Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Історія української культури
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Вступ

Питання збереження та розвитку української національної культури особливо важливі в умовах реалізації завдань будівництва культури незалежної України. Кожний народ набуває в історії певного досвіду і втілює його в неповторну систему культурних надбань. Культура виступає водночас і як мірило цивілізованості етносу, і як форма та зміст внутрішнього зв'язку поколінь. Процес створення і передавання усього найкращого, формування культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації.

Протягом усього часу існування український народ розвивав культуру, яка поповнювалася і збагачувалася, незважаючи на постійну загрозу знищення етносу та його асиміляції. Українці творили, спираючись на успадковані від предків і перейняті від інших народів духовні цінності.

Практично кожна культура - і українська, можливо, найбільш наочно - розвивається у логічному та змістовому діалозі з іншими. Українську культуру неможливо зрозуміти, ігноруючи її зв'язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською та іншими культурами, тобто її становлення і розвиток можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Тільки так можна усвідомити відкритий характер української культури, чужої у своїх найвищих виявах провінціалізмові, хуторянству, "шароварщині". Українська культура сотні років перебувала "під патронажем" російської, польської, австрійської та інших культур, і тому деякі дослідники вважали її вторинною, сільською, провінційною. Культурні процеси гальмувала відсутність власної державності, адже не діяли державні механізми забезпечення вільного розвитку національної культури, обмежувався культурний обмін з іншими народами. Авторитаризм сковував вільну думку і дух творчості, деформував духовний світ людини" нищив самобутність нації і утруднював культурний поступ. Здобуття незалежності у кінці XX ст. створило можливості для розвитку української культури, відкрило нові перспективи. Незважаючи на всі труднощі й негаразди перехідного періоду, продовжуються процеси національно-культурного оновлення, одним із виявів яких е зростання інтересу до історії власної культури.

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства і формування національної свідомості, оскільки економічний та соціальний поступ неможливий без духовного прогресу, який спирається на культурну самобутність народу. Вивчення сутності, ролі та визначальних етапів еволюції національної культури в Україні лише розпочато. Недостатня кількість узагальнювальних праць з історії української культури ускладнює процеси формування незалежної держави. Тому виникає потреба у викладенні головних питань історії української культури, які допоможуть читачеві розібратися у цій проблематиці. Автори вважають також за необхідне детальніше висвітлити проблеми українізації першої третини XX ст. та значного зростання культуротворчої ролі інтелігенції у XIX-XX ст.

Одночасно в посібнику особлива увага приділяється такому малодослідженому питанню, як діяльність комуністичного партійно-державного апарату стосовно ідеологічного перевороту в духовному житті загалом і культурі зокрема.

На жаль, історія культури України і досі залишається недостатньо дослідженою в науковому плані сферою, хоча перші спроби написати її припадають ще на середину XIX ст. Наприкінці XIX - на початку XX ст. вчені розглядали українську культуру як цілісність у її історичному розвитку. Відповідна теоретична база була підготовлена попередниками. Одним із перших істориків культури України був учений першої половини XIX ст. М. Максимович, який досліджував історію освіти на українських землях, розпочав вивчення українського пісенного фольклору. Теоретичне узагальнення історико-культурного розвитку започатковано у працях М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка.

У суспільній думці та культурознавчих дисциплінах того часу точилася боротьба двох протилежних доктрин. Згідно з першою, українська культура е самобутньою, зі своїми традиціями і специфічними особливостями формування та розвитку. Згідно з другою, українська культура розвивалася у тіні російської, тому розвиток її повністю визначався цим фактом. Головні зусилля українських діячів науки, мистецтва, істориків культури були спрямовані на обґрунтування й утвердження першої доктрини. Свою роль відігравав і політичний фактор: потрібні були вагомі аргументи, щоб довести право на національну і державну незалежність. Перші публікації такого спрямування зазвичай були невеликими за обсягом розвідками про окремі особливості української культури, поглядом на якийсь конкретний аспект її розвитку.

Одним із головних стимулів для своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819-1897) вважав вивчення і збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження національної самосвідомості, поповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він реально усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де взяти душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужіле українське громадянство навколо ідеї національно-культурного відродження? Такі актуальні питання ставив перед своїми сучасниками П. Куліш. Найбільшим творчим успіхом він вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси". У його доробку також український буквар і читанка "Граматка", велика монографія "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя", переклад українською мовою частини Біблії та значна кількість наукових праць, які не втратили актуальності до сьогодні. Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П. Куліша. М. Зеров назвав його "піонером культури на Україні", І. Франко - "знатним на свій час організатором духовної праці", а М. Хвильовий - "справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента".

Микола Костомаров (1817-1885) відомий як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик; його статті друкувались у прогресивних журналах "Основа", "Отечественные запис-ки", "Современник". Жив і творив М. Костомаров у тяжкий для української культури час 60-70-х років XIX ст. - період цькування українського слова і друку. Це людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи від античності, невтомно працював на ниві російської культури, але найбільшою його любов'ю були українське слово, дума, пісня. Свідченням цього є праці "Дві руських народності" (1861), "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества" (1873), "История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества" (1880-1883). У 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію "Об историческом значении русской народной поэзии", в якій обстоював тезу про народну творчість як виявлення світогляду народу.

Пізніше М. Грушевський зазначав, що костомаровське дослідження фольклорної символіки стало основою теорії символів О. Потебні.

Велике зацікавлення витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору помітне у праці Івана Нечуя-Левицького (1838-1918) "Світогляд українського народу в прикладі до сучасності"* Аналізуючи народні вірування і звичаї, обрядову поезію, І. Нечуй-Левицький охарактеризував процес витворення народом поетичних образів язичницьких богів. Фольклор підказував письменникові характерні риси селянської психології, відкривав скарбницю поетичних засобів, які він використовував у художній творчості. За висловом М. Костомарова, І. Нечуй-Левицький "як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, посідає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас вРосіГ1.

Чи не найяскравішою постаттю в українській громадській думці XIX ст. після Тараса Шевченка був Михайло Драгоманов (1841- 1895) - людина різних наукових інтересів і практичної дії. Він, по-перше, фольклорист, його збірки "Исторические песни малорусского народа" (у співавторстві з В. Антоновичем), "Нові українські пісні про громадські справи (1754-1880)" (Женева, 1881), "Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст." (Женева, Т. 1, 1881; Т. 2, 1885) були на рівні європейських досліджень того часу. По-друге, він - оригінальний літературний критик та історик української літератури, соціолог і політолог, фахівець з історії античності і середньовіччя, громадський діяч і кореспондент десятків періодичних видань. Весь час він служив справі зміцнення зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, Україною та Європою, був талановитим публіцистом - борцем проти політичної і духовної тиранії, вузьких класових інтересів.

М. Драгоманов - непересічна постать в українській історії, культурі, науці. Як свого часу Т. Шевченко зробив українську літературу європейською за глибиною, новаторським втіленням естетичного ідеалу українського народу, так і М. Драгоманов у 70-90-х роках XIX ст. підняв свої українознавчі дослідження за методом наукового мислення, широтою аргументації та глибиною теоретичних узагальнень до європейського рівня.

Особливо слід відзначити культурологічну спадщину Івана Франка (1856-1916), адже йому належить філософське опрацювання цілісної концепції історії української культури. У його наукових дослідженнях перед читачем постає широка панорама української культури від найдавніших часів до початку XX ст. Однією з головних робіт І. Франка, присвячених цій проблемі, є "Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського". По суті, це історія культури, адже в ній література розглядається у широкому розумінні слова, як "збір усіх духовних виплодів" народу. Автор викладав не лише історичний шлях літератури ("красного письменства", за тогочасною термінологією), а й розвиток матеріальної та духовної культури, що спричинив формування своєрідного цивілізаційного типу українця, який характеризується у праці "Українці".

Творчий підхід І. Франка до історії української культури ґрунтується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він один із перших розглядав економічні і політичні фактори в суспільстві як підґрунтя змін у сфері культури. "Всякому, хто пильно вдивляється в історичне життя, в хід розвитку якогось народу, - писав він, - ясно одразу, що всякий новий напрям, нові відносини і погляди серед нього проявляються аж тоді, коли звершиться будь-яка переміна в економічних та політичних обставинах життя того народу".

Отже, І. Франко розглядав історію культури не як певну часову послідовність суто духовних явищ у часі, а як сукупність людських дій і тих соціальних, економічних і духовних течій, що з непереможною силою виявляються в житті людини. Свого часу це було значним завоюванням теоретичної думки, оскільки давало змогу пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його проблемами. У роботі "Данте Аліґ'єрі" (1913) Франко загально окреслив поняття "культура", вказуючи, на відміну від переважної більшості своїх сучасників, на її універсальність, здатність виявляти себе в усіх галузях людського буття. І. Франко підкреслив значення світоглядного елементу в структурі культури особистості: у голові культурної людини "нагромаджений засіб знання не лише фахового, потрібного йому для щоденного заняття, але також загального, непридатного для практичних потреб, але такого, що творить так званий світогляд чоловіка, вчить його розуміти тисячні явища зверхнього світу й людського життя"2. Запровадження нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX - початку XX ст. дало можливість

І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури" який не втратив актуальності і сьогодні.

Історію української культури у змалюванні конкретних подій і фактів першим подав Михайло Грушевський (1866-1034), який є автором понад двох тисяч праць, а найбільшу славу принесла йому фундаментальна десятитомна "Історія України-Руси" (1898-1936), що і нині залишається одним із найглибших досліджень історії українського народу. М. Грушевський приділяв увагу культурним процесам, які, на його думку, відіграють визначальну роль в історичній долі народу, адже від розвитку рівня культури залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Більш того, самобутність культури - це характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розглядає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культурного процесу в Україні. Цілу низку проблем розвитку української культури розглядає М. Грушевський у праці "Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці" (К., 1912). На тлі історичних обставин він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, живопису тощо. Його погляди на розвиток культури XVII-XIX ст. викладені також в "Ілюстрованій історії України" (1911), що витримала кілька видань. Перу дослідника належать також перша енциклопедія українознавства - "Украинский народ в прошлом и настоящем" (1914-1915), "Історія української літератури" (1923- 1926), "З історії релігійної думки на Україну" та багато інших праць.

Значний внесок у вивчення історії української культури зробив Іван Огієнко (1882-1973) - культуролог, філолог і мовознавець, історик церкви, автор кращого перекладу Біблії сучасною літературною мовою, засновник і перший ректор Кам'янець-Подільського державного університету (1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит УІЩ у Канаді Іларіон. У спадщині І. Огієнка майже тисяча праць, більшість з яких присвячена проблемам національної культури. Серед найвизначніших - багатотомна "Наша літературна мова", в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, "Історія українського друкарства", "Дохристиянські вірування українського народу", "Українська церква", "Візантія й Україна", "Князь Костянтин Острозький" та ін.

У1917-1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі лекцій він видав книгу

"Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу" (К., 1918), яку можна вважати першим підручником з історії української культури. У ній головний акцент зроблено на національній самобутності культури, виявленні визначальних тенденцій її розвитку, доведенні впливу української культури на російську. І. Огієнко докладає зусиль, щоб зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської або польської. Він доводить, що протягом багатьох століть українська культура, по суті, майже не мала сприятливих умов для розвитку, вирізняє навіть окремий розділ про "кривди, заподіяні народу українському", логічно підводячи до думки, що витворення національної державності є необхідною умовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Автор зазначав; "Тернистим шляхом, згинаючись під важким тяглом чорної недолі, утворили ми свою велику культуру... Якою ж була б ця культура, коли б ми творили її увесь час вільними руками?". Після громадянської війни І. Огієнко продовжив наукову діяльність у Західній Україні та в Польщі, а з часів Другої світової війни - у Канаді.

За кордоном опинилися й інші визначні культурологи, історики культури - Д. Чижевський та Д. Антонович. Останній надрукував у Празі роботу "Історія українського мистецтва", яка сьогодні стала бібліографічною рідкістю. Д. Чижевський працями "Нариси з історії філософії на Україні" та "Історія української літератури" зробив великий внесок у теоретичний аналіз культурно-історичного процесу.

Найкращою узагальнювальною працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес в Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була "Історія української культури" (1937) за редакцією І. Крип'якевича (видавництво І. Тиктора у Львові). У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох сфер культури: побуту (І. Крип'якевич), літератури (В. Радзикевич) і мистецтва (М. Голубець); до останньої додано невеликі розвідки про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвін-ський). У 1940 р. у Празі вийшов друком курс лекцій для студентів Українського технічного господарського інституту під назвою " Українська культура" (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д, Чижевський, В. Січинський - кращі на той час знавці окремих галузей української культури. Книга пізніше витримала кілька перевидань.

У радянській Україні історико-культурні дослідження гальмувалися, розвивалися однобічно внаслідок одержавлення культури, адміністративно-командного втручання у процеси літературно-мистецького та наукового розвитку, поділу культурних цінностей за ідеологічними критеріями. Тому за роки радянської влади так і не було витворено цілісної концепції розвитку української культури, не видано узагальнювальних праць, хоча духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. З робіт концептуального характеру, в яких здійснювалася спроба втілити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка "Українська культура, її минувшина та сучасність1* (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з "українським буржуазним націоналізмом" і все, що хоч трохи наближалося до істини і могло розхитати офіційні ідеологічні постулати, виводили з широкого вжитку.

Під час війни було зроблено спробу видати історичний нарис "Українська культура" за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського та С. Маслова (1944), з'явився навіть набірний примірник цієї книги, але до читача вона так і не дійшла; пізніше ЇЇ було піддано нищівній ідеологізованій критиці. Під час "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х років побачив світ перший і, на жаль, єдиний тоді підручник - "Історія української культури" М. Марченка (1961), у якому систематично викладено історію культури українського народу з найдавніших часів до середини XVII ст. Автор висвітлював матеріальну культуру, побут і звичаї, усну народну творчість та шкільну освіту, письменство і книгодрукування, розвиток мистецтва. Але цей підручник не дає уявлення про культурний розвиток України XVII- XX ст., до того ж він концептуально застарів.

Узагальнювальні роботи з історії культури України виходили на Заході. Великою заслугою українських науковців було видання тематичної "Енциклопедії українознавства" у трьох частинах (Мюнхен; Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характеристику та проаналізовано головні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники, зокрема О. Пріцак та Д. Чижевський. Протягом 1955-1984 рр. Наукове товариство ім. Т. Шевченка випустило багатотомну "Енциклопедію українознавства" за редакцією В. Кубійовича, яка також містить великий фактичний культурологічний матеріал. У 1953-1954 рр. побачили світ "Нариси з історії нашої культури" відомого українського поета, літературознавця, мислителя Є. Маланюка. Автор висвітлює генезис національної культури, її джерела та витоки, роль етнокультурних взаємовпливів, аналізує культуротворчу роль козацтва та козацької держави, вказує на ті втрати, які зазнала українська культура протягом тривалої "ночі бездержавності".

Одна з виданих за кордоном узагальнювальних робіт - "Тисяча років української культури" М. Семчишина (1985) - написана у науково-популярному стилі, подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу, його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує головну увагу на "національності культури", прагнучи показати культуру "означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій". Значну роль у висвітленні багатовікового процесу розвитку української культури відіграють глибокі дослідження І. Дзюби, вченого незалежної України.

За останні роки вийшла друком велика кількість праць, у яких прямо або опосередковано висвітлюються питання розвитку української культури. Особливий інтерес становить навчальний посібник М. Поповича, в якому зроблено досить вдалу спробу подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи, а духовна культура українського суспільства розглядається у взаємозв'язку з політичною і господарською в контексті світового культурного процесу. До духовної культури включені не тільки різні види і жанри мистецтва, а й спосіб життя, система цінностей, традицій та вірувань.

Заслуговує високої оцінки те, що в Україні зусиллями видатних науковців уперше видається фундаментальна п'ятитомна "Історія української культури" за загальною редакцією президента НАН України академіка Б.Є. Патона. У 2001 р. побачили світ перші два томи цього видання, у 2004 р. - третій, у 2006 р, - друга книга четвертого тому. Поява цих колективних досліджень викликала великий інтерес і схвалення громадськості. Характерною їх ознакою є намагання авторів подати усю повноту культурного життя України. Заслуговує на позитивну оцінку те, що у дослідженні висвітлюється рівень політичної культури населення, технічної оснащеності виробництва, особливості побуту на різних етапах історії українського народу, фольклор тощо, тобто ті питання, на які автори або взагалі не звертають уваги, або роблять це недостатньо. Вихід п'ятитомника - величезне досягнення української культурології та історичної науки. Наукові праці з історії української культури початку XXI ст. характеризуються наростанням уваги українських науковців до інтеграційних процесів у світовій культурі, її глобалізації, зростання взаємовпливу з духовним життям України. Українська культура розглядається у цих працях як складова світової. Зазначається, що від давніх часів Україна сприймала духовні цінності і досягнення народів світу на різних етапах історичного процесу і в той самий час щедро ділилася з ними своїми багатствами.

Зауважимо, що за останні роки вийшло друком декілька монографій (Українсько-польські культурні взаємини XIX-XX століття / Ред. кол.: О, Федорук та ін. - К.: Видво М.П. Коця, 2003. - 293 с; Безклубенко СД. Українська культура: погляд крізь віки: Історико-теоретичні нариси. - Ужгород: Карпати, 2006. - 512 с; Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів / Г. Скрипник (голов. ред.). - К., 2005. - 360 с; Шевчук Б.О. Українська культура: загальні питання: культурно-стилістичні епохи. Освіта. Національна ідея. - К.: Знання, 2007. - 227 с.) та значна кількість підручників з історії та теорії культури (Верещагіна ЯД Українська та зарубіжна культура: Метод, рекомендації. - О.: Чорномор'я, 2005. - 159 с; Заковик М.М., Зязюн І А. та ін" Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч, посіб. - К.: Знання, 2007. - 567 с; Хорошун Б.І., Язвінська ОМ. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. для студ. ВНЗ: У 2 т. - К.: НТУ, 2007. - 296 с; Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. для ВНЗ / За ред. С.М. Клапчука. - К" 2007. - 358 с), які суттєво поповнили скарбницю історії української культури, хоча в цілому і не змінили наявні концептуальні доробки. Найзмістовнішою, із новими методологічними підходами є монографія за редакцією Ю.П. Богуцького (Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко, Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько. - К.: Знання, 2007. - 679 с).

Сьогодні повернулася до нас замовчувана раніше спадщина діячів української культури, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати правдиву й повноцінну історію рідної культури. Але, незважаючи на значні успіхи, неупереджений та всебічний історичний аналіз наших культурних надбань залишається справою майбутнього, сподіваємося, недалекого.

Українська культура перебуває сьогодні на роздоріжжі. Внаслідок брутальних суспільно-політичних колізій XX ст. вона зазнала глибоких, непоправних втрат. Гинули у зовнішніх і внутрішніх війнах творці матеріальних та духовних цінностей, винищувалася та усувалася з ниви культурної творчості значна частина національної інтелігенції, під гаслами "інтернаціоналізації" та "злиття націй" відбувалися процеси русифікації, звужувалася сфера вживання української мови, штучно знижувався престиж національної культури. Нині постала нагальна потреба у радикальних державних та громадських заходах, спрямованих на обстоювання національної справедливості, відродження духовних цінностей народу, забезпечення широкого функціонування і всебічного розвитку української мови - визначального чинника існування народу та його культури. Сьогодні українська культура - це культура з неповною структурою, низку її ланок послаблено, а деякі взагалі втрачено. Відновлення їх - важливе завдання фахівців-культурологів, митців, усіх працівників культурної сфери. Вивчення курсу історії української культури має сприяти виконанню такого завдання.

Головна мета цієї книги - ознайомити читача з основними тенденціями та результатами розвитку української культури від її джерел до сьогодення. Вона досягатиметься шляхом виявлення історичних коренів національної культури, через розгляд становлення й еволюції професійних форм культурної творчості у зв'язку з розвитком традиційної народної культури, аналіз головних етапів розвитку української культури, показ її сучасного стану і виявлення напрямів національно-культурного відродження. Історико-культурний процес характеризується на основі принципів загального зв'язку та діалектичного розвитку, із врахуванням автономного характеру еволюції суспільної свідомості. Українська культура розглядається як самобутнє явище, але водночас береться до уваги її постійний діалог з іншими національними культурами, висвітлюються етнокультурні взаємовпливи. Автори намагалися вийти за межі "галузевого" підходу до культури, реалізувати її інтегральне бачення.

Сучасне культурознавство розглядає культуру як універсальну характеристику всіх видів людської діяльності. Культура - не лише сукупність матеріальних і духовних надбань людства, "друга натура", яку витворює навколо себе людина для забезпечення своїх нагальних потреб, а й якісна характеристика людської діяльності, покажчик одухотворення різних боків людського буття, міра співвідношення "земного і небесного" у самій людині та результатах її творчої активності. Ступінь розвиненості, розгортання культури - це ступінь визволення людини, незалежності її поступування від "закону гріха й смерті" - насильних зовнішніх чинників, та міра свідомої, добровільної гармонізації своїх поривань із "досконалим законом свободи". Ступінь розвитку культури особистості виявляється, між іншим, і в тому, як вільно людина орієнтується в історично визначених способах сприйняття світу, вміє включати їх у діалог зі своїми потребами та розумінням світу, утрудненням буття в ньому. У понятті "культура" людина та її діяльність виступають як синтезуюча основа, оскільки культура - це витвір людини, результат її творчих зусиль. У культурі людина виступає не тільки як істота, що діє, а й та, що творить себе, формує за допомогою суперечностей внутрішню єдність.

Історія культури спирається на досягнення низки спеціальних дисциплін. Вивчення розвитку культури передбачає необхідність проаналізувати різні її сфери - історію науки й техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики й літературознавства, історію мистецтва тощо. Відповідно до цих галузевих досліджень історія культури є узагальнювальною дисципліною, яка покликана розглядати культуру в її цілісності, в єдності та взаємодії усіх її частин.

Культура завжди виявляє певну внутрішню цілісність; культурно-історичний процес постає як рух від одних цілісних типів культури до інших, кожен із яких має істотну специфіку, неповторне історичне обличчя. Це добре відомо, зокрема, мистецтвознавцям, котрим доводиться визначати історичне місце творів живопису, скульптури, архітектури, автори яких невідомі, і єдиним орієнтиром вивчення яких залишається їхня історико-культурна специфіка. Визнання цілісності культури ставить питання про "дух культури", що пронизує всі її елементи, незважаючи на їхню специфічність і неповторність. "Дух культури" не зводиться до співвідношення окремих синтезуючих механізмів у науці, техніці, мистецтві, моралі та ін., але виступає як дещо всезагальне. Він наявний як у виробничій діяльності, так і в суспільно-політичній сфері, в художньому житті. Всепроникливість "духу культури" вимагає від дослідників охоплення максимально повного обсягу культурних явищ тієї чи іншої історичної епохи для визначення її специфіки. "Дух", як визначав його видатний мислитель О. Лосєв, - це "сукупність і зосередження усіх функцій свідомості.., він - активна діюча сила людини".І. Кант називав дух "живлющим принципом у душі". Поняття "дух" стосовно національного менталітету, культурних особливостей народу у певних історичних умовах ми бачимо вже в біблійній профетичній літературі: так, пророк Ісая говорить про "дух Єгипту". Увага до "духу культури" сьогодні є необхідним моментом побудови моделі. Отже, сутність "духу культури" полягає в його безпосередньо спрямовувальній, регламентуючій функції щодо діяльності людини та суспільства загалом. Це певна орієнтація, бачення світу, що формується у процесі суспільного розвитку і надає специфічного забарвлення громадській життєдіяльності епохи.

Автори посібника виходять із визнання культури фундаментальною базою творчості в усіх сферах діяльності людини, а орієнтацію на культуру розглядають як перспективний шлях соціального розвитку людства у XXI ст. В основу такого підходу покладено узагальнення відомого філософа, логіка, культуролога Володимира Біблера та співзвучні розробки вітчизняних культурологів, істориків, психологів (І. Дзюба, М. Попович, Г. Балл, О. Забужко та ін.). В. Біблер зазначає: "У XX столітті культура... зсувається в епіцентр людського буття. Це відбувається в усіх сферах нашого життя:

- у виробництві (НТР замикає на вільний час всю предметну діяльність людини, виявляє та робить безпосередньо значущою всезагальну "самоспрямованість" цієї діяльності);

- у соціальних феноменах (малі динамічні самодіяльні групи поступово стають головними осередками людського спілкування);

- у спілкуванні різних культур (культури Заходу і Сходу і далі - Античності, Середніх віків, Нового часу... сходяться і вперше породжуються в пункті свого початку);

- у граничних моральних перипетіях.

Так наростає новий всезагальний соціум - соціум культури - особлива, чимось близька до полісної соціальність, точніше, форма вільного спілкування людей у силовому полі культури, діалогу культур".

У своїх граничних виявах мислення сучасної людини - як у гуманітарній, так і в природничій, технічній сферах - з невідворотністю звертається до власних основ, які завжди вкорінені у певних історико-культурних феноменах. Виявляється нагальність переформулювання вихідних теоретичних понять. У найвищих пунктах свого розвитку сучасна наука рухається через суперечливе зіставлення старих і нових ідеалізацій (принцип відповідності, додатковості та ін.), коли вершинні досягнення попередніх етапів наукової еволюції вступають у діалогічне спілкування між собою - не "знімаються", а обумовлюють одне одного і формулюють нове знання "на межах" принципово різних підходів до явищ, що досліджуються (вивчаються). У XX ст. навіть ціннісні та духовні спектри різних форм культури концентруються в одному культурному просторі, в одній свідомості, вимагаючи від людини постійного духовного співвіднесення, глибинного сперечання у перетині неперехідних "пунктів подиву" й "одвічних проблем буття". У цьому діалозі різних культурних сенсів буття розкривається сутність сучасного наукового поняття, сучасної логіки мислення. В умовах науково-технічної, інформаційної революції першочерговою справою людини - організатора й учасника виробничих процесів, стає докорінна культурна видозміна провідних форм власної діяльності та мислення. Таким чином, у граничній перспективі процесів автоматизації та комп'ютеризації витворюється новий за природою "соціум культури", в якому житиме і прийдешня генерація українців.

Розробка теорії культури привертає увагу до проблеми внутрішнього діалогізму української національної культури. Варто з'ясувати, як у формуванні та розвитку культури українського народу схрещувалися місцеві традиції й різноманітні культурні впливи, якою мірою ці впливи були лише виявом залучення Русі-України до кола світової цивілізації, а де вони зумовлювали внутрішню структуру української культури, неповторне поєднання її сторін та елементів. Історична спадкоємність і водночас "незнятість" культур репрезентовані в культурі України. Ця поліфонія має відтворюватися та актуалізовуватися у цьому виданні.

Для усвідомлення закономірностей історичного розвитку української культури потрібно розглядати її як цілісний феномен, що, незважаючи на внутрішні протилежності, утворює неподільну єдність. Розробляючи науково обґрунтовану концепцію національної культури, ми не тільки маємо мислити категоріями конкретної наукової дисципліни або галузі мистецтва, а й усвідомлювати українську культуру як систему. Як зазначає відомий літературознавець і культуролог І. Дзюба, "всяка національна культура може існувати лише як система, лише в своїй цілісності, і діалектика цієї цілісності полягає втому, що хоча національна культура конкретно реалізується в розвитку окремих своїх галузей, окремих видів, жанрів мистецтва, однак тільки наявність і усвідомлення феномену національної культури як цілого є головним Генератором енергії і життя всіх окремих галузей, видів, жанрів. Є феномен національної культури та його усвідомлення - є і гарантія незупинного розвитку всіх її аспектів. Нема його чи втрачається його усвідомлення - заглухнуть, занидіють і ті ділянки, які ще культивуються".

Культура як комплекс духовних цінностей є результатом творення усіх соціальних груп народу. Однак одна соціальна група - інтелігенція - більш професійна, творча частина населення. Інші групи не мають такої професійної основи творення духовних цінностей. Культурні цінності, створені інтелігенцією, зростають з кожним століттям, десятиліттям. Це не означає, що народні маси не беруть участі в розвитку культури, але їхня участь є опосередкованою.

Розгляд української культури як цілого в її історичній динаміці, в контексті світової культури та цивілізації - одне з найважливіших завдань історико-культурологічної науки сьогодні.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси