Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес

Так і створювалося враження інтенсивного розвитку літературознавства. Фундаментальна ж робота в цій галузі ніби й не намічалася. У не завжди періодичному збірнику "Радянське літературознавство", який до 1957 р. вважався щорічником і заповнювався матеріалами псевдонаукової праці співробітників академічного Інституту літератури імені Т. Шевченка, публікувалися розвідки без будь-якого системного планування, а проблематика їх була ніби завжди одна і та ж: відшукування у всіх "дозволених" письменників реалізму, котрий трактувався як "правдиве" зображення боротьби трудящих з експлуататорами; боротьба з впливами "ворожої" науки Заходу та з буржуазно-націоналістичним літературознавством. Майже в кожному випуску збірника публікувалися матеріали на зразок "Пушкін в боротьбі за реалізм" (Д. Чалий), "Реалізм Панаса Мирного" (Є. Кирилюк), "Проблема реалізму в "Енеїді" І. Котляревського" (А. Шамрай) та ін. Для урізноманітнення назв часом слово "реалізм" до заголовка статей не потрапляло ("Принципи драматургії Лесі Українки" А. Гозенпуда, "Шевченко і Велика Жовтнева Соціалістична революція" Є. Кирилюка, "В боротьбі проти реакційної естетики. Літературно-естетичні погляди П. Грабовського" О. Кисельова та ін.), але йшлося в них про те ж саме: як той чи той письменник "прямував" до реалізму, переборюючи впливи інших напрямів, стилів, тенденцій. Уявлення про реалізм відтак канонізувалося, до того ж у вкрай спрощених, звульгаризованих формах, а письменники, в яких траплялося ніби щось нереалістичне, одразу ж зараховувалися до формалістів, декадентів, буржуазних націоналістів чи космополітів. Коли ж заходила мова про саме літературознавство, то тут найбільш "реалістичною" вважалася робота, в якій дослідник цілковито "очищав" свої думки від двох найголовніших впливів: буржуазно-націоналістичних концепцій і схилянь перед культурою капіталістичного Заходу. Настановні регламентації з цих питань викладалися у виступах і публікаціях або I. Ore-буна ("Проти ворожих теорій в українському літературознавстві. Критика буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і його "школи" в питаннях історії української літератури")31, або О. Білецького ("Завдання радянського літературознавства в боротьбі проти схиляння перед культурою Заходу")32. Хоча фаховий рівень цих регламентацій у І. Стебуна й О. Білецького був далеко не однаковим (у методиці І. Стебуна переважало спрощене ярликування, а О. Білецький вдавався до науково вишуканих прийомів компаративістики, аналітичних спостережень і узагальнень), але в цьому випадку їхня руйнівна роль у науці була тотожною. Більше того: фаховитість тут виявлялася ще більш руйнівною, ніж методологія примітивізму, бо своїм авторитетом сприяла утвердженню в науці антинаукових концепцій. Будучи отруєними чадом цих концепцій, літературознавці України й почали на рубежі 40—50-х років створення нової "Історії української літератури".

Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими

Спочатку ця "Історія..." мислилась як "Короткий курс історії української літератури" (за аналогією до "Короткого курсу історії ВКП(б)"); був підготовлений навіть макет його (обсягом понад 60 друкованих аркушів), але деякі зміни в політичній кон'юнктурі, викликані насамперед смертю Сталіна в 1953 p., змусили науковців усе-таки спинитися на назві "Історія української літератури".

За змістом ця праця була справжнім "шедевром" вульгарної науки про літературу. У статті Ю. Шереха "Шоста симфонія Миколи Куліша", написаній 1956 p., є таке міркування з приводу літературної критики рубежу 20—30-х років: "Так звана "критика" Щупаків, Коваленків тощо, не кажучи вже про меншу свиноту типу Гайових, Юрченків або Чернеців, запліднила нашу літературу новим критичним жанром — жанром публічного доносу".33 Так ось: "Історія української літератури", видана в 1954, 1957 роках, остаточно утвердила цей жанр в усьому літературознавстві материкової України; вона сприймається як політичний публічний донос на всю історію української літератури. Мова не тільки про те, що тут цілковито ігнорувалася естетична специфіка художньої творчості і практикувалося вульгарно-соціологічне, заквашене на доведеній до абсурду марксистсько-ленінській методології, уявлення про літературу. Українська література поставала потрощеною градобоєм псевдовчень про "дві культури" в кожній культурі, про найжорсткі-ші прив'язки літературних періодів до суспільної історії, про абсолютну залежність художньої свідомості кожного письменника від його класового походження, про "соціалістичне змістом і національне формою" мистецтво тощо. Як наслідок, від живого тіла літератури відсікалися всі художні явища, що не вкладалися в прокрустове ложе цих псевдовчень, а ті, що не давалися на відруб через свою виняткову значущість, трактувалися хибно, з настановою на дискредитацію, неповноцінність, випадковість. І складалося враження, що перед тобою не історія єдиного літературного організму, а до краю збіднений, спримітивізований коментар його фрагментів, нерозвинутих потенцій, які, крім усього, ще й несли на своїх плечах незмінний тягар залежності від сусідніх, насамперед російської, літератур.

Періодизацію літературного процесу в "Історії..." здійснено відповідно до "великого вчення Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна" про соціально-економічні формації ("Література доби феодалізму", "Література доби імперіалізму" тощо) всі спроби вчених створити історію української літератури в дорадянський час та в 20-х роках оголошено неспроможними (через їхню "буржуазність", "ідеалістичність", "націоналістичність" та ін.), про існування кількатомних історико-літературних праць Б. Лепкого, С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка навіть не згадувано, зате свою "Історію..." автори кваліфікували як "почесне і відповідальне завдання — створити марксистську історію української літератури... пройняту комуністичною ідейністю, войовничу, наступальну, спрямовану проти будь-яких проявів ворожої ідеології в літературі". Пропонувалася, отже, типово ідеологічна версія літературної історії, в якій навіть найбільш специфічні питання художньої творчості трактувалися з позицій ідеології, політики ("Проблема типовості — проблема політична". З особливим пієтетом згадувалися в "Історії..." (як основоположні в розробці теоретико-методологічних питань літературознавства) лист И. Сталіна до Л. Кагановича від 26 квітня 1926 р. про "націонал-ухильника" М. Хвильового, його ж (Сталіна) праці "Національне питання і ленінізм", "Марксизм і питання мовознавства" та ін. Характеристика останньої праці ("з висунутими у ній загальнофілософськими та загальнофілологічними проблемами" являла собою в "Історії..." зреферований виклад дослідження О. Білецького "Значення праці И. В. Сталіна "Марксизм і питання мовознавства" для радянського літературознавства", яке було зачитане у вигляді доповіді на академічній сесії ЗО листопада 1950 p., а потім протягом 1950—1952 pp. опубліковано п'ять разів у різних збірниках та окремими брошурами у Києві та Москві. Такі дослідження (та ще згадувані раніше його роботи "К. Маркс, Ф. Енгельс та історія літератури", "Проблеми синтезу в літературознавстві" та ін.), як зазначали Є. Кирилюк і С. Крижанівський у спеціальному випуску "Радянського літературознавства", що присвячувався 70-річчю О. Білецького (1955, № 18, С. 17—32), заслуговували на особливу увагу як фундаментальні праці з теорії української літератури. В "Історії..." вони визначали і дух, і букву літературознавчого аналізу всієї спадщини українських письменників, тим більше, що О. Білецький був і головою редколегії цього видання. В ньому з винятковою послідовністю застосовувався найголовніший принцип обґрунтованого О. Білецьким марксистського літературознавства, за яким кожне явище письменства оцінювалося насамперед із тематичних позицій та з погляду "відданості" письменника класовим (революційним, пролетарським та ін.) ідеям. Вульгарно-спрощене трактування цих ідей зумовлювало, отже, запрограмовану наперед хибність у прочитанні літературної історії, з якої дуже легко (за такою методологією) можна було вилучати чи оцінювати однобоко такі неординарні постаті в українській літературі, як П. Куліш, М. Драгоманов, В. Винниченко, М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, В. Підмогильний та ін. Автори "Історії..." впоралися з таким завданням якнайретельніше. П. Куліш для них тільки "ідеолог реакційної літератури" (297), М. Драгоманов (кажучи словами В, Леніна) — "націоналістичний міщанин" (358), В. Винниченко й О. Олесь — "закляті вороги революції" (595), М. Хвильовий — "автор контрреволюційного роману "Вальдшнепи" (2,103), а таких літераторів, як М. Зеров чи Г. Косинка, ніби й зовсім не було в літературі. Щодо письменників канонізованих, то для характеристики їхньої творчості використовувалися в "Історії..." переважно дві барви: дореволюційні автори "розвінчували" суспільний лад, а радянські — "оспівували, утверджували" його. Не дуже виділялися ці барви хіба що в розділах про давню літературу (автори О. Білецький та С. Маслов) та в підрозділах, де аналізувалася пейзажна й інтимна лірика. Авторам такої лірики, щоправда, робився часом закид, що вони в своїй ліриці збивалися на позиції абстрактного гуманізму, релігійного ідеалізму та інших негацій (еклектизм, символістський "туман" та ін.). Особливо помітно це було в розділах про творчість М. Рильського (С. Крижанівський) і П. Тичини (Л. Новиченко), які в ранній творчості були, мовляв, і символістами, й абстрактними гуманістами.

Створенню двотомної "Історії..." передував вихід кількох монографічних досліджень академічного типу, які присвячувались і загальним питанням літературознавства, і творчості окремих письменників. Більш-менш регулярно видавалися вони протягом усіх 50-х років, але якісний і методологічний рівень їх залишався той же, що і в "Історії...". Бібліограф Л. Гольденберг зазначав, що якісні характеристики повоєнної літературної книги "тісно пов'язані головним чином з поступом науки про літературу та рівнем її відповідності тим суспільним завданням, які виконувало літературознавство на різних етапах історії країни". Наголосити в цій цитаті треба було лише на тому, що йдеться саме про пореволюційні етапи історії, коли справді з кожним десятиліттям літературознавство послідовно і жорстко заганялося в прокрустове ложе "суспільних завдань", тобто розвивалося відповідно до примх тоталітарного радянського суспільства. У виданих протягом 50-х років монографіях про творчість Т. Шевченка чи І. Франка, П. Тичини чи М. Рильського головною тезою була теза про те, як українська література (" прогресивна", " революційно-демократична" та ін.) наближала звершення жовтневого перевороту, а після нього ставала художньою ілюстрацією його ідей. Інша, не менш головна й настирлива теза — теза про "єднання" української літератури з російською, котра (теза) в середині 50-х років, у зв'язку з помпезним (в Україні, а не в Росії) відзначенням 300-річчя приєднання України до Росії, заполонила увагу майже всього літературознавства, відвернувши його від будь-яких інших завдань. У 1954 р. збірник "Радянське літературознавство" (№ 17) поступився їй навіть своєю назвою (вийшов він під назвою "Єднання братніх літератур"), а працювали над ним учені Інституту літератури повних два роки; у 1953 р. цей щорічник не вийшов узагалі, а матеріали його вдалося вмістити лише 1955 р. у згадуваному вже збірнику, що присвячувався 70-річчю О. Білецького. Вийшов він майже подвійним обсягом і містив матеріали не лише про наукову діяльність О. Білецького, а й про інші літературні проблеми. Помітними серед них були, зокрема, публікації, що вже не цілком відповідали кон'юнктурним "суспільним завданням" ("Заметки к спорным местам "Слова о полку Игореве" Л. Булаховського, "З історії створення роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" М. Сиваченка, "Із спостережень над поетикою А. Малишка" Л. Коваленка та ін.), що свідчило про спроби літературознавців потроху виходити з туману марксистської псевдонауки (проблиски надії на такий вихід справді почали з'являтися після смерті в 1953 р. Й. Сталіна), але загальний курс прямування при цьому все ж залишався незмінним. Це підтверджували "програмні" публікації "Радянського літературознавства" за 1957 р. ("Образ робітника-революціонера в п'єсі М. Горького "Міщани", "Оточення і громадсько-політична діяльність М. Коцюбинського в період створення повісті "Fata morgana" та ін.) і особливо цитоване вже дослідження

О. Білецького "Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства" та "Літературознавство і критика за 40 років Радянської України". Обидві ці праці з'явилися у зв'язку з черговим політичним ажіотажем — 40-річчям жовтневого перевороту і цілком віддзеркалювали ідеологічний настрій. В цих працях траплялися натяки на потребу "нового" переосмислення багатьох сторінок історії української літератури, але з позицій найбільш "наукового" марксистсько-ленінського вчення.

Суто теоретична розробка цієї проблеми в 40—50-х роках майже не практикувалася. З'являлися вряди-годи окремі публікації на зразок "В. Ленін про літературу і мистецтво" Д. Тамарченка ("Література і мистецтво", 1945, 25 січня), "Образ В. І. Леніна в українській народно-пісенній творчості" П. Попова, "Образ В. І. Леніна в українській радянській літературі" С. Крижанівського ("Радянське літературознавство", 1951, № 15), "Ленінська теорія відображення і пізнавальна роль художньої літератури" Д. Чалого ("Радянське літературознавство", 1955, № 18) та ін., у яких більшою чи меншою мірою говорилося про розуміння В. Леніним і К. Марксом питань літератури, але далі того, що сказав у цій галузі в 30-х роках О. Білецький, думка не просувалася. Вважалося, що тут уже все з'ясовано, а про будь-які полеміки, дискусії в цій "делікатній" справі ні в кого й гадки не було: встановився ж бо канон раз і назавжди; треба тільки вміло ним керуватися...

Загалом, дискусія чи полеміка як спосіб шукання істини в той час була дуже рідкісним гостем у літературознавстві та критиці. "Дозволялось" полемізувати хіба що з усілякими "буржуазними" науковцями, які, мовляв, викривлено розуміють наші літературні справи і ситуації. Такою "полемікою", зокрема, був пройнятий 16-й випуск "Радянського літературознавства" (1952), що цілком присвячувався осмисленню спадщини Т. Шевченка. У статтях цього випуску містилась значна інформація про різні грані творчості Кобзаря ("Шевченко і слов'янство", "Тарас Шевченко і народна творчість", "Тарас Шевченко і Адам Міцкевич", "Т. Г. Шевченко в білоруській літературі" тощо), але гранення цих граней відбувалося тільки "з позицій марксистсько-ленінської науки", яка безапеляційно відкидала судження про Т. Шевченка будь-яких там "романтиків-ідеалістів", "буржуазних позитивістів", "реакційних монархістів", "ліберальних журналістів", "компаративістів" та інших "фальсифікаторів". Діставалося тут і вульгарним соціологам, які нібито "змішували в купу всіх, за їх висловом, дворянсько-поміщицьких письменників" (Є. Кирилюк). але нікому не спадало на думку, що пропоноване "нове" прочитання Т. Шевченка, засноване "в епоху перемоги науково-матеріалістичного світогляду" (О. Білецький), є всього лише різновидом того вульгарного соціологізму. Одягався він тільки в шати ідеологічної "пристойності", яка в кінцевому підсумку розрахована була щонайбільше на літературних простаків і цілковитих невігласів у галузі науки про літературу. Наприклад: "У Шевченка ворогують не поляки й українці, не православні й католики, а, насамперед, польські пани" (О. Білецький); "У творах Бєлінського Шевченко ще змолоду знайшов основний засіб для ідеологічного оформлення свого матеріалістичного, революційно-демократичного світогляду" (П. Попов).

Основним засобом, яким оперувало академічне літературознавство в дискусії зі своїми "буржуазними" супротивниками, була... політична лайка. Трохи краще з цього погляду виглядала тогочасна поточна критика: дискутанти в ній усе-таки хоч зрідка зверталися до суто фахових питань літератури і висвітлювали їх у певному розумінні фаховитіше за декого з "чистих" літературознавців. Показовими тут були, зокрема, дискусії середини 50-х років з питань художньої типізації. Критики виступали проти "безконфліктного" зображення дійсності, проти голих декларацій і псевдохудожніх ілюстрацій офіційних тез, закликаючи письменників до всебічного проникнення в діалектику суперечностей суспільного розвитку, у складні перипетії "душевного" життя людини. Такі заклики звучали й у виступах на ПІ з'їзді письменників України (1954), але зміст їх і в цьому випадку набував схоластичного вигляду, оскільки базувався на тому ж ілюстративному уявленні про літературу, яка, мовляв, у соціалістичних умовах повинна творити "третю", під несено-романтичну дійсність. Коло, відтак, замикалося: і поточна критика, і академічне літературознавство виявлялися цілком ідентичними, коли доходило до їхнього головного недугу, до хибного трактування самої специфіки художньої творчості. Вражені цим недугом були і критичні книжки різнотемного плану ("Літературно-критичні нариси" Л. Новиченка, 1951; "Ідейність і майстерність" М. Шамоти, 1953 та ін.), і літературні портрети окремих письменників ("Юрій Яновський" О. Бабишкіна, 1957; "Павло Усенко" І. Дузя, 1958; "Василь Минко" А. Іщука, 1957; "Микола Бажан" С. Крижанівського, 1954; "Володимир Сосюра" І. Стебуна, 1948 та ін.)- Серед останніх частково виділялася монографія Л. Новиченка "Поезія і революція" (1956). Присвячена ранній творчості П. Тичини і тодішній літературній добі, вона, попри наявні в ній усталені вже тоді негації про абстрактний і "надкласовий" гуманізм окремих віршів із збірки "Сонячні кларнети", цілковите неприйняття мотивів збірки "Замість сонетів і октав" тощо, містила чимало добротних фахових спостережень над оригінальною поетикою великого на початку творчості художника. Деякі з цих спостережень критик уточнив у повторному виданні книжки в 1979 p., але наліт згадуваних негацій не вивітрився був з неї ще й тоді.

Розгул кон'юнктурних фальсифікацій у галузі теорії, історії та критики української літератури, мабуть, залишився б єдиним і головним досягненням вітчизняного літературознавства 40—50-х років, якби не розвивалося далі альтернативне йому літературознавство в українській діаспорі. Як уже зазначалося, зародилося воно тут, на українському материку і лише згодом стало діаспорним. На рубежі 40—50-х років згадуваний МУР та інші літературні групи в Німеччині майже перестали існувати, оскільки більшість їх членів переїхала на інше місце проживання — в Канаду, США, Латинську Америку, в Австралію та ін. Після недовгого періоду адаптації до нових умов письменники й літературознавці почали новий для себе етап літературної й наукової творчості. В галузі критики особливо активно працювали в цей час Г. Костюк, Ю. Лавріненко, О. Пріцак, Ю. Шерех та ін., а Д. Чижевський, Ю. Блохін, О. Горбач та інші займалися переважно освітньою й історико-літературною діяльністю.

Протягом першої половини 50-х років Ю. Шерех найбільш активно студіював творчість репресованих у 30-х роках письменників, які в Радянській Україні або замовчувалися, або оголошувалися найбільшими ворогами свого народу. Ця проблема стала предметом його статей "Так було чи так мало бути. Про творчість А. Любченка" (1952), "Хвильовий без політики" (1953), "Місто" Валеріана Підмогильного" (1955), "Шоста симфонія Миколи Куліша" (1956) та ін. Ідеологічний аспект критичної розмови в цих статтях, звичайно, був присутній (автор не дуже заощаджував гнівні епітети на адресу московсько-більшовицьких властей, які чинили розправи над кращими силами українського письменства в пореволюційну пору), але перевага все ж надавалася суто естетичному трактуванню явищ, яке було здебільшого науково виваженим, хоча й не позбавленим дискусійних і навіть суперечливих тенденцій. Стиль мислення в Ю. Шереха загалом полемічний, сказати б, від природи, якийсь навіть аж неврівноважений, але за ним стояло щиро об'єктивне прагнення розібратися в складних питаннях недалекої за часом літературної історії і дати їм безсторонню критичну оцінку. З цього боку значний інтерес становлять його погляди на український неокласицизм, на стильове розмаїття української літератури, на "наглядову" і "вглядову" критику тощо. Обґрунтовуючи їх, Ю. Шерех виявляв неабияку безкомпромісність у полеміці з цих питань як з радянськими, так і з діаспорними літературознавцями. Тому в нього практично немає тенденційно-поблажливих підходів до творчості хай навіть і найбільших страдників української літератури часів великих репресій і вульгарних шельмувань. Він помічав слабини в ранній творчості М. Куліша, знаходив пояснення успіхам і невдачам Хвильового-художника і Хвильового-політика, не обставляв тільки позитивними епітетами творчість неокласиків, доводив, що треба розрізняти творчість А. Любченка ваплітянської пори і часів німецької окупації, коли письменник "перейшов... на позиції далеко примітивнішого і ретрограднішого малахіянства-донцовшини". Щодо неокласиків, то Ю. Шерех схильний був вважати їхнє "гроно п'ятірне" неоднаково... класичним, наголошуючи, що не всі вони однаково причетні до класичного типу мислення (наприклад, П. Филипович, М. Драй-Хмара); поєднання їх "під одним дахом" виглядає скоріше легендою, ніж реальністю ("Легенда про неокласиків", 1944). А в розумінні самого типу неокласичного мислення, то Ю. Шерех був близьким до того трактування, яке свого часу сформулював Є. Маланюк, коли говорив, про "вічність" класицизму і водночас про його... підступність, оскільки він, будучи надто залюбленим у форму, здатен "випалити" з твору ліричний зміст, який є основою поезії як такої. ("Книга спостережень". — Торонто, 1966. — Т. 2. — С. 426).

Тим часом зацікавлення художньою формою як визначальною суттю стає в діаспорному літературознавстві дедалі поширенішим явищем і принциповим методологічним підходом, який застосовується не лише до окремих літературних фактів, а до всього художнього процесу. Це сприймається неоднозначно і в тамтешньому літературознавстві, а в радянському заперечується цілком.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси