Навігація
Головна
Авторизація/Реєстрація
Про нас
Правила користування
Політика конфіденційності
Угода користувача
Політика Cookies
Контакти
 
Головна arrow Політологія arrow Зовнішня політика України
< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Спроба відновлення стосунків із Антантою

Улітку 1918 р., коли подальший перебіг Першої світової війни став доволі прогнозованим, Гетьманський уряд вжив низку заходів щодо налагодження стосунків із державами Антанти.

Гетьманський уряд, ще вчора зорієнтований на Німеччину та Австрію, поспіхом почав шукати порозуміння з Антантою. Для цього він використовував нейтральні країни — Швейцарію, Швецію, Румунію, куди вислав своїх дипломатичних представників.

Політика Антанти була досить невизначеною та непослідовною. Така невизначеність пояснювалась "українською зрадою" та відходом від досягнутих домовленостей.

Ставлення держав Антанти до України періоду гетьманства відображено в документі від 2 червня 1918 р. У листі, надісланому англійському послові у Швейцарії, серед інших інструкцій, зазначалось: "Україна ніколи не буде визнана союзниками як незалежна держава, яка є під повним контролем Німеччини". Тому цілком зрозуміло, що вся увага західних дипломатів була прикута до подій навколо Добровольчої армії, а Україну вони не розглядали як потенційного союзника.

Це змушувало уряд Скоропадського, що перебував у полоні німецьких впливів, уживати заходи для розбудови і зміцнення своєї держави. Умовно, розрив дипломатичних відносин між Україною і Антантою після укладення Брестського договору є незаперечним фактом. Проте уряди Антанти залишили деякі консульські установи, щоб захистити своїх громадян. На перший погляд парадоксальне існування консульств держав двох військових блоків можна пояснити тим, що після вступу у війну США її кінець був добре відомий всім політикам. Консульські установи держав Антанти на території України не мали повноцінного дипломатичного статусу, а лише представницький характер, і відігравали інформаційну роль для своїх урядів, а також відстоювали інтереси громадян своєї держави. Відсутність офіційного визнання уряду Скоропадського заперечувалась функціонуванням консульських установ в Україні. Тому можна висунути тезу про напівофіційний характер стосунків між Аптантою і Україною, котрий не передбачав визнання (де-юре), а мав обмежений характер.

Водночас діяльпість консульських установ на території як України, так і Росії обмежувалась низкою обставин. Улітку 1918 р., на вимогу тогочасної влади, Москву покинули консули держав Антанти: англійський, французький і американський. Про це один із працівників посольства Бельгії повідомив до Києва іспанському консулові Василіаді. У Києві ж представники консульств продовжували свою діяльність. Однак восени ситуація у Києві погіршилась, що дало підстави консулові Персії Вітен Бергу звернутися від імені семи консулів нейтральних держав до МЗС із проханням допомогти організувати охорону консульських установ Данії, Персії, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Італії, Норвегії, розташованих у Києві. Консули інших країн покинули місто.

Упродовж доби гетьманства уряд Скоропадського вживав усіх можливих заходів, щоб забезпечити стабільність у державі. Незважаючи на оцінку його як російськоорієнтованого політика, українська діаспора підтримувала ідею гетьмана про незалежну державу. За повідомленням "ІІеіпісЬе АУезіігіісЬ геііліп^і у серпні 1918 р. "об'єднана Рада українців Сибіру відмовилась від мобілізації українців. Рада звернулась до представників Данії, Швеції, Америки (Британія та Франція були вже повідомлені) з вимогою визнати незалежність України з наданням їй права бути нейтральною. Така ж вимога була скерована до Сибірського крайового уряду". Але, як уже зазначалось, позиція урядів була непохитною: доки Україна перебуває під окупацією німців, визнаною вона не буде. Отже, вона могла бути визнаною лише під контролем Антанти, або як частина єдиного російського комплексу, до відновлення якого прагнула більшість представників російської політичної та військової еліт антибільшовицької орієнтації. Показовою щодо цього є позиція керівництва Добровольчої армії в особі генерала А. Де- нікіна щодо взаємовідносин з Українською Державою восени 1918 р. Перегляд опублікованих матеріалів дає підстави сумніватися у твердженні про винятковість бачення ним єдиної та неподільної Росії та будь-яке упереджене ставлення до Української Держави, керівництво якої у цей час провадило активну дипломатичну діяльність. 12 листопада 1918 р. в "Голосі Києва" було опубліковано наказ Денікіна, згідно з ним генерал вступав у командування всіма збройними силами України та Криму, оголошуючи мобілізованими всіх офіцерів на території колишпьої Росії. Цей документ міг розглядатись як втручання у внутрішні справи України та порушення її суверенітету. Однак пояснення Денікіна, яке він надіслав на запит міністра закордонних справ Української Держави Г. Афанасьєва, заперечувало це: "Наказу", що з'явився в київських газетах, я не давав. Представникові Добровольчої армії в Києві генералу Ломковському наказано об'єднати керівництво всіма російськими добровольчими загонами на Україні, причому він зобов'язується всемірно узгоджувати свої дії з інтересами краю, скеровуючи всі сили на боротьбу з більшовиками, і не втручатися у внутрішні справи краю... (Виділене курсивом — О.К.)". Отже, за часів Гетьманату керівництво Добровольчої армії розглядало уряд Скоропадського як прийнятний для співпраці й такий, що, незважаючи на тісні стосунки з Німеччиною, не є ворожим. Таке твердження можна пояснити лояльним ставленням Денікіна до П. Скоропадського, в якому він убачав потенційного союзника в боротьбі проти більшовиків. Можна стверджувати і те, що лише заміна гетьманського уряду на Директорію та намагання останньої відновити державність спричинили конфлікт як в ідейній, так і в військовій площинах між ними.

На початку осені кардинально змінилася міжнародна ситуація, політика центральних держав зазнала краху. 29 вересня 1918 р. капітулювала Болгарія, а за нею і Туреччина. Австро- Угорська монархія 17 жовтня розпалася й перетворилася на аморфний "Союз держав". Швидко революціонізувалася Німеччина.

Для України всі ці зміни були вельми тривожним сигналом. Вона не мала власної армії, бо ті ж окупанти всіляко зволікали з дозволом на створення справжнього війська. А з поразкою двох найбільших держав Четверного союзу та евакуацією їхніх військ Україні загрожувала війна з Радянською Росією. У цьому контексті Росія не приховувала своїх експансивних планів і стратегії. Л. Троцький на IV з'їзді Рад відверто визначив чергове завдання Червоної армії — заволодіти українськими землями в період "своєрідного міжцарів'я: німці вже пішли, Антанта ж ще не встигла захопити Україну".

Для уряду Гетьмана назрівала криза. Ті посли країн Антанти, що виїхали після більшовицького перевороту з Петрограда до Києва, переїхали до Румунії, до Ясс. Із ними й спробували провести прелімінарні переговори. Але консул Франції Еміліо Енно заявив українським представникам: "Україна не мала ніколи своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований". А французький та англійський посли заявили: "Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти". Крім того, представники білогвардійських організацій привезли до Ясс меморандум про те, щоб країни Антанти не визнавали Україну як державу та надіслали війська для її окупації.

Становище гетьманського уряду через невизнання Антантою стало критичним. Гетьман здійснив декілька політичних маневрів: замінив уряд на інший, до складу якого не входили германофіли (він мав діяти до з'ясування стосунків із Антантою).

14 листопада 1918 р. П. Скоропадський підписав Грамоту про федерацію України з Росією. Шпальти європейських газет, таких як "The Globe", "Star" (Лондон), "Reiniche Westfailiche Zeitung" (Німеччина), заполонили повідомлення про входження України до Російської Федерації. 18 листопада "Star" інформувала про те, що "гетьман у посланні до українського народу звернув увагу на відновлення Російської Федеративної держави, що Україна вступить у федеративну державу як її член". "The Globe" зауважила, що новий прем'єр українського уряду С. Гербель заявив інформаційному агентству: "Україна буде частиною Російської Федеративної держави. Україна готова до порозуміння з Антантою, представники котрої наступного тижня прибудуть до Києва". Даючи роз'яснення стосовно статусу України в новій федерації, "Reiniche Westfailiche Zeitung" 18 листопада писала: "Кожна держава, що ввійде до федерації, матиме власні фінанси, господарство, армію, зовнішню політику. Гербель оголосив війну більшовизму".

Західна преса миттєво зреагувала на події в Україні, які посилювали сподівання урядів європейських держав на відновлення та відбудову могутньої Росії.

Обіцянки Антанти про падання військової допомоги гетьманському урядові були запізнілими, оскільки не могли бути здійснені ані в часовому, ані в технічному розумінні. Після прийняття федеративної грамоти не лише різко впала популярність гетьмана, а й розпочалося повстання, яке очолили колишні провідні діячі Центральної Ради — В. Винниченко, С. Петлюра, М. III а по вал та ін. Характеризуючи становище, яке виникло, П. Скоропадський згадував, що німецьке командування, котре перебувало ще в Україні, могло надати військову підтримку гетьманові за умови вказівки про це союзників Антанти. Однак таке розпорядження могло бути віддане лише після прибуття до Києва її послів, а з цим процесом дуже зволікали. Хоча важко сказати, наскільки суттєвою у цій ситуації була б така допомога. Можна погодитися з російським емігрантом А. Сумським у тому, що "причина падіння гетьманства полягала як у поведінці самого Гетьмана, так і в суспільстві в особі уряду та опозиції. Після перших ударів більшовиків російські інтелігенти втекли на Україну, більшість із них легковажно прогуляли передишку". Оцінюючи проросійське спрямування гетьманського уряду, варто зазначити, що оточений росіянами гетьман продовжував відстоювати інтереси Української Держави. Однак низка помилок та нестабільність політичного життя перервали цей етап формування української державності. Падіння гетьманства започаткувало новий етап в українській історії.

Завершення Першої світової війни, що призвело до зміни геополітичної ситуації у світі, сприяло розширенню векторів зовнішньополітичного зацікавлення великих держав. Україна опинилась серед таких самих, як вона, новостворених держав, ставши перед вибором власного шляху у світове співтовариство.

Рекомендована література

Американська демократія та незалежність України. — Л.: Слово, 1992.

Борщак І. Карпатська Україна в міжнародній грі. — Л., 1938.

Бюканен Д. Мемуары дипломата. — М.: Междунар. отношения, 1991.

Валь Є. фон. Значение и роль Украины в вопросе освобождения России от большевиков. — Таллин, 1937.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри України, 1990. — С. 59.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри України, 1990. — С. 61.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — С. 290.

Грушевський М. Великий обов'язок // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 193.

Грушевський М. На порозі нової України // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: 1991. — С. 144.

Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: До питання генези українсько-польського військового співробітництва 1917—1921 рр. — Л., 1997. — С. 23.

Деникцн А. И. Гетьманство и Директория на Украине. — С. 163.

Донцов Д. Підстави нашої політики. — Нью-Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобод України, 1957.

Кононенко К. Україна і Росія: соціально-економічні підстави української національної ідеї 1917—1960. — Мюнхен: Український Вільний Університет, 1965.

Копиленко О. "Сто днів" Центральної Ради, — К., 1992. <

Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918— 1923 рр. Проблеми взаємовідносин. — К., 1998.

Кульчицький С. Проблема кордону між Україною і Польщею в радянській політиці 1919—1921 рр. // Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — К.: Либідь, 1993. — С. 187—199.

Кучик О. Україна в зовнішній політиці держав Антанти. — Л., 2005. — 256 с.

Ллойд Дж. Д. Правда о мирных договорах: В 2 т. — М.: Изд-во иностр. л-ры, 1957. — С. 7.

Лорд Берти. За кулисами Антанты: Дневник британского посла в Париже. 1914—1919. — М.; Л., 1927.

Марголин А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). — Берлин: Изд-во С. Ефрона, 1921.

Нагаєвський І. Історія української державй двадцятого століття. — К.: Укр. письменник, 1993. —' С. 75.

Панейко В. З'єднані держави Східної Європи. Галичина й Україна проти Польщі й Росії.

Попик С. Українці в Австрії 1914—1918. Австрійська політика в "українському питанні" періоду Великої війни. — К.; Чернівці: Золоті литаври, 1999.

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України: Репринт. — Л.: Світ, 1994.

Симоненко Р. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. (Паризька мирна конференція і анти- радянська інтервенція на Україні). — К.: АН УРСР, 1962.

Скоропадський П. Спогади. — К.; Філадельфія, 1995.

Шульгин О. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи): Статті, документи, промови. — Кам'янець-Подільський, 1918. — С. 54.

Cvengros G. La Republique Ukrainienne — la Republique Franeaise (1917-1922). — Lviv: Kameniar, 1995. — P. 59.

Kark J. British policy toward Ukrainian Statehood. — P. 76.

Kennan G. Soviet-American Relations 1917—1920. — Princeton, N. J., 1956. — P. 34.

Seton — Wataon R. The Europe in the Melting Pot. — London, 1919. — P. 19—38.

Sprawy Polskie na Konferçcji pokojowei w Paryu w 1919 r. Dokymenty і materialy (далі — SPKPP). T. 2.— Warszawa, 1967. — S. 217.

Toynbee A. The New Europe. Some Essays in Reconstruction. — London, 1915. — P. 42—63.

White H.N.A. Treaty years of American Diplomacy. — N. Y., 1930. — P. 361.

Zamoyski J. Powryt na map. Polski Komitet Narodowy wParyu 1914—1919. — Warszawa, 1996. — S. 133.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >
 

Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші
?>