Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Особливості розвитку українського літературознавства і зв'язок його із світовою наукою про літературу

Українське літературознавство, як видно з цієї періодизації, тривалий час мало принагідний характер (доба Київської Русі), а в епоху Ренесансу було латинізованим (подекуди — полонізованим) і в основі своїй відмежованим від національного літературного життя. Лише окремі тогочасні поетики (зокрема "Сад поетичний" М. Довгалевського) зверталися за ілюстративним матеріалом до слов'янських (давньоукраїнських) текстів. До того ж над авторами цих поетик (особливо наприкінці XVII і протягом XVIII ст.) тяжіла не лише авторитарність "реабілітованих" античних поетик, а й схоластичність християнської ідеології та українофобська політика імперської Росії, яка тримала Україну в колоніальній залежності. Поступовий вихід з такої ситуації розпочався на рубежі XVIII—XIX ст., із зародженням нової української літератури, але ще понад півтора століття українське літературознавство змушене було проходити всі етапи свого наукового становлення в умовах залежності і тому — в напіврозвинутому стані. Офіційна Росія аж до революції 1917 р. не визнавала за українським культурним рухом прав самостійності і самобутності, а після 1917р., точніше — після утворення СРСР у 1922 p., хоч такі права офіційно й були проголошені, але практично статус колоніальності з усього духовного життя України знятий не був. Воно залишалось під подвійним гнітом — з боку більшовиків-марксистів, які тримали всю науку під важким пресом, та імперсько-російського держиморди, що на українську науку й культуру дивився не інакше, як на зросійщену периферію. Своїми іменами всі ці речі стало можливим називати тільки внаслідок горбачовської перебудови, а також після перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 p., створення ГКЧП (Государственного комитета по чрезвычайному положению) і проголошення Верховною Радою УРСР "Акту про незалежність України" (24 серпня 1991 p.). З України відтак почала спадати облуда колоніальності, а в наукове середовище став надходити кисень свободи і справді об'єктивного бачення світу. Процес цей відбувається повільно, українська наука про літературу вдовольняється поки що освоєнням фрагментів забороненої раніше наукової спадщини і створенням перехідної за методологією літературознавчої продукції, яка залишатиметься, очевидно, панівною до самого початку XXI ст., поки не з'являться кадри науковців, що не вражені ніякими підневільними корозіями.

Пропонований підручник у цьому розумінні теж слід сприймати як перехідний, бо створення його зумовлене освітніми завданнями саме перехідного періоду в вищій школі України. Його завдання — дати систематизоване уявлення про розвиток українського літературознавства від давнини до сучасності. Складові частини його студентам добре відомі з курсів "Вступ до літературознавства" і "Теорія літератури", а значну частину історико-літературних праць і критичних матеріалів вони використовували, звичайно, під час освоєння курсу "Історія української літератури". Пропонований курс має на меті не повторення раніше відомого, а науково-критичне осмислення його, сприйняття літературознавчого матеріалу як іманентного розвитку думки про художню літературу з усіма її методологічними здобутками і національними особливостями. Світовий контекст залучається в курсі остільки, оскільки літературознавство як науку не можна уявити національно відособленим і не інтегрованим у загальнолюдську думку про літературу. Найдавніша з відомих нам праць про письменницьку творчість — "Поетика" Арістотеля — була хоч і тісно пов'язана з грецьким літературним процесом античної пори, але її спостереження й висновки стали водночас світовим досягненням у цій галузі й тому до сьогодні однаково сприймаються в різних світових регіонах літературознавства. Це ж саме можна сказати й про інші найвідоміші і самодостатні дослідження літературного процесу в ту чи іншу історичну епоху, з якими українське літературознавство перебувало в неодмінному контакті і так чи інакше додавало до них якусь і свою національну барву. Думається, що, скажімо, внески О. Потебні в розвиток психологічної школи літературознавства, І. Франка — в культурно-історичний напрям, В. Перетца — в становлення філологічної школи чи М. Зерова і Д. Чижевського — в методологію стильового прочитання літературного процесу, в цьому випадку переконливо підтвердять сказане. Отож, якими шляхами названі вчені реалізовували свої наукові задуми, як українське літературознавство від фольклорно-художньої і бібліографічної форм переходило до філософського осмислення літератури і які перешкоди при цьому долало, — про все це і йтиметься в пропонованому підручнику. Окремі питання в ньому будуть висвітлені менш докладно, а почасти й конспективно, оскільки обсяг матеріалу дуже великий, а деталізація в його осмисленні не завжди видається тільки благом. Головне — не втратити методологічної ясності в тому осмисленні і забезпечити максимальне охоплення повноти літературознавчого фактажу.


 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші