Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Внутрішні та зовнішні проблеми розвитку

Здійснення трансформаційних реформ в економіці сприяло переходу країни до капіталістичного шляху розвитку. В Росії, як і в інших пострадянських країнах, такі радикальні зміни відбувалися без активного масового опору. Вона досить швидко стала капіталістичною країною. Правляча партійно-бюрократична еліта не сумнівалася, що залишиться при владі, і не виступала проти кардинальних соціально-економічних змін. У хаосі руйнування і послаблення державного управління економікою керівники підприємств, представники тіньової економіки і кримінального світу, які мали фінансові кошти, легко нею оволоділи. Населенню масово і беззастережно нав'язували думку стосовно неефективності державної власності та неможливості в умовах її переважання організувати високоефективне виробництво, що сприяло б значному зростанню життєвого рівня населення. Все це сприяло переходу країни до ринкової економіки без опору, але вкрай болісно для економіки і народу. Системна економічна криза поглиблювалася, її зумовили різні об'єктивні та суб'єктивні причини. До перших належать кардинальні зрушення, пов'язані зі зміною форм власності на засоби виробництва, державних і політичних інститутів, а до других — здійснення реформ поспіхом, без відповідної теоретичної, методичної та організаційної підготовки.

Одна з важливих причин полягала у неправильному виборі стратегічної лінії радикальних перетворень. Під впливом радників МВФ і МБРР замість зусиль на структурну перебудову промисловості, конверсії військово-промислового комплексу, збільшення випуску продукції, потрібної народному господарству і населенню країни загалом, головний акцент у реформах був зроблений на проведенні монетарної політики, спрямованої на зменшення грошової маси в обігу. Практично це передбачало лише здійснення заходів зі зниження темпів зростання агрегату М-2, тобто показника грошової маси. Справді, якщо у 1996 р. цей показник зріс за рік на 34 %, то у 1997 р. — на 30 %. Зменшились і темпи зростання інфляції — з 21,8 % у 1996 р. до 11 % у 1997 р.

Така політика уряду сприяла демонетизації економіки. В країні бракувало грошей, що призвело до бартеризації економіки і, відповідно, до послаблення державного фінансового контролю, розширення можливостей ухилення від податків і зменшення надходжень до бюджету. У результаті спостерігалися багатомісячні затримки виплат заробітної плати у бюджетній сфері.

З метою компенсації втрачених податкових надходжень уряд випускав державні короткотермінові зобов'язання (ДКЗ). Щоб прискорити їх реалізацію, встановлювались високі ставки дохідності. Надходження від реалізації державних цінних паперів були динамічним джерелом збільшення доходу федерального бюджету. Проте у 1998 р. частка витрат федерального бюджету з обслуговування державного боргу становила 27 % загальних витрат (500 млрд дол. США, у тому числі 130 млрд — зовнішній борг і 370 млрд — внутрішній). У цих умовах зростання бюджетного дефіциту фінансових ресурсів ще більше погіршила економічне становище війна у Чечні, яка розпочалася наприкінці 1994 р. і поглинула майже 1 % ВВП.

Брак цивілізованих ринкових умов економічного розвитку негативно вплинув на економіку країни. У 90-ті роки під контролем кримінальних угруповань перебувала не тільки сфера обігу, а й значною мірою сфера матеріального виробництва: промисловість, будівництво, транспорт та ін. Території країни, областей, районів, міст було поділено на зони впливу і контролю кримінальних груп, а багато підприємств, організацій стали власністю людей, які вийшли із середовища криміналітету. В країні поширилася корупція, що сприяло об'єднанню кримінальних структур із частиною чиновників, кредитною системою.

Вплив численних негативних чинників, у тому числі пов'язаних із реформами, відчувався у найважливіших економічних і соціальних показниках розвитку країни. У 90-ті роки XX ст. ВВП Росії знизився в 1,7—-1,8 разу; приблизно на стільки ж зменшились загальні обсяги промислового і сільськогосподарського виробництва. Удвічі скоротилось виробництво у галузі транспорту і зв'язку, втричі — обсяги будівництва та інвестицій в основний капітал. Протягом 1992— 1997 pp. реальні доходи населення знизились на 43 %, а частка населення з доходом нижче прожиткового мінімуму становила понад 25 % загальної чисельності.

Отже, соціальна ціна радикальних реформ та обсягів падіння економіки, які, ймовірно, могли бути значно меншими за іншого, не "шокового", варіанта їх здійснення — в Росії виявилась дуже високою. Досвід країн Центральної та Східної Європи, а також деяких держав СНД (Білорусі, Узбекистану) свідчить" що у більшості з них зменшення обсягів ВВП не виходило за межі 10—15 %.

Поглибленню економічної кризи в Росії сприяли і зовнішні чинники. Суттєве зниження на світових ринках з 1997 р. цін на енергоносії негативно вплинуло на торговельне сальдо країни. У 1998 р. експорт зменшився на 17 %, а імпорт збільшився на 20 %. Фінансування дефіциту бюджету переважно із зовнішніх джерел зумовило кризу в серпні 1998 р. У таких умовах уряд і Центральний банк прийняли низку недостатньо обґрунтованих рішень. 17 серпня 1998 р. ЦБ оголосив про розширення коридору обмінного курсу валюти, тобто практично про девальвацію рубля, мораторій на оплату банками валютних боргів перед іноземними кредиторами; про заморожування виплат за державними короткотерміновими зобов'язаннями.

Наслідками таких заходів були:

  • — вихід іноземних інвесторів з російського ринку цінних паперів і втрата бюджетом одного з важливих джерел доходу;
  • — важке фінансове становище банків, які вклали у державні цінні папери значні фінансові кошти своїх вкладників, що призвело до банківської кризи, яка у свою чергу паралізувала розрахунки між підприємствами, а також між ними і бюджетом, поглибивши проблему податкових надходжень до бюджету;
  • — скуповування банками доларів з метою відновлення втрачених ліквідних активів, що зумовило підвищений попит на них і збільшення цін на валюту. Центральний банк призупинив у зв'язку з цим підтримку курсу рубля на валютному ринку, припинив продаж доларів. Зі зростанням курсу долара ціни на споживчому ринку збільшились у три-чотири рази.

Усе це спричинило поглиблення загальної економічної та політичної кризи у країні, що призвело до зміни уряду, керівництва Центрального банку. Росія знову опинилась у ситуації першого етапу реформ.

Одна з головних посередницьких ланок між фінансовою сферою і реальною економікою — банківський сектор — перебуває в тій самій системі об'єктивних обмежень, що й уся економіка. Відношення активів банківської системи до ВВП у Росії у 2002 р. становило майже 30 %, тоді як у більшості провідних країн світу — 200—300 %, а в США для кредитних інститутів — 360 %. Зменшення грошової маси сприяло тому, що і після фінансової кризи 1998 р. монетизація економіки розміщувалася на рівні лише 16 % ВВП, тоді як у розвинутих країнах цей показник коливається в межах 50—100 % і навіть в інших державах з перехідною економікою становить 30—35 %.

Подібні відмінності, очевидно, свідчать про те, що російська банківська система під час виконання головних функцій з обслуговування і забезпечення економіки фінансовими ресурсами наштовхується на суттєві кількісні обмеження, які не дають їй змоги брати адекватну участь у розв'язанні сучасних проблем економіки країни.

Складність сучасного економічного розвитку Росії полягає і у виборі особливого шляху, адже вона — країна двох частин світу: займає схід Європи і північ Азії. В європейській частині проживає 78 % її населення, а в азіатській — 22 %, причому в Європі знаходиться 25 % території, а в Азії —75 %. У культурному значенні Росія — держава унікальна. Понад 85 % слов'ян (росіяни, українці, білоруси та ін.) близькі за культурою до християнського європейського світу, а майже 10 % населення (татари, башкири, буряти, калмики та ін.) пов'язані з ісламською і буддійською цивілізаціями Сходу. Про таку унікальну особливість зазначив ще видатний філософ М. Бердяєв, назвавши Росію "Великим Сходом-Заходом".

Найчастіше під "Заходом" розуміють економічно розвинуті держави Західної Європи і Північної Америки (США і Канаду). Інколи до них зараховують Японію, культура якої швидше належить до Сходу, але економічно і технологічно ця країна ближча до Заходу. Без сумніву, католицькі Ірландія та Італія, православна Греція і протестантська Скандинавія дуже різні, але ці держави належать до одного типу розвитку (і економічного, і культурного). їх єдність пов'язана великими політичними, військовими й економічними союзами: НАТО, ЄС, "Велика сімка" та ін.

На відміну від Заходу єдиного Сходу немає. Простий географічний поділ (Схід — це Азія, а Захід — Європа) мало про що свідчить. Мусульманський Схід (Пакистан, Афганістан, Єгипет та ін.), Індія, Китай, буддійські країни Південно-Східної Азії (Таїланд, Лаос, В'єтнам, Малайзія та ін.), католицькі Філіппіни відрізняються одне від одного не менше, а іноді навіть більше, ніж від країн Європи. Схід — поєднання різних економічних укладів, релігій та культур.

З'ясуємо, чим відрізняється Захід від Сходу: 1) на Заході вищий рівень економічного і технологічного розвитку; 2) культура Заходу ґрунтується головним чином на християнських цінностях (хоча це не означає, що всі жителі сповідують християнство), а культура Сходу сформувалась на основі ісламу, буддизму, індуїзму та ін. Окрім того, на думку вчених-соціологів, на Заході в характері людей переважають такі властивості, як індивідуалізм, особиста відповідальність й ініціатива, а на Сході — спільність, тобто колективна відповідальність. Отже, "Захід" і "Схід" — не стільки географічні, скільки економічні і насамперед культурні поняття.

З огляду на це в сучасному світі сформувалися два типи цивілізаційного розвитку: західний (техногенний) і східний (традиціоналістський). Перший базується на цінності інновацій, другий — на цінності звичаїв і традицій, які програмують напрям розвитку.

Двом типам цивілізаційного розвитку відповідають дві стратегії глобалізації. Стратегія країн, яким властивий техногенний тип розвитку, ґрунтується на пролонгації технологічної культури, властивої найрозвинутішим країнам, на весь світ (американський постіндустріалізм). Країни традиціоналістського типу цивілізаційного розвитку обирають стратегію, пов'язану з базисними змінами ціннісних орієнтирів (єдність істини і моралі).

На межі тисячоліть питання про те, який шлях обрати, знову стало одним із головних у суспільному житті країни. Починаючи з 1991 р., прихильники ринкових реформ і розвитку демократії намагаються вести Росію західним шляхом, не забуваючи при цьому і про її особливості. Проте невдачі та кризи, яких зазнала країна в цей період, посилили популярність і слов'янофільських, і євроазіатських ідей. Очевидно, загальноросійська багатовікова суперечка про вибір між Заходом і Сходом на початку XXI ст. поступово закінчується все-таки на користь Заходу. Росія, напевно, ставатиме все більше європейською постіндустріальною країною, зберігаючи унікальну багатонаціональну самобутність. Не менш важливим для її збереження є те, що нині країна стає економічним мостом між Заходом і Сходом. У Євразії розміщено два з трьох найбільших економічних регіонів планети, які не поступаються один одному за кількістю виробленої продукції, обсягом торгівлі та масштабами банківських операцій:

  • 1) Західна Європа з такими технологічно розвинутими країнами, як Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія;
  • 2) Південно-Східна Азія, у якій розташовані найбільш густонаселені держави — Китай, Індія, Філіппіни та Японія.

За активністю та обсягами господарської діяльності з цими регіонами можна порівняти тільки Північну Америку — третій район.

Між двома євроазіатськими регіонами є великий простір, що сповільнює торгівлю Заходу зі Сходом. Із середини 90-х років, коли Росія більше довіряла своїм сусідам, почалась підготовка до перетворення Транссибірської та Байкало-Амурської магістралей на євроазіатський транспортний коридор.

Через Росію проходить най коротший морський шлях між Атлантичним і Тихим океанами. Нині цим освоєним Північним морським шляхом переправляють і російські, й іноземні товари. Отже, на межі %ХІ ст. країна стала не лише залізничним, а й морським і повітряним мостом між Заходом і Сходом.

Важлива проблема для сучасної Росії полягає у збереженні на основі унікальної моделі розвитку єдності країни. Інколи цю державу розглядають як зменшену копію СРСР, проте Росія поки ще не розпалася й оптимісти стверджують, що подібного не станеться. У СРСР росіяни становили половину населення, а в Росії їх частка — 83 %. Вони переважають у 17 із 32 національних автономій (республік і національних округів у складі Російської Федерації). Лише у восьми автономіях, у тому числі у Чечні, абсолютна більшість — титульний народ, тобто народ, який дав назву республіці чи округові. Разом вони становлять 2 % площі і менше 3 % населення Росії, а їх частка в економіці — 1 %. У найбільших республіках (Татарстані, Башкири, Дагестані, Якутії) титульний народ не становить більшості.

Не менш важлива проблема розвитку Росії — освоєння нових територій. Ще у 70—80-х роках XX ст. здавалось, що освоєння багатих ресурсами районів — найважливіша стратегія розвитку країни, головний шлях збільшення її могутності і багатства. Соціально-економічні зміни на початку XXI ст. сприяли перегляду стратегії розвитку: вирішили залишити освоєння нових земель, багатовіковий рух "розширення" і перейти до облаштування, "поглиблення", вкладаючи засоби і сили для поліпшення вже обжитих територій. Адже виникло питання: хто освоюватиме нові землі, якщо чисельність населення Росії у XX ст. збільшилася лише вдвічі, а з 1992 р. вона взагалі перестала зростати? У зв'язку з браком у достатній кількості міндобрив, сучасної техніки значна частина освоєної ріллі дає врожай на рівні деяких слаборозвинутих країн Африки. Чи потрібно розробляти нові поклади корисних копалин, якщо значно вигідніше, як свідчить досвід розвинутих країн, з меншими втратами добувати ресурси на старих родовищах і економніше їх використовувати? Адже в Росії з нафтових родовищ вилучають не більше 30 % нафти, під час добування і переробки втрачають 40—50 % металів, понад 40 % деревини, 30 % урожаю сільськогосподарських культур. Змінивши стратегічний курс, країна зможе розв'язати споконвічні проблеми брудних і розбитих доріг, забрудненості територій і зберегти для майбутніх поколінь унікальну природу та запаси ресурсів її регіонів.

Не вирішеним питанням залишається і ліквідація тіньової економіки, яка, звичайно, не є однорідною і буває:

  • — "сірою", не кримінальною: зайняті в ній ніде не зареєстровані та не сплачують податків (наприклад, ремонт машин, приватне репетиторство, медичні послуги, роздрібна торгівля та ін.);
  • — "чорною" (кримінальні наркобізнес, контрабанда, підробка грошей);
  • — "фіктивною" (приписки, фіктивний бізнес тощо).

Загальна ознака тіньової економіки полягає у тому, що немає контролю з боку держави, а це негативно відображається і ва надходженнях до бюджету, і на споживачах, яким можуть продати неякісні товари чи надати такі самі послуги. На цьому ґрунті виникають рекет (вимагання), корупція (хабарі, підкупи чиновників тощо).

Тіньова економіка світу становить приблизно 15—20 % ВВП. У різних країнах її частка неоднакова: у США — майже 6—15 % ВВП, у Греції — 30—35, у Фінляндії — 2—4 % ВВП. У СРСР вона функціонувала у зв'язку з нестачею товарів: їх підробляли, випускали підпільно, продавали з-під прилавка з націнкою. Унаслідок послаблення ролі держави і системної економічної кризи 90-х років різко збільшилися масштаби тіньової економіки.

У кінці 90-х років частка всіх видів тіньової економіки у ВВП Росії становила 40—60 %. Вона найрозвинутіша у великих містах, портах і на кордоні, оскільки через них спрямовують потоки товарів, утому числі нелегальних, а також на півдні Росії.

Не розв'язана для країни і проблема широкого залучення іноземних інвестицій. У середині 90-х років її економіка отримувала з-за кордону майже 2 млрд дол. США у рік (у 1997 р. — 5 млрд). Це становить 2—3 % усіх капіталовкладень, що менше, ніж у сотнях інших держав світу. Головною причиною цього є низька привабливість країни для іноземного капіталу, високі ризики та ін. На початку XXI ст. фірм з іноземним капіталом у Росії нараховували 15 тис, або 0,5 %, загальної кількості підприємств із зайнятістю на них такої самої частки працівників. Проте, діючи активніше й ефективніше, вони дають 3 % усієї російської продукції, 7—8 % експорту й імпорту.

Водночас до іноземних банків із Росії щорічно надходило не менше 20 млрд дол. США. За ці гроші будували не підприємства, а приватні вілли у престижних районах земної кулі, витрачали їх на розкішній спосіб життя тощо. Повернення їх з метою розбудови національної економіки ~ одне з важливих завдань, яке вирішує нинішній уряд країни.

Отже, внаслідок системних трансформаційних реформ у країні формується економіка, яку вже визнали ринковою у США та ЄС, але вона переобтяжена серйозними проблемами і за кількісними параметрами, насамперед абсолютними обсягами ВВП і ВНП на одну особу, реальними доходами населення тощо, ще не вийшла на дотрансформаційний рівень 1990 р. Модернізація її промислового комплексу в перше десятиліття XXI ст. свідчить про початок переходу економіки на постіндустріальний етап розвитку. Залишається проблема вибору найефективнішої моделі розвитку. Посилення ролі держави у формуванні економічної політики свідчить про відродження кейнсіанської моделі в нових умовах розвитку суспільства. Ці ідеї втілені у працях нових кейнсіанців.

Нові кейнсіанці — надзвичайно гетерогенна група вчених-економістів, різна такою мірою, що позначення її терміном "школа" не зовсім правильне, хоч і поширене. До них належать провідні американські та європейські вчені: Г. Манків (Менк'ю), Л. Саммерс (Гарвард), О. Вланчард, С. Фішер (Массачусетс), В. Гріявальд, В. Фелпс (Колумбія), Дж. Акерлоф, Дж. Йєллен, Д. Ромер (Берилі), Дж. Стігліц, Р. Холл, Дж. Тейлор (Стенфорд), Д. Снауер (Лондон), А. Ліндбек (Стокгольм) та ін. Нові кейнсіанці у своїх розробках спираються на неокласичні постулати, певним чином коригуючи їх.

Основоположна відмінність між новою класичною макроекономікою та новим кейнсіанством полягає в їх різному ставленні до становлення цін. У ново класичних моделях підприємства функціонують і встановлюють ціни в умовах досконалої конкуренції, а у новокейнсіанській теорії визнають недосконалість конкуренції та інформації, процеси монополізації.

Монополізація пояснюється неоднорідністю (специфічністю) вироблюваних продуктів, наявністю у кожного працівника особливих індивідуальних характеристик.

Більшість нових кейнсіанців прийняли гіпотезу раціональних очікувань. Це та сфера, в якій новокласичні погляди мали значний вплив на представників інших сучасних макроекономічних теорій. Однак і деякі відомі кейнсіанці (А. Бліндер, Е. Фелпс та ін.), і ортодоксальні монетаристи (Д. Лейдлер) підтримують критичну позицію щодо зазначених теоретичних основ і ставлять під сумнів емпіричну підтримку гіпотези раціональних очікувань. Таким чином, хоча включення раціональних очікувань до нового кейнсіанства є правилом, але з нього можливі й винятки.

Звернемо увагу ще на певні відмінності у трактуванні новими кейнсіанця ми деяких важливих питань. Наприклад, характеризуються різнорідністю їх погляди на пріоритет дискреційної політики порівняно з правилами здійснення бюджетної та грошової політики. Нові кейнсіанці вважають потрясіння (шоки) попиту і пропозиції потенційними джерелами нестабільності, проте не погоджуються з думкою прибічників теорії реального ділового циклу, згідно з якою ринкова економіка може подолати шоки і забезпечити повну зайнятість. Нові кейнсіанці погоджуються також з поглядами Дж.М. Кейнса про можливість і вірогідність недобровільного безробіття.

Відомі англійські економісти Б. Сноудон, Г. Вейн і П. Вінарчик визначили особливості новокейнсіанської економічної теорії так. Нові кейнсіанці заповнили новий теоретичний світ, для котрого властиві недосконала конкуренція, неповні ринки, гетерогенність робочої сили й асиметрична інформація і в якому часто проблемою суб'єктів господарювання є порядність. У результаті реальний макросвіт характеризується "недугами координації" та зовнішніми макроекономічними ефектами. Справді, такі "теоретичний" і "реальний" світи реалістичніші порівняно з їх відображеннями у низці інших моделей (ортодоксальним монетаризмом, новою класичною макроекономікою та ін.).

Як і всі інші сучасні альтернативні теорії, нове кейнсіанство критикують численні опоненти, навіть деякі кейнсіанці. Головні напрями критики новокейнсіанської економічної теорії такі:

  • 1) недостатність емпіричних праць для верифікації теорій. Проте у 90-х роках активність нових кейнсіанців у цій сфері значно вросла, з'явилася низка робіт із питань емпіричного підтвердження жорсткості цін і заробітної плати, моделей витрат "меню" на підставі даних для різних країн, непідвищення цін у періоди економічного зростання і незниження їх у часи спаду тощо;
  • 2) труднощі зі зведенням окремих новокейнсіанських концепцій в єдину новокейнсіанську модель, придатну для верифікації;
  • 3) перебільшення значення витрат "меню" (витрат зміни цін), які поряд зі складовими монополізації ринків праці та товарів визначають жорсткість цін і заданість обсягу виробництва обсягами попиту, адже невеликі витрати на пристосування цін не можна тлумачити як важливу причину зменшення реального виробництва і зайнятості, а за значних витрат "меню" для окремих підприємств у сукупності їх вплив може загалом зникати;
  • 4) невиправданість акцентування уваги дослідників на пошуку джерел жорсткості у мікроосновах теорії;
  • 5) невиправданість прийняття багатьма новими кейнсіанцями гіпотези раціональних очікувань, однак доти, доки хтось не запропонує ліпшу ідею, вважають Б. Сноудон, Г. Вейн і П. Вінарчик, малоймовірно, щоб ця лінія критики призвела до залишення гіпотези раціональних очікувань у макроекономіці;
  • 6) неспроможність використання, що триває, "новою" теорією "старої” моделі —LМ як найкращого способу з'ясування чинників сукупного попиту.

Ще один аспект критики новокейнсіанської економічної теорії запропонували автори багатотомної російськомовної "Всесвітньої історії економічної думки". На їх думку, реконструкція економічної теорії новими кейнсіанцями є досить багатообіцяючою. Очевидно, що в ній мало що залишається від власне Дж.М. Кейнса — хіба тільки визнання того, що економіка не саморегульована, і виправдання державного втручання.

Розглянувши питання про сучасний стан і перспективи соціально-економічного розвитку Росії, можна зробити такий висновок. Просування країни до постіндустріального (інформаційного) суспільства поки що відбувається як відновлення порушеного та зруйнованого потенціалу на індустріальному етапі внаслідок помилкової стратегії трансформації. За умови досягнення щорічних темпів економічного зростання (6,5—7 % ВВП) Росія зможе за кількісними, індустріальними показниками наздогнати аутсайдерів групи передових держав лише через 15—20 років. Проте за цей час країни-лідери глобалізації та постіндустріалізму не лише остаточно пройдуть інформаційно-технологічний етап, а й стануть на якісно новий рівень розвитку. Вірогідність їх випередження стане вкрай проблематичною.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші