Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія політичних та економічних вчень
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Доктрина соціальних реформ Дж.С. Мілля та Дж.Р. Мак-Куллоха

Джон Стюарт Мілль (1806-1873) - англійський філософ і економіст, син Джеймса Мілля, друга Д.Рікардо. Він автор таких творів, як "Про свободу" (1859), "Роздуми про представницький уряд" (1861), "Пригнічення жінок" (1869), "Три нариси про релігію" (1874). У праці "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування у соціальній філософії" (1848) застосовує традиції класичної політичної економії Д Рікардо, вважаючи, що головним завданням політичної економії є визначення законів, які регулюють розподілом продуктів між класами. Мілль приділяє аналізу цих законів центральне місце, однак саме у цьому принципова різниця його досліджень від А. Сміта і Д. Рікардо. Дж. Мілль розділяв закони виробництва і розподілу, вважав, що останні керуються законами і звичаями суспільства і є результатом людських рішень. Саме це твердження Мілля стало основою його ідеї про можливість реформування відносин розподілу за допомогою приватної капіталістичної власності. Він вважав, що відсталі країни потребують збільшення масштабів виробництва, тоді як в економічно розвинутих країнах економічно необхідним є вдосконалення розподілу. Через це Дж. Мілль у своїх дослідженнях велику увагу приділяв проблемам розвитку державної системи соціального захисту і проблемам оподаткування. Запропонував прогресивне оподаткування, до основних об'єктів якого Мілль відносив спадщину, яка являє собою власність, що не придбана працею.

Досліджуючи ціноутворення, Мілль аналізує проблеми розподілу, де під вартістю (цінністю) товару він розуміє його купівельну спроможність по відношенню до інших благ. Фактично Мілль приходить до висновку, що мінова вартість і ціна товару встановлюються у точці, де прирівнюються попит і пропозиція.

Розділяє також Мілль погляди на роль грошей в економіці, підкреслює, що зростання грошової маси в обігу призводить до інфляції. При аналізі заробітної плати, Мілль виходить з того, що її розмір залежить від попиту на робочу силу і її пропозиції, або від співвідношення між чисельністю населення і розмірами капіталу. При цьому він підтверджує висновок про необхідність визначення мінімального рівня заробітку робітників.

На відміну від інших представників класичної школи, Дж. Мілль запропонував програму соціальних реформ. Здійснити реформування він пропонував через закони розподілу, які можна змінювати і пристосовувати до потреб суспільства.

Джон Рамсей Мак-Куллох (1789-1864) в праці "Основи політичної економії" (1825) виклав основи рікардіанського вчення. Він створив "теорію робітничого фонду", передумовою якої був розгляд економіки як однієї великої фірми, яка повинна платити робітникам з одного великого фонду, розділяючи його між робітниками. У цьому випадку, зростання кількості робітників призведе до зниження заробітної плати. Ця теорія ідентична мальтузіанському "залізному закону заробітної плати", який став вирішальним аргументом щодо обмеження розмірів сім'ї. Теорія робітничого фонду була критикована, як і теорія формування заробітної плати, однак, саме вона дала можливість визначити капітал як аванс робітникам для підтримки їх існування.

Аналізуючи вартість, Мак-Куллох до її чинників відносить всі сили, які хоча і своєрідно, але працюють, тому відносини між робітниками та капіталістами розглядаються як відносини рівноправних партнерів, кожен з яких отримує свою законну частку доходу - заробітну плату і прибуток.

Ідеї реформізму в пізній класичній політекономії С.Сісмонді. Економічне та правове вчення П.Ж. Прудона

Жан Шарль Леонард Симонд де Сісмонді (1773-1842) - франко-швейцарський історик і економіст. Його головні праці: "Нові започаткування політичної економії" (1819), "Нариси політичної економії" (1837-1838).

У розвитку його соціально-економічних поглядів виділяють два періоди. Спочатку Сісмонді був палким прихильником економічного лібералізму. У 1803 р. з цих позицій він опублікував працю "Про комерційне багатство", у якій виклав основні ідеї Сміта, виступаючи за вільну конкуренцію і вільну ринкову гру особистих інтересів.

Свої нові соціально-економічні погляди Сісмонді виклав у праці "Нові засади політичної економії" (1819) і "Нариси політичної економії" (1837-1838), в яких започаткував критику капіталізму вільної конкуренції з позицій інтересів дрібних власників. Сісмонді оголосив себе учнем і послідовником А. Сміта, однак піддав різкій критиці метод, предмет і практичні висновки класичної політичної економії.

Сісмонді протиставив метод Сміта методу Рікардо. Сміт намагався, писав він, розглядати кожний факт у соціальному середовищі, до якого він належить. Рікардо ж звинувачувався у введенні ним в науку абстрактного методу. Сісмонді вважав політичну економію моральною наукою, яка повинна базуватися на досвіді, спогляданні, детальному вивченні матеріального становища і конкретних історичних умов життя людей. Предметом політичної економії Сісмонді проголосив людину і її добробут, розглядаючи її як науку про "щастя людського роду". Він вимагав, щоб політична економія бачила за абстрактними схемами живу людину.

Погляди Сісмонді на предмет і метод політичної економії знайшли потім своїх прибічників серед представників німецької історичної школи.

Сісмонді досліджує вартість, теорію доходів, теорію прибутку та теорію відтворення. Доходи він поділяв на три види: заробітну плату - вартість праці робітника, прибуток - дохід підприємця, відрахування з продукту праці робітника та ренту - дар землі.

Велика машинна індустрія, підкреслював Сісмонді, витісняє робітників із виробництва, породжує безробіття, посилює між робітниками конкуренцію, яка зумовлює зниження заробітної плати і, як наслідок, обмежує попит на засоби існування. Будь-який прогрес Сісмонді не визнавав корисним, якщо він не супроводжується зростанням попиту. Вільна конкуренція, вказував він, має згубні економічні і соціальні наслідки зубожіння основної маси населення і концентрація багатства в руках небагатьох. На його думку, індустріальне суспільство має тенденцію розпадатися на два протилежні класи: клас працюючих і клас власників засобів виробництва, на багатих і бідних.

Виходячи із дрібновласницького трактування капіталізму, Сісмонді створив власну концепцію реалізації і криз, яка займає центральне місце в його економічній теорії. Якщо Сміт і Рікардо вважали ключовою проблемою нагромадження капіталу, то Сісмонді висунув на перший план суперечності між виробництвом і споживанням, а в зв'язку з цим - проблему реалізації, криз і ринку, які він розглядав разом.

Несправедливий розподіл доходів, на думку Сісмонді, є основною причиною криз надвиробництва. Він міркував таким чином: у результаті відчуження власності від праці збільшуються доходи тільки капіталістів, тоді як доходи робітників завжди залишаються на граничному рівні прожиткового мінімуму. Звідси виникає обмежений попит на продукти. У капіталістів, навпаки, зростає попит на предмети розкоші. Відповідно скорочуються галузі, які виробляють основні предмети споживання при одночасному скороченні кількості робітників, зайнятих у цих галузях. У результаті скорочується споживання робітників, виникає хронічне недоспоживання, яке і є причиною криз надвиробництва. Внаслідок концентрації багатств у невеликого числа власників внутрішній ринок все більше звужується й індустрія змушена шукати збут своїм товарам на зовнішніх ринках. Однак країни, які раніше були зовнішнім ринком, теж розвивають капіталізм і їх ринок також звужується.

Із теорії криз і ринків Сісмонді робив висновок про приреченість капіталістичного виробництва. Вихід він вбачав у поверненні до патріархальної власності, у відродженні господарства дрібних виробників, у поділі великих промислових підприємств на багато окремих незалежних майстерень, великих капіталів між багатьма середніми капіталістами. Для того, щоб здійснити всі ці заходи, а також обмежити межі приватної ініціативи і не допустити зловживань, держава повинна безпосередньо втручатися в економіку. На думку Сісмонді, держава повинна загальмувати технічний прогрес і розвиток промисловості і цим самим забезпечити умови для розвитку дрібної власності.

П'єр Жозеф Прудон (1809-1865) - французький економіст соціолог, публіцист, представник дрібновласницького напряму в політекономії. Його головні праці: "Система економічних суперечностей, або філософія жебрацтва" (1846), "Вирішення соціальної проблеми" (1848), "Принцип федералізму" (1863), "Політичні можливості робітничого класу" (1864).

Причини труднощів дрібного товаровиробника Прудон пов'язував з недоліками обміну і проблемами збуту. Основною причиною зубожіння і несправедливості він оголошує обмін і гроші, тому хоче зберегти дрібне товарне виробництво, яке зумовить обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом без грошей. Прудон намагався встановити у суспільстві рівність і справедливість та позбутися експлуатації. Економічною основою експлуатації він вважав процент, тому що в ньому втілена неоплачена праця робітника. Саме тому він пропонував надавати робітникам через банк безпроцентний кредит у грошовій формі. Надання "дарового кредиту" ліквідує експлуатацію і приведе до злиття класів.

Досліджуючи економічні суперечності між працею і капіталом, Прудон вбачає причину експлуатації праці у нееквівалентному обміні. Щоб створити рівність в економічних відносинах між класами, він розробив концепцію еквівалентності послуг, яка включала теорію конституйованої вартості та проекту реформи системи обміну через створення "народного банку" і виробничих кредитних спілок. Конституйована вартість - синтез споживчої та мінової вартостей, який реалізується у еквівалентному обміні. Своєю теорією Прудон намагається усунути суперечності капіталістичного товарного виробництва, суперечності між товаром і грішми.

Прудон критикував приватну власність і називав її крадіжкою, оскільки вона дає право "добувати нетрудові доходи у формах оренди, ренти, прибутку, процента, дисконту, привілеїв, монополії, премії, хабарів". Захищаючи інтереси дрібних власників, Прудон пропонував реформувати крупну власність і встановити безгрошовий обіг шляхом створення "народного банку", який буде видавати виробникам "робочі посвідчення", уряд стане не потрібним, оскільки буде гарантована справедливість у процесі обміну, усі стануть рівними, зникнуть джерела конфліктів.

На відміну від Гроція, Гоббса та інших представників договірної теорії походження держави, Прудон вважав, що держава є породженням "темних" сторін людської натури. Він висунув альтернативу суспільству з державними інститутами і законодавством - суспільство, яке складається з різних асоціацій громадян, що створюються на основі взаємовигідних угод та дозволяють зберегти необмежену свободу індивідів. Таким чином, Прудон був теоретиком "мютюелізму" - вчення про добровільну, взаємовигідну відповідальність та зобов'язання, яких достатньо для досягнення соціальної та економічної гармонії. Для того щоб "спростити державу", необхідно провести децентралізацію державної влади через федералізацію, що забезпечило б повне самоуправління на місцях. Тобто Прудон був прихильником федералізму, який дозволить зберегти "суверенну незалежність" містам та селам, а також уникнути централізованого державного управління. На основі концепцій робітничого самоуправління та професійного федералізму Прудон розробив теорію синдикалізму, за якою створюються федерації промислових та сільськогосподарських об'єднань наділених правом володіння всіма засобами виробництва.

Ідеї Прудона мали значний вплив на розвиток соціалістичного руху у Франції та інших країнах Європи в середині XIX ст.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші