Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Естетичні позиції літературних критиків з "Української хати"

Сприйняти цей сигнал готові були також літератори в інших регіонах України, і підтвердженням цього стало заснування в Києві журналу "Українська хата" (1909— 1914), настанова якого з самого початку була менш історичною (ідеологічною), ніж філологічною. Засновники журналу під зовнішньо заявлену традиційність у розвитку української культури підводили ґрунт цілковитої переорієнтації її, спрямування в річище європейських естетичних і етичних шукань, які знову ж пов'язувалися з іменами європейських філологів, філософів і письменників — Ф. Ніцше, Г. Ібсена, М. Метерлінка, А. Франса, Ш. Бодлера та ін. Головними естетичними ідеологами журналу виступили М. Євшан (Федюшка) та М. Сріблянський (М. Шаповал). Будучи зорієнтованими в своїх художніх позиціях на західно-європейські естетичні віяння, вони, проте, міцно трималися національного ґрунту, і їхньою кінцевою метою було створення національно-ідентичної літератури, в якій домінантою виступають не ідеологічно зорієнтовані усереднені маси, а художньо осмислені індивідуальності. Звідси їхнє відверте неприйняття настанов популярного вже на той час марксистського літературознавства, яке свій літературний ідеал вбачало в послідовній ілюстрації Марксового "Капіталу" чи "Комуністичного маніфесту". Неприйнятним для "хатян" був і метод, яким послуговувалось історичне (народницьке) літературознавство в особі його найпомітнішого в ті роки представника С. Єфремова. Творчість хатян, як і молодомузівців, С. Єфремов називав тоді своєрідним літературним збоченням, а хатяни його позицію вважали ретроградною і назадницькою. Відбувався, так би мовити, вимін думок, у якому важливим був не переможний наслідок, а сам процес.

Метою "хатян" було не лише утвердження нової естетики в сучасній творчості, а й перегляд під її кутом зору всього попереднього літературного процесу. Одне слово, під свої погляди на творчість вони намагалися підвести базу, історичну традицію. Взявши за основу ніцшеанську ідею про сильну художню особистість як рушія літературного прогресу, М. Євшан, зокрема, спиняється в цьому зв'язку на постаті Т. Шевченка і доводить, що вся його творчість — це бажання "думкою сягати неба, піднестися понад грубу дійсність, віддатися леліянню своїх мрій... такого льоту, який би на землю приніс об'єднання, красу"11. Отже, точка відліку — краса. Рушійною силою її, на думку М. Євшана, є не раціональне, а чуттєве і містичне начало. З його допомогою самодостатніми поетичними постатями твориться образ гарної, динамічної людини, яка вказує іншим шлях у будуччину і зводить цю будуччину всією своєю енергією. "Отаку естетичну культуру, пропоновану її творцями, я маю на думці, — її потреба являється великою для всіх, хто не загубив ще свої душі в службі так званої життєвої практики, хто не став ще людиною, яка керується тільки досвідом та преклоняеться грубому матеріалізмові". У цих міркуваннях натяк на філологічне розуміння літератури, звичайно, був. Але — тільки натяк. Ширше М. Євшан розгорнув його в статті "Суспільний і артистичний елемент у творчості". Тут (хоча й не послідовно) проведено думку, що метою творчості є сама творчість, що вона є не відгуком на матеріальне життя, не агітацією за нього, а красою, яка витворена психологією творця. Але з чого ж твориться ця краса? Виявляється, що з життя. І тільки "одиниці вміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей". Мета цих реалізованих можливостей — не боротьба і досягання (як писав в одному з віршів Б. Грінченко), а насолода в паузах між боротьбою. "Мистецтво не єсть для самої боротьби, але для пауз і спочинку перед і серед неї", — цитує М. Євшан слова Ф. Ніцше і цим самим цілком "видає" філософа і самого себе. "Видає" в тому розумінні, що в такий спосіб усе ж не заперечує службової ролі мистецтва, а тільки переводить її в іншу площину, в площину служіння з допомогою краси. Чи треба було в ім'я цього "перебудовувати" літературознавство? Очевидно, треба, щоб наголосити бодай на естетичній, а не публіцистичній природі мистецтва. По-друге, треба для усвідомлення істини, що до художнього явища слід підходити не з наперед запрограмованим світоглядом, а з "чистим" чуттєвим інструментом. Літературного критика має цікавити не закінчений твір, а секрет його творення, тобто авторська психологія, стиль письма, голос автора, його мова тощо. Це вже був суттєвий крок до філологічного розуміння літератури, оскільки він активно переорієнтовував сприйняття її не в функціональному, а в іманентному (естетичному) розумінні. Цей критерій, відома річ, не міг не зачепити й такої проблеми, як проблема канону класиків літератури. Обґрунтований канон С. Єфремова тоді ще не набув достатнього визнання, і тому кожен дослідник чи напрям пропонували для вжитку свій власний, переважно — суб'єктивний і позбавлений будь-яких наукових критеріїв. На початку XX ст. львівська Просвіта, наприклад, здійснила видання творів українських письменників, до яких у ранг класиків потрапляли справді неспівмірні імена: П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Шашкевич, П. Куліш, Климкович (?), Я. Головацький, Устиянович (?), Могильницький (?), Т. Шевченко, I. Воробкевич (?), О. Стороженко. У деяких статтях, зокрема в "Літературних замітках" (ЛНВ, 1913, т. 62), М. Євшан наголошує на естетичному критерії для визначення канону і вершинним орієнтиром пропонує брати постаті О. Кобилянської, Лесі Українки, М. Коцюбинського. Щодо Т. Шевченка, І. Франка й деяких інших письменників, то з них, на думку М. Євшана, треба зняти ідеологічний культ і лише після суто естетичного аналізу їхньої творчості знайти їм справжнє місце в літературі. Для прикладу такого аналізу М. Євшан звернувся до постаті Т. Шевченка, але замість аналізу текстів (які він на словах ставив понад усе) критик запропонував дуже довільні міркування "на тему" ніцшеанських уявлень про самодостатню особу поета, про його взаємини з "натовпом", його психіку тощо. Ю. Федьковича М. Євшан розцінював тільки як Шевченкового епігона; у психології І. Франка вбачав роздвоєність; у творчості молодомузівців, а також Г. Хоткевича й В. Винниченка йому імпонував потяг до модерності в художньому мисленні, яке, на його думку, було хворобливим і не дотягувалось до канонічного рівня О. Кобилянської та ін. На прикладі творчості Б. Лепкого М. Євшан спробував показати саму причину цієї хворобливості, шукаючи їй пояснень у недозрілості українських письменників, в їхніх невисоких естетичних смаках тощо. Одне слово, заперечення "чужих" канонів української класики не привело до знаходження М. Євшаном суто "свого" канона. Бракувало справді наукового, академічного ґрунту для такої роботи, оскільки М. Євшан, як і всі інші хатяни, був недостатньо озброєним у теоретичному аспекті. Його наявність дала б змогу усвідомити літературознавство не як набір критичних підходів, які можна або заперечувати, або утверджувати, а як систему ціннісних критеріїв, що в сукупності здатні пояснити сам феномен літературної творчості.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси