Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Погляди економістів України на проблеми соціалістичних перетворень

Економічна думка у 20-х роках XX ст. розвивалася у процесі численних дискусій з проблем побудови соціалістичного суспільства, основних принципів його створення, форм власності та організації промислового і сільськогосподарського виробництва, ролі кооперації, концептуальних засад грошової реформи. В Україні остаточно сформувалось два головні напрями економічної думки. Продовжували наукову діяльність такі відомі вчені-економісти, як К. Воблий, В. Левитський, В. Косинський, Р. Орженцький, М. Птуха, Є. Слуцький, О. Челінцев, П. Фомін, Л. Яснопольський та ін., які представляли економічну школу, засновану на концепціях політ-економічних шкіл Заходу. Вони вважали можливими соціально-економічні перетворення на основі широкого використання різних форм власності, розвитку ринку і ринкових відносин та здійснення державного регулювання економіки. У 1920 р. за ініціативою Р. Орженцького вони об'єдналися у Товаристві економістів, в якому була секція теоретичної економії. У 1926 р. Є. Слуцький, котрий працював у Московському інституті кон'юнктури, надрукував працю "Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки", що започаткувала теоретичні засади праксеології - науки про людську діяльність. Учений досліджував проблеми циклічного розвитку економіки, опрацював синусоїдальний режим хвиле-утворення в економічному житті.

Почалося створення радянської економічної науки.

Її представляли переважно партійні та господарські діячі, а також економісти, прихильники марксистського вчення, серед яких були: В. Введенський, А. Виткуп, М. Єфимов-Малтапар, Я. Гамарник, С Косіор, В. Затонський, М. Скрипник, К. Сухомлін, В. Чубар, 0. Шліхтер та ін. У 1921 р. Раднарком України затвердив положення про Всеукраїнську академію наук (ВУАН), у системі вищої освіти створювалися науково-дослідні кафедри.

Обидва напрями економічної думки розвивались у постійному протистоянні. Тому можна стверджувати, що історія економічної думки 20-х років. XX ст. - це, до певної міри, історія боротьби двох течій, в якій здобула перемогу офіційна - "наука", представлена економістами, котрі відстоювали марксистські позиції, розвиток радянської держави на базі використання теоретичної моделі справедливого суспільства К. Маркса та Ф. Енгельса, основою якої вважалася суспільна власність на засоби виробництва. Політичні та ідеологічні чинники зумовили заміну старої парадигми економічної науки новою.

У галузі аграрної теорії марксисти-аграрники доводили потребу соціалізації (одержавлення) землі та кооперування селянських господарств, зокрема, утворення виробничих кооперативів як колективних форм організації виробництва. У 1921-1924 рр. переважав погляд, що комуни - найкращий спосіб перебудови сільського господарства. У 1925-1928 рр. обґрунтовувалася політика створення артілей і ТОЗів. Цієї думки дотримувалися В. Чубар, Д. Манільський, О. Шліхтер, Я. Яковлєв, М. Скрипник.

Такі вчені, як Б. Бруцкус, К. Воблий, В. Косинський, О. Челінцев, виступали проти націоналізації землі та колективізму в землеробстві, продовжували обґрунтовувати погляд щодо економічних переваг і доцільності сімейно-трудових селянських господарств, об'єднаних кооперативною діяльністю. У 1928 р. М. Волобуєв висунув ідею про переваги самостійного розвитку України, за що був оголошений ворогом соціалізму і радянської держави. Ворожими також визнали "неонародницькі" ідеї О. Чанова. Реалізацію плану аграрних реформ цих вчених було призупинено.

Стосовно проблеми нагромадження капіталу серед учених різних напрямів також не було єдиної позиції. Обговорювалися два шляхи її розв'язання: економічний і адміністративний. Перший передбачав нагромадження капіталів у сільському господарстві та легкій промисловості, подальше їх використання для розвитку важкої промисловості, розвиток товарно-грошових відносин, різних форм власності та приватного підприємництва, а отже, продовження політики непу. Другий ґрунтувався на адміністративних, позаекономічних методах мобілізації грошових ресурсів шляхом їх вилучення із сільського господарства та легкої промисловості. Перемогла позиція, що господарська модель непу не здатна швидко вирішити проблему нагромадження фінансових коштів та індустріального розвитку. Забезпечити виконання завдань індустріалізації, на думку більшості комуністів, можна лише за допомогою адміністративних методів регулювання економіки, концентрації ресурсів і форсованого розвитку важкої індустрії. Політику непу вони вважали вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією.

Умови нової економічної політики (непу) потребували теоретичного обґрунтування питань використання у процесі планування ринкових відносин, а особливо - проблем взаємодії плану та ринку. Еволюція поглядів економістів на цю проблему відображала економічний розвиток країни від адміністративно-командної системи управління воєнного комунізму до ринкової системи типу непу.

У роки воєнного комунізму домінувала думка, що соціалістичне планове господарство - це господарство натуральне, без ринку і грошей, а товарно-капіталістичне - управляється стихійними силами ринку та конкуренцією, отже, відповідно план і ринок - непоєднанні категорії. Проте у квітні 1920 р. Я. Діманштейн обґрунтував положення про поєднання ринкового господарства з планомірним його розвитком, а також наголосив на тому, що увагу у плануванні слід перенести з центральних регулюючих органів на місцевий рівень.

У1921 р. за вирішення господарських завдань адміністративними методами, суворе дотримання планів виступив голова Укрраднаркому В. Чубар. Він зазначив, що жодні відхилення, що порушують план, не допустимі без дозволу вищих господарських органів. Така позиція відображається в роботах Н. Бухаріна, В. Введенського, А. Виткупа, Ф. Винника, С. Крамера, І. Фалькевича та ін. Так, І. Фалькевич вважав, що план - це насамперед система заходів для здійснення певних завдань у сфері господарської політики, який має пронизувати всі складові господарських процесів, бути активним провідником класової політики пролетарської держави, створювати організоване господарство і долати всі елементи стихії приватного господарства.

З питань діалектичної взаємодії планових і ринкових засад висловив міркування професор з економіки П. Фомін у статті "Про планові засади" (1924). На його думку, стихійне господарство, яке історично і логічно протиставляється плановому, - це лише загальне поняття, абстракція, що насправді не мислима. У соціальній історії немає моментів, коли б економічне життя розвивалося без будь-якого втручання влади у сферу економічних відносин, однак державні податки, державний кредит є вагомими чинниками, які фактично визначають рух господарської стихії. З іншого боку, П. Фомін вважає, що регульоване господарство в економічній історії ніколи повністю не знищувало стихійності. Проблему планового регулювання економіки він виводить з ринкового, капіталістичного господарства. Згідно з його твердженнями, виникнення таких капіталістичних об'єднань, як трести і картелі, - принципове заперечення стихійних засад, вільної конкуренції; замінюючи гармонію стихійної боротьби режимом організованого планування, ці монополістичні організації економічно перестали бути капіталістичними феноменами чистого типу. І звідси він робить висновок, що планування як органічна тенденція народного господарства випливає із структурних особливостей еволюції капіталу і в цьому розумінні зародилось у період монополістичного капіталізму як перехідна форма до соціалізму. На думку вченого, ініціатива, підприємливість, господарський розрахунок не суперечать централізованому управлінню народним господарством. У 1924-1925 рр. він продовжив свої дослідження, пов'язані з характером і методологією планування, а також його взаємодією з господарською кон'юнктурою. Він вважав, що планування - це визначення шляхів подальшого розвитку. При цьому акцентував увагу на тому, що план має бути не директивним, а індикативним.

Проблему плаву та ринку досліджував І. Дашковський, який у своїй праці "Ринок і ціна в сучасному господарстві" (1925) зазначав, що ринок і план, хоча і є двома абсолютно протилежними формами господарських відносин, однак у нашій економіці вони мають виправляти та доповнювати одна одну. Функції ринку він зводив до економічної сигналізації. Орган планування повинен використовувати ринкові сигнали, показники ринкової кон'юнктури для відповідного коректування продуктивних сил країни (за допомогою тих чи інших важелів), яке за відсутності такого органу здійснювалося б значно повільніше або зовсім було б неможливим. Член Президії Держплану України А. Шмідт визнавав планування не лише в радянській, а й у капіталістичній економіці.

Концепцію взаємодії плану та ринку підтримували такі українські економісти, як М. Єфимов-Малтапар, В. Зейлінгер, Я. Діманштейн, А. Звоницький та ін. Тому діяльність Українського Держплану в роки непу спрямовувалась на забезпечення взаємодії планових і ринкових засад. Система планових органів на чолі з Держпланом України мала, з одного боку, створювати умови для використання у плануванні об'єктивних закономірностей і тенденцій ринкової економіки, а з іншого - в умовах розгортання ринкових відносин спрямовувати розвиток народного господарства за єдиним планом.

У кінці 20-х - 30-х роках XX ст. активність досліджень почала спадати. Доповідь Й.В. Сталіна в грудні 1929 р. на конференції аграріїв-марксистів стала сигналом до розправи з економістами, які захищали ринкові важелі регулювання. У науці повністю зникає альтернативність суджень. Якщо на початку 20-х років XX ст. учені йшли від практики, на основі дослідження якої робили висновки і розробляли концепції, то на межі 20-30-х років XX ст. їх висновки ґрунтувалися на політичних установках. Розробки наукових економічних проблем здійснювалися за напрямами, визначеними владою. Обов'язковою умовою економічних досліджень була непогрішність авторитетів. Заборонялося спростовувати і критикувати висловлювання класиків марксизму-ленінізму, положення партійних з'їздів.

Практично було припинено розробку проблем планування на основі ринкових відносин та практики державного регулювання. Плани почали розглядати як директивні завдання, що доводилися центральними органами влади, а проблема плану та ринку надовго зникла з економічної науки. План детально розробляли як за окремими галузями, так і для кожної республіки, краю, області. Таке посилення директивного планування призвело до зміцнення адміністративно-командної системи управління.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші