Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Історія arrow Всесвітня історія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Франція у другій половині XX - на початку XXI ст.

До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Французький комітет національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського - до 60 % довоєнного рівня. Уряд де Гол-ля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що мали розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух" (МРП). У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції- почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними і слабкими: за 12 років - 14 урядів. Весною 1947 р. з уряду були виведені міністри-комуністи, які порушили урядову солідарність. Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Соціалістична партія розірвала союз з комуністами і перейшла до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова урядова коаліція, відома під назвою "третьої сили" (діяла до 1951 р.). У першій половині 50-х років у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У той час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З кінця 40-х років у Франції починається економічне піднесення. 1948 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень; 1956 р. обсяг промислової продукції в 2 рази перевищив довоєнний рівень. У середині 50-х років модерні галузі промисловості Франції (паливно-енергетичну, металургійну, машинобудівну, хімічну, радіоелектроніку) охопила науково-технічна революція.

У зовнішній політиці Франція зробила ставку на інтеграцію західноєвропейських країн і збереження колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом співініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому самому році Франція приєдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала допомогу в розмірі понад 3 млрд дол. 1949 р. держава вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Німеччиною,

Бельгією. Люксембургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу війну в Індокитаї (1946-1954). Франція була змушена надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. - Марокко і Тунісу. Однак найбільш жорстокою стала війна Франції проти національно-визвольного руху в Алжирі (1956-1962). Тут проживало понад 1 млн французів, які володіли найродючішими землями Середземноморського узбережжя Алжиру. В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут готувався державний переворот у Парижі. В травні 1958 р. ці сили організували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент, який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройних сил; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні і військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті роки посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 до 1968 р., виробництво промислової продукції зросло на 60%. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери вчинили заколот і здійсвали терористичні акти всередині Франції. Заколот був придушений і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводив більш незалежну від США політику в НАТО: 1964 р. визнав комуністичний Китай; 1966 р. вийшов із військової організації НАТО, ліквідував військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одрі - Ней-се; негативно ставився до американської агресії у В'єтнамі.

Наприкінці 60-х років у розвитку П'ятої республіки виявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. Водночас відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано представника гол-лістської партії Жоржа Помпіду (1969-1974). Уряд Ж. Помпі-ду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом обрали Валері Жіскар д'Естена (1974-1981), який продовжував політичний курс свого попередника.

1981 р. за умов гострої економічної кризи до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, намагався вийти З кризи не за рахунок обмеження державного втручання, як у Великій Британії та США, а завдяки його подальшому поширенню. Було здійснено націоналізацію низки великих банків і деяких промислових підприємств, розширено соціальні програми, прийнято закони про права трудящих, профспілок. Усе це призвело до посилення інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю за цінами і заробітною платою викликало лише масове невдоволення. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран був змушений призначити прем'єр-міністром лідера голлістської партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) Жака Ширака. Вперше в історії П'ятої республіки президент і прем'єр-міністр опинилися в різних політичних блоках. Уряд Ж. Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціоналізував окремі промислові групи і банки, послабив державне регулювання бізнесу, скоротив соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міт-теран знову здобув перемогу на президентських виборах. Але на парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць. Прем'єр-міністром було призначено представника ОПР Е. Балладюра. Новий уряд відновив приватизацію, розпочату наприкінці 80-х років Ж. Шираком, і продав основну частину фінансових і промислових компаній, які перебували ще в державному секторі. У приватні руки перейшли 20 великих банків, авіаційних і нафтопереробних заводів, зокрема такі широковідомі, як фірма "Рено", банк "Ліонський кредит", хімічний концерн "Рон-Пуленк" тощо. У державному секторі залишилися залізниці, метро, електростанції, пошта, декілька вугільних шахт. Важливим компонентом внутрішньої політики Е. Балладюра стали заходи, спрямовані на обмеження імміграції. Поступово соціально-економічна ситуація в країні почала нормалізуватися, прискорилися темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загальмувалося зростання безробіття. Е. Балладюр став у Франції надзвичайно популярним політиком. У травні 1995 р. на президентських виборах у гострій боротьбі перемогу здобув Жак Ширак (у 2002 р. переобраний президентом на другий термін). Тяжко хворий Ф. Міттеран помер у січні 1996 р.

У внутрішній політиці президент Ж. Ширак і прем'єр-міністр Ален Жюппе проголосили скорочення бюджетного дефіциту, отримання інфляції та вступ Франції до Європейського валютного союзу в 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соціальне забезпечення та утримання державного апарату, а також підвищення деяких податків. Усі ці урядові рішення спричинили гостре незадоволення у суспільстві. Восени 1995 р. Францію охопила хвиля страйків і масових акцій протесту проти економічних реформ уряду. Ще більше загострило ситуацію рішення уряду про реорганізацію національної компанії залізниць (часткова приватизація низки залізничних гілок і скорочення робочих місць), загальний борг якої перед державою становив 175 млрд франків. Першими в боротьбу за збереження своїх соціальних прав вступили залізничники. Невдовзі їх підтримали працівники столичного метро, енергетики, поштовики, працівники системи охорони здоров'я, а також учні ліцеїв і студенти, які вимагали збільшення асигнувань на освіту і створення нових робочих місць. Під тиском громадськості уряд Жюппе був змушений призупинити реформи і вступити у переговори з профспілками щодо їх коригування.

Відлуння страйків 1995 р. позначилося на позачергових виборах до Національних зборів у травні - червні 1997 р. - праві програли. У парламенті ліві (соціалісти, комуністи та ін.), об'єднавши зусилля, змогли утворити урядову більшість. У ситуації, що склалася, Ж. Ширак так само, як свого часу Ф. Міттеран, застосував тактику "співіснування" і призначив прем'єр-міністром соціаліста Ліонеля Жоспена. В уряді соціалісти посіли 18 із 27 міністерських посад. Комуністи після 13-річної опозиції також увійшли до складу уряду; 8 міністерських посад посіли жінки. Л. Жоспен запропонував французам "Республіканський пакт розвитку і солідарності", що передбачав закріплення рівності чоловіків і жінок, пом'якшення імміграційного законодавства, гарантії незалежності суду, забезпечення свободи інформації. Використовуючи методи державного регулювання, уряду Л. Жоспена вдалося знизити дефіцит державного бюджету і зменшити податки, що сприяло зростанню промислового виробництва з 1,7 % у 1996 р. до 6,7 % у 1997 р. Пришвидшилися темпи економічного розвитку, темпи зростання ВВП становили 3 %, інфляція не перевищувала 1 %, дефіцит державного бюджету був доведений до З % ВВП. Успіхи економічної політики дали змогу уряду і місцевим органам влади збільшити кількість робочих місць у державному секторі, де зайнято 24 % працездатного населення, зменшити безробіття. У країні почався поступовий перехід до 35-годинно-го робочого тижня, який закінчився у 2000 р. Уряд у 1997 р. скасував обов'язкову військову повинність, підвищив мінімальну зарплату. У вересні 2000 р. у Франції відбувся референдум стосовно скорочення терміну повноважень президента з 7 до 5 років. 73 % його учасників висловилися за п'ятирічний термін. Упродовж багатьох десятиріч актуальним для французького керівництва залишалося "корсиканське питання". У січні 2002 р. президент Франції затвердив закон про статус Корсики, який надавав їй до 2004 р. додаткові повноваження у сфері економіки, соціальної політики і культури. Корсика залишалася невід'ємною частиною Франції.

У квітні- травні 2002 р. відбулися президентські вибори. Сенсацією цих виборів стало те, що в першому турі на друге місце після Ж. Ширака вийшов лідер украй правої партії Національний фронт Ж.-Л. Ле Пен. У другому турі президентських виборів соціалісти закликали віддати голоси за Ж. Ширака, який отримав 82,2 % голосів, а Ле Пен - 17,8 %. Ширак удруге став президентом Франції, правда, тепер уже на 5- річний термін. Під час парламентських виборів у червні 2002 р. права коаліція "Союз за президентську більшість" здобула 355 місць із 577. Соціалісти вибороли 140 депутатських мандатів. Новий уряд очолив представник коаліційної партії "Ліберальна демократія" П'єр Раффарен. У XXI ст. Франція вступила як високорозвинена індустріальна держава, що посідає 4-те місце у списку найбагатших держав світу, повноправний суб'єкт європейського і світового співтовариства, осередок багатьох демократичних традицій. Але до президентських і парламентських виборів у 2007 р. Франція підійшла з низкою невирішених економічних проблем. З одного боку, планова, централізована, надмірно зарегульована, з високим ступенем соціального захисту і надмірним державним сектором економіка багато років забезпечувала французам пристойний рівень матеріального добробуту. З іншого - Франція за величиною ВВП на одну особу змістилася за останні 25 років із 7-го місця у світі на 17-те. Навіть у сфері охорони здоров'я і соціального забезпечення, які є пріоритетними для кожного французького уряду, країна опустилася з 8-го місця у світі на 16-те. Найбільш хворобливими питаннями для французької економіки залишається хронічно високе безробіття (10 %, а серед молоді і "кольорових" - 20 %) і рівень державної заборгованості (66 % ВВП), що в п'ять разів більше, ніж у 1980 р. Важким тягарем для французької економіки став державний апарат, на який витрачається 54 % ВВП. Тільки за останні 20 років армія державних службовців зросла на 20 % і досягла 5 млн осіб.

На президентських виборах у квітні - травні 2007 р. перемогу здобув представник правоконсервативних сил, міністр внутрішніх справ 52-річний Ніколя Саркозі, який обійшов соціалістку С. Руаяль. Уряд Франції очолив Франсуа Фійон. Економічна програма Н. Саркозі спрямована на допомогу та захист інтересів заможних класів і посилення їх соціально-економічних позицій на шкоду нужденним прошаркам населення. Програма передбачає зменшення податків на нерухомість і надання більше податкових пільг великим підприємствам і вищим соціальним прошаркам суспільства. Н. Саркозі поставив за мету збільшити податок на додану вартість, збільшити 35-годинний робочий тиждень (заробітна плата за позаурочну роботу не буде оподатковуватися), зменшити допомогу безробітним і скоротити соціальні пільги, створити міністерство імміграції тощо. З 2008 р. головною проблемою Саркозі стало подолання економічної кризи.

Зовнішньополітичні пріоритети Франції формувалися під впливом подій на межі 80-90-х років на міжнародній арені, які суттєво змінили геополітичну ситуацію в Європі й усьому світі. Головну увагу Франція приділяла прискоренню процесу західноєвропейської інтеграції. У 1990 р. у м. Шенген (Люксембург) Франція разом з іншими учасниками Спільного ринку підписали угоду про вільне переміщення осіб, товарів і послуг, яка набула чинності у 1995 р. На нараді представників голів держав та урядів 12 держав - членів Європейських співтовариств у грудні 1991 р. в Маастрихті (Нідерланди), було прийнято 2 документи: Договір про Європейський Союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз. У лютому 1992 р. відбулося підписання цих актів, що ознаменувало створення єдиного політичного, економічного і валютного союзу держав із населенням 350 млн осіб. Оскільки Маастрихтські угоди обмежували суверенітет Франції, вони викликали хвилю протестів і суперечок. У вересні 1992 р. відбувся референдум, на якому 51 % французів, які взяли в ньому участь, схвалили Маастрихтський трактат. Після цього він був ратифікований Національними зборами і набув чинності. У жовтні 1997 р. Франція разом з іншими країнами ЄС підписала Амстердамський договір, який розширив повноваження наднаціональних керівних органів ЄС.

Президент Ширак демонстрував схильність забезпечувати зовнішньополітичний курс Франції "з власним обличчям". У вересні 1995 р. Франція відновила всупереч міжнародним протестам випробування ядерної зброї (до січня 1996 р. було проведено 8 ядерних вибухів). Франція прагне відігравати провідну роль у європейських економічних і військово-політичних структурах. З січня 1996 р. вона відновила присутність у Військовому комітеті НАТО. Одночасно її керівництво поставило перед Вашингтоном питання про заміну командувача Південного крила НАТО європейцем. Франція і США мають розходження практично з усіх міжнародних проблем: щодо ролі обох країн у НАТО, діяльності ООН, значення ОБСЄ, мирного процесу на Близькому Сході тощо.

У січні 1991 р. війська Франції в складі військової коаліції під керівництвом США брали участь у війні проти Іраку, який окупував Кувейт. Влітку 1999 р. Франція брала участь в операції НАТО проти Югославії в Косово. Воєнна кампанія США проти Іраку, що розпочалася в березні 2003 р., зазнала різкої критики з боку Франції та Німеччини. Навіть Н. Саркозі, обраний президентом Франції у 2007 р., незважаючи на велику прихильність до Сполучених Штатів, вважає війну в Іраку американською помилкою. Протягом 1990-х - на початку 2000-х років Франція разом з Німеччиною активно підтримували ідею вироблення спільної політики Євросоюзу у сфері оборони і безпеки, що спричинило занепокоєння і неоднозначну реакцію США. Франція активно підтримує розширення НАТО на схід.

Після розпаду СРСР і соціалістичного табору Франція активізувала свою політику щодо країн Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України, у квітні було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами, а незабаром підписано Договір про дружбу і співробітництво між Францією та Україною (ратифікований Національною асамблеєю Франції лише в лютому 1996 р.). У відносинах двох країн спостерігається стала тенденція до зростання рівня економічних відносин, активізації політико-дипломатичного діалогу.

У розвитку відносин Франції з незалежною Україною можна виокремити чотири послідовні етапи:

  • - 1992-1996 рр. - початковий етап французько-українських відносин, встановлення дипломатичних контактів і закладання договірно-правових рамок співпраці;
  • -1997-1999 рр. - активізація українського вектора зовнішньої політики Франції, перетворення євроінтеграційної тематики на основний політичний об'єкт двосторонніх відносин; Франція активно сприяла налагодженню міцної співпраці й особливого партнерства між Україною і НАТО. Під час офіційного візиту до Франції президента України Л. Кучми у січні 1997 р. було створено Змішану міжурядову комісію з економічної співпраці. Етапною подією на шляху розвитку українсько-французьких відносин став перший візит президента Франції Ж. Ширака в Україну у вересні 1998 р. Проголошення Україною курсу на інтеграцію до Єв-росоюзу сприяло інтенсифікації відносин з Францією. Франція активно сприяла розробці й ухваленню на саміті Євросоюзу в Гельсинкі в грудні 1999 р. спільної стратегії ЄС щодо України, в якій за французького сприяння було внесено положення про визнання європейських прагнень України та її європейського вибору;
  • - 2000-2004 рр. - зниження динаміки французько-українських відносин, яке пов'язане із суперечностями внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації в Україні;
  • - із 2005 р. розпочався якісно новий етап у відносинах Франції з Україною, імпульсом чому стали події Помаранчевої революції та обрання Президентом України В. Ющенка.

Прихід до влади у Франції в 2007 р. президента Н. Саркозі знаменував істотну зміну в політиці Франції щодо держав Цент-рально-Східної Європи і, зокрема, щодо України. Варто відзначити велике захоплення нового французького лідера подіями Помаранчевої революції під час його візиту до Києва у ролі міністра у лютому 2005 р. Більше того, у його програмній передвиборчій промові містилася теза про можливість "об'єднання (Європейського) континенту аж до Києва".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші