Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Філософія родознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

"Добрий пастир" - провідний мотив ранньохристиянського мистецтва.

Визначився і провідний мотив мистецтва — "Добрий пастир", зображення юного або бородатого пастуха, який несе на плечах вівцю чи барана. Це важливий символічний образ пізньоантичного та ранньохристиянського світського й поховального мистецтва. Такий образ характерний для пластики, саркофагів, катакомбного живопису, мозаїки, мистецтва малих форм. Відповідно до новозавітних пастирських аналогій, у "Доброму пастирі" вбачається зображення Христа. Раннє римське мистецтво розглядає "Доброго пастира" як символ любові до людини (філантропія). На початку III ст. "Добрий пастир" у ранньохристиянському мистецтві символізує любов до ближнього і водночас Христа, котрий турбується про своє стадо. З розвитком християнської іконографії (IV ст.) образ "Доброго пастира" мистецтво майже не використовує.

Православ'я важливого значення надає догмату спокутування. Згідно з цим догматом, Ісус Христос стражданнями і смертю на хресті приніс себе в жертву Богу-Отцю за гріхи людей і в такий спосіб спокутував їх. У православному віровченні до центральних належить догмат воскресіння Ісуса Христа. Вчення про вмираючого і воскреслого Бога радше сягає дохристиянських вірувань (Давній Єгипет, Месопотамія, Індія). Вже давні релігії Сходу втішали своїх прихильників ілюзією загробного спілкування з надприродними силами.

Для православ'я властиве шанування ікон — живописних зображень Бога, Богородиці, святих.

Смисл хреста у християнстві.

Особливий символічний смисл має хрест, який є не лише знаряддям страти Христа, а й засобом спасіння, що досягається на шляху наслідування Христа в смиренні й покірності волі Божій. За даними археології, зображення хреста на різних предметах сягає найдавніших періодів історії Давнього Сходу, Азії, Єгипту, Африки, Середземномор'я, Європи. Символіка хреста тлумачилась по-різному. Наприклад, хрест у колі символізував життя і животворні сили (сонце, вітер). Давньоєгипетський хрест з вушком (ієрогліф "апск") означав поняття "життя". В Передній Азії хрест, поряд з іншими символами, був передусім знаком щастя і сакральним знаком. Хрест у формі давньоєврейської букви Т ("тау", остання буква давньоєврейського алфавіту) вважався знаком причетності до Бога і самого Бога. На надгробках в Аркадії (гірська область у центральній частині Пелопоннеса) хрест постає як знак смерті.

Хрест набуває нового смислу в християнстві. Тут поєдналися воєдино смерть Ісуса Христа на хресті, римські тортури на хресті, загальна символіка життя, пов'язана з хрестом, — і хрест став священним символом вічного життя і звільнення від страждань. Тому хрести на могилах створюють унікальний символічний образ, підносячи біль і страждання до відчуття умиротворення та надії.

Сила ідеї спокутування гріхів полягає у тому, що життя набуває сенс через добрі справи, які увічнюють пам'ять людини.

З-поміж урочистих богослужінь головним вважається Паска (запозичена в іудаїзмі), проте переосмислена як свято "Воскресіння Ісуса Христа".

За євангельською легендою, Ісус воскрес у неділю. Тепер неділя — щотижневе християнське свято. У ті далекі часи неділя — це день перший, пов'язаний з Небом і присвячений для Господа (дух турбується про душу), а субота — сьомий день, пов'язаний зі Землею. В субботу (день спокою, спочинку) Христос творив добро, сцілював людей. Тобто субота, як уже згадувалося, не є днем, коли нічого не робиться, цього дня потрібно творити справи милосердя, допомагати один одному. Десять християнських заповідей записано на двох скрижалях, на першій — чотири заповіді про шанування Бога (але як ми ставимося до людей, так само ставимося і до Бога); на іншій — заповіді про шанування ближнього.

Уявлення про смерть як перехід з одного світу в інший поширені у багатьох народів. Подібні трактування смерті властиві для традиційної культури українців.

Традиційно вшановується культ предків (уявлення про те, що людина живе й після смерті), згодом поширилися вірування у чудо воскресіння. Навесні вся природа воскресає разом із всеоновлюючим Сонцем, повертаються з вирію птахи і душі предків — так виявляє волю могутній дух Нав (дух померлих прабатьків). Нав (Нава) — підземний, невидимий, духовний чи взагалі уявний світ ("той світ"). Нав-ський Великдень (мертвий) називали також Проводи, Могилки, або Бабське свято (можливо, тому, що на ньому були тільки жінки). Провідника душ на "той світ" називали На вать. Зберігся давній звичай вкладати у руку покійника гроші для сплати загробному провідникові (Водцю) і перевізнику через підземну річку чи повітряне море (Плавцю). Навський Великдень — Великий четвер перед Великоднем, точніше — Великдень покійників, день мерців. За народними уявленнями, Бог дозволяє покійникам тричі повертатися з потойбічного світу на землю: вперше — у Великий четвер, вдруге — коли цвіте жито на Зелені свята, втретє — на Спаса. У Навський Великдень покійники відпускаються, аби ще раз покаялись у гріхах.

Згідно з давніми віруваннями, духи предків — охоронців родини, перебувають під порогом. Поріг (межа хати) — відділяв все своє від чужого, небезпечного. У давнину померлих (найчастіше дітей) ховали під порогом. Тому, вино-сячи покійника з дому, тричі постукують домовину об поріг. Поширеною була заборона не ступати на поріг ногою. Лише в день похорону матері чи батька сиротам належало сісти при заході Сонця на порозі та з'їсти шмат хліба зі сіллю (щоб діти не відчували великої туги за померлим і не боялися находитися в хаті, де був покійник). Уявлення про поріг як місце перебування духів предків збереглися і після прийняття християнства. У селах після винесення покійника з двору зав'язували червоним поясом ворота, щоб ніхто з родини "не пішов" за ним. З цією метою і нині покійникові зв'язують ноги; перед похованням ноги розв'язують, а "пута" знищують, бо ті нібито мають страшну силу (Войтович, 2005).

Невід'ємними елементами традиційної похоронної звичаєвості українців вважаються громадські зібрання в хаті померлого, а також ночування родичів і односельців біля його тіла (давній звичай "стерегти" покійника від злих сил) (Чубинський, 1995).

У багатьох регіонах України відома традиція обрядових ігор за померлим. Це — Гуцульщина, Бойківщина, Лемків-щина, Покуття, Закарпаття й Буковина, частково Поділля; на заході — до східної Словаччини (місця розселення українців Пряшівщини), на Сході — окремі райони областей Хмельницької, Вінницької, Черкаської. Похоронні ігри відбувалися, коли небіжчик лежав у хаті, тобто першого і другого вечора після смерті людини; подекуди (Бойківщина, Гуцульщина) — й третьої ночі, але вже після обряду поховання (Кузеля, 1914; Гнатюк, 1912).

Наші предки вважали, що від вшанування покійників залежить буття живих. Біля померлого необхідно було відразу засвітити свічку і закрити йому очі мідною копійкою. Напіввідкрите око вважалось недоброю ознакою, що пов'язувалося з наступною смертю в домі. Приходячи в дім, де є небіжчик, віталися: "Здорові будьте", що мало сприяти здоров'ю рідних померлого. Ритуал омивання виконували старші люди, переважно жінки. Людей старшого віку, які померли, одягали у завчасно заготовлене темне вбрання, молодих дівчат — у спідницю синього або жовтого кольору (їх вважали "жалобними"), голову прикрашали вінком з квітів і стрічок, косу розплітали як на весілля, з прикрас використовували дукачі, намисто; неодруженому хлопцеві пришивали до шапки вінок з барвінку. Небіжчика клали на лаві — на полотно чи біле рядно, ногами до дверей. Під голову підмощували подушку з сіна, пахучих волошок; у складених на грудях руках ставили хреста, поруч — ікону Богородиці, В узголів'ї покійного ставили глечик з зерном (символ колообігу життя). Важлива роль у похоронній обрядовості належала рушнику. В більшості регіонів України рушником застеляли подушку під головою небіжчика (інколи рушник клали йому під ноги). У похоронній обрядовості Гуцуль-щини і Поділля поширені традиції дарувати ткані або вишивані рушники-хустинки з колачами чоловікам або хлопцям, які несли домовину, хрести, хоругви. Для багатьох етнографічних регіонів, зокрема Поділля, Підляшшя, Холмщини, Полісся, характерні спеціально виткані довгі похоронні рушники, на яких опускали домовину з покійником у яму.

В Україні супроводжували покійника на цвинтар, не закриваючи труну. Тих, хто несе труну, віко (кришку), вінки, — перев'язували: чоловіків — рушниками, жінок — хустками. На віко домовини клали хліб, який на цвинтарі віддавали копачам. На кладовищі, біля ями, відбувалося останнє прощання. Небіжчика цілували у чоло, руки і відходили.

Священик або хтось із старших тричі звертався до присутніх з проханням забути гріхи покійного, образи. Всі теж тричі відповідають: "Хай Бог простить".

Труну закривали, забивали гвіздками, спускали в яму на довгих рушниках, для цього призначених, які разом з іншими атрибутами поховального обряду зберігалися у церкві. Після цього родичі (але не рідні) кидали в яму кілька грудочок землі, монети, примовляючи: "Хай йому земля буде пухом".

Усі, хто був на похоронах, поверталися до хати, обов'язково мили руки, витираючи чистим рушником і сідали до поминального обіду. Присутнім на початку давали по три ложки "колива" — обрядової поховальної пшеничної каші з медом і цукром. Коливо готували в Україні повсюдно. У більшості районів обов'язковими обрядовими стравами були капусняк, борщ, горох, гречана каша. Поминальну їжу не присмачували часником та іншими прянощами, а під час посту готували виключно пісні страви. На другий день рідні поминали небіжчика біля могили. У хаті покійного (на покутті чи вікні) ставили склянку води і зверху — цілушку хліба. Все це мало стояти дев'ять днів, оскільки, за народними віруваннями, душа померлого ще живе у хаті, потребуючи їжі. Після поминок (дев'ятин) воду виливали, а цілушку хліба закопували або спалювали. Померлих зазвичай поминали на дев'ятий і сороковий день і в роковини смерті.

З-поміж слов'янських народів українці чи не найбільше зберегли вірність культу предків і обрядовим поминальним дням (післявеликоднім, на Трійцю, на Кузьми й Дем'яна, Спаса та ін.) (Борисенко, 1989; 1991),

Поминки (поминання, помин) — давній звичай шанування пам'яті, поширений у різних народів. Найдавнішу літературну згадку про слов'янські поминки подає Теофілакт, візантійський письменник VII ст.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші