Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Україна в Європі і світі
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Відносини України з Євросоюзом -перспективні шляхи співпраці

Історія створення Європейського Союзу; його інституції, основні законодавчі документи та напрями діяльності

Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 р., коли було запропоновано створити Європейську Федерацію, що ґрунтувалася б на економічному об'єднанні. Мета її діяльності - інтеграція в гірничо-металургійні галузі, де традиційно існувала жорстка конкурентна боротьба. Наступним кроком стало створення ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у 1951 р. (Паризька угода), яке почало функціонувати з 1952 р.

Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (CEC) і Євроатому підписано 1957 р., він набув чинності з 1958 р. Ним передбачалося ліквідувати всі національні бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. У 1967 р. ці три співтовариства (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом) злилися в єдине Європейське Співтовариство.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС: 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія, 1 січня 1981 р. - Греція, 1 січня 1986 р. - Іспанія та Португалія.

Першого липня 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 р. Цей документ визначив подальші цілі європейської інтеграції. Так, він мав на меті сформувати до 1 січня 1993 р. єдиний внутрішній ринок (наступний етап економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики и інституцій), запровадити спільну політику в соціальній сфері, галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному європейському акті постало питання про створення Європейського Союзу (ЄС), який повинен був стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

У Маастрихті 7 лютого 1992 р. підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття "Європейський Союз" з'явилося ще під час Паризької конференції 1972 р.). Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. Він визначив "три колони" ЄС:

"перша колона" - Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви "Європейське Економічне Співтовариство"), причому останнє становить серцевину та каркас процесу інтеграції і за властивостями - це "наднаціональний феномен";

"друга колона" - спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

"третя колона" - співпраця у сферах юстиції та внутрішніх справ.

У економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного і валютного союзу (п'ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).

Членами ЄС 1 січня 1995 р. стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

Другого жовтня 1997 р. було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 р.), що вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулися повноважень і напрямів діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладання 1997 р. Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення, був підписаний 26 лютого 2001 р. Квоти представництва в інституціях ЄС, зокрема, були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього Договору набули чинності.

Першого січня 2002 р. до готівкового обігу введена єдина грошова одиниця ЄС - євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС - найвищого етапу інтеграції. Банкноти та монети євро замінили національні валюти у 12 з 15 країн ЄС (Бельгії, Німеччині, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Австрії, Португалії та Фінляндії). Велика Британія та Данія вирішили наразі відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором. Десять держав, котрі приєдналися до ЄС 2004 р., також не змогли виконати усіх необхідних критеріїв "зони євро". З 1 січня 2007 р. до єврозони приєдналася і Словенія.

Першого травня 2004 р. членами ЄС стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія, а 1 січня 2007 р. - Болгарія та Румунія. Країнами - кандидатами на членство є Македонія, Туреччина та Хорватія.

На саміті ЄС у Брюсселі 17-18 червня 2004 р. схвалено текст Конституції Європейського Союзу. Угоду про Конституцію Європейського Союзу підписали глави держав та урядів 25 країн - членів ЄС у Римі 29 жовтня 2004 р. Вона складається з чотирьох розділів, де відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура і процедура прийняття рішень, права й обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрями діяльності організації.

Отже, до ЄС почали входити 27 європейських країн. Це Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція,

Для того, аби стати членом ЄС, країна повинна мати стійкий демократичний лад, що гарантує верховенство законів, забезпечує права людини і захист національних меншин, а окрім того - бути країною із розвинутою ринковою економікою та державною службою, на базі якої може здійснюватися керівництво ЄС. Сам Союз надає фінансову і консультаційну підтримку країнам - претендентам на вступ до організації.

Громадяни країн, котрі належать до ЄС, можуть вільно пересуватися у його межах, долучатись до навчальних і дослідницьких проектів ЄС. Союз також активно виступає проти тероризму, бере активну участь у проектах захисту навколишнього середовища та науково-дослідницькій роботі.

Кожна країна ЄС має визначену кількість голосів, які використовують для голосування того чи іншого рішення, що приймає

Рада Міністрів Європейського Парламенту. Представники кожної країни також обирають певну кількість членів парламенту. Ця кількість залежить переважно від кількості населення країни.

Євросоюз продовжує активно працювати над своїм подальшим розширенням. Доречно згадати Туреччину, яка з 14 квітня 1987 р. стала офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 р., коли в Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно попередні переговори розпочалися у жовтні 2005 р., і можливий вступ Туреччини в ЄС прогнозується у 2015 р., Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 р. Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час подавали заяви про вступ до ЄС, але через ті чи інші причини (зокрема негативні результати референдумів у Норвегії) не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства. Чорногорія отримала статус офіційного кандидата 17 грудня 2010 р. Албанія, Боснія та Герцеговина, Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами. Найшвидше членом ЄС стане Хорватія, яка розпочала переговори ще у жовтні 2005 р. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про передбачуваний вступ Хорватії до ЄС у 2010 р. (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.). Голова Єврокомісії Ж. М. Баррозу 10 червня 2011 р. заявив, що Хорватію приймуть до членів Євросоюзу 2012 р. Цього ж року 22 січня у Хорватії відбувся референдум щодо вступу до ЄС. Дві третини (66 % ) хорватів висловилися за вступ до ЄС. Тепер угоду про членство цієї балканської країни мають схвалити парламенти всіх країн - членів ЄС, хоча це вважається радше формальністю. Коли Хорватія надалі здійснюватиме необхідні реформи, країна стане 28 членом ЄС 1 липня 2013 р.

Характерна ознака політичної стратегії Євросоюзу стосовно країн-кандидатів - пошук уніфікованих процедур вступу до ЄС. Континентальна універсалізація засад внутрішнього життя дедалі тісніше приєднує можливості партнерства до моделі національного розвитку і стає основою розв'язання питань міжнародної стабільності й безпеки. Формат і часові межі розширення на Схід неоднакові й визначаються, по-перше, політичним (рівнем політичної, соціальної та економічної відповідності) й економічним станом держави-заявника; по-друге - наслідками чергового розширення для держав - членів ЄС; по-третє - масштабом пристосувань, котрі має здійснити Союз для збереження ефективності функціонування ЄС.

В основі діяльності ЄС покладено принцип субсидіарності. Згідно з ним ЄС починає діяти лише тоді, коли він може краще розв'язати проблему, ніж національна держава чи органи місцевого самоврядування. Тому в багатьох випадках на рівні ЄС затверджуються лише відповідні рекомендації та директиви, а вже уряди країн-членів вирішують, у який спосіб утілюватимуть їх у життя. ЄС не може замінити країни-члени, а тільки доповнює їхню діяльність з метою збільшення ефективності управління та подолання проблем кожної країни.

Європейський Союз має власну символіку і гімн. Історія створення прапора починається 1955 р. Тоді ЄС існував лише у вигляді Європейського об'єднання вугілля та сталі, куди входило шість країн. Проте існувала організація з ширшим представництвом - Рада Європи, заснована на кілька років раніше для захисту прав людини та пропагування європейської культури. У той час Рада Європи підбирала собі емблему. Після активних обговорень прийняли нинішній варіант прапора - коло з 12 золотих зірок на блакитному тлі. Кількість зірок немає нічого спільного з чисельністю країн - членів організації. У різних традиціях "12" - символічне число, що означає абсолютну досконалість. Це також і кількість місяців у році, й кількість цифр на циферблаті годинника. Крім того, коло - ще й символ єдності. Так народився європейський прапор - ідеал об'єднання народів Європи. На ньому сяє 12 зірок як символ довершеності, повноти та єдності. Прапор залишається незмінним упродовж років, незважаючи на розширення ЄС.

Згодом Рада Європи закликала інші європейські установи прийняти той самий прапор, і 1983 р. його затвердив Європейський Парламент. Усі європейські інституції використовують його з початку 1986 р,

Європейський прапор - єдина емблема Європейської комісії, виконавчого органу ЄС. Інші європейські установи й органи додають до прапора власну емблему.

Гімн ЄС у широкому значенні - це гімн не лише Євросоюзу, ай усієї Європи. Музика гімну взята з Дев'ятої симфонії, яку Л. ван Бетховен написав 1823 р. У фінальній частині він поклав на музику "Оду до радості", написану 1785 р. Ф. Шіллером. У цьому вірші знайшла відгук ідея братання народів, котру поділяв і Бетховен.

У 1972 р. Рада Європи (той самий орган, що розробив дизайн європейського прапора) схвалила бетховенську тему "Оди до радості" як свій гімн. Відомому диригентові Г. фон Караяну доручили написати три інструментальні аранжування - із соло для фортепіано, духових інструментів і симфонічного оркестру. Універсальною мовою музики гімн виражає ідеали свободи, миру та солідарності, на котрих тримається Європа. У1985 р. гімн схвалили президенти та глави урядів країн ЄС як офіційний гімн Європейського Союзу. Він не має на меті замінити існуючі національні гімни країн ЄС - це утвердження спільних цінностей та їхнього єднання в усьому розмаїтті національних відмінностей. Головні органи управління ЄС:

Європейська рада - інституція, що визначає головні напрями політики ЄС. її становлять глави держав та урядів ЄС. Рада засідає двічі на рік. Практику зустрічей голів держав і вищих посадовців Європейського Співтовариства запропонував 1961 р. генерал Ш. А. де Ґолль. Європейська рада приймає не законодавчі рішення, а політичні, котрі згодом мають бути втілені в юридичних зобов'язуючих актах Співтовариства.

Рада Європейського Союзу (колишня Рада Міністрів) - головний законодавчий орган та орган, що приймає рішення до ЄС. Представляє держави - члени ЄС. Кількість голосів - пропорційно населенню з окремими преференціями для нечисленних країн. Рада ЄС складається з представників урядів на рівні міністра від кожної країни-члена. Склад учасників залежить від предмета обговорення. Рада ухвалює законодавство ЄС - регламенти, директиви, рішення та відповідає за координацію спільної економічної політики держав-членів. Засідання Ради скликає її голова, що змінюється кожні півроку, а посада за чергою переходить до іншої держави-члена.

Європейський Парламент (ЄП) - демократичний орган політичного контролю Європейських спільнот. Представляє громадян країн - членів ЄС. Складається з депутатів, котрих обирають у країнах-членах за допомогою прямих виборів на п'ять років. Однак фракції в ЄП формують не за національною, а за партійною приналежністю і є загальноєвропейськими. ЄП затверджує бюджет ЄС (спільно з Радою ЄС), контролює діяльність Європейської комісії, бере участь (спільно з Радою ЄС) у законодавчому процесі, має повноваження на узгодження у випадку укладання договору про вступ до ЄС чи асоційоване членство, санкціонує важливі міжнародні угоди.

Європейська комісія - виконавчий орган ЄС. Репрезентує інтереси ЄС загалом. Ініціює нові законопроекти, надсилає їх до Європарламенту та Ради ЄС. Відповідає за практичне втілення політики ЄС, управління нею, а також керує фінансами - бюджетом. Спільно з Європейським судом забезпечує виконання європейського законодавства (контролює виконання угод). Представляє ЄС на міжнародній арені. Чисельність єврокомісарів - 27 (від кожної країни - по одному). Голів і членів Комісії призначають на посади терміном на п'ять років.

Європейський суд - найвищий суд ЄС" рішення якого не оскаржуються, мають обов'язковий характер для всіх країн-членів та інституцій ЄС. Він розв'язує спори між державами ЄС, органами ЄС, між ЄС і юридичними та фізичними особами, готує експертні висновки на відповідність ухвалених рішень з європейського права. Чисельність - 27 (по судді від кожної країни-учасника) та вісім генеральних адвокатів. Термін повноважень - шість років.

Палата аудиторів (рахункова палата) - контрольний орган ЄС щодо використання бюджетних коштів, але її рішення не мають чинності. Кількість - 27 осіб (по представникові від країн-учасниць). Контролює реалізацію бюджету ЄС (зокрема у формі щорічних звітів), інформує про всі відхилення від норм, виголошує погляди та поради на внесок інших органів ЄС.

Враховуючи певну специфіку утворення Європейського Союзу і витоки цього утворення як утворення міжнародної організації, джерелами права Європейського Союзу (в смислі загальних міжнародно-правових джерел цієї організації) визначили:

  • - Статут ООН та міжнародно-правові акти, які розкривають і закріплюють основні принципи сучасного міжнародного права;
  • - Віденські конвенції про право міжнародних договорів 1969 та 1986 рр.;
  • - міжнародно-правові акти універсального характеру, котрі регламентують питання захисту прав і свобод людини;
  • - міжнародні порядки, що склалися у відносинах між державами;
  • - загальні принципи права.

Допоміжними джерелами є рішення Міжнародного Суду з окремих питань, міжнародні прецеденти і положення доктрини.

З-поміж джерел регіонального (європейського) характеру виокремимо:

  • 1. Статут Ради Європи 1949 р.
  • 2. Договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) 1951р.
  • 3. Римські договори 1957 р. про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) і про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).
  • 4. Договір 1965 р. про об'єднання трьох організацій (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом) у рамках Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС).
  • 5. Єдиний європейський акт (ЄЄА) 1986 р.
  • 6. Договір про Європейський Союз (Маастрихт, 1992 р.).
  • 7. Внутрішньодержавне право держав - членів Європейського Союзу.

До джерел права Європейського Союзу варто зарахувати також поточні рішення ЄЕС і навіть рішення Європейського суду правосуддя.

Отже, основні законодавчі документи ЄС - Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та договори, що укладають Європейські Співтовариства. У цих документах визначені: мета створення ЄС; інститути організації, їхні функції та порядок формування; принципи функціонування ЄС, його компетенції, головні завдання і засади співпраці.

Відповідно до цих документів метою ЄС є:

  • 1. Сприяння збалансованій і довгостроковій соціальній та економічній політиці, зокрема внаслідок створення простору без внутрішніх кордонів, економічного і соціального вирівнювання, формування економічного й валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.
  • 2. Утвердження Європейської спільноти на міжнародній арені, зокрема через здійснення спільної зовнішньої політики та політики в галузі суспільної безпеки, яка могла б привести до створення, за необхідності, системи спільної оборони.
  • 3. Посилення захисту прав та інтересів громадян держав-учасниць введенням громадянства Союзу.
  • 4. Розвиток тісного співробітництва у галузі судової практики і внутрішніх справ.
  • 5. Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства, а відтак - визначення, наскільки політика й форми співробітництва, встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення ефективності механізмів та інститутів ЄС.

До компетенції ЄС, згідно з установчими документами, належать такі види діяльності: скасування мита і кількісних обмежень на імпорт і експорт товарів між державами-учасницями; інші заходи, що мають те саме спрямування; спільна торговельна політика.

Основні напрями розвитку права Європейського Союзу:

  • - правове регулювання руху товарів;
  • - правове регулювання пересування робочої сили;
  • - правове регулювання підприємницької діяльності;
  • - правове регулювання руху капіталів;
  • - правове забезпечення дотримання прав і свобод громадян;
  • - інші питання, висунуті реальним життям.

Як зазначалося, Договір про Європейський Союз підписано у Маастрихті 7 лютого 1992 р. Він мав набути чинності одночасно зі створенням єдиного ринку Європейського Співтовариства - 1 січня 1993 р., після його ратифікації національними парламентами. Однак ратифікація Договору зіткнулася зі значними перешкодами.

Так, референдум у Данії 1992 р. відкинув її, і лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації. Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. Утворення ЄС безпосередньо торкнулося Європейського Економічного Співтовариства, яке через внесення відповідних змін до Римського договору 1957 р. перейменовано на Європейське Співтовариство. Означене реформування передбачало, що Європейське Співтовариство більше не е суто економічним об'єднанням. Окрім економіки, його діяльність поширювалася тепер на культуру, освіту, охорону здоров'я, молодіжну політику, захист прав споживачів, транспорт і под.

У Договорі про Європейський Союз уперше за всю історію євро-інтеграції засвідчено обов'язок Союзу дотримуватися прав і свобод людини та громадянина, котрі закріплені в Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1959 р., а також зафіксовано окремі права: свобода пересування, виборчі права, право подавати петиції та ін.

Загалом Маастрихтський договір сформулював основні цілі Євросоюзу. Це підтримання соціально-економічного прогресу через утворення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічного й соціального співробітництва, наслідком чого мало бути формування економічного та валютного союзу з уведенням у майбутньому єдиної валюти; утвердження ідентичності ЄС на міжнародній арені внаслідок проведення спільної зовнішньої політики й політики безпеки, у тому числі визначення в майбутньому політики спільної оборони; посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів через установлення громадянства Союзу й розширення тісної співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.

У червні 1997 р. в Амстердамі схвалено проект Договору про зміни Договору про Європейський Союз. Договір був остаточно схвалений головами держав та урядів країн - членів ЄС 2 жовтня 1997 р. і набув чинності 1 травня 1999 р. Його повна назва - Амстердамський договір про зміни Договору про Європейський Союз, договорів, що затверджували Європейські Співтовариства, та пов'язаних з ним актів.

Амстердамський договір висунув перед ЄС такі основні завдання: розв'язати проблему зайнятості й прав громадян, підтверджуючи, що держави-члени несуть велику відповідальність за зайнятість населення; знищити останні наявні перешкоди для свободи пересувань і зміцнити безпеку через консолідацію та посилення співпраці держав-членів у сферах юстиції та внутрішніх справ; надати Європі впливовішого голосу у світових справах, поклавши на Європейську Раду (глав держав чи урядів) відповідальність за формулювання спільних стратегій, котрі реалізовуватимуть Євросоюз і держави-члени, а також призначивши Верховного представника ЄС; зробити інституційну структуру Євросоюзу ефективнішою з огляду на майбутнє його розширення, зокрема в напрямі східноєвропейських держав.

У 2000 р. була скликана Міжурядова конференція, яка впродовж року погоджувала рішення з питань, які залишилися нерозв'язаними в Амстердамі: розміри і склад Європейської комісії; перебалансування позицій з голосування в Раді ЄС; генералізація принципу кваліфікованої більшості.

Прийняті рішення Європейської Ради гостро розкритикували політичні й громадські кола та ЗМІ. Наприклад, колишні Президент Франції В. Ж. Д'Естен, Голова Європейської комісії Ж. Делор та її попередні члени - Е. Давіньйон і П. Сазерленд акцентували, що інституційна реформа є обов'язковою умовою розширення ЄС. Однак вона не може підноситися до розв'язання лише трьох "технічних" питань, оскільки вимагає всебічного перегляду самої філософії європейського будівництва.

У зв'язку з цим реформи, необхідні для ефективного функціонування ЄС після його майбутнього розширення, були остаточно узгоджені під час сесії Європейської Ради в Ніцці (7-11 грудня 2000 р.) - найтривалішого саміту ЄС в історії.

У Брюсселі 1-2 травня 1998 р. відбулося засідання Європейської Ради, під час якого прийнято остаточне рішення про формування Економічного й валютного союзу (ЕВС) і введення спільної валюти - євро. Досягнутий усіма країнами - членами ЄС прогрес у реалізації "критеріїв конвергенції" дав змогу Єврораді прийняти рішення про створення ЕВС у складі 11 держав - Австрії, Бельгії, Німеччини, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії, Фінляндії, Франції. Зазначимо, що з 1 січня 1999 р. розпочалася незворотна фіксація обмінного курсу валют країн-учасниць та їхня прив'язка до євро. Екю було замінено на євро" яке стало повноцінною валютою, спільною валютою держав-членів, котрі повністю беруть участь у єдиній валютній політиці. Відтак з 1 січня 2002 р. Європейський центральний банк, як і центральні банки держав-членів, мали ввести в обіг євро-банкноти, і саме від цього моменту вони та монети євро повинні вважатися офіційним платіжним засобом. Держави-члени, котрі приєдналися до ЕВС, повинні випускати монети - євро чи центи. Банкноти й монети національної валюти залишатимуться офіційним платіжним засобом на території країн-членів не більше шести місяців після завершення перехідного періоду. Регламент стосовно деномінації та технічних характеристик монет євро, які випускатимуться в обіг, передбачав, що перша серія складатиметься з восьми номіналів (1, 2,5,10,20,50 центів, 1 і 2 євро). Паралельно зі запровадженням євро з 1 січня 2002 р. банківські комісійні збори за транскордонні платежі в євро необхідно привести у відповідність до комісійних зборів із трансакцій у євро на національному рівні.

Внаслідок упровадження в обіг країн - членів ЄС євро 1 січня 2002 р. національні валюти припинили існування. Національні банкноти та монети ще можна було використовувати впродовж щонайбільше восьми тижнів, але здійснення платежів у старих національних валютах за картками, чеками і трансферами унеможливилось. Протягом періоду подвійного обігу споживачі мали змогу розраховуватися в крамницях національними банкнотами й монетами, що залишилися в їхньому користуванні. Після завершення перехідного терміну національні банкноти дозволялось обміняти в більшості комерційних банків (упродовж кількох місяців), а після десяти років їх можна обміняти лише в центральних банках країни походження валюти.

Отже, Європейський Союз - сім'я демократичних європейських країн, котрі об'єдналися заради миру та процвітання. ЄС - це не держава, що має замінити існуючі держави, і він також значно більший за будь-яку міжнародну організацію. Країни, що належать до його складу, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливо демократично приймати рішення з конкретних питань. ЄС створив спільну валюту, динамічний спільний ринок, де люди, послуги, товари і капітал пересуваються вільно. Він намагається зробити так, щоб унаслідок соціального прогресу та справедливої конкуренції якомога більше людей могли скористатися перевагою спільного ринку.

Норвезький Нобелівський комітет 12 жовтня 2012 р. присудив ЄС Нобелівську премію миру "За внесок упродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини в Європі".

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші