Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Риторика arrow Риторика
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Мудрість від мудрих

МИХАЙЛО ЛОМОНОСОВ

Коротке керівництво до красномовства (1748 р.) (фрагменти)

Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно (добре) говорити і тим самим схиляти інших до своєї про це думки. Пропонована до цього мистецтва матерія називається мовленням, або Словом.

Для набуття цього потрібні п'ять також засобів: перше - природні обдаровання, друге - наука, третє - наслідування авторів, четверте - вправи у творенні, п'яте - знання інших наук.

Природні обдаровання розподіляються на душевні й тілесні. Душевні обдаровання, а особливо гострий розум і пам'ять для опанування цього мистецтва настільки необхідні, як добра земля для сіяння чистого насіння, бо як насіння на неплідній землі, так і вчення в поганій голові марне і некорисне... Тілесні обдаровання: голосний і приємний голос, довгий дух і міцні груди, а особливо у вимові слова мовцям дуже потрібні; також дородність і осанкуватий вигляд пристойні, якщо слово перед народом говорити слід.

Наука полягає у пізнанні потрібних правил, які показують істинний шлях до красномовства.

Після вивчення правил йде вивчення авторів, у красномовстві славних, яке учням чи не більше потрібне, ніж найкращі правила.

Наслідування вимагає, щоб часто вправлятися у творенні різних слів... Такими є промови, які без підготовки перед народом виголошені, які називалися божественними, бо вони здавалися вищими за сили людські.

Матерія риторична є все те, про що говорити можна, тобто усі відомі речі у світі, звідки видно, що, коли хто має більше знань нинішніх і минулих речей, тобто чим є майстернішим у науках, у того більший є достаток матерії до красномовства.

Хоча докази і достатніми бувають для свідчення про справедливість пропонованої матерії, однак творець слова повинен зверх того слухачів збудити до пристрастей.

А щоб це з добрим успіхом йшло до діла, то слід грунтовно знати натуру людську, слід самим мистецтвом через ретельне спостереження і філософську дотепність віднайти, від яких уявлень та ідей кожна пристрасть збуджується, і зазнати через повчання всю глибину сердець людських.

Пристрастю називається сильне чуттєве бажання або небажання, поєднані з незвичайним рухом крові і життєвих духів, причому завжди буває усолодження або нудота. У збудженні й заспокоєнні пристрастей, по-перше, три речі спостерігати належить: 1) стан самого ритора; 2) стан слухачів; 3) саму до збудження слугуючу дію й силу красномовства.

Що до стану самого ритора належить, то багато чого сприяє збудженню й заспокоєнню пристрастей: 1) коли слухачі знають, що він добросердна й совісна людина, а не легковажний облесник і лукавець; 2) якщо його народ любить за його заслуги; 3) якщо він сам ту саму пристрасть має, яку у слухачів збудити хоче, а не удавано їх пристрасними зробити прагне, бо він тоді не лише словом, але і виглядом і рухами діяти буде; 4) якщо він знатний породою або чином; 5) з важливістю знатного чину й породи разом немало допомагає старість, якій честь і владність певним чином дає сама натура.

Вдача людська настільки відмінна і настільки є відмінним стан речей, що того й сказати неможливо. Тому розумний ритор ретельно спостерігати повинен хоча б головні слухачів властивості, тобто: 1) вік, бо малі діти до приємних і ніжних речей звертаються і прихильніші, до радості, милосердя, страху й сорому, дорослі легше приведені можуть бути на радість і на гнів, старі люди перед іншими пристрастями більше схильні до ненависті, до любочестя і до заздрості, пристрасті в них збудити й заспокоїти складніше, ніж у молодих: 2) стать, бо чоловіча стать до пристрасті краще схиляється і швидше їх залишає, але жіноча стать, хоча і швидше збуджується, проте довго в них перебуває й важко залишає; 3) виховання, бо хто до чого звик, від того відвернути складно; 4) наука, бо в людей, навчених у політиці та багатьом знанням і мистецтвам важливим, належить збуджувати пристрасті з помірною жвавістю та з благочинною бадьорістю, пропозиціями важливого вчення виконаними; навпаки, у простаків і грубих людей слід стримувати всю силу стрімких і прикрих пристрастей, тому що ніжні й плачливі настільки в них дійсні, наскільки лютна у ведмедів. При усьому тому слід стежити за часом, місцем і обставинами. Отже, розумний ритор при збудженні пристрастей повинен чинити, як майстерний боєць: поцілювати у те місце, яке не прикрите, а особливо за тим спостерігати, щоб збуджувати пристрасті, кому що більше треба, пристойно й корисно.

За цим слідує головна справа, тобто сама сила до збудження чи заспокоєння пристрастейт і дія красномовства. Вона повинна бути великою, стрімкою, гострою і міцною, не першим тільки прагненням, щоб ударяти і потім спадати, але без перестанку зростати і зміцнюватись. Тут приєднати слід міцність голосу й напруження грудей...

Найбільше слугують до руху й збудження пристрастей жваво представлені описи, які дуже по почуттях б'ють, а особливо коли начебто дійсно у баченні відображаються. Глибокодумні міркування й доведення не такі вразливі, і пристрасті не можуть від них загорітися... Майстерний ритор при збудженні й заспокоєнні пристрастей повинен дбати, аби подібні випадки так жваво, яскраво слухачам у слові зобразити, щоб вони пропоновану справу, як перед очима, ясно бачили.

Прикрашання є винайдення ідей пристойними і вибраними виразами зображення. Складається із чистоти стилю, течії слова, пишності і сили цього.

Перше належить від досконалого знання мови, частого читання хороших книг і від спілкування з людьми, які говорять чисто. Першому сприяє ретельне вивчення правил граматичних, другому - вибір з книг хороших виразів, приказок і прислів'їв, третьому - прагнення до чистої вимови при людях, які красу мови знають і спостерігають.

Сила в прикрашенні риторичному є такою, якою є пристойні рухи, погляди й промови прекрасної особи, дорогим одягом та іншими шатами прикрашеної... без пристойних рухів, поглядів і промов вся краса й велич є ніби бездушними...

Вступ є частина промови, через яку ритор слухачів чи читачів готує до решти промови, щоб вони прихильно, старанно й свідомо його слухали або читали. Для першого ритор повинен шанобливо й прихильно їм свою справу представити, для другого оголосити, що він буде говорити про речі важливі, потрібні й користі, для третього ясно висловити свою тему або саму матерію, про яку він говорити чи писати хоче.

Вступ скласти може ритор: 1) від місця чи часу, розкриваючи, що йому у міркуваннях цих говорити необхідно, пристойно, слушно, складно тощо; 2) від характеру і властивостей, які слухачі мають, схвалюючи їх доброчинності; 3) від своєї особи, оголошуючи брак сил своїх до того слова (промови), вибачаючи себе потребою й користю цього; 4) від самої теми, коли ритор її докладно запропонує; 5) від похвали автора, тобто якщо тема є сентенцією святої чи вченої людини, тоді можна у самому вступі її похвалити; 6) від прикладів, гасел та прислів'їв; 7) від закликання на допомогу собі Бога або святих його; 8) від раптового приступу до самої речі, тобто коли ритор починає саму пропоновану матерію від якоїсь сильної й стрімкої фігури. Так розпочав Цицерон промову свою проти Катіліни: "Допоки будеш, Катіліно, у зло навертати терпіння наше?" Усякий вступ повинен бути прикрашений тропами й сильними фігурами, щоб слухачі або читачі, ними насолодившись, самій матерії вчувалися й уважно слухали.

При цьому слід стерегтися, щоб вступ був не дуже довгий, і завжди пам'ятати, що він, чим коротший, тим кращий.

Після вступу пропонується тема - коротко і ясно. А потім, якщо вона є щось історичне або інше щось, що вимагає тлумачення, тоді приєднується тлумачення, яке складене буває з поширених ідей за правилами третьої глави першої частини. У тлумаченні слід триматися: 1) стислості промов, і для цього слід дбати про те, щоб періоди були короткими, але при цьому ясними й зрозумілими; 2) ясності, і для цього слід більше вживати слів властивих, ніж тропів; 3) ймовірності, до чого служать свідчення і самі обставини пропонованої речі. Для цих трьох слід остерігатися того: 1) щоб не домішати дрібних і до промови непристойних обставин; 2) щоб не відступити від промови до іншої сторонньої матерії; 3) щоб промови не були без міри закручені та ідеї, які повинні бути разом, не були одна від одної

далеко розкидані; 4) щоб багато різних речей не стискати докупи і тим самим не обтяжувати розуміння слухачів; 5) щоб не подавати того, що слухачам неймовірним, смішним і підступним здатися могло; 6) щоб тлумачення не дуже просте й низьке було, і незв'язане промовами, і, досить багато разів повторене тими самими словами, не нудним здавалося.

Остання частина промови є заключения, в якому доведена тема подається у показовому роді - з похвалою чи хулою, у дорадчому - з порадою чи відрадою, причому слід повторити викладені у третій частині докази, але дуже коротко й метиковано, для чого слугують правила, запропоновані у п'ятій главі першої частини.

Більше тренування (вправляння), ніж теорії й приписаних правил, вимагає вимова, яка має велику силу у пропозиції промови, коли багатьма задумами сповнений розум на язик, очі, обличчя, руки й на всю поставу ритора красу свою виливає і свою розкіш почуття слухачів ясно представляє...

Промову виголошувати слід голосом чистим, безперервним, не грубим, середнім, тобто не дуже крикливим, або дуже низьким, рівним, тобто не слід вигукувати раптом досить голосно і раптом донизу опускатися, а, напроти, непристойно вимовляти одним тоном, без усякого підвищення або зниження, але, як вимовляючий розум вимагає, помірно підвищувати і знижувати слід і голос. У запитальних, в окличних та в інших сильних фігурах належить його підносити з деяким устремлінням і прагненням. У витлумаченні та в ніжних фігурах слід говорити рівніше і дещо нижче; радісну матерію веселим, сумну гордим, сердиту вимовляти гнівним тоном. Отже, голосом управляти повинен ритор відповідно до стану і властивостей пропонованої матерії.

Кожний період слід вимовляти окремо від інших, тобто, закінчивши його, трохи зупинитися; частини його, відокремлені двокрапками й комами, відокремлювати малою зміною голосу і ледь помітною зупинкою: кожну фразу, склад і літеру вимовляти чисто і ясно; і в один дух зайве не хапати, бо це спонукає часто у непотрібному місці зупинятися або, кілька складів недоговоривши, проминати. Не слід дуже поспішати або зайву протяжність використовувати, тому що від першої промови буває слухачам незрозуміло, а від другої - нудно.

Щодо положення частин тіла, то під час звичайної промови, яка не збуджує ніякої пристрасті, стоять вправні ритори прямо й майже ніяких рухів не вживають, а коли що сильними доказами доводять і стрімкими чи ніжними фігурами промову свою пропонують, тоді зображують її разом руками, очима, головою й плечима...

А щоб при проголошенні не спотикнутися або й зовсім не зупинитися, для того повинен ритор промову свою твердо напам'ять вивчити....

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші