контрактна, а переважно технологічна орієнтація. Передбачається, що обмін здійснюється миттєво і без втрат, укладені угоди чітко виконуються, а межі економічної організації (фірми) задаються характером технології, яка використовується. На відміну від цього, теорія неоінституціоналізму виходить із організацій ноконтрактної перспективи. Первинне значення мають не технологічні фактори, а витрати, які супроводжують взаємодію економічних агентів.

Предметом вивчення для низки концепцій, які належать до цього теоретичного сімейства, є інституціональне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні і юридичні правила, у рамках яких відбуваються процеси виробництва й обміну (до таких основних правил належать: конституційне право, виборче право, майнове право, право угоди та ін.); правила, які регулюють відносини у приватній сфері - теорія прав власності (серед її засновників Р. Коуз, А. Алчіан2, Г. Демсец8). Такі концепції мають не тільки різні предмети вивчення, а й загальну теоретичну спрямованість. Якщо у першій акцент робиться на втратах, які породжуються діяльністю політичних інститутів, то у другій - на виграші в добробуті, який забезпечують інститути права.

У центрі другої групи є організаційні об'єднання, які в рамках чинних загальних правил створюються економічними агентами на контрактній основі. Взаємодії "принципал - агент" присвячена теорія відносин між агентами. У центрі однієї з її версій - теорії механізмів стимулювання. її представники досліджують, як організаційні схеми можуть забезпечити оптимальний розподіл ризику між принципалом і агентом. Інша, так звана "позитивна", теорія відносин між агентами звертається до проблеми "відокремлення власності та контролю", яку сформулювали У. Берл і Г. Мінз ще у 30-х роках XX ст. Серед провідних представників цієї концепції - У. Меклінг, М. Дженсен, Ю. Фа-ма. Центром її уваги є питання: які заходи необхідні, щоб поведінка агентів (найманих менеджерів) найменше відхилялася від інтересів принципалів (власників)? Діючи раціонально, принципали будуть намагатись ураховувати загрозу ухилень від укладення контрактів, вводячи заходи захисту в узгоджені умови4.

Транс акційний підхід до вивчення економічних організацій спирається на ідеї Р. Коуза. З позицій цього підходу організації є засобом скорочення трансакційних витрат. Акцент робиться не на стадії укладення, які є центром уваги теорії відносин між агентами, а на стадії виконання контрактів. 6 одній із гілок цього підходу головною пояснювальною категорією є витрати виміру кількості та якості товарів і послуг, які передаються в угоді. Тут можна назвати праці С. Чена, Й. Барцеля і Д. Нор-та6. У центрі уваги школи, яку очолює О. Вільямсон, є проблема "регуляційних структур" - механізмів для оцінки поведінки учасників контрактних відносин, вирішення виниклих суперечок, адаптації до неочікуваних змін, застосування санкцій до порушників. Кожній угоді, на думку О. Вільямсона, відповідає свій тип регуляційних структур, які краще за інших забезпечують її виконання6.

Перелічені підходи в рамках нової школи є показниками її впливу і поширення в останнє десятиріччя, що свідчить про утвердження неоінституціональної теорії як "законної" частини основного корпусу сучасної економічної науки.

Важливим аспектом дослідження неоінституціоналізму є аналіз окремих питань, які стосуються взаємодії, з одного боку, структури і функціонування інститутів ринкової економіки, а з іншого - політики, яка проводиться в їх рамках, і ефективності її інститутів з акцентом на наслідках для довгострокової динаміки виробництва. Світовий досвід розвитку економіки показав, що на визначеному рівні зрілості економічні механізми роблять довгострокове економічне зростання неминучим. Основна причина самопідтримуючого характеру зростання - об'єктивне бажання виробників максимізувати прибуток, а споживачів - краще жити. У довгостроковому плані цих цілей неможливо досягти шляхом перерозподілу національного доходу, який залишається на одному рівні. Розвиток вимагає зростання виробництва.

Політичні сили, які приходять до влади, мають активно сприяти зростанню, а інакше у демократичних країнах через конституційно встановлений період часу шляхом демократичних виборів утратять свої позиції. Це ж стосується і недемократичних країн, де владу можна зберегти довше і втратити її під сильним політичним тиском вуличних протестів (Україна кінця 2004 початку 2005 p.), але тим глибшою буде в кінцевому підсумку криза політичного керівництва, при цьому країна може бути втягнута в пучину хаосу з негативними наслідками для населення й економіки. Разом із тим не можна виключати того, що уряд може проводити ефективну політику, спрямовану на досягнення цієї мети.

Економічна політика (бюджетно-податкова, грошово-кредитна, промислова або торговельна), яка проводиться урядом або незалежним центральним банком, може бути свідомо орієнтована на досягнення інших пріоритетних цілей на шкоду економічній динаміці, яка розглядається як другорядне питання. Інколи така політика виправдана, особливо коли йдеться про відновлення фінансової й економічної рівноваги. Але в інших випадках, як це було продемонстровано в Україні в 1990-х роках, це означає змішування інструментів економічної політики з її цілями7.

Із суто економічного погляду очевидно, що метою є забезпечення соціально-економічного розвитку, який включає і економічне зростання per se. Такі категорії і процеси, як бюджет.

інфляція, приватизація, обмінний курс, відсоткові ставки, податки і т. ін., є просто інструментами, які сприяють досягненню цієї високої мети. їх змішання в економічній політиці, як переконує досвід України, може коштувати дорого. У більш широкому контексті (враховуючи, що свобода і демократія - це незалежні цінності) виникає дилема того, що чому має підкорятися. На думку А. Сена, "свобода - не тільки головна мета розвитку, а й один із найважливіших його інструментів"8. Це правильний підхід, оскільки він робить акцент на позитивному зворотному зв'язку між свободою і розвитком. Але проблема полягає в тому, що така синергетика виявляється лише в довгостроковій перспективі.

Разом із тим окремі країни (Китай, В'єтнам, Лаос) демонструють розумну політику розвитку в умовах досить обмеженої демократії, забезпечуючи ефективну економічну політику і швидке зростання виробництва, яка дає важливий результат - підвищення життєвого рівня людей. Водночас цього не можна сказати, наприклад, про Узбекистан і Туркменістан, в яких згадана політика не проводиться. А можливо, краще розвивати свободу і демократію, навіть якщо вони не сприяють реалізації ефективної політики, спрямованій на підтримку економічного зростання? Подібна ситуація спостерігається в Україні, де інституціональна слабкість молодої політичної демократії і громадянського суспільства заважає проведенню розумної, орієнтованої на забезпечення економічного зростання, політики і негативно відображається на функціонуванні з так важко створюваних інститутів ринкової економіки.

У виборі ефективної економічної політики слід ураховувати регіональний аспект створення і розподілу доходів, оскільки політика (перерозподілу ВВП у часі і просторі, скоріше, може викликати незадоволення, ніж сама динаміка виробництва. Інколи в період відносно різкого зростання виникає більша кількість соціально-економічних проблем, що зумовлено прагненнями перерозподіл ьчих процесів. Слід ураховувати, що незадоволення, на перший погляд, несправедливим розподілом плодів зростання може бути сильнішим, може мати негативні наслідки у довгостроковому періоді. Несправедливий розподіл доходу (або, точніше, його реального приросту), завдає шкоди не тільки із соціального погляду, а й суто прагматичних причин, оскільки стримує підвищення ефективності економічного зростання, повертається через певний період проти тих, хто від нього виграв на початку.

Виходячи з досвіду світового розвитку економіки, можна стверджувати, що очікування темпів зростання зазвичай перевищують реально досягнуті. Це призводить не тільки до соціальної напруженості у суспільстві, а й до наукових і політичних дебатів. Адже часто політики й економісти намагаються переконати суспільство у тому, що вони можуть досягти визначених цілей, а потім шукають винних у своїх провалах. Особливо помітні ці симптоми в Україні, де очікування стосовно масштабів і темпів зростання виробництва і споживання набагато перевищили достатньо скромні, як засвідчила практика, реальні результати. Україні не вдалося уникнути розчарувань, як, наприклад, Китаю, де ВВП подвоювався кожні десять років, і незадоволення тут може бути пов'язане лише з розподілом плодів цього зростання і певними зовнішньоекономічними факторами, які впливають на формування китайського суспільства.

Зрозуміло, що період фундаментальних системних змін, яких зазнала Україна, був специфічним, а тому багато явищ передбачити було надто важко. Це може частково пояснити великий розрив між надто оптимістичними заявками й очікуваннями, з одного боку, і реальністю - з іншого. Тому тут можна говорити про величину помилки в сьогоднішніх припущеннях.

Виділяючи джерела економічного зростання на сучасному етапі структурної трансформації економіки України, необхідно враховувати такі фактори.

По-перше, послідовне підвищення ефективності розподілу на основі кращого використання ресурсів. Це вимагає постійних зусиль зі стимулювання творчого початку в підприємництві, відповідного використання на мікрорівні, а також заходів із поліпшення якості корпоративного управління.

Проте суттєвою відмінністю між Україною як державою з перехідною економікою, що е в епіцентрі глибоких структурних й інституціональних реформ, і розвинутими країнами полягає в річних темпах зростання ВВП. Якщо для останніх 1- 2 % - це достатнє зростання для стимулювання зайнятості й зменшення безробіття, то в Україні без спеціальних заходів, спрямованих на боротьбу з безробіттям, зайнятість почне реально зростати тільки в умовах зростання ВВП не менше 4 %.

По-друге, важливим є фактор відродження після періоду глибокого спаду, зумовленого трансформаційним шоком і рецесією, схильності до заощадження і нагромадження капіталу. Збільшення нагромадження необхідне для підтримання на високому рівні довгострокової динаміки економічного зростання, особливо в ситуації, коли багато резервів, які лежать на поверхні й стали доступними під час трансформації, вичерпуються. При цьому важливо не тільки стимулювати внутрішні заощадження, а й залучати - у відкритому економічному середовищі - зарубіжні нагромадження у формі портфельних, і перш за все прямих, інвестицій. Останні створюють нові виробничі потужності, які часто різко підвищують конкурентоспроможність економіки країни-реципієнта і її експортний потенціал, таким чином сприяючи економічному зростанню, орієнтованому на експорт. Зрозуміло, не варто применшувати й інші фактори: роль обмінного курсу і торговельної політики, прямих зарубіжних інвестицій у створенні капіталу і сучасних виробничих потужностей. Проте в умовах розвитку ринкового середовища насамперед не вимагається підвищення ефективності використання будь-яких вкладів, які можна акумулювати в масштабах країни.

Досвід України доводить, що коли проводилась у цілому правильна економічна політика як на макро-, так і на мікрорівні. темпи зростання були помітно вищими. Подібні можливості (і загрози) існуватимуть і в майбутньому. Але рівень темпу зростання, ближчий до 6 або до 3 %, залежить від якості політики розвитку.

У довгостроковому періоді ефективність використання наявного капіталу України має постійно зростати, тоді як темпи інвестицій можуть і повинні зростати в межах, встановлених бар'єром споживання. Отже, в перспективі єдиним доступним способом прискорити темпи економічного зростання буде підвищення ефективності за обмеження відносного тягаря, який покладено на національний дохід нагромадженням, тобто частка інвестицій у ВВП не повинна більше зростати. Тільки тоді економіка України вступить у фазу дійсно інтенсивного зростання на відміну від періоду домінуючого екстенсивного зростання.

Велика перехідна депресія 90-х років XX ст. в Україні довела, що однобічна орієнтація на лібералізацію (цін, торгівлі, входження на ринок і виходу з нього) і приватизація за ігнорування важливої ролі створення інститутів для ефективного функціонування і розвитку ринкової економіки обійшлася країні надто дорого. Подібний рецепт, як довели економісти, не достатній для створення ринкової економіки, яка б розвивалася динамічно0. Безповоротними для України були втрачені обсяги виробництва, величезні соціальні втрати у вигляді масового безробіття і маргіналізації.

Сучасний економічний розвиток довів важливу роль інститутів, особливо в перехідний період. Старі інститути мають бути зруйновані або відмерти, але їх місце мають зайняти нові інститути, створення яких - кропіткий процес, який потребує постійного втручання держави, що сама є одним із важливих інститутів у процесі фундаментальних змін10.

Інститути у вузькому розумінні - це правила економічної гри (в цьому випадку ринкової), встановлені законом і організаціями, які забезпечують дотримання цих правил усіма економічними суб'єктами, використовуючи стимули, винагороди і покарання. Це, власне, державні та недержавні організації, підприємства державного сектору, що зникає, і приватного сектору, що зростає, внутрішні і зовнішні агентства, які оперують у відкритій ринковій економіці, фінансові посередники і брокери, а також домашні господарства.

У сучасній економічній літературі часто використовується слово "інститут" у значенні "організація" або "структура". Наприклад, маються на увазі державні або фінансові інститути. На думку Г. Колодко, до них належать ті, "які організують, контролюють і формують економічні процеси для забезпечення їх достатньо гладкого протікання з належним урахуванням інтересів усіх учасників процесу соціального відтворення"11.

Крім того, ринкові інститути включають: контракт між підприємцями й арбітражні або судові процедури; ціну товару або послуги, погоджену між продавцем і покупцем, і право оскаржувати постачання неякісної продукції; об'єднання споживачів, які зміцнюють ринкові позиції у суперечках із виробниками і продавцями. Неоінституціоналісти розширили розуміння інститутів. У їх розумінні інститути - це:

- процедури і правила поведінки, санкціоновані законом або звичаєм;

- законодавчі та регулюючі норми, які захищають інтереси ринкових суб'єктів;

- організації й адміністративні/політичні структури, які задовольняють потреби різних ринкових суб'єктів - від уряду і центрального банку до комісій з ринку цінних паперів і антимонопольних органів (які мають примушувати економічні суб'єкти дотримуватися специфічних законодавчих норм в інтересах усієї соціально-економічної системи) і комерційних банків та товарних бірж;

- інститути у широкому розумінні, які включають ринкову культуру і менталітет. З цього погляду інститути в Україні мають не тільки створюватися або засновуватися, а їх необхідно навчатися. Крім того, очевидно, цей процес навчання (навіть якщо відповідне намагання надзвичайно велике) має бути поступовим і довготривалим - адже жодним політичним актом неможливо радикально трансформувати культуру і менталітет українців, вкорінені з часів радянської системи, їх капіталістичні аналоги (те, що в Україні називають "диким" капіталізмом).

Чітке дотримання правил ринкової гри вимагає відповідних знань, які не завжди можна взяти з підручників або від інших її "акторів". Тут важливий досвід кожного економічного агента. Ринкова економіка вимагає формування специфічних навичок і звичок, які в попередній системі не мали практичного значення. У нових умовах стара неринкова культура стає тягарем, від якого Україна має позбавитися, особливо шляхом успішного вивчення і запровадження ринкових механізмів. Це приклад навчання на практиці, на що потрібний час. І чим триваліший час у країні зберігаються інститути, які відповідають ортодоксальній соціалістичній моделі, тим довша рецесія в економіці. Зміни в менталітеті українців у відповідь на виклик системної трансформації, яка не обмежується економічною сферою, а також зачіпає політичну, соціальну і культурну, відбуваються повільно. Політична еліта й економісти, які дивляться вперед, хочуть, щоб ці зміни якнайшвидше закріпилися у новому ладі, який формується, і його авторах, включаючи економічних суб'єктів і населення, адже вони будуть змушені дотримуватися нових правил в умовах жорстких бюджетних обмежень і сильної глобальної конкуренції. Але ці актори відстають від своїх ерудованіших провідників, які, вважається, знають, як знайти дорогу в terra incognita ринкової економіки, що народжується, і виявляють упертість у досягненні поставлених цілей у цьому безкінечному процесі. З плином часу новий устрій життя стає звичним для більш широких прошарків населення, які не є авангардом і не здатні бачити майбутні цілі. У результаті ці прошарки є гальмом руху вперед.

Україна стала державою з ринковою економікою, але люди цього ще не усвідомили. Коли абсолютна більшість населення не може достатньо ясно зрозуміти природу і механізми ринкової економіки, І, отже, не схвалює політику, яку проводять урядовці (якій аплодують технократи-економісти), то це ще не є ринкова економіка. Це економіка, яка перебуває в процесі переходу до ринку12. У такому розумінні в Україні системна трансформація все ще продовжується, хоча вже визнана світовою спільнотою у 2006 р. як країна з ринковою економікою*

Природа подібних затримок в Україні має частково організаційний, частково культурний, а кажучи ширше - цивілізаційний характер. Разом із тим вони уповільнюють досягнення "критичної маси" ринкової культури і є одним із головних факторів (окрім наявності матеріальної інфраструктури і фінансового капіталу), які обмежують темпи економічного зростання. Саме ці затримки в Україні чималою мірою зумовлюють існування і масштаби розриву між теоретичними можливостями і реально досягнутими темпами розвитку. Тому без зміни таких інституціональних умов в Україні навряд чи можна з оптимізмом говорити про реальний потенціал забезпечення високих темпів економічного зростання.

В умовах нестачі інституціонального капіталу значно зменшується ефективність використання соціального, людського, фінансового й основного капіталу. Тому в сучасних умовах суспільного розвитку в Україні необхідний подвійний підхід. З одного боку, потрібно намагатися весь час підтримувати еволюцію інститутів у бажаному напрямку (що включає їх формування, структуру, дозрівання і навчання), а з іншого - надто терпляче чекати, за висловом Г. Колодка, "поки душі не дозріють", водночас стимулюючи цей процес шляхом м'якого переконання людей у необхідності рухатися вперед13. Насильницькі заходи тут не допоможуть, вони тільки спровокують зростаючий опір змінам, що власне ми спостерігаємо в Україні.

Очевидно, інституціональна форма української економіки в цілому визначається стратегічною орієнтацією на вступ до Європейського Союзу. Поступово наші інститути будуть асимільовані відповідними інститутами ЄС, відтворюючи всі характерні його інституціональній структурі недоліки. Деякі з них можна побачити при порівнянні з ефективнішою й конкуренто-спроможнішою інституціональною інфраструктурою американської економіки. Вищі темпи виробництва і споживання і помітно більші темпи зростання, досягнуті американською економікою в останнє десятиріччя, зумовлені головним чином високою ефективністю ЇЇ інститутів, а не перевагами економічної політики. Американські інститути менш бюрократизовані, ніж європейські, і створюють сприятливіше середовище для розвитку бізнесу та підвищення конкурентоспроможності підприємств. Урахування американського досвіду може значно модифікувати діючі інститути ЄС і його політику на теренах України.

Інститути не замінюють політики, але сприяють її в успішній реалізації погляду економічної динаміки. Чим міцніші й досконаліші інститути, тим більше витісняється "сіра" (тіньова) економіка, яка важко піддається контролю і регулюється "сірою" політикою. Нерідко ключові рішення виробляються у цій "сірій" зоні і лише потім стають відомими громадськості.

Формування інститутів влади у період парламентських виборів 2006 р. в Україні підтвердило, що реальні рішення приймаються після неформальних обговорень, які враховують політичний розклад і становище різних груп інтересів, тоді як офіційна політика є лише формальним і публічним інструментом реалізації досягнутих десь домовленостей. Можна припустити, що частка рішень, які виробляються de facto у "сірій зоні" політики, порівняно з тими, які приймаються виключно за офіційними каналами, вища, ніж відношення незареєстрованого і неоподаткованого обігу "сірої" економіки до обсягу офіційних економічних угод. Будь-які аналіз і оцінка поточної політики в Україні мають ураховувати цей феномен, особливо у зв'язку з формулюванням рекомендацій при виборі тих чи інших політичних рішень. Масштаби "сірої зони" в політиці залежать від зрілості інститутів у країні, з одного боку, демократичної держави і громадянського суспільства, а з іншого - від ринкової економіки.

Звідси неоінституціоналісти розглядають економічну політику як здатність вирішити масштабні соціальні проблеми на економічній основі. Іншими словами, це вміння залучити до специфічної гри всіх акторів - суб'єктів лібералізованої ринкової економіки, яка має привести до розширеного макроекономічного відтворення. її мета - підтримання максимально можливих темпів економічного зростання і розподілу його результатів справедливим, тобто соціально прийнятним, методом. Справедливість або несправедливість цього розподілу, визначає настрій українського суспільства, а не думки економістів чи політиків. У кінцевому підсумку рішення з таких питань мають прийматися у парламенті в процесі роботи над законами, бюджетом та іншими питаннями, які пов'язані з податковою системою, фінансовими трансфертами і соціальною політикою.

У практичному житті українського суспільства подібні публічні рішення нерідко вторинні стосовно рішень, які приймаються в урядових кабінетах або на партійних нарадах, оскільки люди, втягнуті в політичну діяльність, сприймають її по-іншому, як пов'язану з тим, хто кого підтримує, проти кого і за скільки. За такої інтерпретації це також гра, але така, що має негативний і часто шкідливий характер, орієнтована на знищення політичних противників і просування приватних інтересів - власних і своїх політичних клієнтів. Іншими словами, кожний пересічний громадянин має зрозуміти, що політика, особливо значна частина її "сірої зони", відтак не має підкорятися завданням досягнення загального блага і суспільних інтересів і, таким чином, стимулювання економічного зростання. Більше того, як показує досвід України, інколи вона може його навіть гальмувати.

Завжди наявний і такий аспект політики, як боротьба за владу. Старі політичні сили намагаються залишитися при владі, інші - її отримати, що негативно відбивається на економічній динаміці, адже нерідко блокуються рішення, які сприяють розвитку, і проведення орієнтованих на прискорення зростання структурних реформ. За такого підходу до політики її ефективність оцінюється з погляду інтересів її прихильників, що в багатьох випадках призводить до послаблення влади, а не посилення тенденцій до зростання. Тому, незважаючи на успішне зміцнення ринкових інститутів у країні, загальне економічне зростання уповільнюється. Це зумовлено дефектами вибраної економічної політики на відміну від тієї, яка б могла проводитися з урахуванням наявного структурного, культурного й інституціонального середовищ.

В умовах плюралізму думок і теорій важко дійти визначеного консенсусу з приводу пропонованих курсу і методі в дії в Україні. Водночас подібний феномен спостерігається в усіх країнах, навіть тих, які характеризуються сучасною структурою економіки і найбільш зрілими ринковими інститутами, включаючи США14. Але справа не тільки у конфлікті позицій; головна проблема полягає в тому, що заходи, які вживаються ними, часто погано скоординовані, а досягнуті компроміси не мають творчого змісту. Разом із тим підхід до формування економічної політики має враховувати такі чинники.

По-перше, щоб забезпечити позитивні результати, політика має ґрунтуватися на передбаченні й водночас бути вільною від ілюзій. Без бачення перспективи політиці (і політикам) властиві незавершеність, нерішучість і, безумовно, непереконливість. Довгострокові програми мають бути амбіційними і реалістичними, виступати як знак правильного спрямування розвитку суспільства і шляхів задоволення його потреб. Це передбачення має стимулювати їх формування, але водночас обмежувати вирішення нагальних потреб розумними рамками, щоб їх можна було задовольнити в перспективі. Досвід України переконує, що бачення перспективи розвитку на практиці породжує декларативні ілюзії "позитивних шоків" або "цивілізаційних стрибків".

По-друге, політика має ґрунтуватися на теорії, пояснюючи механізми функціонування економіки і її зростання. Для успішного здійснення економічної політики в Україні, тобто справляння свідомого і продуманого впливу на учасників економічної ринкової гри для досягнення цілей розвитку - повнішого задоволення потреб суспільства на основі підвищення конкурентоспроможності підприємств і ефективного обслуговування індивідуальних і корпоративних акторів, потрібно багато знань, які мають ґрунтуватися не тільки на практичному досвіді, а насамперед на надійній економічні теорії.

Проте варто врахувати, що прагнення до діалогу і компромісів, гнучкість і відкритість, хоч у багатьох випадках і виправдані, але часто йдуть на шкоду потребам за методологічною і фактичною правильністю та академічною скрупульозністю. Ефективна політика не може бути результатом "усереднення", коли одні елементи беруть з одного наукового підходу, а інші - з іншого, і змішують монетаризм і неокейнсіанство, неоінституціональну економіку і шведську школу, соціалізм і капіталізм з єдиною метою задоволення побажань якомога більшої кількості широкого кола дискусантів. Особливо деструктивними для України можуть стати спроби поєднати ліві ідеї соціал-демократичного духу з елементами неоліберальної економіки.

По-третє, ефективна реалізація правильної економічної політики вимагає рішучого політичного керівництва. Політики, які приймають рішення, мають чітко знати, чого вони бажають. Без чіткої орієнтації на кінцеву мету (чітко поставлених питань) навіть хороша теорія не допоможе, оскільки дуже мало людей розуміють, як її використати. У правильних відповідях буде мало корисності, якщо політики, які приймають рішення, не знають питання.

По-четверте, політика - це мистецтво координації. Економічна діяльність потребує вирішення найрізноманітніших проблем країни. Здатність виявити, які з них дійсно важливі й актуальні і відокремити фундаментальні та стратегічні питання від звичайних повсякденних проблем - це дар політика. Політику можна порівняти з управлінням величезною компанією або установою, де необхідно миттєво приймати найрізноманітніші рішення (інколи в кризовій ситуації), часто на основі неповної інформації і під зовнішнім тиском. Водночас - це стратегічна діяльність, яка вимагає широти поглядів, перспективного бачення і здатності глибоко обдумувати проблеми. Необхідна також творча взаємодія зі своїми інтелектуальними противниками й експертами, зарубіжними і соціальними партнерами. Ефективна координація усіх цих компонентів мінімізує "інформаційний шум" і тертя у механізмах прийняття рішень, політична машина працює.

Нарешті, по-п'яте, політика в усіх галузях, включаючи економіку, є мистецтвом компромісу, творчим консенсусом, який поєднує необхідне з можливим, примирює суперечливі інтереси суспільства, вирішує конфлікти між коротко- і довгостроковими інтересами специфічних соціальних груп, між потребами держави і регіонів, між платниками податків і користувачами коштів із бюджету, між споживачами і виробниками. Досвід України переконує, якщо потенційно конфліктні ситуації не будуть пом'якшені за посередництва політичних інструментів, дійти компромісу буде складніше. Компроміс, який задовольняє більшість суспільства, може слугувати фундаментом для побудови розумної довгострокової конструкції.

Отже, проведення ефективної економічної політики за будь* яких структурних, інституціональних і культурних умов стає можливим, якщо вона їм відповідає. З цієї ж причини, як показав досвід України, вона може бути і неефективною. Найважливішою причиною була неадекватність пропонованих політичних інструментів наявним інститутам. Оцінювати політику завжди потрібно відповідно до конкретних умов і тільки з урахуванням її ефективності.

Зовнішні умови мають розглядатися як об'єктивно дані для політики тільки у короткостроковому періоді. У довгостроковій перспективі структурні, інституціональні й культурні умови зростання і розвитку створюються, формуються і змінюються самою політикою. Будучи об'єктом політики, вони у свою чергу впливають на її ефективність. Тобто якщо наша короткострокова політика обмежена інституціональними умовами, у довгостроковій перспективі ми можемо перетворити їх на фактор, який стимулює зростання виробництва і темпів соціально-економічного розвитку. Але для успішного проведення подібної політики необхідні новіші знання і навички, ніж для коригування податків і відсоткових ставок із метою збільшення інвестицій, використання механізмів обмінних курсів і обов'язкових резервів для підтримання динамічної грошової рівноваги або бюджетних асигнувань для поліпшення економічного клімату.

Основні терміни і поняття

Трансакційна економіка, правові норми, опортуністична поведінка, соціально-економічний розвиток, неоінституціоналізм, інституціональне середовище, перехідний період, правила поведінки, регулюючі норми, законодавчі норми.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси