Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Партії. Партійні системи

  • • Сутність і функції партій.
  • • Типологія партій.
  • • Партійні системи.

Слово "партія" побутувало ще у часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок з латинського partis, що означає "частина". До початку XVIII ст. слово "партія" вживалося у негативному сенсі.

У західній політології немає згоди щодо дефініції цього поняття. Відомий американський політолог Ж. Лапаломбара пропонує при визначенні "політичної партії" вказувати на чотири ознаки:

  • 1) як суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації;
  • 2) як організація, тобто достатньо тривке об'єднання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного;
  • 3) мета партії — завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов'язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем);
  • 4) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу — від голосування за неї до активного членства.

Французький політолог Жан-Луї Кермон дає таке визначення: "партії—це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог", 3 такими істотними ознаками партії можна погодитися і взяти їх за основу, аналізуючи партійну систему і партійні процеси в Україні.

Існують різні погляди на історію становлення партій. Континентальні європейські політологи здебільшого вважають, що партії виникли із запровадженням загального виборчого права, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів французької революції є лише прообразами партій. Англо-американські політологи наполягають на тому, що відлік партій у сучасному розумінні треба вести від XVII—XVIII ст., зокрема, коли в 70—80 роках XVII ст. в Англії з'явилися перші справжні партії — торі та віги.

Виникнення партій пов'язане з особливостями політичної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М. Вебером, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок виборчих кампаній, інші (комуністичні партії) з'явилися в нелегальних умовах боротьби проти політичного ладу в XIX ст., треті (соціал-демократичні) виросли з профспілкового руху, четверті (християнсько-демократичні) — з католицького, п'яті (об'єднання на підтримку республіки) — з найближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тенденцію до утворення партійних коаліцій (коаліції лівих у період п'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великій Британії, Союз вільних демократів спочатку з соціал-демократами, а згодом — з християнськими демократами в Німеччині).

У країнах Східної Європи і СНД партійне життя характеризується політичною диференційованістю, коли на підставі розпаду масових об'єднань та рухів виникають нові партії, відірвані від соціальних груп.

У багатьох країнах "третього світу" вагомими чинниками утворення партій є релігійні, класові, часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції:

  • 1) ідеологічну (розробка ідеології і поширення її серед електорату, що сприяє інтеграції і соціалізації певних соціальних груп, категорій індивідів, передбачає їх об'єднання навколо засвоєння певної системи цінностей, норм);
  • 2) наукову (розробка партією різних соціальних проектів, технологій виборчої кампанії, законопроектів, програм соціально-економічного, політичного, духовно-культурного розвитку, адміністративно-управлінських процедур на основі функціонування інформативно-аналітичних центрів, центрів стратегічних досліджень, соціологічних лабораторій, бібліотек);
  • 3) участі у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та підготовки для різних рівнів державної діяльності (депутатської та адміністративно-управлінської), створення "тіньових кабінетів", моделювання державної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби);
  • 4) здійснення влади (розробка політичного курсу, а також пошук управлінських моделей його здійснення, формування громадської думки для підтримки цього курсу, розширення контактів з різними політичними силами і соціальної бази для здійснення владного статусу);
  • 5) представництво соціальних інтересів (партія виявляє інтереси тих чи інших соціальних груп, надає їм політичне спрямування через різні засоби комунікацій, коригує власний політичний курс відповідно до їхніх інтересів).

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна основа й електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на: комуністичні та неокомуністичні, соціал-демократичні, ліберальні й неоліберальні, консервативні та неоконсервативні, фашистські й неофашистські. Типологія партій передбачає також поділ їх за політичним темпераментом — ліві, центристські, праві. Такий поділ бере початок з часів французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї ліворуч сиділи якобінці (прихильники радикальних змін), в центрі — помірковані (жирондисти), а праворуч — прихильники збереження монархії (роялісти).

Для лівих і правих характерний певний набір цінностей, що зберігаються упродовж століть. Скажімо, лівим властиві пацифістські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієнтації, прагнення до рівності та прогресу, праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збереження усталених порядків, поваги до них. Тому невипадково Ф. Готель назвав лівих "партією руху", а правих — "партією порядку". Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неоконсерватори), праві (неофашисти).

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політичних платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріоритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платформах основні ідеї партій різних ідеологічних напрямів збігаються.

Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії ліберальні й навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демократії та використовували її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал-демократичні партії, які використовували "ліберальні" цінності. На сучасному етапі домінує тенденція до зближення політичних сил лівоцентристської, центристської, правоцентристської орієнтацій.

Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем: удосконалення державних і правових інституцій, соціально-економічна стратегія, духовно-культурна політика. Кожний із цих блоків можна розбити на вужчі. Наприклад, державні й правові інституції включають такі напрями, як визначення форми державного устрою і правління, діяльність адміністративно-виконавчих, представницьких і судових органів, військово-політичну доктрину, зовнішньоекономічну стратегію.

Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурними ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масові партії. Кадрові партії виникли на початку XX ст. на основі електоральних комісій "у низах" та парламентських груп "у верхах". Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно підчас передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко Ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності та лояльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного І фашистського типів — суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що забезпечує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противниками. Класифікація М. Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадрових і масових партій.

Ж. Шарло доповнив типологізацію М. Дюверже третім типом — партіями виборців. Цей тип партій, з одного боку, характеризується виборчим прагматизмом, але не створює мережі організованих прихильників на зразок кадрових партій, а з іншого — має централізовану масову організацію, проте не вимагає від своїх членів постійної участі у партійному житті. Такими є сучасні партії центристського спрямування.

За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні.

Перший організаційний тип характеризується суворо фіксованим членством, чітко окресленою централізованою владою, відокремленістю апарату від рядових членів партії. Такі партії після війни у Франції, Німеччині, Італії почали втрачати підтримку громадськості. Нині в країнах Заходу централізованими є партії лівої ідеологічної орієнтації, а в посткомуністичних країнах — ліві, правоцентристські та праві партії.

Багатьом консервативним і ліберальним партіям Заходу властивий децентралізований організаційний принцип. Найбільш яскраво ця структура виражена у партії зелених.

Фракційність чітко простежується у ліберально-демократичній партії Японії, яка перебуває при владі від 40-х років XX ст. Кожна фракція має організаційну автономію при координації загальнопартійного керівництва і конкурує з іншими. Фракційність характерна і для соціалістичної партії Франції.

За методами і засобами діяльності партії поділяються на авангардні та парламентські. Авангардні партії, які висували претензії на керівництво всім народом, вдавалися до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Часто діяльність цих партій межує з порушенням законів. Хоча відкрито у правових державах вони не афішують своїх дій. Тип партій, які відзначаються ультрарадикалізмом і екстремізмом, найбільш поширений серед ультралівих і ультраправих.

Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не виходять за межі правового поля.

Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспекти. За юридичним статусом партії бувають легальні та нелегальні; за географічною поширеністю і густотою організації — регіональні, що діють у певному регіоні; національні, діяльність яких поширюється на всю територію держави; наднаціональні, що мають розвинені міжнародні структури. Владний статус передбачає представництво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості.

Що стосується соціальної основи й електорату, то до середини XX ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загальнонародні партії, за термінологією західних політологів, "партії для всіх".

Дж. Сарторі доводить, що партія не репрезентує, а відображає соціальну групу, тобто соціальним складом вона дуже близька до ціннісних орієнтацій тих, хто голосує за цю партію. Скажімо, якщо в партії переважають підприємці, то, очевидно, вона користуватиметься здебільшого підтримкою тих виборців, які поділяють психологію та ідеологію підприємництва. Проте саме цей момент дає змогу партії якоюсь мірою (залежно від рівня політичної культури) відстоювати інтереси власного електорату. Це досить виразно простежується у посткомуністичних країнах.

Важливою проблемою є правова інституціоналізація партії, тобто законодавче оформлення і регламентування її діяльності. Уперше правове санкціонування партій здійснено в конституціях Чехословаччини (1 жовтня 1920 р.) та Австрії (29 червня 1920 р.).

Законодавче регулювання партійної діяльності в різних країнах здійснюється по-різному. У цьому зв'язку їх можна поділити на три групи:

  • 1) країни, де порядок утворення партії взагалі не регулюється законом, оскільки це — приватна справа громадян (Велика Британія);
  • 2) країни, законодавство яких не вимагало формальної реєстрації партії, хоч вона може набути юридичного статусу лише у випадку представлення визначених документів у компетентні органи (Австрія, ФРН);
  • 3) країни, правові системи яких передбачають обов'язкову реєстрацію (Україна, Росія).

Законодавство багатьох країн зобов'язує, щоб партії будувалися на демократичних принципах, регулярно оприлюднювали основні партійні документи, склад керівництва, відомості про джерела фінансування та використання коштів.

У більшості країн здійснюється державне фінансування партій для обмеження можливостей підкупу партійної еліти зацікавленими групами. Існують способи розподілу державних коштів: залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Італія, США) та від кількості мандатів у парламенті (Данія, Швеція, Фінляндія, Франція, Бразилія).

Практикується і змішаний спосіб (Велика Британія, Іспанія). Крім цього, у деяких країнах частина дотацій (у Бразилії —10%, Італії — 15 % від загальної суми) розподіляється порівну між усіма партіями в парламенті. В Австрії, Італії, Іспанії крім дотацій, отриманих відповідно до результатів голосування, виділяються спеціальні кошти для парламентських партійних фракцій.

Партійну систему треба розуміти як сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у певній політичній системі.

Типологія партій передбачає декілька варіантів:

  • 1) тритипова схема М. Дюверже, згідно з якою партійні системи поділяються на однопартійні, двопартійні та мультипартійні;
  • 2) тритипова система Б. Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі);
  • 3) семитипова схема Дж. Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована;
  • 4) типова система А. Лейпхарта, який поділяє партійні системи за способом утворення коаліцій на підставі їхнього ставлення до існуючих у суспільстві протиріч: лівоцентриська, правоцентристська, ліво-права, лівоцентристсько-права.

Класифікація Дж. Сарторі, на відміну від інших класифікацій, не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політичній системі партій, а й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на суспільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовувати у наукових дослідженнях як найдосконалішу.

Однопартійній системі властиве конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Італії та Німеччині, а також у колишньому Радянському Союзі. Нині вона існує в Китаї, Північній Кореї, на Кубі, в Іраку та деяких країнах Африки (Кенія, Сомалі, Лівія).

Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а також — наявністю декількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система існувала у соціалістичних країнах Східної Європи,

Система домінування передбачає довготривале (протягом декількох термінів парламентських виборів) керівництво державою однієї партії, яка має достатню парламентську більшість для формування уряду. Ця партійна система мала місце у Швеції, де у 1932—1976 рр. та у 1982—1991 рр. правила Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демократична партія від 1955—1994 рр. незмінно формувала уряд.

Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Велика Британія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великої Британії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних системах цих країн.

Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну.

У першому випадку уряд формується партією, що здобуває абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоч інші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формувала соціалістична партія, а зараз — консервативна.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами, як, наприклад, у ФРН, де від 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів та християнських демократів (СДПН і ХДС — ХСС), а зараз — соціал-демократів і зелених.

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представлення у парламенті згідно з результатами виборів, як, наприклад, у Швейцарії, Бельгії, Нідерландах.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала в різні роки у Франції, де роль партійного центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку республіки (ОПР), лівої опозиції — комуністи (ФКП), а правої — неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна роль належала християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції — комуністам (ІКП), правої — італійському соціальному рухові — національним правим силам (ІСР — НПС).

Атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливових, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму й авторитарної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до виборів на багатопартійній основі й частково збереглася у деяких із них (Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської Америки; існує багато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна влада перебуває у руках військової верхівки.

А. Лейпхарт на підставі аналізу партійного життя у 21 країні світу виділив сім типів суперечностей, за якими можна типологізувати партійні системи: 1) соціально-економічні, які стосуються визначення партійних пріоритетів щодо державної чи приватної власності, сильної чи слабкої ролі уряду в економічному регулюванні, підтримки чи опозиції щодо перерозподілу суспільного продукту від багатих до бідних, розширення чи зменшення соціальної допомоги; 2) релігійні — ставлення до релігійних організацій і релігійних цінностей (Ізраїль, Японія, Австралія); 3) культурно-етнічні — відстоювання тих чи інших етнічних груп (Бельгія, Канада, Швейцарія, Швеція, Фінляндія); 4) між містом і селом — репрезентації інтересів сільського або міського населення (наприклад, Швейцарська народна партія — партія, яка виражає здебільшого інтереси сільських верств населення); 5) щодо підтримки режиму — опозиції або захисту існуючого режиму (мало місце у 1945— 1980 рр. у тих країнах, де діяли комуністичні партії, — Франції, Італії, Японії); 6) у міжнародній політиці — ставлення до процесів інтеграції і глобалізації; 7) індустріальні та постіндустріальні — ставлення до традиційних цінностей епохи індустріалізму і постіндустріальних цінностей — партисипітарної демократії (демократії участі) та інвероументалізму (якості життя та навколишнього середовища).

Урахування цих аспектів дало б змогу порівняти концептуальну модель партії з фактичною інформацією про неї. Такий підхід на Заході відображений у проекті К. Джанді, котрий здійснив спробу побудувати універсальну модель партії, яка відображала б одночасно її ідеологію, організаційну структуру, соціальний склад, її відносини з владою, іншими партіями.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші