Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Основи літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Соціалістичний реалізм

Соціалістичний реалізм (лат. socisalis — суспільний, real is — дійсний) — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму і так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві з 1934 по 1980 рік. Радянська критика пов'язувала з ним найвищі досягнення мистецтва XX століття. Термін "соціалістичний реалізм" з'явився у 1932 році. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дискусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своєрідність мистецтва доби соціалізму. Ф. Гладков, Ю. Лебединський пропонували назвати новий метод "пролетарським реалізмом", В. Маяковський — "тенденційним", І. Кулик - революційно-соціалістичним реалізмом, О. Толстой — "монументальним", Микола Хвильовий — "революційним романтизмом", В. Поліщук — "конструктивним динамізмом". Зустрічалися і такі назви, як "революційний реалізм", "романтичний реалізм", "комуністичний реалізм".

Гостро сперечалися учасники дискусії і про те: один має бути метод чи два - соціалістичний реалізм і червоний романтизм. Автором терміна "соціалістичний реалізм" був Сталін. Перший голова Оргкомітету СП СРСР Гронський згадував, що в розмові з Сталіним пропонував назвати метод радянського мистецтва "соціалістичний реалізм". Завдання радянської літератури, її метод обговорювалися на квартирі М. Горького, у дискусіях постійно брали участь Сталін, Молотов і Ворошилов. Таким чином, соціалістичний реалізм виник за сталінсько-горьківським проектом. Цей термін має політичний зміст. За аналогією виникають назви "капіталістичний", "імперіалістичний реалізм".

Визначення методу вперше було сформульоване на І з'їзді письменників СРСР в 1934 році. У статуті Спілки радянських письменників відзначалося, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури, він "вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення повина поєднуватися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих в дусі соціалізму". У цьому визначенні схарактеризовані типологічні ознаки соціалістичного реалізму, сказано, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури. Це означає, що іншого методу не може бути. Соціалістичний реалізм став державним методом. Слова "вимагає від письменника" звучать, як військовий наказ. Вони свідчать, що письменник має право на несвободу — зобов'язаний показувати життя "в революційному розвитку", тобто, не те, що є, а те, що має бути. Мета його творів — ідеологічна і політична — "виховання трудящих у дусі соціалізму". Визначення соціалістичного реалізму має політичний характер, воно позбавлене естетичного змісту.

Ідеологією соціалістичного реалізму є марксизм, в основі якого волюнтаризм, він — визначальна риса світогляду. Маркс вважав, що пролетаріат здатний знищити світ економічного детермінізму і побудувати на землі комуністичний рай.

У виступах і статтях партійних ідеологів часто зустрічалися терміни ибійці літературного фронту", "ідеологічна війна", "зброя". У новому мистецтві понад усе цінилася методологія. Серцевиною соціалістичного реалізму є комуністична партійність. Соціалістичні реалісти оцінювали зображене з позицій комуністичної ідеології, оспівували комуністичну партію і її вождів, соціалістичний ідеал. Фундаментом теорії соціалістичного реалізму була стаття В.І. Леніна "Партійна організація і партійна література". Характерною ознакою соціалістичного реалізму стала естетизація радянської політики і політизація літератури. Критерієм оцінки твору була не художня якість, а ідеологічний зміст. Часто художньо безпомічні твори відзначалися державними нагородами. Ленінської премії була удостоєна трилогія Л.І. Брежнєва "Мала земля", "Відродження", "Цілина". У літературі з'явилися сталініана, ленініана, доведені до абсурду ідеологічні міфи про дружбу народів та інтернаціоналізм.

Соціалістичні реалісти змальовували життя таким, яким хотіли бачити за логікою марксизму. У їх творах місто поставало як уособлення гармонії, а село — дисгармонії і хаосу. Уособленням добра був більшовик, уособленням зла — куркуль. Куркулями вважали працьовитих селян.

У творах соціалістичних реалістів змінилося трактування землі. У літературі минулих часів вона була символом гармонії, сенсом існування, у них земля — уособлення зла. Втіленням приватновласницьких істинктів часто виступає мати. В оповіданні Петра Панча "Мамо, вмирайте!" дев'яностоп'ятирічна мати Гната Голода довго і тяжко помирає. Але герой може вступити до колгоспу лише після її смерті. Сповнений відчаю, він кричить "Мамо, вмирайте!"

Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтелігенції поставали як жорстокі, аморальні, підступні.

"Генетично й типологічно, — відзначає Д. Наливайко, — соцреалізм належить до специфічних явищ художнього процесу XX століття, що утворювалися за тоталітарних режимів".' Це, за словами Д. Наливайка, "специфічна доктрина літератури та мистецтва, сконструйована компартійною бюрократією та ангажованими митцями, накинута зверху державною владою і впроваджувана під її керівництвом і постійним контролем".

Радянські письменники мали повне право хвалити радянський спосіб життя, але не мали права на найменшу критику. Соціалістичний реалізм був і жезлом і дубинкою. Митці, які недотримувалися норм соціалістичного реалізму, ставали жертвами репресій і терору. Серед них М. Куліш, В. Поліщук, Григорій Косинка, М. Зеров, В. Бобинський, О. Мандельштам, М. Гумільов, В. Стус. Він скалічив творчі долі таких талановитих митців, як П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, О. Довженко.

Соціалістичний реалізм став по суті соціалістичним класицизмом з такими нормами-догмами, як уже згадувана комуністична партійність, народність, революційна романтика, історичний оптимізм, революційний гуманізм. Ці категорії суто ідеологічні, позбавлені художнього змісту. Такі норми були інструментом грубого і некомпетентного втручання у справи літератури і мистецтва. Партійна бюрократія використовувала соціалістичний реалізм як знаряддя знищення художніх цінностей. Твори Миколи Хвильового, В. Винниченка, Юрія Клена, Є. Плужника, М. Орсета, Б.-І. Антонича упродовж багатьох десятиліть були забороненими. Належність до ордену соціалістичних реалістів стала питанням життя і смерті. А. Синявський, виступаючи на Копенгагенській зустрічі діячів культури у 1985 році, сказав, що "соціалістичний реалізм нагадує важку ковану скриню, яка займає всю кімнату, відведену літературі для житла. Залишалося або залізти у скриню і жити під її покришкою, або наштовхуватися на скриню, падати, час від часу протискатися боком або пролазити під нею. Ця скриня ще стоїть, але стіни кімнати розсунулися, чи скриню перенесли у просторіше і провітрине приміщення. І складені у скринюоблачення спорохнявіли,зітліли,... ніхто з серйозних письменників ними не користується. Набридло розвиватися цілеспрямовано у визначений бік. Всі шукають обхідних шляхів. Хтось у ліс побіг і грається на галявині, благо з великого залу, де стоїть мертва скриня, це зробити легше".

Проблеми методології соціалістичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій у 1985—1990 роках. Критика соціалістичного реалізму опиралася на такі аргументи: соціалістичний реалізм обмежує, збіднює творчі пошуки митця, це система контролю над мистецтвом, "свідоцтво про ідеологічну благодійність" митця.

Соціалістичний реалізм вважався вершиною реалізму. Виходило, що соціалістичний реаліст вище реаліста XVIII—XIX ст., вище Шекспіра, Дефо, Дідро, Достоєвського, Нечуя-Левицького.

Звичайно, не все мистецтво XX століття соцреалістичне. Це відчували і теоретики соціалістичного реалізму, які в останні десятиліття проголосили його відкритою естетичною системою. Насправді ж у літературі XX століття існували й інші напрями. Соціалістичний реалізм припинив своє існування, коли розпався Радянський Союз.

Лише в умовах незалежності художня література отримала можливість розвиватися вільно. Основним критерієм оцінки літературного твору став естетичний, художній рівень, правдивість, самобутність образного відтворення дійсності. Йдучи шляхом вільного розвитку, українська література не регламентована партійними догмами. Орієнтуючись на кращі здобутки мистецтва, вона займає належне місце в історії світової літератури.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси