Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Нова економічна політика

Поява нової моделі господарювання зумовлена низкою об'єктивних причин: переходом до мирного будівництва, що потребувало зміни акцентів в економіці, кризовим станом економіки, який мав тенденцію до посилення і стимулював відхід від військово-комуністичної доктрини, невдоволенням селянства продрозкладкою (слід врахувати, що 77 % особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни), несприятливим для комуністів становищем світового революційного руху, який змушував більшовицький режим дотримуватися гнучкішої політики стосовно селянства.

Протягом 1921—1922 pp. формувалася непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізувалася на практиці. В основу її покладено концепцію шляху до соціалізму через державний капіталізм. Складовою моделі в економіці стала адміністративно-ринкова система господарювання. її принциповими характеристиками є державна монополія (мінімальний зв'язок зі світовою економікою) у зовнішній торгівлі, державна власність на значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, що діяв в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об'єднань підприємств), які перебували у власності держави; нееквівалентний обмін із селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі.

Відповідно до рішень X з'їзду сутність продподатку визначали як процентне або часткове відрахування продуктів, зважаючи на чисельність споживачів, наявність худоби і кількість отриманого врожаю. Обсяг податку встановлювався до сівби і мав суворо диференційований характер: для бідних селян його зменшували. Надлишки продукції дозволяли реалізувати в межах безпосереднього обміну на промислові товари. Проте обмін практично відразу перетворився на торгівлю, що зумовило потребу визнати товарно-грошові відносини і торгівлю як форму їх реалізації.

Із переходом до НЕПу всюди почала відроджуватися кооперація. Уряд вбачав у ній оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливу складову з'єднання міста і села. Протягом нетривалого періоду сільськогосподарська кооперація зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: в Україні, наприклад, майже 37 % планової заготівлі зерна і 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували близько 96 % потреб промисловості в сировині. До кінця періоду відбудови в країні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Натуральний податок замінили грошовим, дозволили наймати й орендувати землю.

Саме в цей період О.В. Чаянов (1888—1939) — один із засновників організаційно-виробничої школи економістів-аграрників, організатор кооперативного руху з дореволюційних часів — висунув ідею "інтегральної сільськогосподарської кооперації". Розуміючи переваги великого сільськогосподарського виробництва, він доводив, що в Росії, до складу якої входила й Україна, немає умов для розвитку фермерських господарств американського зразка. З огляду на специфіку селянського господарства оптимальним має бути поєднання окремого сімейного селянського господарства з великими кооперативними організаціями. Власне біологічний процес вирощування рослин і тварин залишається за сімейним господарством, а інші технологічні й економічні процеси мають здійснювати кооперативні організації (переробку продукції, її реалізацію, постачання, кредитування, наукове обслуговування).

У своїй аргументації О. Чаянов ґрунтувався на тому факті, що будь-яке трудове господарство має природну межу виробництва продукції, яка визначається співрозмірністю потужності річної праці з мірою задоволення потреб сім'ї, котра господарює. Використання своєї праці і праці членів сім'ї для збільшення загального валового доходу спонукає до відповідності виробництва і споживання, рівномірного розподілу праці і доходу протягом усього року. Максимум чистого прибутку селянина не цікавить. Економія на амортизації машин і бажання зберегти власну зайнятість протягом року іноді змушують селянина відмовитися від високопродуктивної техніки і новітньої технології. У цьому О. Чаянов вбачав консервативність господарства сімейного типу. Саме тому всі господарські процеси, що здійснюються за межами природного оптимуму, і потрібно передавати кооперативним організаціям.

На думку економіста, кооперація могла попередити капіталістичну еволюцію селянського господарства, створюючи при цьому достатній простір для прогресу сільського господарства. Все, чим не може і не хоче займатися окремий селянин (переробка, зберігання, збут продукції, закупівля й обслуговування техніки, заготівля мінеральних добрив, племінна і селекційна робота, кредитування та ін.), має стати прерогативою інтегрованих кооперативних організацій, до складу яких входять власне селяни.

Ідеї О. Чаянова реалізувалися у світовій практиці багатьох країн: у сироварній промисловості Франції; у сільськогосподарських кооперативних організаціях Мексики; кібуцах Ізраїлю. Будучи значно підготовленими до сприйняття цих ідей, селяни України не змогли втілити їх у зв'язку зі згортанням НЕПу. Намагання реалізувати на практиці фермерське господарство американського зразка в Україні не мають успіху і нині.

НЕП зумовила суттєві зміни і в промисловості. Залишаючи у своїй власності "командні висоти", землю та вирішальні галузі господарства (велику промисловість, банки, транспорт, зовнішню торгівлю), держава почала застосовувати нову форму господарських відносин — оренду. В оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам здавали невеликі та середні підприємства, які виробляли переважно споживчі товари. Орендодавцями були ВРНГ та її місцеві органи (районні та губернські). В Україні в 1921 р. в оренду здали 5200 таких підприємств, тобто майже половину фонду. Орендна плата збільшила матеріально-фінансові ресурси держави, проте з 1924—1925 рр. здавання державних підприємств в оренду почали обмежувати, а в 1928 р. взагалі припинили.

Процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку потребував гнучкішої форми управління, тому замість надцентралізованих главків, що гальмували НЕП, створили трести, які стали головними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні організували восени 1921 р. ("Тютюнтрест", "Маслотрест", "Цукротрест", "Південьсталь" та ін.). Усього в республіці сформували 21 республіканський і 54 губернські трести. Вони об'єднували 304 підприємства та мали господарську самостійність. Проте госпрозрахунок на підприємства, які входили до складу трестів, фактично не поширювався, що гальмувало розвиток ринкових відносин.

Пізніше виникла нова форма організації виробництва— синдикати. Вони виконували функції торговельно-розподільчого апарату трестів із реалізації продукції та постачання підприємств сировиною. Поступово синдикати з торгових трансформувались у регулювальні, а почасти в управлінські організації, замінивши главки. ВРНГ України не керував підприємствами, а регулював і планував господарську діяльність трестів і синдикатів. З метою забезпечення взаємодії планових і ринкових засад у лютому 1921 р. було створено Держплан РСФРР (через 7 місяців — Держплан України), а на місцях — відомчі та територіальні планові комісії. Керувалися тим, що ринок потрібно організовувати і науково передбачати, тобто впливати на нього шляхом планування.

Значного поширення у цей період набувають теоретичні здобутки М.Д. Кондратьєва (1892—1938). З економічної літератури він відомий більше як автор визначних праць із проблем економічної динаміки, що мали світовий вплив на економічну теорію циклів і криз. Великі цикли (на 48—55 років) були відкриті завдяки опрацюванню світової статистики майже за 140 років. Незважаючи на різні думки щодо їх існування, економічна історія підтверджує наявність їх не тільки в економіці, а і в соціальному та політичному житті суспільства. Ідея М. Кондратьєва нині є основою прогнозування соціально-економічного розвитку цивілізації.

Проте його менш знають як теоретика і практика перспективного планування. Будучи прихильником теорії циклічних коливань економіки, він справедливо наполягав на визнанні економічних циклів незалежно від соціально-економічного устрою. Це був виклик Держплану, який передбачав висхідний рух радянської економіки, що коштував вченому життя.

На думку М. Кондратьєва, план має включати науковий прогноз. Саме для довготермінового прогнозування потрібно розробити теорію великих циклів. У практику Держплану спочатку поклали ідею директивного соціалістичного планування, тому головним є не поєднання плану з прогнозом, який ґрунтується на дослідженнях кон'юнктури, а відповідність плану до поставленої директивними органами мети економічного розвитку. Такий підхід ігнорував урахування стихійних початків в економіці, пов'язаних з діями законів ринку. Вчений вважав, що внутрішні закони ринку і механізми саморегулювання можна вивчати і використовувати в механізмі планового управління господарством.

План, на думку М. Кондратьєва, мав бути рушійною силою розвитку продуктивних сил більш високими темпами, ринок — джерелом інформації, яка є необхідним інструментом наукового планування. Реакція ринку — критерій правильності (або неправильності) прийнятих планових рішень. Це перші наукові кроки до розуміння потреби переходу від адміністративного до індикативного планування, яке нині широко використовує багато країн ринкової економіки.

Важливою формою залучення іноземного капіталу для відбудови народного господарства країни в першій половині 20-х років були концесії. Держава надавала підприємства або територію для виявлення її природних ресурсів, контролювала їх використання, не втручаючись у господарські й адміністративні справи. Концесії оподатковували так само, як і державні підприємства. Сплату здійснювали частиною отриманого прибутку (у вигляді виробленої продукції), іншу її частину могли реалізувати за кордоном.

Відродження товарно-грошових відносин зумовило необхідність відновити грошову систему. У жовтні 1921 р. було засновано Державний банк РСФРР. В Україні діяли банки як загальносоюзного, так і республіканського значення, відновили роботу фінансово-кредитні установи місцевого значення (комунальні банки, кредитні товариства та ін.), яких у 1925—1926 рр. налічувалося 250. Відкрилися біржі (перша Харківська — лютий 1922 р.). Протягом 1924—1925 рр. у країні їх діяло 15 із загальним річним обігом понад 1 млрд руб. Поряд із товарними біржами в усіх великих губернських містах і більшості повітових функціонували біржі праці, які регулювали ринок робочої сили, забезпечували зайнятість, надавали матеріальну і грошову допомогу безробітним. У 1924 р. було створено Наркомат внутрішньої торгівлі СРСР (відповідно й України).

Протягом 1922—1924 рр. здійснили грошову реформу — ввели тверду конвертовану грошову одиницю (червінець). У листопаді 1922 р. сформували Держбанк СРСР. Він випустив банківські білети (червінці), які забезпечувалися в обсязі 25 % золотом та іноземною валютою, а частина — дефіцитними товарами, короткотерміновими векселями й іншими зобов'язаннями. Золотий вміст червінця (7,74234 г чистого золота) відповідав 10 рублям 1913 р. Червінець почав витісняти радянські знаки. Якщо в січні 1923 р. у грошовому обігу країни було 97 % радянських знаків і лише 3 % червінців, то в лютому 1924 р. радянських знаків залишилося тільки 16,8 %, а червінці становили 83,2 %, в Україні відповідно 26,5 і 73,5 % (провели дві деномінації радянських знаків: 1922 р. — 1 новий рубль дорівнював 10 тис. старих, 1923 р. — 1 новий рубль дорівнював 1 млн попередніх рублів). Разом із цим підвищувався курс червінця і щодо твердої валюти (червень 1923 р. —- 3,85 дол. США, лютий 1924 р. — 5 дол.). Червінець був головною валютою (1 червінець дорівнював 50 тис. радянських знаків у 1924 р.), яка мала стійкий паритет із золотом та іноземною валютою. Держбанк став єдиним емісійним центром країни. За рішенням II Всесоюзного з'їзду Рад СРСР 2 лютого 1924 р. випустили казначейські білети номіналом 3 і 5 рублів, а також мідні та срібні розмінні монети. Попередні грошові знаки в населення викупили.

Створення грошової системи поряд із податковою реформою сприяло бездефіцитності державного бюджету. Відповідно до податкової реформи з кінця 1923 р. промислові підприємства відраховували до держбюджету 70 % усіх прибутків (сільгоспподаток становив майже 5 %), що забезпечило в 1923—1924 рр. збалансованість державного бюджету. Скасували трудову повинність, ввели відрядну оплату праці (1922 р.). До складу прибуткового податку входили основний і прогресивний. Основний податок сплачували всі громадяни крім чорноробів, поденників, державних пенсіонерів, а також робітників і службовців із щомісячною заробітною платою, меншою ніж 76 руб. Прогресивний податок сплачували ті, хто отримував додатковий прибуток. Були ще й непрямі податки: на сіль, сірники тощо.

Відбулися значні зміни в аграрній політиці. Натуральний податок замінили грошовим (у 1923 р. ввели єдиний податок, який вилучали в змішаній формі на вибір селянина, з 1924 р. — тільки грошовий: 1,2 % своїх доходів сплачували бідняки, 3,5 — середняки і 5,6 % — куркулі). За Земельним кодексом 1922 р. дозволяли наймати батраків і орендувати землю, скасували на 10 років величину земельних меж. У 20-х роках виникли перші колгоспи (колективні господарства) — кооперативні господарства, які добровільно об'єднувалися з метою спільного ведення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва і колективної праці. У 1925 р. в Радянському Союзі їх налічувалось 22 тис. Для них були властиві вища механізація праці та товарність.

Отже, основні заходи нової економічної політики, зокрема формування відносин між містом і селом на економічній основі, розвиток промисловості на нових організаційних принципах і на базі електрифікації, кооперування населення, часткове запровадження госпрозрахункових відносин, застосування концесій, допущення приватного капіталу в економіку, налагодження державного регулювання, планування й управління економікою, дали змогу до 1925 р. досягти головних довоєнних показників економічного розвитку. Однак період НЕПу не характеризувався гармонійним безкризовим розвитком. Навпаки, дестабілізувальні процеси розхитували економіку майже щороку: фінансова криза (1922 р.), криза збуту (1923 р.), товарний голод (1924 р.), зростання інфляції (1925 р.). Проте взаємодія плановості і розвиток ринкових відносин забезпечували динамічну рівновагу в господарській системі. План передбачав, з одного боку, врахування потреб ринку і процесів, що відбувалися на ньому, а з іншого — організацію ринкових процесів і активний вплив на них. Дестабілізація розпочалася з порушенням цієї взаємодії, зростанням із 1925 р. центристських тенденцій в економіці, тобто з посиленням централізованого планування й управління економікою на шкоду ринковим відносинам.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші