Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Сучасний інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін у господарській практиці

Характеристика сучасного інституціоналізму: методологічні особливості та структура

У кінці XX - на початку XXI ст. інституціоналізм перетворився на один з провідних напрямів світової економічної думки.

Предметом дослідження сучасного інституціоналізму є інститути суспільства, які мають місце в економіці, політиці, соціально-правовій і духовній сферах, їх виникнення, функціонування та еволюція.

Фундаментальними принципами є два положення: соціальні інститути мають значення (принцип інститутоцентризму); аналіз інститутів відбувається за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

У сучасній економічній теорії під інститутами розуміють "правила гри" в суспільстві або "створені людиною" обмежувальні рамки, які організують взаємовідносини між людьми, а також система механізмів, що забезпечує їх виконання. Вони вибудовують структуру спонукальних мотивів людської взаємодії, зменшують непевність, організовуючи повсякденне життя.

Інститути поділяють на:

  • o формальні - правила, закріплені в законодавчих (на основі Конституції) та інших нормативних актах, обов'язковість дотримання яких забезпечується спеціально уповноваженими особами (державними чиновниками), за рівнем дії вони є макро- і мікроструктури!;
  • o неформальні - загальноприйняті умовності й етичні кодекси поведінки людей (звичаї, традиції, неписані правила, що є результатом тісного сумісного існування людей, зокрема - телефонне право).
  • 3 розвитком суспільства можлива зміна як формальних, так і неформальних правил, а також способів та ефективності примусу до виконання правил і обмежень (рис. 4.6). Змінну формальних правилах вимагають значних витрат ресурсів, але вони відбуваються достатньо швидко. Зміни ж неформальних правил, навпаки, здійснюються поступово (еволюційно).

Виникнення нових інститутів як результат зіткнення нових і старих правил

Рис. 4.6. Виникнення нових інститутів як результат зіткнення нових і старих правил

В економічній літературі є різні тлумачення інституціоналізму, але єдиної класифікації інституціональних теорій немає. Зберігається поділ інституціоналізму на традиційний і сучасний, останній представлений двома напрямами - неоінституціоналізмом (neoinstitutional economics) і новим інституціоналізмом (new institutional economics).

Термін "неоінституціоналізм" уперше в 1953 р. використав М. Тул у дослідженні, присвяченому ідеям Т. Веблена та його послідовників. Упродовж 1850-1980-х років неоінституціональними вважали праці інституціоналістів так званої "нової хвилі" Дж.К. Гелбрейта, Д. Белла, Е. Тоффлера, Г. Мюрдаля, Р. Хейлбронера, Дж. Ходжсона та ін., які створили теорії постіндустріальної цивілізаційної трансформації. У 1975 р. американський учений О.І. Вільямсон ввів у науковий обіг термін "new institutional economics" (нова інституціональна економічна теорія, НІЕТ) для позначення нового теоретичного напряму як варіанта міждисциплінарних досліджень (enterprise), які поєднували економіку, право, політичні науки, соціологію тощо1. У 1990-х роках під впливом праць Т. Еггертссона термін "неоінституціоналізм" поширився власне на праці НІЕТ2. Це зумовило плутанину в поняттях "неоінституціоналізм" і "новий інституціоналізм", у тому числі в українській і російській економічній літературі.

Українська економічна література традиційно тлумачить неоінституціоналізм і новий інституціоналізм як два напрями сучасної інституціональної теорії {рис. 4.7), що за умови спільного предмета пізнання (аналіз інститутів) мають принципо-

Класифікація інституціональних концепцій

Рис. 4.7. Класифікація інституціональних концепцій

ві теоретико-методологічні відмінності. Український вчений А. Чухно визначає неоінституціоналізм як сучасний інституціоналізм неокласичного напряму, новий інституціоналізм як сучасний інституціоналізм класичного напряму1.

Відповідно до іншого погляду новий інституціоналізм є лише однією із складових неоінституціональної економіки. Це твердження авторитетної економічної енциклопедії2, яка до складу "нової політичної економії" включає шість основних напрямів неоінституціоналізму: 1) теорію суспільного вибору (public choice economics); 2) теорію прав власності (economics property right); 3) нову інституціональну економіку (new institutional economics); 4) теорію права і злочинності (economics law, economics crime); 5) політичну економію регулювання (political economy regulation); 6) нову економічну історію (new economic history).

Неоінституціоналізм сформувався на основі неокласичної теорії, залишаючи незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нових елементів до предмета аналізу інститутів відбувається за рахунок коригування положень із захисної оболонки неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася через розширення та доповнення "економіко", часто наводять як приклад "економічного імперіалізму". Ця школа використовує традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду "економічної людини", яка раціонально мислить. Зважаючи на це в своїх дослідженнях представники школи неоінституціоналізму звертаються до положень суміжних з економікою наук - права, соціології, психології, філософії.

Засновником неоінституціоналізму вважають американського економіста Рональда Коуза (р. н. 1910), який у статтях "Природа фірми" (1937) і "Проблема соціальних витрат" (1960) ввів поняття трансакційних витрат - витрат на укладання угод {контрактів) і сформулював дослідницьку програму неоінституціоналізму. В 1991 р. він отримав Нобелівську премію за роботи в галузі дослідження трансакційних витрат і прав власності, їх впливу на інституціональну структуру фірми. Розвиток неоінституціоналізму пов'язаний з іменами таких видатних вчених: Армен Алчіан, Гаррі Беккер, Джеймс Б'юкенен, Олівер Вільямсон, Гарольд Демсетц, Кеннет Ерроу, Трауїнн Еггерссон, Дуглас Норт, Стів Пейович, Гордон Таллок, Джордж Стіглер, Роберт Фогель та ін. Економічна теорія неоінституціоналізму охоплює теорії: трансакційних витрат, прав власності, контрактів, або економіки регулювання (теорія власності, контрактів, або економіки регулювання (теорія агентських витрат, теорія відносницьких і неповних контрактів), нову інституціональну економічну історію, конституціональну економічну теорію, суспільного вибору.

Базовими для неоінституціоналізму є твердження, що становлять жорстке ядро неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична модель:

  • 1) рівновага на ринку існує завжди, вона збігається з оптимумом за Парето (модель Вальраса - Ерроу - Дебре);
  • 2) індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору);
  • 3) переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.

Неоінституціоналізм суттєво відрізняється від неокласики.

  • o По-перше, розглядається значно ширший спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін (поряд із приватною власністю, на якій роблять акцент неокласики, аналізуються також колективна, державна, акціонерна форми власності та порівнюється їх ефективність щодо забезпечення угод на ринку).
  • o По-друге, неоінституціоналісти неокласичні моделі доповнили поняттям інформаційних витрат - витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації щодо угод та ситуації на ринку в цілому.
  • o По-третє, поряд із виробничими (трансформаційними) витратами неоінституціоналісти припускають існування трансакцій-них витрат. Безліч адептів неоінституціоналізму вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу, враховуючи лише витрати взаємодії людей із природою (трансформаційні витрати), в той час як сьогодні необхідно також брати до уваги витрати взаємодії між людьми - трансакційні, які за сучасних умов зростаючого ускладнення соціально-економічних відносин набувають усе більшого значення. їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов'язань у процесі відчуження та привласнення прав власності та свобод, прийнятого в суспільстві.
  • o По-четверте, завдяки використанню принципу "методологічного індивідуалізму" в центрі уваги неоінституціональної теорії перебувають відносини, що виникають всередині економічних організацій, тоді як у неокласичній традиції організація розглядалася як "чорна скринька", до якої дослідники "не намагались зазирати". У зв'язку з цим позицію неоінституціональної теорії можна охарактеризувати як мікроекономічну.
  • o По-п'яте, якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, та технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів), то неоінституціональна теорія вводить ще одну групу обмежень, що зумовлені інституційною структурою суспільства і виконують свою роль після економічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмовляється від будь-яких передумов і наголошує, що економічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат, недостатньо структурованих прав власності та жорстких інституційних реальностей, сповнених ризику і невизначеності.
  • o По-шосте, якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну, а опортуністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характеризує людину більш реалістично - у двох найважливіших поведінкових передумовах - обмеженій раціональності й опортуністичній поведінці. Опортуністична поведінка становить "слідування власному інтересу, що доходить до віроломства". Йдеться про будь-які форми порушення взятих на себе зобов'язань, прагнення до особистої вигоди з використанням підступності, включаючи заздалегідь прораховані обман, приховування інформації та інші дії, що заважають реалізації інтересів організації. Індивіди, які максимізують корисність, поводитимуться опортуністично (наприклад, надаватимуть послуги гіршої якості й меншого обсягу), якщо інша сторона не в змозі цього виявити. Значна частина соціальних інституцій, як формальних, так і неформальних, покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. За відсутності проблем обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інституціях просто б зникла.

Отже, основними принципами неоінституціоналізму є:

  • 1. Методологічний індивідуалізм. Індивіди діють у будь-якій сфері суспільного життя (включаючи соціальну сферу та державну службу, політику), переслідуючи свої особисті інтереси. Групи можуть розглядатись як кінцевий неподільний елемент аналізу з власною функцією корисності та обмеженнями, а також як об'єднання кількох індивідів з власними функціями корисності та інтересами.
  • 2. Концепція економічної людини. Раціональність індивідів має універсальне значення, тобто особи керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом - порівнюють граничні вигоди і граничні витрати.
  • 3. Розуміння діяльності як обміну. Будь-яка сфера діяльності розглядається за аналогією до товарного ринку. Держава, наприклад, є ареною конкуренції індивідів за вплив щодо прийняття рішень, доступу до розподілу ресурсів, місця в ієрархічній структурі влади. Разом з тим, є і ринком особливого типу, учасники якого мають нетипові права власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи влади, депутати - приймати закони, чиновники - стежити за їх виконанням. Виборці трактуються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборними обіцянками.
  • 4. Позаісторичний характер дослідження всезагальних законів, які діють для усіх видів економічних гравців і спроможні описати будь-які економічні системи та історичні епохи.

Новий інституціоналізм робить спробу створити нову теорію інститутів, адекватно оцінити вплив інституціонального середовища на формування моделі та стратегії соціально-економічного розвитку. Методологічні основи нової інституціональної теорії ґрунтуються на засадах традиційного інституціоналізму:

  • o дослідження проблеми економічної теорії за допомогою неекономічних наук - права, історії, соціології та інших суспільних наук, використання міждисциплінарного підходу до аналізу економічних процесів;
  • o застосування індуктивного методу (рух думки від одиничних випадків до узагальнень), принципів історизму та еволюціонізму, розгляд економіки не в статиці, а в динаміці;
  • o використання принципу методологічного холізму, за яким увага акцентується на системі інститутів, на діях колективів (профспілок та уряду) із захисту прав індивідів, тоді як методологічний індивідуалізм неоінституціоналізму аналізує поведінку індивіда, який із власної волі та відповідно до своїх інтересів вирішує, членом яких колективів йому вигідно бути;
  • o визнання необхідності соціального контролю над економікою, активної економічної та соціальної політики держави.

Принципові відмінності між традиційним (і сучасним новим інституціоналізмом) та неоінституціоналізмом демонструє табл. 4.6і.

Таблиця 4.6. Принципові відмінності традиційного інституціоналізму і сучасного неоінституціоналізму

Показник

"Старий" (класичний) інституціоналізм, новий інституціоналізм

Сучасний неоінституціоналізм

Роки становлення

Початок XX ст. - виник з критики ортодоксального класичного лібералізму

Кінець XX ст. - виник у результаті покращання ядра сучасної ортодоксальної теорії

Представники

Т. Веблен, У.К. Мітчелл, Дж.Р. Коммонс, К. Поланьї, Дж.К. Гелбрейт, Г. Мюрдаль

Р. Коуз, Дж.М. Б'юкенен, Г. Демсетц, М. Олсон, Р. Познер, К. Ерроу, Дж. Стіглер, Г. Беккер, Д. Норт, Р. Фогель, Г. Таллок, Д. Мюллер, Р. Толлісон, Дж.М. Ходжсов, У. Нісканен

Характерні ознаки

  • o Виник як напрям радикальної економічної теорії;
  • o вивчення проблем сучасної економічної теорії методами інших наук про суспільство (соціологія, право, політологія);
  • o використання індуктивного методу (рух від окремих випадків до узагальнень);
  • o фокусування уваги на діях колективів (профспілок і уряду) щодо захисту інтересів громадян із відкиданням виключно індивідуалістичного підходу до суспільства;
  • o показ обмеженості ринкової системи господарювання;
  • o передумова аналізу - холізм;
  • o технологія є ендогенною
  • o Збереження парадигми неокласичної економічної теорії;
  • o вивчення політичних і правових проблем методами неокласичної економічної теорії (апарат сучасної мікроекономіки та теорії ігор);
  • o використання дедуктивного методу (рух від загальних принципів до пояснення конкретних явищ);
  • o основою є незалежний індивід, який за своєю волею і відповідно до власних інтересів вирішує, членом яких колективів йому вигідно бути (раціональний індивідуалізм);
  • o розгляд ринкових відносин як універсальних;
  • o передумова аналізу - методологічний індивідуалізм;
  • o технологія є екзогенною

Гай Пітере вважає, що головними індикаторами сучасного інституціоналізму, які, з одного боку, констатують його як цілісність, а з іншого - відрізняють від інших теоретичних концептів, є:

  • o по-перше, аналіз структурних рис суспільства і/а бо політики як формальних (офіційно прийнятих), так і неформальних;
  • o по-друге, фіксація певної стабільності в часі структур, які розглядаються;
  • o по-третє, інститути повинні здійснювати вплив на індивідуальну поведінку своїх членів і цей вплив може бути як формальний, так і неформальний;
  • o по-четверте, інститутам має бути властива певна система спільних цінностей, які мають приймати члени цих інститутів.

Загальною характеристикою, що об'єднує існуючі напрями сучасного інституціоналізму (як нео-, так і нового) в певну цілісність, є те, що вони вважають інститути центральним компонентом політичного життя. Відповідно, аналіз політичного середовища слід починати з інститутів, а не індивідів. Більше того, сучасний інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів і що, власне, інститути зумовлюють переважно сталість політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло б бути за умови відсутності політичних інститутів.

Сучасний інституціоналізм поєднує відмінні підходи, серед яких можна виокремити шість основних:

  • 1) нормативний інституціоналізм. Його засновниками є Джеймс Марч (р. н. 1928) та Йохан Олсен (р. н. 1939), які значну увагу приділяли вивченню ролі норм у формуванні та функціонуванні інститутів і у визначенні індивідуальної поведінки;
  • 2) інституціоналізм раціонального вибору, який наголошує, що поведінка є функцією правил та стимулів більше ніж норм та цінностей. Інститути виступають для цих груп системою правил та стимулів, дотримуючись яких, особи намагаються максимізувати власну корисність;
  • 3) історичний інституціоналізм, в основі якого твердження, що для розуміння логіки розвитку політики необхідно визначити початкові рішення, які визначають наступний політичний курс;
  • 4) емпіричний інституціоналізм, який найбільшою мірою виступає спадкоємцем "старого" інституціоналізму й наголошує, що структура (система управління) детермінує відмінності у способі реалізації політики та виборі, який здійснює влада;
  • 5) інтернаціональний інституціоналізм стосується інститутів, що функціонують за межами національних державних інститутів;
  • 6) соціальний інституціоналізм, що охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема інститути неокорпоративізму.

Безумовно, жодна із зазначених версій сучасного інституціоналізму не дає повного й вичерпного розуміння інституційної поведінки, але кожна з них відкриває свій особливий ракурс цього широкомасштабного явища, сприяючи в сукупності більш цілісному усвідомленню його сутності.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші