Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Історія українського літературознавства
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства

Художня форма фольклорного літературознавства безслідно не зникла ні з появою професійної літератури, ні з виникненням науки про літературу в її академічному розумінні. Ще в античну епоху міркування про літературну творчість стали з'являтися і в суто поетичних творах тогочасних авторів, і особливо в творах драматичних. Серед них класичної слави набули драми Арістофана "Жаби" й "Ахарняни". Створені в сатиричному ключі, вони містили чітко здекларовану систему літературних поглядів і самого автора, і численних його сучасників. Найбільшою цінністю в літературі Арістофан вважав утверджувану духовну високість і моральну чистоту. Водночас він заперечував апологію ницості й натуралізму, протестував проти грубощів і лестощів, проти показного комізму в літературі та намагань письменників привернути увагу до себе всілякими вульгаризмами і непристойностями. Це було естетичним кредо драматурга, яке ґрунтувалося на протиставленні творчих методів Есхіла й Евріпіда, і водночас це був один із видів художнього уявлення про принципові питання сучасного для автора наукового літературознавства: з одного боку — про відтворення ідей життя, а з іншого — самого життя. Основні положення цієї проблеми невдовзі будуть викладені в діалогах молодшого сучасника Арістофана — Платона та в "Поетиці" Арістотеля, який народився через рік після смерті Арістофана.

В Україну деякі відомості про античне розуміння і тлумачення літератури потраплять більш як через тисячу літ. Але відлуння їх дійшли до нас переважно у вигляді саме художнього літературознавства часів Київської Русі. У "Слові про Ігорів похід" невідомий автор міркує про два типи літературної творчості в такий спосіб: "по билицях часу нашого" і "за вимислом Бояна". Розвиваючи свою думку, автор показує, що "вимисел Бояна" ("соловія години давньої") полягав у надмірній метафоризації оповіді, в надто велемовному оспівуванні подій і героїв, які віддалено стосувалися предмета сучасного художнього осмислення, а тим часом можна ж не "розтікатися мислію по древу", "не літати умом під хмарами", а повести оповідь просто, як у житті бувало, коли князь Ігор зважився "навести свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руськую". Отже, маємо справу з тими ж уявленнями про два способи художнього мислення, які існували ще в античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його. Є підстави твердити, що в часи народження "Слова" (чи одразу після цього) могла б утвердитися в Русі-Україні і суто наукова концепція цієї проблеми, але на перешкоді постали, з одного боку, догмати християнської ідеології, яка заперечувала саму ідею світської художньої творчості, а з іншого — татаро-монгольська навала, яка спричинила тривале вигасання в русичів-українців і художньої, і науково-аналітичної енергії. Пізніше звільнення від татаро-монголів (майже через 200 років) утверджувало в українській духовності традиційний уже християнський догмат, який дуже повільно й обережно призвичаювався до світських уявлень про творчість і наукового осмислення її, через що вони продовжували виявляти себе, як і раніше, у фольклорній та суто художній формах. Відтак елементи літературознавства бачимо в напутніх передмовах до "посланій" та "обличеній" І. Вишенського (рубіж XVI—XVII ст.), у філософських (антисхоластичних) трактатах Г. Сковороди (друга половина XVIII ст.), в "Енеїді" та драмі "Наталка Полтавка" І. Котляревського (рубіж XVIII—XIX ст.), численних поезіях Т. Шевченка та ін. Для цих авторів ніби не існували науково-професійні настанови щодо літературної творчості, викладені вже того часу в спеціальних працях, зокрема в "Поетиках" раннього і пізнього Ренесансу (про них йтиметься далі). Вони висловлювали принагідні думки щодо певних літературних явищ, виражаючи не лише суто своє, а й узагальнене уявлення про них. Форма при цьому була, звичайно, емоційно-естетичною, але мірку вальне (раціональне) начало в ній усе ж проступало відчутно. Несучи в собі заряд узагальнення, воно спрямовувало думку читача-реципієнта до розуміння істинності літературного твору, позиції автора в ньому, яка в концепції художнього пізнання світу відіграє вагому роль. Особливо настійно в таких узагальненнях письменники вимагали від літературної творчості "пафосу правди" й осуду лжі та лицемірства. Найбільшою вадою книги П. Скарги "Про єдність церкви божої" І. Вишенський вважав те, що в ній слово "на лжи основано", що за "медовными словами" її живе трутизна, якою можна хіба що "слабоумных й ненаказанных прелыцати". Тим часом, підсумовує І. Вишенський, всяка лжа та лицемірне фарисейство не властиві слов'янській мові загалом, вона заснована на істинній (божій) правді, і тому кожен, хто її плекає, може сподіватися на порятунок і захист божий. Все інше — тільки від поганства, в якому І. Вишенський підозрює і П. Скаргу. Це, звичайно, своєрідний полемічний спосіб захисту православної церкви від ідеолога унії П. Скарги. Однак тут відлунювало і традиційне для українських письменників побожне ставлення до своєї мови, до своєї думи та пісні. Через три століття після І. Вишенського Т. Шевченко поставить слово, думу й пісню українську в один ряд із ратними подвигами захисників вітчизни і назве їх такою правдивою славою нашою, "як господа слово".

Художнє літературознавство в Шевченковій поезії — це вже інший тип уявлення про слово, ніж у І. Вишенського. Шевченко — явище епохи романтизму, а романтики від слова жадали не просто правди, а істини, суті буття земного. Вони прагнули сягнути ідеального сенсу в людській духовності і були переконані, що все це криється в глибинах слова. Ось чому Шевченкові вірші "До Основ'яненка", "На вічну пам'ять Котляревському" чи "Гоголю" — не стільки твори про великих письменників, скільки хвала великому слову. У вірші "Гоголю" ліричний герой тужить над тим, що немає кому привітать і вгадати суть саме великого слова ("...Хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово?"), а у вірші "На вічну пам'ять Котляревському" він кличе праведную душу померлого вже поета, щоб вона прилинула до нього на чужину і прийняла, привітала саме його мову — "не мудру, та щиру". Лише у вірші "Марку Вовчку" Т. Шевченко поставив слово (як і Вишенський) в один ряд із правдою, однак, вкладаючи в неї зміст не звичайної правдивості, а правоти, життєвості ("Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало").

У художньому літературознавстві, певна річ, не можна шукати чітких наукових дефініцій чи висновків; у всіх випадках письменник вдається до образних означень певного літературного явища, за якими завжди стоїть чи узагальнення, чи конкретний "інший" зміст. Якщо, скажімо, в "Енеїді" І. Котляревського потрапили до пекла "скучнії піїти", "писарчуки поганих вірш", то цілком зрозуміло, що йдеться про осуд поетом будь-якого графоманства чи літературщини, а коли в тому ж пеклі карається якийсь "мацапура", що "кривив душею для прибитку, чужеє оддавав в печать", то в цьому образі вгадувався натяк на конкретного книговидавця з іменем Парпури, який без відома І. Котляревського видав перші частини його "Енеїди". Щоправда, деякі дослідники вбачають у "мацапурі" також узагальнююче значення — як образ потвори, страховиська тощо. Однак є підстави вважати, що першопоштовхом до створення цього образу був таки реальний видавець Парпура, тим більше, що подібний прийом творення образу в художній палітрі І. Котляревського був непоодиноким. У "Наталці Полтавці" так само піддано критичному осуду виставу в Харківському театрі, де "велика неправда виставлена перед очі публічності... москаль узявся по-нашому і про нас писати". Як відомо, йдеться про конкретну комічну оперу О. Шаховського "Казак-стихотворец", у якій шаржовано подані українські мотиви, хоча в певному розумінні критичні роздуми про неї І. Котляревського, вкладені в уста героя "Наталки Полтавки", можна сприймати і як узагальнюючий художній засіб.

Після І. Котляревського і Т. Шевченка художнє літературознавство в українській літературі почало якщо не згортатись, то відігравати майже непомітну роль. Вірші про письменників і літературні явища, звичайно, з'являлися (наприклад, вірш І. Франка "Котляревський", роздуми про завдання драматургії в "Суєті" І. Карпенка-Карого, поезія Лесі Українки "Слово, чому ти не твердая криця", віршований діалог між І. Франком та М. Вороним про старі й нові шляхи літератури тощо), але суто літературознавчі завдання в них були на задньому плані, оскільки цю галузь літературного процесу України в другій половині XIX і в XX ст. вже активно освоїло професійне літературознавство. За винятком поетичного діалогу між І. Франком та М. Вороним, І. Франком та В. Щуратом про "нове" й "старе" в українській літературі початку XX ст., новочасні віршовані чи й вкраплені в прозу і драматургію роздуми про письменників і їхню творчість сприймалися щонайбільше як художні мотиви, на які й погляди формувалися як на речі суто художні, а не наукові. Чимало з них у XX ст. було охарактеризовано зневажливим означенням "вірші про вірші", хоч серед них були й справжні поетичні шедеври: вірш П. Тичини "Один в любов", сонет Д. Пав личка "Гранослов", деякі "іменні" поезії І. Драча та ін. Але вичерпні професійні судження про літературні явища означеного періоду народжувались у працях не художньої, а наукової критики, в історико-літературних і теоретичних дослідженнях художнього процесу.

Професійне європейське літературознавство веде свій родовід з античної Греції і Риму. Але це не найдавніша форма суджень про літературну творчість. Відома також дуже багата східна традиція науки про літературу, яка започатковувалась (як і антична) в народнопоетичній творчості східних народів і так само пережила форму розглянутого вище художнього літературознавства. Один із зразків її — в індійських ведах (X ст. до н.е.) та .в китайській "Книзі оповідей (легенд)", яка старіша від вед на три-чотири століття.

В "Іліаді" та "Одіссеї", що належать до VIII—VII ст. до н.е. і є вершиною давньогрецького народнопоетичного епосу, міркування про літературну творчість трапляються лише принагідно і стосуються переважно думки, що герой кожного твору має бути не простим смертним, а рівним з богами, тобто наділеним богатирською силою, красою і високою духовністю. В такий спосіб утверджувалася перша і чи не найголовніша якість мистецтва — узагальнююча піднесеність його. Коли в IV ст. до н.е. почала формуватися професійна наука про художню творчість, то визначальним предметом її було означено саме узагальнюючу піднесеність, котру Платон обґрунтував як категорію прекрасного в мистецтві. Він же залишив учення про інші естетичні категорії — трагічне та комічне, які до наших днів вважають по-своєму канонізованими й загальноприйнятими, оскільки точно і найбільш переконливо (що для науки дуже важливо) характеризують головні естетичні константи мистецтва.

Платон першим помітив, що ці константи неоднаково виявляються в різних типах літературних творів, і ця обставина покликала до життя відомий поділ мистецьких явищ на три роди — епос, лірику, драму. За Платоном, література, як і всі інші мистецтва, творчо (за умов особливого натхнення автора) наслідує життя, точніше — ідею життя, і тому для кожного з названих родів характерна саме своя пізнавальна (гносеологічна) природа. Вказавши також і на виховну функцію художньої творчості, Платон заклав у фундамент античної науки про літературу всі найголовніші складові її, залишивши для свого наступника Арістотеля лише проблему класифікації літературознавчих дисциплін. Але Арістотель не тільки класифікував літературознавство на теорію літератури, критику, стилістику, а й запропонував (зокрема в своїй "Риториці") принципи аналізу способів творчості і стилю прозових творів та заклав основи ще одного підрозділу літературознавства — поетики. В своїх працях про мистецтво поезії і поетів, серед яких найповнішою дійшла до нас "Поетика"" Арістотель "уточнив" вчення Платона щодо наслідувальної природи мистецтва: якщо той вважав, що художник наслідує дійсність лише як відблиск її ідеї, котра перебуває за межею людського осягнення, то Арістотель "ідею дійсності" заперечив цілком і по-своєму довів, що художник наслідує суто реальну дійсність, яка водночас є втіленням ідеї цієї дійсності. Інакше кажучи" Арістотель матеріалізував саму природу творчості, і від цього розвинувся ще один напрям у науці про літературу. В найзагальніших рисах і з певною умовністю можна стверджувати, що Платон поклав початок ідеального (романтичного), а Арістотель — натурального (реалістичного) літературознавства. Що ж до античної епохи, то слід нагадати, що в ближчі до нас часи, в римський період, зародилася і багатовікова традиція наслідування самої "Поетики" Арістотеля та платонівського вчення про мистецтво. Одним із перших тут було "Послання до Пізонів" римського поета Горація (65— 8 pp. до н.е.), яке пізніше було назване "Наукою про поезію". В ньому загалом повторено (тільки у віршованій формі) основні особливості поетичної творчості, теоретично обґрунтовані Арістотелем, але з підкресленою нормативністю, яка через півтори тисячі літ буде ще більш догматизованою в ренесансних та класицистичних поетиках XVI—XVHI ст.

В античну епоху історія й теорія літератури зробили значний крок до самостійності, тобто активно стали відокремлюватися від філософії. Інтерес до книги й читання зумовив появу численних бібліотек і власних книгозбірень; у певних колах інтелігенції ставала популярною літературна критика текстів і пристрасть до бібліографічних занять. Як наслідок, з'являються різноманітні тлумачення текстів "Іліади" й "Одіссеї" Гомера, багатьох драм і поетичних творів, а в бібліотеках складаються ґрунтовні каталоги сувоїв і книг. Найвідомішою постаттю серед тлумачів і критиків літературних текстів був Арістарх, який обґрунтував найголовніший принцип літературно-критичної роботи в такий спосіб: для тлумачення тексту слід користуватися тільки самим текстом. Йшлося про тексти поем Гомера, але це мало й загально-методологічне значення: річ у тім, що вже в античну пору були спроби довільного поводження з художніми творами — тільки функціональне сприйняття їх, довільне "збагачення" текстів самими переписувачами, поширення всіляких підробок, плагіатів тощо. Арістарх став на сторожі ідентичності авторського тексту і навчав цьому своїх численних учнів, які формували основи окремого в майбутньому підрозділу літературознавства — текстології. Вони чимало попрацювали для збереження текстів Гомера й Гесіода, багатьох драматургів, комедіографів, ліриків. Сам Арістарх залишив після себе до 800 сувоїв (книг) критичних коментарів, а також безліч монографічних праць з різних літературно-критичних проблем.

Широкознаним бібліографом античності був Каллімах (III ст. до н.е.), який склав відомі в науці бібліографічні "Таблиці". Це був своєрідний путівник у світі книг, які Каллімах згрупував у п'ятьох розділах: поети, законодавці, історики, ритори, всі інші. Ці розділи являли собою не просто статистичний перелік імен і книг, а охоплювали й окремі коментарі, біографічні відомості, інформацію про назву та обсяг твору тощо. Інакше кажучи, це був прообраз майбутніх літературних енциклопедій, завдання в яких не облікові, а концептуально змістові; з таких енциклопедій черпаються знання не про кількість, а про дух літературної (і книжної загалом) творчості.

З утвердженням християнства дослідницькі й теоретичні основи літературознавства античності не тільки відійшли на задній план, а були на якийсь час фактично вилучені з духовного життя Греції та Риму. Лише в II— III ст. н.е. стали відроджуватись деякі елементи філологічних знань, але на матеріалі не світської, а релігійної літератури. Йдеться про окремі філологічні тлумачення біблійних текстів, до яких вдавалися вчені-богослови Візантії як своєрідної наступниці античних держав. Один із них — Ориген (182—251 pp. н.е.) проаналізував переклади Святого письма з єврейської на грецьку мову. Методи аналізу він почерпнув з античної методології.

Більш відомим у Візантії тлумачем книг був церковний і літературний діяч Фотій (IX ст. н.е.), який залишив переказ змісту 285 книг не лише богословського, а й історичного та літературного змісту. Це своєрідні рецензії на книги "чистих" письменників, істориків церкви, риторів, граматистів, лікарів, філософів та ін. Що вони являли собою, видно хоча б із рецензії на роман Ахілла Тація, який складався з 8 книг: "...Твір — драматичний: розповідь про любов з перешкодами. Автор (за бажання) вміє бути ясним і дотепним з точки зору композиції. Слова, крім того, виразні, ясні, часом захоплюючі, а на слух — гармонійні. Але е місця просто-таки безсоромні, в яких, хоча думка автора й виявляється дуже ясною, все ж зміст відбиває бажання в читача читати загалом".

Такі міркування про твір можна зарахувати хіба що до любительського літературознавства (якщо таке існує), але прикметним залишається сам факт звернення Фотія до світської літератури. Між III і IX ст. відомі лише так званий грецький словник Гезихія, в якому було зібрано певний історико-літературний матеріал (IV ст.), життєписи знаменитих мужів Гезихія Другого (VI ст.) та критичні тлумачення біблійного тексту Гезихія Третього, виконані в традиціях античної філології. Тим часом у X ст. з'явився монументальний лексикон Свиди (Суда), який містив відомості про всі види науки тодішньої Візантії, зокрема й філологічні. Автор цього лексикону невідомий. До XX ст. вважали, що Свида — це ім'я можливого автора, а в XX ст. це слово стали читати, як "Суда", що означає "фортеця знань". Біографічні й історико-літературні матеріали цієї "фортеці" почерпнуті і в одного з названих Гезихіїв, і в літературних джерелах, що призначалися для тодішньої шкільної освіти. Візантія, порівняно з католицькою Західною Європою, була більш терпимою до античних (язичницьких) авторів та їхніх творів і зі школи (хай і в спрощеному вигляді) їх не вилучала ніколи. А Західна Європа якщо й зберігала про них якісь відомості, то тільки в напіванекдотичному, опобутовленому плані. Протягом тривалого часу ці відомості зберігалися тільки в різних писаннях монахів з католицьких монастирів, які фіксували, наприклад, таке: "Сократ народився в Римі й одружився з дочкою імператора Клав дія. Платон — один із найбільших медиків давнини... Арістотель постійно в когось закоханий, і з ним траплялось багато різних пригод... Вергілій — загальновизнаний чаклун, який очистив Неаполь від різних мух, п'явок, зміїв і т.д.". Такі "наукові" відомості поширювалися в Західній Європі аж до XIII ст. На них, до речі, формувався і великий Дайте — перший протестант проти них і перший європейський літератор, який звернув увагу на існування не лише старих мов та старих літератур, а й народної (італійської) мови з її фольклорною літературою, що стала поштовхом до початку Ренесансу.

До Данте, тобто до XIII—XIV ст., на Заході народна література живими мовами не викликала ні поваги, ні співчуття. Внаслідок цього літературні науки майже вимерли. Література як вид мистецтва була фактично забута. Філологія впала в летаргію. Ось чому середньовічна Україна (Київська Русь) дізнавалася про античний світ у IX—X ст. не через Західну Європу, а через Візантію і її вчених. У художній формі ці знання, як уже зазначалося, вона зафіксувала у "Слові про Ігорів похід". Йдеться про міркування автора "Слова" щодо двох способів творчого мислення — ускладнено-метафоричного, до якого нібито вдавався Боян, і оповідно-реалістичного" яким збирався користуватися сам автор "Слова". Можна припустити, що це були варіанти концепцій художнього мислення, як його трактували відповідно Платон і Арістотель. У наукові дефініції й означення їм тоді не судилося втілитись, і тому літературознавство як таке змушене було робити свої перші кроки на національному ґрунті лише в пізньовізантійських традиціях і у вигляді первісних, найпростіших форм.

Прийнята вже і в Київській Русі ідеологія християнства довго не знаходила місця для розвитку світської художньої творчості та науки про неї і тому лиш на певному етапі свого панування стала допускати незначні вкраплення такого типу в окремі галузі своєї релігійної сфери. Так, у "Збірнику" Святослава за 1073 р. з'являється перелік книг "істинних і ложних" та стаття про художні тропи і стилістичні фігури (метафори, порівняння, гіперболи, метонімії та ін.). "Істинними" книгами автори "Збірника" вважали духовно-християнську літературу, а "ложними" — всю іншу: апокрифічну, з мотивами поганства тощо. У "Збірнику" за 1076 р. теж містилися рекомендації щодо книг, які варто читати, а також похвала книзі як такій, що навчає людину бути мудрою, доброю і натхненною. Подібну похвалу книзі й читанню містила також "Повість минулих літ" (XI ст.). "Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, — читаємо в "Повісті", — то можна знайти велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з богом і наймудрішими мужами".

Традиція похвал книгам та бібліографічного опису їх була тривалою і дійшла аж до XVH ст. У XV—XVI ст. були спроби описати монастирські бібліотеки, наприклад — у Слуцькому монастирі (XV ст.), в Супральському (XVI ст.) та ін. А до XVII ст. належить "Оглавлєніє книг, кто их сложил", яке, можливо, склав Єпіфаній Славинецький. В усьому цьому проглядалися лише первісні форми літературознавства, в яких є і фольклорні, й описово-реєстраційні елементи, а феномен аналітизму, з якого починається будь-яка наука і зразки якого дала ще античність, був фактично втрачений. Для відродження його потрібне було ще не одне століття, і сталося це в епоху Ренесансу, яка майже одночасно (XV—XVI ст.) прийшла в усі європейські країни.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси