Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Перехід до рейганоміки

У 70-х роках відбулися значні структурні зміни в економіці. Здійснили масову "чистку" неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідували. Наприклад, лише в текстильній промисловості припинили діяльність понад 200 організацій. Водночас з'явилися нові наукомісткі галузі, котрі ще й нині визначають загальний вигляд сучасного світу. Поширення інноваційних технологій становить вагому частину доходу США. Америка постійно має позитивне сальдо платіжного балансу 7—8 млрд дол. США у балансі передачі технологій.

Значно змінилися у нових умовах постіндустріальної епохи і взаємовідносини між органами влади різних рівнів, насамперед розподіл повноважень між місцевими і федеральними органами влади. У 70-х роках активно втілювали у життя концепцію нового федералізму, яка передбачала, що громадські рішення мають приймати місцеві органи влади та повинен відбуватися розвиток самоврядування на місцях.

Було модифіковано систему регулювання економіки центральними органами. Кейнсіанські поради стосовно боротьби з безробіттям та інфляцією за допомогою засобів фіскальної політики в нових умовах були неактуальними. Збільшувалися дефіцит і державний борг. Окрім того, в умовах відкритого інформаційного суспільства з вільним рухом товарів, послуг і капіталів у світовій економіці заходи державного впливу та значний податковий тягар на національних виробників зумовили зростання обсягів вивезення капіталів із країни.

Наприкінці 70-х років XX ст. змінився підхід до регулювання господарської кон'юнктури. Нову економічну політику, яку розпочав президент Р. Рейган (1980—1988), назвали рейганомікою.

Економічна політика Рейгана ґрунтувалася на вказівках неоконсерваторів, її протягом 80—90-х років застосовували в розвинутих країнах Заходу. До головних її складових належали: скорочення соціальних програм і всіх видів податків, боротьба з інфляцією методами жорсткої кредитно-грошової політики, дерегулювання підприємницької діяльності. Уряд відпустив ставки процента у вільне плавання і дав змогу суб'єктам господарювання через ринковий механізм шукати рівновагу самостійно. Тобто неоконсерватори США, власне як і Англії, виступили проти зміцнення позицій державного капіталізму та націоналізації. Свою думку вони аргументували нерентабельністю методів господарювання, особливо в промисловості. Водночас неоконсерватори запозичили у неолібералів тезу про демократизацію політичного життя і соціальних відносин, не дотримувалися елітарних поглядів на владу і порядок в країні. Протягом 1981— 1989 рр. здійснювали політику неоконсерватизму, головне положення якої полягало в реанімації пропозиції (як і в період промислової революції). Така концепція передбачала не збільшення витрат (у тому числі й на соціальні потреби), а збереження засобів. Як наслідок, скоротився споживчий попит населення.

Найпоширенішою теорією неоконсерватизму, використаною в період рейганоміки, був монетаризм. На противагу послідовникам Дж.М. Кейнса, М. Фрідмен (1912—2006) довів, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але й депресії.

Учений досліджував значення грошей, грошової маси і грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними засобами регулювання економіки були такі техніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і споживання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників — монетарна система. "Не через бюджетне, а через грошове регулювання слід розв'язувати економічні проблеми країни", — вважав він.

Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) не відповідали спрощеним схемам кейнсіанського мультиплікатора. Раніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійного значення, тому на неї можна не зважати. На противагу таким уявленням стосовно ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки гроші є всюди, і якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування усього господарського механізму. На думку вченого, саме зміни, які відбулися у грошовій сфері, завжди передували або пожвавленню, або падінню в інших сферах економіки. Проте, якщо зміни в номінальному доході — це лише результат змін у грошовій сфері, то причиною змін в економіці є грошова сфера, а дохід — тільки наслідок. Тому в економічній політиці держави грошовий обіг посідає перше місце, а бюджет — друге. Монетарна політика центральних банків, вважав економіст, має ґрунтуватись не на величині процента на кредитний капітал, а на кількості грошей, що банки випускають в обіг. М. Фрідмен відрізняв кредитну політику від монетарної. На думку монетаристів, ні податкова, ні бюджетна політика не впливають на обсяг сукупного номінального попиту, оскільки вони означають тільки "перекачування" доходу з одного сектору в інший на основі так званої політики витіснення.

Державні видатки змінюють тільки структуру попиту, не порушуючи його загальної величини. Номінальний попит збільшується або зменшується не внаслідок державних видатків, а лише в результаті збільшення або зменшення кількості грошей в обігу. Економічні цикли залежать від циклічних рухів кількості грошей в обігу.

Зміна кількості грошей в обігу, а отже, і зміна номінального попиту впливають і на динаміку цін. Таким чином, попит не може бути ні надлишковим, ні незадоволеним, він завжди відповідає обсягу виробництва. За Дж.М. Кейнсом, якщо нагромадження за повної зайнятості перевищує величину інвестицій, то наслідком цього буде недостатній загальний попит, а отже, зростання безробіття. Якщо суспільство ставить за мету нагромаджувати надто багато, вважає М. Фрідмен, знижуються ціни, зростає купівельна спроможність грошей, а реальний попит залишається на тому самому рівні. Американський економіст підсумував: такі величини, як виробництво, зайнятість, реальна заробітна плата, реальний процент на позиковий капітал і співвідношення між ними, залишаються постійними, а величина їх залежатиме насамперед від кількості грошей в обігу. Сталість грошей має виняткове значення для нормального функціонування економіки. Тому для галузі нормативної економічної політики М. Фрідмен зробив такі висновки:

  • -- оскільки монетарний чинник є головною причиною кризового спаду, то і боротися з циклічними коливаннями можна тільки шляхом використання грошового чинника, регулюючи пропозицію грошей в обігу;
  • — сферу державного втручання в умовах промислового спаду потрібно обмежити лише грошовою політикою, адже стійка грошова одиниця сама по собі вирівняє економічну ситуацію.

Інтерпретуючи кількісну теорію, М. Фрідмен враховував, що попит кожного обмежений величиною багатства, намаганням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. Якщо є надлишок грошей, їх намагаються використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигід.

На відміну від пропозиції грошей, попит на гроші відносно стабільний. На грошовий попит, окрім доходів, впливають: рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей), обсяги процентних ставок (ряс. 10.1).

Попит на гроші L і пропозиція грошей S

Рис. 10.1. Попит на гроші L і пропозиція грошей S

Пропозиція грошей — це кількість грошей в обігу. її визначають обсягами грошової емісії, кредитами комерційних банків, купівлею-продажем цінних паперів. Відповідність між попитом на грошову масу і пропозицією грошей забезпечує механізм ринкового саморегулювання (точка 1 на рис. 10.1).

Якщо пропозиція грошей зменшується (5, <- £.), то умови кредиту стають жорсткішими, процентна ставка (г) підвищується. У результаті попит на гроші (І) дещо знизиться; частину грошей використовуватимуть на придбання вигідніших активів. Рівновага попиту на гроші та їх пропозиція порушується, ставка вища, а грошей в обігу менше. У таких умовах центральний банк, очевидно, скоригує свою політику — пропозиція грошей зросте, процентна ставка зменшиться. Процес відбуватиметься у зворотному напрямі (позначено штрихпунктирною стрілкою). Звідси М. Фрідмен зробив такі висновки:

  • — не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші та грошовою пропозицією;
  • — якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання товарної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів зростання товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку;
  • — збільшення грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечує стійкість цін і відповідає динаміці валового національного продукту (ВНП).

Згідно з монетаристською теорією, головна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси: багато грошей — мало товарів. Цей надлишок, як правило, утворюється у процесі кредитно-грошового стимулювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль засобу ринкового регулювання.

З метою попередження інфляції монетаристи пропонують: —- строго контролювати зростання грошового обігу;

  • — здійснювати жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси;
  • — проводити стабільну фіскальну політику;
  • — забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державного бюджету, адже він є джерелом інфляції та невиправданого втручання держави у ринковий механізм;
  • — використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад, метод шокової терапії).

Представники монетарного напряму розробили стратегічні заходи, спрямовані на підвищення сукупної пропозиції для боротьби з інфляцією, що не потребувало додаткових інвестицій і передбачало:

  • 1) продаж на певному етапі всього, що можна було продати (ресурси, інновації та ін.),
  • 2) боротьбу з монополізмом, надання підтримки малому і середньому бізнесу, сприяння лібералізації ринків;
  • 3) приватизацію за наявності у країні місткого державного сектору. Головними були три засоби, спрямовані на скорочення сукупного попиту:
  • 1) здійснення грошової реформи конфіскаційного типу, щоб зменшити кількість грошей у населення;
  • 2) заморожування вкладів шляхом зниження рівня їх ліквідності, а також заохочення купувати нерухомість, дорогоцінності, антикваріат з метою виключення надлишкового тиску вкладів на споживчий ринок;
  • 3) зменшення бюджетного дефіциту шляхом скорочення окремих соціальних програм, призупинення дотацій і підтримки неефективного виробництва.

Проте варто зауважити, що такі заходи пов'язані зі значним погіршенням життєвого рівня населення і можуть дати позитивний ефект більшою мірою лише для економічно розвинутих країн.

Головний принцип монетаристської політики — досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулювання має забезпечити зростання виробництва і високу зайнятість. Прихильники монетаризму вважають, що єдиним джерелом інфляції є збільшення грошової маси, а нульова інфляція — безумовна і визначальна мета економічної політики.

Основна вимога монетаристів у галузі економічної політики полягає в тому, щоб максимально скоротити видатки держави, оскільки їх збільшення призводить до утворення надлишку грошей, а отже, — до інфляції. Монетаризм, будучи однією зі шкіл сучасного неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю сутністю — збалансоване господарство, здатне до автоматичного саморегулювання; єдине, що може зруйнувати це, — диспропорція між темпами зростання продукції та темпами збільшення грошової маси в обігу.

Монетарну концепцію, неоліберальну за суттю, випробував республіканський уряд США при президенті Р. Ніксоні в 1969—1970 рр. (М. Фрідмен на той час займав посаду радника президента). Але найбільший успіх монетарні економічні підходи мали за наступного республіканського уряду США в час так званої рейганоміки, коли послабили інфляцію при реальному зміцненні долара. Подібну політику, але без успіху, здійснюють і в Україні на сучасному етапі розвитку її економіки.

Отже, М. Фрідмен серед усіх засобів впливу на економіку демократичного суспільства надавав перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індивідуальну свободу. У його монетаризмі визначають важливі складові. Розглянемо їх детальніше.

  • 1. Теорія економічного циклу, згідно з якою відбуваються серйозні коливання господарської кон'юнктури, що виявляються як зростання або зниження номінальної величини ВНП і спричинюються попередніми змінами грошової маси.
  • 2. Заперечення втручання держави у функціонування майже всіх складових і сфер економічної системи, навіть таких, як освіта, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування. Стверджується, що ринкова економіка функціонує найліпше тоді, коли в ній не спостерігається жодних зрушень, адже урядові заходи економічного регулювання зумовлюють диспропорції між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва.

За М. Фрідменом, державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава впливатиме через центральний банк на масштаби й характер дії підприємницьких і комерційних структур, зокрема комерційних банків. Йдеться про контроль над банківською системою з метою зміцнення ліквідності фінансово-кредитних інститутів, тобто їх здатності своєчасно задовольняти вимоги вкладників. При цьому застосовують різні методи: встановлення облікової (дисконтної) ставки процента, яку беруть банки, обліковуючи векселі; здійснення операцій на відкритому ринкові; встановлення норм обов'язкових резервів комерційних банків тощо.

3. Економіст підтримує принцип поступовості у проведенні грошово-кредитної політики, відповідно до якого заходи потрібно здійснювати повільно, розраховувати на роки і не реагувати на короткострокові зміни кон'юнктури. Стабільність руху маси грошей учений розглядав як одну з найважливіших умов стабільності економіки у цілому. Він пропонував відмовитися від спроб використати грошово-кредитні заходи для впливу на зміни (обсяг виробництва, рівень безробіття) у короткотерміновому періоді. Головною метою такої політики він вважав забезпечення контролю за цінами. Досягти цього, на думку М. Фрідмена, можна, дотримуючись "грошового правила", яке передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси у межах 3—б % на рік, незалежно від стану господарства, фази циклу тощо.

Загалом неоліберальні ідеї державного регулювання економіки переважали над кейнсіанськими, починаючи приблизно з 70-х років, коли у багатьох країнах постійно спостерігалися інфляція, що зростала, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали звинувачували кейнсіанців (і неокейнсіанці в) у зростанні масштабів державного сектору економіки, обмеженні умов для вільної конкуренції, скороченні інвестицій у найважливіші сфери економіки, всупереч "обіцянкам", що їх (інвестицій) ефект пошириться з мультиплікаційною силою і ще більше посилюється акселератором. Прикладом переважання неолібералізму над кейнсіанством у 70—80-ті роки є планомірна денаціоналізація багатьох галузей господарства, котрі раніше становили сферу державної економіки.

Практика свідчить, що консервативні уряди США та європейських країн, застосувавши монетаризм, сприяли розвитку ринкової економіки. Наслідки застосування монетаристських заходів були такі:

вдалося зменшити інфляцію, довівши її показники до 2—3 % на рік;

  • — поступово зменшити бюджетний дефіцит;
  • — розпочалося поступове зростання економіки після тривалого періоду застою (стагфляції);
  • — поліпшились показники ефективності (продуктивності праці, фондо-, енерго- і матеріаломісткості);
  • — дерегулювання у виробничій і банківській сферах, підвищення гнучкості економічної системи полегшили переливання капіталу, що стало основою структурної перебудови економіки;
  • — посилились процеси глобалізації, зокрема розпочався новий етап європейської інтеграції.

Однак розв'язання одних проблем супроводжувалось поглибленням або посиленням інших. Наприклад, у 1991—1993 рр. спостерігалася світова економічна криза. Середньорічні темпи розвитку в період 1994—1997 рр. виявилися нижчими, ніж протягом 1986—1988 рр. Рівень безробіття різко зріс у 80-ті роки і, за винятком Англії, збільшувався в 90-ті роки. Загострились проблеми соціальної нерівності. Унаслідок дерегулювання фінансової сфери спостерігалися зовнішня невизначеність і ризик для економіки окремих країн, що виявилось під час азіатської фінансової кризи.

Існуючи понад три десятиліття, монетаризм розширив свій вплив і зазнав окремих змін. Він претендував на роль універсальної загальноекономічної доктрини, здатної вирішити такі економічні питання, як ефективність економічного регулювання, роль держави у господарському житті та ін.

Найголовніші погляди нових монетаристів у монетарній політиці можна охарактеризувати так:

  • 1) ступінь жорсткості монетарної політики не завжди можна визначати ставками реальних процентів, важливо й те, наскільки доступні кредити; в умовах раціонування кредитів попит не має значення, важлива лише їх пропозиція;
  • 2) у політиці реальною процентною ставкою, яка відіграє важливу роль в економічній активності, є тільки процент за позиками, причому спред між цим процентом і процентами за може коливатися;
  • 3) оскільки банки мають суттєве значення у наданні кредитів, слід розуміти, як впливають на них різні методи економічної політики, в тому числі процеси лібералізації. У такому разі не можна спиратися на стандартну парадигму конкуренції. Нині загальновизнано, що швидка лібералізація капіталу ризикована;
  • 4) реалізація регулятивної політики, подібно до монетарної, має ґрунтуватися на теорії поведінки банків. Зокрема, чітке дотримання стандартів достатності капіталу може бути контрпродуктивним, змушуючи банки іноді брати на себе підвищені ризики. Тому, на думку сучасних монетаристів, ефективнішим є альтернативний підхід, що ґрунтується на теорії портфеля активів. Він передбачає низку регулятивних заходів, котрі впливають як на стимули, так і на можливості надання кредитів;
  • 5) органи державного регулювання мають особливо уважно ставитися до наслідків значних змін у процентних ставках, а від національних урядів інколи слід вимагати забезпечення кредиту на обґрунтованих умовах для тих груп, становище яких може значно погіршитися в період жорсткішої кредитної політики;
  • 6) важливо зрозуміти небезпечність банкрутства — це змінна першочергового значення. Жорстка монетарна політика, здатна збільшити обсяги банкрутства, призводячи таким чином скоріше до відпливу капіталу з країни, ніж до його припливу, у результаті знижує валютний курс. Більше того, значне підвищення процентних ставок може різко підвищити рівень банкрутств, тоді як зниження ставок зовсім не обов'язково відновлює життєдіяльність збанкрутілих.

Монетаризм широко пропагують його представники як кредитно-грошову політику, спеціально спрямовану на контроль за зростанням грошової маси.

На основі теорії інфляції та безробіття монетаристи пропонують державі комплекс регулювальних заходів, зменшення державних витрат шляхом скорочення соціальних програм, витрат на виплату різної допомоги; підтримання мінімальних окладів заробітної плати; послаблення впливу профспілок; здійснення кредитно-грошової політики на основі грошової конституції; пристосування податкової системи до антиінфляційної політики (зменшення податків); забезпечення Федеральною резервною системою стабільного зростання грошової маси; зменшення дефіциту федерального бюджету, втому числі й за рахунок зменшення витрат на оборону.

Монетаристську програму державного регулювання підтримали уряди розвинутих ринкових капіталістичних країн, зокрема, крім зазначених вище США, Великої Британії, Німеччини та Японії.

З'ясуємо, яку стабілізаційну політику пропонують монетаристи.

Ґрунтуючись на фундаментальній тезі про вирішальну роль в економічній активності грошової пропозиції, вони вважають основною умовою успішної стабілізації саме проведення правильної грошово-кредитної політики.

Однак на шляху її здійснення, на думку кейнсіанців, виникають серйозні труднощі:

  • 1) між змінами грошової пропозиції та її впливом на номінальний чистий валовий продукт (ЧВП) проходить досить тривалий період часу, або, як кажуть економісти, є часовий лаг, тобто запізнення в часі. Таке запізнення може бути відносно коротким (від 6 до 9 місяців) або тривалим (до двох років). Вірогідність точного визначення моменту, коли грошова пропозиція почне діяти на номінальний ЧВП, надто невелика, та й до того ж часто важко встановити, яку стабілізаційну політику слід проводити. Наприклад, якщо деякі ознаки свідчать про процес спаду в економіці, то застосовують політику так званих дешевих грошей, тобто низьких процентних ставок. Але через півроку виявляється, що економіка перебуває на грані інфляції, внаслідок чого здійснена політика не послабить, а посилить дестабілізацію і спричинить зростання інфляції;
  • 2) складність пов'язана з регулюванням процентних ставок. Іноді замість підвищення кредитні установи з метою стабілізації можуть знизити ці ставки, що зумовить подальше зростання інфляції. Тому М. Фрідмен і його прихильники рекомендували законодавчо закріпити монетарне правило, відповідно до якого грошова пропозиція щорічно розширюється у тому самому темпі, що і реальний валовий внутрішній продукт (ВВП).

Зростання ставки процента до 20 % на початку 80-х років вплинуло на решту світу. По-перше, в Сполучені Штати спрямовували капітали з інших розвинутих країн, у результаті чого американці, використовуючи нагромадження, здійснили санацію економіки. По-друге, збільшення ставок процента, різке гальмування інфляції та переорієнтація світових потоків капіталу в США свідчили про початок світової боргової кризи країн, що розвиваються.

Головною складовою економічної політики Р. Рейгана було скорочення податків. У 1981 р. згідно із Законом "Про оподаткування" відбулося зниження прибуткового податку на 23 %, зменшення максимальної податкової ставки на доходи від капіталу — з 70 % до 50. Проте цей документ не розв'язав проблем малозабезпечених сімей. Тому в 1986 р. ухвалили новий Закон "Про прибутковий податок". Відповідно до нього передбачалося скорочення прибуткових податків із громадян з 50 до 28 %, податків на прибуток з корпорацій — із 46 до 34 %, що стимулювало інвестиційну діяльність. За цим нормативно-правовим актом 6 млн громадян з низькими доходами звільнили від сплати федеральних податків. Також запровадили систему, за якої особи з однаковими доходами платили приблизно однакові податки. Однак новий закон порушував принцип прогресивного оподаткування, згідно з яким особи з високими доходами платили більший процент, ніж особи з низьким доходом. Встановили тільки дві ставки: 15 % — оподаткування доходів, нижчих за 29 750 дол. СІЛА на рік на сім'ю, і 28 % — доходів, що перевищували цей рівень.

Знято обмеження на ведення інвестиційного бізнесу комерційними банками США, які діяли ще з 30-х років і суттєво обмежували конкуренцію на фінансовому ринку. Такі заходи сприяли економічному зростанню США: у 1986 р. частка країни становила майже 34 % промислового виробництва розвинутих капіталістичних країн і 20 % їхнього зовнішньоторговельного обігу (в 1970 р. відповідно 32 і 18 %). Після уповільнення зростання на початку 90-х років американська економіка продовжувала розвиватися.

Таким чином, позитивним результатам політики адміністрації Р. Рейгана сприяло: 1) послаблення втручання держави в економіку і зменшення витрат на соціальні програми; 2) скорочення регулювання приватного підприємництва;

  • 3) активна діяльність Федеральної резервної системи зі зниження інфляції;
  • 4) зменшення ставок податку на фізичних осіб і прибуток корпорацій.

Слід звернути увагу і на негативні тенденції: на фоні зростання вартості долара в світі (у 1985 р. він зріс на 50 %) збільшилися бюджетний дефіцит, державний борг США (з 908,5 млрд дол. у 1980 р. до 1600 млрд дол. в 1988 р.), зросла роль військово-промислового комплексу (ВПК).

Дефіцит державного бюджету — 2900 млрд дол. США — подолали шляхом реалізації плану стабілізації економіки президента В. Клінтона (1992). Він охоплював три програми:

  • — стимулювання економіки шляхом збільшення кількості робочих місць (на її реалізацію спрямували 30 млрд дол.);
  • — інвестування економіки, яке передбачало пільгове фінансування для приватних інвесторів і цільові капіталовкладення (140 млрд дол.);
  • — скорочення бюджетного дефіциту (за рахунок зменшення урядових витрат і збільшення податків).

З метою додаткового залучення капіталів у виробничу сферу поряд із податковою реформою різко підняли у разі потреби облікові ставки на банківський кредит. Це відобразилося на рухові капіталів у міжнародному масштабі, стимулювало інтенсивний приплив в американську економіку капіталів з інших країн світу, що дало змогу США фінансувати модернізацію своєї економіки значною мірою за чужий рахунок.

У 90-ті роки США пережили період сталого економічного зростання. Темпи зростання економіки країни становили 2,9 %, тоді як у Німеччині — 2, Великій Британії — 1,9, Франції — 1,5, Японії — 0,8 %. У результаті розвитку економіки вперше з 1951 р. федеральний бюджет став профіцитним.

В економіці США наприкінці XX ст. спостерігалися значні зміни: випереджальний розвиток інформаційної інфраструктури, основу якої становить комплексна індустрія обробки інформації за допомогою новітньої комп'ютерної техніки і програмного забезпечення, а також засоби електрозв'язку. Обсяг обігу в галузі комп'ютерних спеціалізованих послугу середині 90-х років становив майже 200 млрд дол. США щорічно. На початку XXI ст. із 300 млн користувачів Інтернету 50 % проживає у США, 40 — в Європі, 5 — в Японії та Кореї, і лише 5 % — в інших частинах світу.

У XXI ст. відбувається посилення інтеграційних процесів у світовому масштабі. Світогосподарські зв'язки США розвиваються не тільки з країнами ЄС, Південною і Центральною Америкою, а й з Китаєм і традиційно з Японією. Вагомішою стає діяльність американських транснаціональних корпорацій і їх філій за межами країни. Разом із тим спостерігається така тенденція: США намагаються розв'язати свої проблеми за рахунок інших країн: Югославія — випробування високоточної зброї, Ірак — використання на внутрішні потреби високоякісної нафти.

Отже, неоконсервативна стратегія, основи якої підтримував президент Дж. Буш-молодший, загалом сприяла структурній перебудові та технічному переоснащенню економіки США переважно за допомогою іноземних капітальних вкладень, шляхом зменшення процентних і податкових ставок.

Досягнення стабільних темнів зростання продуктивності праці, починаючи а 1995 p., низьких темпів інфляції та норми безробіття, впевненої поступальності розвитку американської економіки, порівняно з іншими промислово розвинутими країнами, дає підставу говорити про зміну в тенденціях розвитку США. Вони свідчать про появу такого явища, як нова економіка.

Зміст нової економіки розкрито в економічній доповіді Конгресу США у 2005 p.: нова економіка характеризується незвичайними змінами і приростом економічних показників, серед яких — швидке зростання продуктивності праці, підвищення доходів, низький рівень безробіття і помірна інфляція, що є наслідком комбінації досягнень науково-технічного прогресу, методів ведення бізнесу і вдосконалення економічної політики, що взаємно підсилюють одне одного.

У науковій літературі термін "нова економіка" почали використовувати у зв'язку з поширенням Інтернету в середині 90-х років XX ст. Саме в цей період на ринку з'явилися перші Інтернет-компанії ("Yahoo", "AOL", "Amazon.com"), акції яких у процесі первинного розміщення на біржі збільшились за день на сотню і навіть тисячу відсотків. За розрахунками групи економістів під керівництвом Д. Йоргенсена, комп'ютери та Інтернет-технології (ІТ) забезпечили щонайменше 77 % загального приросту випуску продукції протягом 1995—2000 pp., порівняно з попереднім періодом повільніших темпів зростання продуктивності праці. У. Нордгауз, окрім бізнесу в Інтернеті, до економічної системи сектору нової економіки додає ще чотири галузі: 1) машинобудування для промисловості й виробництво устаткування; 2) електронне обладнання; 3) телефон і телеграф; 4) програмне забезпечення.

Багато економістів вважають, що ці галузі не повною мірою враховують роль таких інтенсивних галузей, як освіта і комунікації, де створюється понад 50% ВНП країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Тому нова економіка — це виробництво й використання нових знань, трансформація їх у самостійний чинник виробництва, що має важливе значення у системі факторів виробництва, розвиток за старими законами, але по-новому в сучасних умовах.

Про перехід до нової економіки свідчить зміна галузевої структури ВВП США (табл. 10.2).

Таблиця 10.2. Галузева структура ВВП США (у поточних цінах)

Галузева структура ВВП США (у поточних цінах)

Галузева структура ВВП США (у поточних цінах)

Дані табл. 10.2 показують зміну співвідношення галузей у матеріальному виробництві і у сфері послуг США у 2000—2006 рр. На основі аналізу цих даних можна зробити такі висновки. По-перше, співвідношення між приватним і державним секторами за частками у ВВП залишилося практично незмінним: відповідно 87,5 і 12,5 %. По-друге, частка сільського господарства стабілізувалася на рівні 0,9 %. По-третє, частка обробної промисловості дещо знижується з 14,5% (2000 р.) до 11,7 % (2006 р.). По-четверте, зростає частка сфери послуг (відповідно з 22 до 25,5 %). У структурі виробленого ВВП США (у поточних цінах) на послуги припадало 58 % (2006 р.).

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші