Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Спроби залучення козаків на службу до європейських та азійських монархів

Як уже згадувалося, з XVI ст. козаків неодноразово залучала місцева адміністрація Литовсько-польської держави для оборони кордонів, а також для каральних походів проти загрози з півдня. З одного боку, прикордонні старости потребували козацької збройної сили для реалізації цих заходів, з іншого — самі козацькі загони шукали, до кого б стати на службу. Козаки сприймали себе як людей, що живуть з походів та "здобувають хліб щоденний зброєю". Однак в уряду Речі Посполитої регулярно не вистачало коштів навіть для такого невибагливого війська як козаки.

Воєнні дії, пов'язані з обороною кордонів, були шляхетними за своєю суттю, однак не надто оплачуваними. І тут ішлося не лише про банальну жагу до грошей — треба було подбати про закупівлю зброї (особливо гармат), про старих, калік, козацьких вдів та сиріт. Для цього козакам доводилося шукати інші шляхи до заробітку. Самостійні походи, передусім морські, частково задовольняли потреби козацтва, однак військова і здобичницька діяльність без згоди уряду часто могла бути потрактована як елементарний розбій чи грабіжництво. З правового погляду, значно коректніше було стати на службу до котрогось із монархів, який готовий був платити достатньо коштів, і служити йому як наймане військо. Попри періодичні сумніви у лояльності козацтва до Речі Посполитої, польський уряд ставився загалом поблажливо до таких випадків, коли козаки наймалися до сусідніх володарів. Ці акції уряд часто трактував як менше зло — для нього це була нагода позбутися надлишку козацької енергії та спрямувати її назовні.

Однією з перших країн, якій козацтво запропонувало свої військові послуги, стала Московія. Як уже згадувалося, ще Д. Вишневецький наймався на службу до московського царя. Після спільного козацько-московського наступу на Крим наприкінці 50-х років XVI ст. настав кількарічний період затишшя у союзних відносинах з Москвою через участь козаків у Лівонській війні. Але після завершення першого етапу війни на початку 70-х років козацький гетьман Богдан Ружинський (виходець з князівського волинського роду), подібно до Д. Вищ- невсцького, підтримував тісні відносини з царським урядом. Незважаючи на те, що козаки кілька років активно воювали проти Москви в Лівонській війні, цар узимку 1575—1576 рр. прислав козакам подарунки і обіцяв допомогу, якщо козаки підуть навесні на Козлов.

Б. Ружинський справді організував 1576 р. напад, який мав яскраво диверсійний характер — його метою було змусити татар повернути з походу на московські землі. Однак замість іти на Козлов, козаки вирушили на татарські замки в нижній течії Дніпра. В цій кампанії, спільно з українськими козаками, ймовірно, брали участь також севрюки*28 та донські козаки. Для Б. Ружинського похід на дніпровські фортеці закінчився трагічно — під час підкладання міни під укріплення Ісламкермену (Аслан-городку) він загинув. Однак враження на татар справили — замок був зруйнований, хан забрав звідти артилерію та поскаржився на козаків польському королю С. Баторію.

*28: {Севрюки — мешканці Сіверської землі в XIV—XVI ст.}

Наступник Б. Ружинського на гетьманстві — Яків Шах — також продовжував підтримувати стосунки з Москвою, і відомо, що козаки восени 1576 р. отримували від царя гроші та провіант. Але з наступного року відбувається згортання козацько- московських відносин через активізацію дій на півночі (відновлення Лівонської війни). Однак менш масштабна співпраця таки відбувалася — український отаман Михайло Черкащанин перейшов на Дон, де виконував завдання московського уряду. Фактично, це був час, коли українське козацтво відігравало важливу роль у формуванні донського. Надалі московський уряд підтримував відносини з козацькими ватажками Яном Ори- шовським, Михайлом Ружинським, його братом Кириком тощо. Отримуючи гроші з Москви, козаки все інтенсивніше нападали на татарські та турецькі поселення. Смерть короля С. Баторія викликала сплеск ще більшої військової активності козаків.

У другій половині 80-х років XVI ст., після резонансного зруйнування Бендер, козацтвом зацікавилися у Ватикані. Папський нунцій у Польщі А. Болоньєтті заступився за одного з провідників козаччини перед королем, а його секретар Ка- роль Гамберіні зблизився з козацьким ватажком ("капітаном")

Я. Оришовським і провів із ним переговори про можливість участі козацтва у боротьбі проти Туреччини. К. Гамберіні зробив висновок, що можна зібрати 14—15 тис. добре вишколених козаків. Розробляли два варіанти дій — розгром Криму як союзника турків і постачальника невільників на турецькі галери, або ж прямий виступ проти Туреччини. Щодо другого варіанту, то Я. Оришовський наголошував, що поширена думка про військову могутність Османської імперії є явно перебільшеною, а, крім того, турки зайняті війною з Персією. За розрахунками гетьмана, до Стамбула козаки можуть дійти за 20 днів, тим паче, що в столиці немає великого війська, а союзниками можуть стати численні християнські невільники, що утримувалися в місті. Для справи було потрібно, на його думку, 25—ЗО тис. дукатів, і то лише для підготовки походу (закупівля зброї та припасів), а не як платня — козаки погоджувалися воювати безкоштовно.

Про такі задуми Я. Оришовський повідомив свого родича дипломата Криштофа Дзєржка, котрий добре знався в турецьких справах. Останній зустрівся з К. Гамберіні, однак вирішив, що перш ніж звертатися до Ватикану, варто порозумітися з Венецією, котра була дуже зацікавлена у боротьбі проти Туреччини (на цей час Венеція втратила Кіпр і подальші її перспективи у Східному Середземномор'ї вимальовувалися досить песимістично). К. Дзєржек склав для Риму та Венеції італійською мовою меморіал про минулу діяльність козаків і можливості застосування їхньої збройної сили в антитурецькій боротьбі. Правда, за його підрахунками, можна було зібрати лише до 10 тис. козаків, однак він високо охарактеризував бойові якості цього війська і для прикладу описав молдавські кампанії та зруйнування Бендер. На його думку, козакам потрібні були лише кошти і папська хоругва зі зображенням розп'яття.

Схоже, що К. Дзєржек сам планував узяти активну участь у цій акції, оскільки виявляв готовність прибути до союзників особисто для підтвердження вказаного в меморіалі та розроблення подальшого плану дій. Але К. Гамберіні зміг виїхати з Польщі щойно 1585 р. і, коли йому вдалося увійти в контакт з венеційським сенатором Єронімом Ліппомано, то виявилося, що такі ідеї спізнилися на кілька місяців — Венеція уклала договір

з Туреччиною і в той момент жадала з нею миру значно більше, ніж війни. Тоді К. Гамберіні звернувся до кардинала Марцел- ло, котрий передав відповідні відомості до Папи Сикста V, але справа чомусь на цьому й зупинилася — можливо, Ватикан насторожило те, що козаки домовлялися про війну в обхід дозволу короля.

Але невдовзі козаками в Західній Європі зацікавилися знову — під час назрівання конфлікту між Річчю Посполитою й Османською імперією 1590 р. Цього разу ініціативу виявила Австрія. Річ у тім, що вже 1568 р. Австрія сплачувала султанові щорічний "почесний дар", але австрійські політики розуміли, що мир є тимчасовим і за першої ж сприятливої нагоди турки продовжать свій наступ. І справді, на початку 90-х років XVI ст. в турецьких урядових колах почали готуватися до масштабного наступу на австрійські землі. В таких умовах цісарський уряд почав активно шукати союзників, однак виявилося, що західноєвропейські країни готові надати лише фінансову, та й то незначну допомогу. Тоді австрійський двір намагався заручитися підтримкою Московії, Польщі, Семигоррддя та Волоських князівств. Під час цих дипломатичних заходів австрійці детальніше довідалися про козаків.

На початку 1593 р. до австрійського уряду звернувся якийсь козацький посланець (ймовірно, хтось із козацько-шляхетських авантюристів), який заявив про готовність прийти в Угорщину і розпочати війну проти турків. Австрійці спочатку вирішили не діяти наосліп і відмовили йому, але, про всяк випадок, доручили своєму послу в Москві Вакеру розпитати в царського уряду, чи не заперечував би він проти залучення козаків до антитурецької боротьби. Ймовірно, звернення до царя, а не до польського короля, пояснювалося недостатньою обізнаністю австрійців у східноєвропейських справах. Москва, зрештою, слушно відповіла, що до козаків не має жодного відношення.

Тоді цісарський уряд знову доручив Вакеру довідатися більше про козаків — цього разу в Польщі, однак наразі таємно, щоб не викликати спротиву в тих польських колах, які були рішуче налаштовані проти війни з Туреччиною. Після цього, з розпорядження Януша Острозького, білоцерківський староста князь Курцевич узявся заохочувати козаків стати на службу до цісаря. Від козаків зголосився Станіслав Хлопіцький, котрий виїхав у Прагу, де на цісарському дворі заявив, що є посланцем від Низового козацтва, яке готове в кількості 8—10 тис. вояків виступити проти татар, що готують похід на Угорщину.

Австрійці вирішили не чекати на відповідь з Польщі і прийняли С. Хлопіцького на службу, привівши його до присяги і видавши цісарську хоругву, труби та лист із закликом до війни проти турків. Окремо був висланий Еріх Лясота з коштами, котрому було доручено детальніше порозумітися з козаками. Подорож послів з Австрії розтягнулася на кілька місяців і, доки вони ще не прибули, козаки вирішили продемонструвати свої можливості — ще в грудні 1593 р. загони Григорія Лободи напали на турецькі міста на Дунаї, зокрема на Джурдже- во (Юргіїв, тепер — Джурджу в Румунії), звідки щасливо і з великою здобиччю відійшли (мотиви цього далекого походу не до кінця зрозумілі, оскільки козаки офіційно не зізнавалися у своїй участі в цій акції). У березні 1594 р., коли нарешті надійшла грамота від цісаря Рудольфа II, вислана наперед С. Хлопіцьким, Г. Лобода здійснив морський похід на Білгород. У травні козаки під проводом Б. Микошинського намагалися зупинити на Дніпровському лимані татар, які планували через Молдавію піти походом в Угорщину (це мало відбутися відповідно до обіцянок С. Хлопіцького), однак орда виявилася завеликою і втримати її не вдалося.

Поряд із заходами австрійської дипломатії, активізувалася діяльність Ватикану — Папа КлиментУПІ восени 1593 р. доручив своєму нунцію — хорватському священику Олександрові Комуловичу (Комулею) — справу організації антитурецької ліги, і серед іншого, він мав увійти у зносини з козацтвом. З цією метою йому були видані дві булли — для гетьмана і для козаків, а також 12 тис. дукатів завдатку для початку бойових дій. Однак маршрут О. Комуловича був складений непродумано — він зустрівся з архієпископом Яном Дмитром Соліковсь- ким, далі з Янушем Острозьким, а до запорожців, які в той час перебували біля гирла Дніпра, він так і не потрапив, з огляду на страх перед татарами. Тоді О. Комулович пішов на контакт із козаками Северина Наливайка (козацького ватажка, котрий певний час стояв осторонь від запорожців), якому було запропоновано розпочати спільно з Молдавією війну проти Туреччини. Але молдавський господар відмовився від спілки з козаками, розуміючи весь ризик перебування козаків у Молдавії. Тоді папський представник передав привезені гроші снятинському старості Миколаю Язловецькому (котрий формально мав бути зверхником козаччини відповідно до рішення сейму 1590 р.) і доручив організувати або піти на татарські землі, або напасти на орду, котра повертатиметься з угорського походу.

Тим часом, у червні 1594 р. на Січ прибув Еріх Лясота, який привіз 8 тис. дукатів і просив, щоб козаки вирушили на Молдавію навздогін за татарами, яких вони упустили. Сума козаків не задовольнила, і до того ж вони вимагали формальної угоди про службу з річною платнею, а замість цього запропонували вирушити човнами на турецькі міста Кілію та Бабадаг. Попри певні протиріччя між Е. Лясотою і запорожцями, важливим було те, що Австрійська імперія звернулася до козаків як до незалежного актора на міжнародній арені — безпосередньо і в обхід польського уряду.

Натомість на вимогу Е. Лясоти піти на Молдавію зголосився С. Наливайко, котрий від осені попереднього року шукав когось, хто б найняв його на військову службу. Наприкінці липня С. Наливайко з чотирма тисячами козаків вирушив у похід на Молдавію, напав на Бендери і зруйнував їхні околиці, забравши велику здобич. Але при поверненні їх наздогнав молдавський господар Аарон Тиран та спільно з турецьким і татарськими загонами відбив здобич, а самі козаки зазнали значних утрат. Однак уже в жовтні С. Наливайко спільно з Г. Лободою, маючи зі собою дві хоругви від Рудольфа II, організували ще більший похід на Молдавію. Цього разу козаки розбили молдавське військо під Сороками і спалили Ясси. Господар утік до Валахії.

Це вплинуло на Аарона Тирана, котрий, порозумівшись з валахами Михая Хороброго та семигородцями Сигізмунда Ба- торія, став на бік австрійського цісаря. Для прийняття від господаря присяги на вірність Рудольфу II був посланий козацький сотник Демкович. На початку 1595 р. Аарон та С. Наливайко спільно з валаськими та семигородськими військами розгорнули активні бойові дії проти турків — штурмували Бендери, Білгород та Кілію, Браїлу та Ізмаїл, спалили місто Ісакчі на Дністрі. Частина козаків діяла навіть на території Болгарії, де об'єднала свої зусилля з болгарськими повстанцями. Однак, як повідомляв С. Наливайко, коалііцї дуже шкодили незгоди між волохами та семигородцями. Надалі майже на ціле десятиліття частина козацьких загонів залишилася в нижньому Подунав'ї, діючи в складі військ Михая Хороброго.

Однак не досягнувши серйозних результатів у складі коаліції, козаки повернулися в Україну і розійшлися відповідно до своїх потреб. Частина пішла на Дніпро, а С. Наливайко, отримавши запрошення від Рудольфа II, вирушив до Угорщини, де до середини вересня воював у складі австрійських військ.

Формування антитурецької коаліції, до якої увійшли три турецьких васали, стривожило Стамбул. Польські урядові кола побоювалися наступу турків на Річ Посполиту та наказали козакам стерегти південний кордон від татар. Однак козаки, які відчули свою важливість і здобули впевненість у власних силах, відмовилися виконувати наказ, і на власний розсуд, пішли знову на Бендери (що аж ніяк не було в польських інтересах, а навпаки, могло пришвидшити турецьку агресію). Лише дипломатична хитрість Яна Замойського нейтралізувала ворожість Стамбула — компроміс був досягнутий через "молдавську карту" — господарем поляки поставили пропольсько- го Єремія Могилу, котрий влаштовував і турків.

Підтримка з боку австрійського цісаря та папського престолу лише переконала козаків у тому, що вони є могутньою і достатньо незалежною силою в регіоні. У зініційованому австрійцями антитурецькому виступі були зібрані практично всі можливі козацькі сили, ще ніколи до того часу не збиралося таке велике козацьке військо. Запорожці явно почали поводитися незалежно стосовно польського уряду, котрий відтоді задався ціллю привести свавільних козаків до послуху. Врешті це спричинило чергове протистояння з урядом, яке завершилося розгромом на р. Солониці.

Але амбіції козацтва у той час зросли настільки, що воно досить швидко оговталося від поразки і з новою силою заявило про себе на міжнародній арені. Про процеси, які відбувалися в козацькій свідомості того часу, свідчать відомості про те, що політична програма С. Наливайка, котрий очолював повстання 1594—1596 рр., могла містити певні претензії на незалежність. Принаймні його у цьому підозрював польський уряд. Зрештою,

легенда про страту С. Наливайка згадує про покладення йому на голову розпеченої корони, а польський мемуарист Пшонка повідомляв про те, що козацький ватажок буцімто наказував називати себе "царем Наливаєм". Хоч ці повідомлення є неправдивими і злостивими, однак вони свідчать про поширення незалежницьких настроїв серед козацтва.

Однак козаками як силою, здатною протистояти туркам, цікавилися не лише в Європі, а й в Азії — через понад два десятки років після місії Б. Лясоти, інтерес до запорожців виявив перський шах Аббас. Ініціатором козацько-перського зближення став італійський мандрівник і поет П'єтро делла Балле (1586—1652), котрий розробляв ідею створення Козацької республіки на турецькій території з центром у Трапезунді. Він добре вивчив відомості про козаків і дійшов висновку, що їхнє зближення з персами добре послугувало б справі антиту- рецької боротьби. Саме у той час, коли П. делла Валле перебував у Персії, козаки порозумілися з грузинськими князівствами (достеменно невідомо, з Гурією, чи Менгрелією), і останні запропонували козакам налагодити контакти з Персією.

Відповідно до цих домовленостей, до шаха вирушило посольство на чолі з козаком Стефаном. По дорозі його прийняв князь Імеретії Юрій III (1604—1639), який затримав при собі основну частину посольства, а до Персії відпустив лише одного Стефана. Надалі виявилося, що за теплим прийомом князя Імеретії чаївся підступ — козаки були видані в руки турків і ув'язнені. Натомість Стефан прибув до Ферахабаду, де в березні 1618 р. зустрівся з П. делла Валле. Зустріч відбувалася в дуже теплій атмосфері й італієць заопікувався самотнім козацьким послом, який, до того ж, не знав жодної мови, якою б міг порозумітися з персами. Шах Аббас зацікавився планами П. делла Валле та пропозицією Стефана, щоб козаки стали на службу Персії. Шах був зацікавлений у тому, щоб торгувати шовком з Європою не через володіння Османської імперії, а коротшим і безпечнішим шляхом. І тут у пригоді мала б стати Трапезундська республіка козаків. Досить швидко про це перський посол повідомив польського короля, і від імені шаха просив дати десять тисяч козаків, обіцяючи надати їм добре розташування й укріпити їхні позиції фортецями. Польський уряд, побоюючись конфлікту з Туреччиною, вирішив не відправляти козаків до шаха.

У травні 1618 р. Стефан, щедро обдарований Аббасом, був відправлений додому і просив вислати наступне посольство, в якому були б знавці східних мов, аби можна було спільно розробити детальний план дій. Але, довідавшись про підступний вчинок князя Імеретії, шах наказав завернути Стефана назад до Персії і затримати його там надовше. Згодом, коли персько-турецькі відносини змінилися на краще, Аббас навіть слухати не хотів про організацію козацько-перської боротьби проти турків. Крім того, до Ісфагану прибуло ще 8 козаків, яким удалося втекти з турецького ув'язнення. Шах прийняв їх прохолодно і не давав нічого на прожиття, як і самому Сте- фанові. Тоді європейці, що перебували в Персії, заопікувалися ними і навіть розробляли план, як таємно переправити козаків через Індію до якоїсь християнської країни. Так був втрачений шанс для амбітної ідеї створення козацької колонії на турецьких землях. Через кілька років шах Аббас усе ж повернувся до цих планів — 1624 р. через кримського калгу Шагін-Гірея він намагався схилити польського короля до спільного виступу проти Туреччини, але момент був уже невідповідний. Натомість, відомо, що якісь загони козаків за посередництвом Шагін-Гірея таки вступили до лав перського війська.

Наступна спроба залучити козацький фактор для вирішення своїх зовнішньополітичних і воєнних планів була здійснена під час Тридцятилітньої війни. Вже через рік після її початку імператор Фердинанд II Габсбург, який потребував дієвого війська проти гусарів семигородського князя Габора Бетлена, звернувся по допомогу до польського короля Сигізмунда. Останній не був готовий втягувати Польщу в війну і вирішив обмежитися висланням козацьких загонів як найманців для імператора (короля це влаштовувало — з'явилася нагода позбутися лісовчиків і козаків, які залишилися без справи після завершення московської кампанії). Процес набору козаків на службу пришвидшився, коли семигородські війська підійшли до Відня. Тоді граф Юрій Гомоннаї-Другета, котрому була доручена ця справа, поспішно навербував 6 тис. козаків П. Сагайдачного. Для семигородців це виявилося несподіванкою — вони не вірили, що вдасться так швидко перекинути козацькі сили на допомогу австрійцям і не подбали про перекриття карпатських перевалів.

Тож уже наприкінці жовтня 1619 р. козаки перейшли через Карпати. Діяли вони скоординовано з лісовчиками, маючи спільне з ними командування. 23 листопада 1619 р. відбулася битва під Гуменним (Пряшівщина), в якій лісовчики та козаки під командуванням Валентина Рогавського розбили переважаючі сили семигородського воєначальника Юрія Ракоці. Це, фактично, врятувало Відень, оскільки після поразки Юрія Ракоці, Габор Бетлен мусив зняти облогу з міста.

Після перемоги військо розійшлося по території Словаччини, де взялося грабувати місцеве населення. Згодом у ньому виникли суперечки щодо того, що робити і куди йти далі. Залишатися у Словаччині було небезпечно — загони козаків і лісовчиків не були до цього підготовлені. Як наслідок, у грудні 1619 р. перемогла партія, що виступала за повернення на батьківщину.

Однак наймані загони, котрі повернулися на територію Речі Посполитої, були прийняті прохолодно і не отримали жодної платні, а тому далі вирушили у вир Тридцятилітньої війни. На початку лютого 1620 р. в Чехії згадується 800 козаків, які, ймовірно, перебували під командуванням полковника Станіслава Іваницького і діяли в інтересах Габсбургів. Чеський король Фрідріх V протестував проти їхньої присутності на території Моравії та намагався чинити збройний опір, який виявився малоефективним з огляду на мобільність козацьких загонів.

Козаки також брали участь у битві під Білою Горою 8 листопада 1620 р., де відіграли важливу роль у перемозі імператорських військ. На час цієї битви, на службі у Фердинанда II перебувало близько 11 тис. осіб. Серед них був і сотник Тарас Трясило, майбутній гетьман, який тоді командував групою козаків чисельністю до 5 тис. Але згодом лісовчиків і козаків було закликано назад до Речі Посполитої, з огляду на поразку коронного війська в битві під Цецорою (фактично, завдяки залученню цих найманців став можливим реванш Польщі під Хотином 1621 р.). Однак навіть тоді не всі козаки покинули Австрію — частина з них разом з хорватськими гренцерами приєдналася до війська Католицької ліги. В 1622—1623 рр. до послуг австрійській владі зголосилися лише лісовчики — без козаків, але через свою жорстоку та грабіжницьку поведінку лісовчики потрапили в немилість польського уряду, котрий спробував їх розпустити. Частина з них подалася на службу до баварського герцога Максиміліана, а частина влилася до лав запорожців.

Козацький спосіб ведення бойових дій помітно вплинув на військове мистецтво європейських країн. Під час протистояння шведської армії та військ Альбрехта фон Валленштайна, зросло значення маневрових загонів. А. фон Валленштайн високо цінував козаків, і з кінця 1630 р. збереглися відомості, що він звернувся до польського уряду з проханням надати 10 тис. козаків. Уже влітку 1631р. калуський староста збирався з трьома тисячами козаків і тисячею гусарів іти на допомогу австрійському імператору ФердинандуІІ у боротьбі проти Швеції. Згодом, 1635 р., козаки (переважно запорозькі) далі перебували на службі у цього імператора, але їхні дії тоді були спрямовані вже проти Франції.

Стокгольм урахував те, що козацькі загони мали бути використані проти шведів. Тому він намагався порозумітися з козаками і взагалі з православною опозицією в Речі Посполитій. Початково його метою було завдати якомога більше клопотів польському урядові як союзнику Габсбургів. Розглядалися такі варіанти — спровокувати війну Польщі з Московією або Туреччиною, підняти всередині країни повстання або й утворити незалежну козацьку республіку. Однак у ситуації, коли йшлося про наймання козаків проти шведів, Стокгольм інтенсифікував свої зусилля. Шведський король Густав II Адольф (1611— 1632) надіслав до козаків таємне посольство, яке їхало до України через Москву та прибуло в товаристві царського агента Григорія Гладкого (Путивльця). Посланці мали випитати в православного духовенства, як вийти на контакт з нереєстровими козаками (тобто вороже налаштованими щодо польського уряду). Але чомусь трапилося так, що вони натрапили власне на реєстрове військо під проводом Івана Кулаги-Петра- жицького.

Посольство привезло лист, який, однак, не вміщував суттєвих деталей, а був лише спробою зав'язати відносини між Швецією і козаками. Лист був написаний 25 червня 1631 р.

у Ризі французом Яковом Русселем, таємним радником шведського короля*29. Лист доставили два французьких офіцери. В листі Руссель заохочував козацьке військо ввійти у безпосередні відносини зі шведським королем як великим прихильником грецької віри і ворогом єзуїтів. За його словами, шведському королю порадили звернутися до козаків патріархи, особливо константинопольський — Кирило Лукаріс (1621— 1638). Лояльні реєстровці вирішили видати послів С. Конєц- польському*30, а той відправив їх до Варшави. Однак польський уряд демонстративно відіслав послів до Швеції — на сором шведській дипломатії.

*29: { Яків Руссель (Розеллій) був французьким гугенотом, дипломатом-добровольцем, який займався польськими, українськими та московськими справами, певний час виконував доручення семигородського князя Габора Бетлена при шведському королю, а далі перейшов на службу Густава П Адольфа, готуючи його кандидатуру на польський трон у разі смерті Сигізмунда.}

*30: { За легендою, козаки хотіли напоїти їх горілкою, але коли посли відмовилися, то вирішили мнапоїти їх водою" — втопити, називаючи їх зрадниками, але врешті передумали і відправили до коронного гетьмана.}

Висилаючи загони на службу до європейських монархів, утягнутих у Тридцятилітню війну, козаки продовжували періодично пропонувати свої послуги московському царю. Ця практика набула такого поширення, що під час укладення Поляновського мирного договору між Річчю Посполитою та Московією 1634 р., поляки, хоч це може видаватися нонсенсом, з погляду польських інтересів, зажадали, щоб у трактат було внесено пункти про щорічну платню козакам від царя, як це було раніше (і козаки мали на доказ цього відповідну грамоту). Напевно, це відбулося на вимогу козаків, які брали участь у війні. Московські посли заявили, що цієї справи ближче не знають, але вважають, що козаки отримували гроші від Москви лише тоді, коли служили царю (і далі в таких випадках будуть отримувати).

Як бачимо, служба царю нейтрально, а інколи навіть позитивно, сприймалася польським урядом, який, однак, пильнував, щоб зближення між козаками та Московією не було надмірним. І тут варто згадати кілька випадків, які виходили за межі звичайної служби козаків. По-перше, ще під час козацького повстання 1591—1593 рр., Олександр Вишневецький

звинувачував Криштофа Косинського у тому, що останній планує передати Московії усі прикордонні території. Москва справді мала відносини з К. Косинським — навесні 1593 р. йому була відправлена царська грамота з дорученням пильнувати разом із донськими козаками за кримськими татарами для Москви. Натомість, згадка Вишневецького про те, що "князь московський писав себе вже царем запорозьким, черкаським і низовським", імовірно, потрактована помилково, оскільки тоді в царському титулі могло йтися про "черкеські землі" (кавказьких черкесів) і "низовські" (йдеться про Волзький Низ). Попри урядові підозри, козаки не переставали отримувати московських грошей і навіть після поразки повстання 1594—1596 рр.

Натомість у середині 20-х років XVII ст. відносини українського духовенства та козаків із Москвою активізувалися настільки, що польському уряду справді було чого хвилювалися. У серпні 1624 р. під час загострення козацько-польських відносин митрополит Іов написав листи до московського царя, його батька, патріарха та керівника московської дипломатії дяка Івана Тарасовича Грамотіна. Митрополит Іов рекомендував їм свого посла Ісакія Борисковича (номінального луцького владику) і просив, щоб Ісакія як надійну людину допустили до особистого побачення з царем. Аудієнція у царя відбулася щойно в січні 1625 р. Крім того, на зустрічі з боярами, князем Черкаським і дяком І. Грамотіним І. Борискович переказав їм секретне доручення, передане йому митрополитом. Автентичний текст митрополичої заяви не зберігся, але ймовірно, митрополит указував на утиски православ'я від поляків і на можливість польського походу на Україну, висловлював побоювання, що козаки своїми зусиллями не зможуть обронити України від польського війська, а тому просив прийняти Україну та військо козацьке "під свою руку", пробачивши козакам їхні давнішні пустошення Московщини.

Бояри зауважили, що між українцями немає одностайності та геть не всі думають так, як митрополит. До того ж, дивним їм видалося прохання захистити від поляків козаків, якщо останні взагалі вибираються у морський похід проти турків. Поза тим, послу від митрополита повідомили, що давніші провини козаків пробачаються, але на майбутнє козаки повинні служити царю. У разі релігійних утисків, нехай українці повідомляють Москву, а там уже подумають, як зарадити в такій ситуації. І. Борсикович і його супутник протосинкел Памво Беринда були багато обдаровані та відправлені в Україну. Відтак, не встигло ще повернутися від царя посольство митрополита Іова, як на початку січня 1625 р. до Москви вирушила нова делегація, цього разу уже зі Запорожжя, — у справі Олександра Яхії*31, якого супроводжували козаки Іван Гиря й Івашко Мартинович. Однак у ньому вже не згадувалося прохання підданства України, а йшлося лише про організацію антитурецької коаліції. Проблема ж підданства України виходила, мабуть, з ініціативи духовенства, та спостереження московських бояр були правильними — далеко не все суспільство жило схожими настроями. Інша річ, що ініціатор цих посольств Іов Борецький мав чималий вплив на козацтво (насправді значно більший, ніж він афішував це перед польським урядом).

*31: {Під час боротьби кримського хана Мсхмеда ІП Гірея у спілці а козака* ми проти Османської імперії на Україні з'явився авантюрист Олександр Яхія, котрий пропонував надати антитурецькій боротьбі більшого масштабу, залучивши до неї інші православні країни, передусім Московію. Яхією певний час опікувалися козаки та митрополит Іов, якому сподобалися його ідеї.}

На завершення огляду стосунків козаків з урядами інших держав, варто згадати про службу запорожців у лавах французької армії. Попри те, що 1635 р. частина козаків воювала проти французів на боці австрійського імператора, французький уряд зацікавився запорожцями і спробував їх найняти до себе на службу вже наступного 1636 р. Прийнято також уважати, що козаки перебували на французькій службі в середині 40-х років XVII ст. Хоча деякі дослідники висловлювали сумніви у правдивості такого твердження (як щодо перебування козаків узагалі на території Франції у той час, так і щодо окремих епізодів їхньої діяльності), можна навести в загальних рисах поширену версію перебігу тогочасних українсько-французьких відносин.

Відповідно до неї, 1644 р. французький посол у Польщі граф де Брежі порадив кардиналу Джуліо Мазаріні взяти на службу козаків і дав позитивну характеристику Б. Хмельницькому, котрий тоді був просто чигиринським сотником. Де Брежі провів з останнім переговори, які завершилися в березні 1645 р., після чого Б. Хмельницький, І. Сірко та Солтенко з Гданська вирушили морем до Франції. Там, у Фонтенбло, у квітні 1645 р. Б. Хмельницький домовився з французьким військовим командуванням про вступ 2600 козаків на службу до французького уряду. Восени того ж року запорожці прибули до Кале.

Козаки-найманці взяли участь у війні Франції проти Іспанії за Фландрію, під час якої відзначилися при облозі Дюнкерка1, який називали "ключем від Ла-Маншу". У цьому випадку козаки виступали як самостійна військова частина і разом із французькою армією брали участь в урочистому вступі до Дюнкерка. Чи брав участь у цій кампанії Б. Хмельницький, невідомо — існують згадки лише про полк І. Сірка. Здобуття Дюнкерка, до речі, на певний час знешкодило місцеву "піратську державку", котра, на замовлення іспанського уряду, докучала голландським та іншим мореплавцям. Незважаючи на успішну діяльність козацтва, французьке командування, очевидно, порушувало попередні домовленості, що викликало невдоволення запорожців. Частина з них була відправлена до Лотарингії, деякі загони перейшли до іспанців, а решта повернулася додому чи знову влилася до складу французької армії.

Аналізуючи зовнішню політику козацтва XVI — першої половини XVII ст., варто пам'ятати, що козацької держави як такої не існувало. Однак це не означало, що козацтво не могло мати зовнішньої політики. Недержавні актори в міжнародних відносинах, як це не дивно, не є винаходом кінця XX ст.

До усвідомлення козацтвом власної сили доклався певною мірою польський уряд, який проводив набір козаків на військову службу за певну платню, котру виплачував нерегулярно і недостатньо, чим, фактично, дозволяв козакам дбати про себе самостійно, а отже — діяти на власний розсуд, у тому числі щодо найближчих сусідів. Крім того, уряд сам неодноразово відрікався від впливу на козаччину перед володарями інших держав. Усе це сприяло формуванню незалежної позиції козацтва щодо питань міжнародного життя.

З козаками рахувалися як сусіди, так і більш віддалені країни, але здебільшого лише як із військовою силою, яку можна найняти, чи якої варто остерігатися. Про розбудову рівноправних двосторонніх відносин складно говорити — великі держави не могли опуститися до рівня офіційних контактів із козаччиною. Виняток — спроба Швеції встановити прямі відносини з запорожцями, та й то за умови проголошення незалежної козацької держави. Натомість простіше справа виглядала з напівнезалежними васальними державами — Кримським ханством, Молдавією чи Валахією (татари і козаки взагалі укладали повноцінні двосторонні угоди). Слава про збройну силу козаків ширилася як у Європі, так і в Азії, а розмах діяльності козацтва сягав від Франції та Іспанії на Заході до Ірану на Швденному Сході.

Рекомендована література

Баран О., Гаєцький /. Козаки в Тридцятилітній війні. — Рим, 1969. — Т. 1; 1983. — Т. 2.

Баран О. Козацько-перські взаємини в творах П'єтра делла Валле. — Вінніпег, 1985.

Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI — середині XVII ст. — К.; Запоріжжя, 1998.

Брехуненко В. Московська держава і козацько-татарський військовий союз 1624—1629 рр. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. — К., 2003.

Леп'явкоС. Великий Кордон Європи як фактор формування українського козацтва. — Запоріжжя, 2001.

Леп'явкоС. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561—1591 рр.). — Чернігів, 1999.

Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI—XVII ст. — К.: Україна, 1991.

Флоря Б. Запорожское казачество и Крым перед восстанием Б. Хмельницкого // Исследования по истории Украины и Белоруссии. — М., 1995. — Т. 1.

Флоря Б. Россия и походы запорожцев в Молдавию в 70-х годах XVI века // Карпато-Дунайские земли в середине века. — Кишинев, 1975.

10. Черкас Б. Україна в політичному протистоянні Великого князівства Литовського з Московською державою і Кримом у 20-х — 30-х роках XVI ст. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. — К., 2003.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>