Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Адвокатура
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Становлення української адвокатури: історичний нарис

Історичний дуалізм української адвокатури

На підставі аналізу історичних джерел вчені стверджують, що вже в Київській Русі роль захисників у судах виконували рідні, приятелі сторін - послухи (особи, які могли посвідчити про попереднє життя звинуваченого).

Визнати згадану форму участі при вирішенні долі своїх близьких зародком адвокатури в Україні було б дуже сміливим припущенням, адже історія не донесла до нас відомостей про існування на той час судів. Суддівська функція виконувалася князем та його ставлениками на місцях. Але це вже було реальним кроком до формування судочинства в майбутньому. Лише наприкінці XIII ст. на південній околиці Суздальської землі виникає Московське князівство. Ця подія, як нам відомо, відбулася майже за півтисячоліття до Люблінської унії.

Водночас у літописах зазначається, що перелом у житті руських слов'ян відбувається за Володимира Великого і пов'язаний з прийняттям християнства, яке мало великий вплив на державну розбудову та громадське життя країни. У правові поняття християнство внесло нові елементи церковного та римського права.

Отже, незаперечним (це зафіксовано провідними російськими істориками) є той факт, що християнство виявилося саме тим історичним провідником, через який окремі положення римського права стали відомі Київській Русі ще на початку другого тисячоліття. Положення римського права, а відтак і відомості про існування адвокатури стали надбанням Київської Русі завдяки зусиллям Володимира Великого шляхом прийняття християнства. Події, що відбулися у XII-ХШ ст., - постійна міжусобна боротьба за владу серед мономаховичів, призвели до розколу та відтоку населення у кращі, більш спокійні місця та до значного послаблення Київської Русі.

З середини другого тисячоліття шляхи правобережної та лівобережної України надовго розійдуться, а мрія про возз'єднання країни майже півтисячоліття буде залишатися лише в серцях поневолених українців.

По-різному, залежно від "патронату" земель українських, розвивалась і судова система. Правобережна Україна була надовго анексована Литовсько-польським князівством. Тому всі державні інститути будувались тут за зразком метрополії. Відомо, що за Третім литовським статутом обов'язки воєводи були потрійними: військові, адміністративні і судові. До того ж, кожний воєвода сам вирішував, як йому вчинити - допускати будь-кого до суду чи ні. Відомо також, що від Люблінської унії, тобто з середини XVI ст., хід історії т.зв. Литовської Русі повністю визначається історичним життям Польщі яка, на той час також керувалась Литовськими статутами та Магдебурзьким правом.

Водночас, існують певні документальні підтвердження того, що Магдебурзьке право проникало і на територію лівобережної України. Сталося це раніше, ніж Україна набула повної залежності від Москви. "... Образец такого самоуправления в торговом и промышленном сословии Петр нашел в старом европейском муниципальном городском строе, который уже прежде его перешел в Малороссию в виде Магдебурге ко го права".

Норми ж Магдебурзького права регулювали не тільки організацію управління містом, але і цивільно-правові відносини, порядок судочинства та судоустрій, встановлювали міри кримінального покарання. І хоча збірник феодального міського права м. Магдебурга було видано ще у XIII ст., на момент об'єднання України з Росією він являв собою досить прогресивний документ.

Природно, що Магдебурзьке право, за всієї своєї прогресивності, на той час не могло бути сприйняте до кінця українською психологією. Для нас важливо зафіксувати, що Україна, навіть будучи розірваною на шматки, ніколи не залишалася нижчою на інтелектуальному рівні від своїх покорителів.

Існування інституту адвокатури на території усіх частин України, незалежно від їхньої політичної орієнтації, не могло бути відірваним від системи судочинства та судоустрою.

Історія розвитку судочинства та судоустрою, принагідно й української адвокатури на правобережній Україні, як і на лівобережній, не дає підстав для висновків щодо бурхливого розвитку згаданих інститутів.

У правобережній частині України справа дійшла до підготовки в 1743 р. проекту кодексу "Правил, за якими судиться малоросійський народ", але він не став юридичним актом а коли і застосовувався, то радше як звичаєвий документ.

Цікаво, що у "Правилах" вперше в Україні використано термін "адвокат". Кодекс містив такі положення, як прийняття присяги, необхідність дотримання етичних норм щодо конфіденційності, передбачалась безоплатна допомога для неспроможних.

У лівобережній частині України перебіг подій складався не найкраще через недотримання Росією угоди про українську автономію. Фактично імперія ігнорувала угоду між нею та Україною про збереження на території останньої автономного устрою. Тут діяли імперське законодавство та судова система з її "ходатаями" і "стряпчими" - людьми, які часто-густо не мали уявлення про істинні цілі та завдання адвокатури.

Про суди, що існували в дореформеній царській Росії, багато сказано і написано видатними російськими юристами, істориками та письменниками: А.Ф. Коні, М.І. Костомаровим, А.П. Чеховим та ін. Фактично суди були своєрідними вотчинами, які віддавалися на відкуп призначеним суддям без належної освіти та будь-яких знань з юриспруденції. Відоме грибоєдівське "А судьи кто?", сказане на адресу тогочасних вершителів обивательського суду, цілком стосувалося і суддів, призначених згори.

Перебуваючи у складі Російської імперії, Україна однією з перших відчула на собі всі нововведення на території метрополії. Більше того, трапилося так, що талановиті і працелюбні представники України виявилися чи не най видатнішими провідниками російських реформ усіх часів. Відтак історію української адвокатури неможливо відділити від судової реформи 1864 р., яка поклала початок діяльності інституту присяжних повірених на всій території Російської імперії. Напевно, мало хто знає, що про створення в Росії суду присяжних, невід'ємною складовою якого завжди була адвокатура, мріяв і видатний поет О.С. Пушкін. Ще у 30-ті роки ХГХ ст., випереджаючи майбутнє, у своєму листі до Соболевського він писав:"... після звільнення селян у нас з'являться гласні процеси, присяжні та ін.".

Ми з вдячністю і гордістю можемо сьогодні сказати, що основний тягар здійснення судової реформи І 864 р. на території Російської імперії виніс на своїх плечах видатний діяч Російської імперії, українець за походженням Сергій Іванович Зарудний.

Цікава деталь: усі російські самодержці з певним страхом і побоюваннями ставилися до адвокатури, вбачаючи в ній мало чи не революційний інститут. Цей страх підігрівався поширеною в Росії чуткою, що адвокатами були Мірабо, Марат і Робесп'єр, хоча насправді це стосувалося лише останнього. Тим вагомішою постає перед нами постать Сергія Івановича Зарудного, який зумів задля підняття авторитету створюваної ним присяжної адвокатури домогтися від Олександра II "Высочайшего повеления", датованого 22 лютим 1866 р. "О сохранении за камерюнкерами и камергерами придворного звания при поступлении их в число присяжных поверенных".

Важливу роль у здійсненні судової реформи в Росії відводять А. Ф. Коні і представникові давнього українського роду, "давшего российскому обществу несколько деятелей, которые выделяются умом и твердостью, моральной целостностью характера и глубокой любовью к отечеству", Павлові Євграфовичу Ковалевському, який керувався у своїй діяльності "человеколюбием, уважением к личности ближнего и отвращением к угнетению".

Приємно також усвідомлювати сьогодні, що з-поміж найбільш авторитетних адвокатських колегій на гігантському просторі царської Росії були Харківська і Одеська.

Історично Росія вже наблизилася до створення інституту судового захисту, хоча і зробила це зі значним запізненням порівняно з іншими європейськими країнами. Розуміння необхідності судового захисту вже відчувається в більш ранніх законодавчих актах. Так, "Памятник из законов" у главі "Осуждение" містить такі рядки: "... Когда по всем правам натуральным каждому причина ознаменается и к обороне своей и оправданию допущен бывает, в чем никому запретить не можно, ниже не объявя причины наказание учинить; ибо надлежит челобитчику и ответчику определить термин, когда с оным в суд явиться и потом с оными в суд вступать", що в перекладі українською мовою означає: "Коли за всіма правами природно кожному повідомляється причина і він допускається до захисту та виправдання, в чому нікому забороняти не можна, недопустимо чинити покарання; тому що слід позивачеві та відповідачеві визначити термін, коли з'явитися у суд і тоді приступати до суду" і трохи далі: "... Но понеже к свидетельствованию явные и довольные требуются доказы, того ради судье надлежит в смертных делах пристойным наказанием его наказать опасаться, но толь паче наказать, понеже лучше есть 10 винных освободить, нежели одного невинного к смерти приговорить" - в перекладі: "Але коли для засвідчення потрібні явні та достатні докази, то судді слід у смертних справах (йдеться про смертний вирок) остерігатися карати означеною карою, тим більше, що краще 10 винних звільнити, аніж одного невинного засудити до страти". Йдеться про високу відповідальність судді, особливо у справах, де можлива кара у вигляді позбавлення людини життя, а також про необхідність кожному надати право захищатись від обвинувачення.

Саме завдяки реформі 1864 року в Росії виник інститут присяжних повірених, що замінили колишніх ходатаїв, "писак" і "строчилок", які отиралися в судах, заповнюючи вакуум професійних юристів. Присяжні повірені, тобто особи, яким довірялося вести справи в усіх судах на території Росії, вступаючи до колегії, складали присягу. Слід одразу зазначити, що існування присяжного повіреного поза межами будь-якої колегії не передбачалося законом. Хоча таке поняття, як Рада присяжних, ще тривалий час було притаманне лише трьом найбільшим в імперії центрам: Санкт-Петербургу, Москві і Харкову. Звертає на себе увагу така обставина - ні спеціальна література, ні преса того часу не містять свідчень про невдоволення корпоративною організацією присяжних повірених.

Водночас заслуговує на увагу атмосфера високої поваги присяжних повірених до свого керівного органу, до честі і достоїнства своєї професії. Вважалося, що "на присяжному повіреному лежить насамперед обов'язок захищати честь, достоїнство та привілеї того стану, до якого він належить. Водночас він зобов'язаний вважати для себе за правило, що будь-яке зазіхання на стан є зазіханням на нього особисто, і навпаки, всяке зазіхання на нього як члена адвокатури є зазіханням на увесь стан".

Підсумовуючи сказане, слід, на наш погляд, зазначити, що підтримані царським урядом титанічні зусилля відданих своїй справі талановитих і чесних людей свого часу не були марними. Російська адвокатура організаційно і якісно виросла в елітний корпус юристів і за своїми морально-етичними принципами та вимогами залишила позаду деякі європейські адвокатури. Щодо дисципліни присяжних повірених, то вона була настільки суворою, що за свідченням А.Н. Маркова,"... такой строгой и беспощадной дисциплины не знает ни одно сословие в России".

Саме така організація дала змогу розквітнути на судовій арені Росії плеяді справжніх ораторських талантів, слава про яких не затьмарена і досі. Серед них також назавжди викарбувані імена представників України. Це - Сергій Олександрович Андріївський, випускник Імператорського Харківського університету, Микола Платонович Карабчевський, що блискуче закінчив юридичний факультет С. Петербурзького університету, Олександр Якович Пасовер з м. Умані, Микола Йосипович Холева з м. Керчі та ін.

Адвокатура в нинішньому розумінні була створена на території Російської імперії згідно з IX розділом Судових статутів (1864 р.) у формі колегіуму присяжних повірених та приватних повірених, що практикували паралельно. Адвокатура сформувалась як окрема категорія осіб, що володіють процесуальними правами, саме з моменту прийняття цього акта. Особливо значною була роль адвокатів у кримінальному процесі. Це пояснювалося тим, що широкі цивільні правовідносини в Росії на той час були ще в зародку. З іншого боку, стан справ у кримінальному судочинстві вимагав серйозного оздоровлення. І саме адвокатура мала стати тим ефективним лікувальним заходом, який дав би змогу шляхом гласної критики існуючих в судочинстві хабарництва і самоправства та збудженням свідомості суспільства примусити представників судової системи повернутися лицем до неупередженості і справедливості.

У дореформеній Росії Україна перебувала у складі регіонів, що входили до так званого Західного краю. Сюди належали дев'ять губерній західної частини європейської Росії, з-поміж яких 6 - білоруських та литовських (Північно-західний край) і 3 - українських (Південно-західний край).

У цих губерніях адвокатура була створена і діяла на ґрунті польських конституцій 1726 і 1764 рр. та литовського Статуту. Згідно з цими актами, адвокати були не лише при головних (губернаторських) та нижчих (повітових і міських) судах, але і при судах духовних.

Введення адвокатури в Західному краї не дало бажаних результатів, адже адвокати не мали поваги у населення. Про це красномовно свідчать друковані періодичні видання того часу: "... Трудно встретить сословие более несимпатичное в западной России, чем адвокаты," - йшлося у "Киевлянине".

У такому вигляді адвокатура існувала у Західному краї до того часу, поки царським указом від 25 липня 1840 р. дію російських цивільних законів було поширено на цю територію. Отже, після судової реформи 1864 року місце адвокатів посів чинний на території усієї імперії інститут присяжних і приватних повірених.

Присяжними повіреними не могли бути:

а) особи, які не досягли двадцятип'ятирічного віку;

б) іноземці;

в) особи, проголошені неспроможними боржниками;

г) такі, що перебувають під слідством, а також засуджені. Створена Судовими статутами 1864 р. присяжна адвокатура діяла, спираючись на низку принципів:

1) сумісництво правозаступництва з судовим представництвом;

2) відносна свобода професії;

3) відсутність зв'язків з магістратом;

4) частково станової організації, а частково дисциплінарної підпорядкованості судам;

5) визначення гонорару за згодою.

Експеримент щодо створення власної моделі адвокатури виявився одним із найбільш вдалих як на території Росії, так і на території Європи. В руслі судової реформи 1864 р. на базі судових округів були створені незалежні ради присяжних повірених. "Присяжних" тому, що складали присягу. Рада створювалася там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. Присяжні повірені користувалися певними перевагами. Лише їм дозволялося у питаннях провадження конкретної справи виїжджати до судів за межі власного округу. Справді, чи є доцільним і виправданим дозволяти незрілому і слабопідготовленому адвокату презентувати той чи інший регіон за його межами чи у найвищих судових інстанціях? Очевидно, ні.

Така організація адвокатури дала змогу радам присяжних ще до кінця XIX століття набути досить високої ваги у суспільстві. Ними були напрацьовані доволі прогресивні етичні вимоги, актуальні й сьогодні. Були відпрацьовані заходи корпоративної відповідальності порушників цих вимог. Хоч би як було, але В. І. Ульянову (з невідомих причин) не вдалося стати присяжним повіреним. Його кар'єра обмежилась посадою помічника присяжного повіреного. Звідси, мабуть, і його люта ненависть до російської адвокатури.

Слід наголосити, що творцем присяжної адвокатури в Російській імперії був виходець з незаможної української родини, уродженець Куп'янського району Харківської губернії, математик за професією Сергій Іванович Зарудний, який зумів досягти високих державних посад у царській Росії. Як згадував А.Ф. Коні,"... первый камень к возведению величественного здания Судебных Уставов был заложен - и душою, страстною и неутомимою, всего дела стал Зарудный". Саме завдяки йому в Росії був заснований інститут присяжних повірених, якому було призначено вирости в нинішню адвокатуру.

Введення в дію Судових статутів одразу виявило недостатню кількість присяжних повірених. Це призвело до того, що натомість розквітла своєрідна і зовсім некерована законом приватна адвокатура в особі різноманітних ходоків, переважно, з цивільних справ.

У травні 1874 р. поряд з присяжною адвокатурою народжується інститут приватних повірених. Приватні повірені присягу не складали. Для того щоб стати приватним повіреним і здобути право на участь у провадженні цивільних справ як мирових, так і в загальних судових установах, треба було отримати особливе свідоцтво, яке надавалося судом, в окрузі якого приватний повірений здійснював клопотання по справі. Цими ж судами накладалося дисциплінарне стягнення на приватного повіреного, який вчинив недостойно. Стаття 406-19 Судових статутів забороняла надавати звання приватного повіреного жінкам.

З 1890 р. в Росії почала розвиватися колективна форма роботи у вигляді юридичних консультацій. Третього березня 1890 р. було прийнято закон, що обмежував допуск в адвокатуру євреїв. Вони могли, таким чином, практикувати лише як помічники приватних повірених чи стряпчих. Слід зауважити, що цей дискримінуючий закон не викликав колективного протесту елітних правознавців Росії.

Отже, адвокатура в Росії складалася з двох груп: присяжних повірених (асоціації адвокатів, що складали професійну присягу) та приватних повірених (займалися адвокатською практикою індивідуально). Професійні об'єднання присяжних повірених створювалися за територіальною ознакою, тобто за належністю до конкретного окружного суду. Рада та загальні збори присяжних були органами самоврядування.

Рада виникала там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. На відміну від присяжних повірених, що користувались правом виступати в будь-якому суді Російської імперії, приватні повірені могли виступати лише в судах, які надали їм таке право. Робота адвоката складалася з підготовки позовів та виступів перед судом у цивільних справах, а також у здійсненні захисту з кримінальних справ.

Поділ адвокатури на присяжну та приватну являв собою на той час найбільш прогресивну і демократичну модель адвокатури у Європі. Ніяк не обмежені процесуальна гласність та незалежність присяжних адвокатів, що дали Росії цілу плеяду професійних ораторських світил, які відкрито піддавали нищівній критиці кріпосницьку суть імперської політики, змусили владу піти на значні обмеження прав адвокатів. Контрреформи 1874 р. значно ослабили адвокатуру. Наприкінці XVIII ст. щодо адвокатури почав використовуватися новий термін - "стан" (сословие), що означало співтовариство юристів, які "об'єднані освітою та поводженням і виконують специфічну суспільну функцію". Проте на той час про наявність такого стану можна було говорити лише щодо адвокатури Санкт-Петербурга, Москви і Харкова. В інших регіонах Росії фактично адвокатура не відбулася через брак освічених юристів. Діяли, в основному, лише окремі адвокати, але ніяк не "співтовариства професіоналів".

Жінки в Росії аж до Лютневої революції 1917 р. до юридичної практики як присяжні повіренні не допускалися. Де-юре, реформи 1864 р. не заважали жінкам стати присяжними повіреними, але їм заборонялося відвідувати лекції з права в університеті. Статус же присяжного повіреного передбачав наявність університетської освіти.

Усі спроби імператорських осіб і царського уряду обмежити гласність судочинства та свободу адвокатської професії вже не могли вплинути на зміцнілий і високорозвинений корпус російської адвокатури, яка, до того ж, була досить активною на політичній арені Росії,

Лише кілька прикладів з практики російської адвокатури, які здатні створити правдиве уявлення про сміливість, дотепність, елегантність мислення і ефективність роботи адвокатів того часу, які постійно виступали в політичних і резонансних судових процесах.

Приклад. Судили священика, що скоїв тяжкий злочин, в якому його повністю було викрито, а він не заперечував своєї провини. Захист підсудного здійснював відомий у ті часи адвокат Ф. Н. Плевако.

Після громової обвинувальної промови прокурора виступив адвокат. Він повільно піднявся з місця, блідий та схвильований. Промова його складалася всього з декількох фраз... "Панове присяжні засідателі! Справа ясна. Прокурор в усьому абсолютно правий. Всі ці злочини підсудний скоїв і в них зізнався. Про що тут сперечатися? Але я звертаю вашу увагу ось на що. Перед вами сидить людина, яка тридцять років відпускала на сповіді всі ваші гріхи. Тепер вона чекає від вас: чи відпустите ви йому його єдиний гріх? Присяжні визнали підсудного невинним.

Резюме. Це був тонкий, але бездоганний психологічний розрахунок. Адвокатові у цій справі не було на що розраховувати, крім як на прозорий натяк кожному з присяжних на його власні гріхи, про які підсудний добре знав. І це безвідмовно спрацювало.

Приклад. Старенька вкрала залізний чайник вартістю менше 50 копійок. Через те що вона була потомственою почесною громадянкою, то підлягала суду присяжних. Чи то за нарядом, чи за власною примхою захисником старенької виступав присяжний повірник Ф. Н. Плевако.

Прокурори боялися Плевако. Отже, маючи на меті випередити грізного захисника, обвинувач вирішив сам промовити все, що можна було сказати на захист підсудної: "бідна старенька, гірка нужда, крадіжка незначна, підсудна викликає не обурення, а лише жаль. Але власність священна! Весь наш добробут тримається на власності, отже, коли ми дозволимо людям це ігнорувати, то країна загине ".

Піднявся Плевако. "Багато бід, багато випробувань довелося пережити Росії за її більш ніж тисячолітнє існування. Печеніги шматували її, половці, татари та поляки. Двунадесять мов навалились на неї, взявши Москву. Все стерпіла, все переборола Росія, тільки міцніла та росла від випробувань. Але тепер, тепер... старенька вкрала старий чайник вартістю 30 копійок. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине незворотно".

На що, окрім відвертої посмішки над своїм обвинувачувальним пафосом, міг розраховувати прокурор після такого виступу адвоката?

Резюме. Обставини справи та хитромудрий виступ обвинувача не залишали адвокатові нічого іншого, як вдатися до нищівної іронії, що останній блискуче і використав.

Підсудну визнали невинною.

Приклад. У 1915 р. в Санкт-Петербурзі розглядалася судова справа за позовом прокуратури до сатиричної газети "Свисток" за обвинуваченням редактора у друкуванні "мерзких карикатур и пасквилей на царствующих персон и государственных мужей".

З боку прокуратури участь у судовому засіданні здійснював відомий на той час своїми монархічними поглядами прокурор Камишанський (пізніше був розстріляний більшовиками). Захист інтересів редакції здійснював присяжний повірений О. Грузенберг. Після палкого обвинувачувального виступу прокурора, який вважав, що за друкування "карикатур і пасквілів" газету слід закрити і стягнути з редакції дуже велику суму грошей, суд надав слово присяжному повірнику Грузенбергу.

Присяжний почав свій виступ на захист інтересів редакції досить незвичайним способом. "Уявіть собі, панове присяжні, - сказав він, - що я стою собі на вулиці і шматочком крейди малюю на паркані фігуру віслюка. Саме у цей момент до мене підходить якийсь перехожий і каже: "Як вам не соромно, пане повірнику, малювати на паркані шановного пана прокурора Камишанського?".

У залі звучать гнівні вигуки на адресу адвоката. Кричить обурений прокурор. Суд нагадує пану адвокату про необхідність поважати присутніх. Адвокат О. Грузенберг спокійно продовжує:"... панове присяжні, прошу вас відповісти самим собі на питання - хто у цьому випадку злочинець: я, що без усяких поганих намірів малював крейдою ослика, чи той дурень, який побачив у моєму малюнку не віслюка, а шановного пана прокурора? ... Така ж ситуація вбачається і в позові прокурора, -продовжив свій виступ адвокат, - редакція друкує на сторінках газети якісь безіменні карикатури та спотворені фігурки, а пан прокурор віднайшов у них схожість з високою царственою персоною. То хто ж тут більше винен? Отже, прошу суд притягнути до відповідальності за образу царственої особи пана прокурора Камишанського".

Резюме. Виявившись у дуже скрутному становищі (образа царственої персони була на той час досить серйозною провиною), адвокат не став на повному серйозні заперечувати сам факт друку в газеті карикатур, а обрав шлях сатиричного нівелювання самого методу доведення прокурором позову. Задовольняючи позов прокурора, суддя дав би привід думати, що він поділяє його думку про схожість карикатур з царственою особою.

Суд відмовив прокуророві у позові.

Про роль присяжної адвокатури та судів присяжних часів Російської імперії свідчать виправдувальні вироки судів того часу за справами, які тепер іменують резонансними і до яких була прикута увага як вищої влади, так і всього суспільства. Досить згадати такі політичні процеси, як "Справа Віри Засулич", "Справа Люторичеських селян", чорносотенську акцію у "Справі Бейліса" та багато інших.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси