Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Політологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

  • • Сутність і структура політичної культури.
  • • Риси і типи політичної культури.
  • • Політична культура України.

У соціологічній і політологічній літературі існують різноманітні підходи до визначення поняття "політична культура":

  • 1) суб'єктивний, що трактує політичну культуру як явище винятково ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб'єктів політичного процесу;
  • 2) суб'єктивний і біхевіористський, у яких політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях;
  • 3) культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

Отже, політичну культуру можна розглядати як ментально-поведінковий рівень суб'єктів політичного процесу, духовно ментальну основу політичної системи, якісний стан Функціонування інститутів політичної системи і форм політичної взаємодії.

Структурні компоненти політичної культури як багатопланового явища треба розглядати на декількох рівнях: 1) ментально-поведінковому — цінності, норми, способи поведінки; 2) ментально-духовному — ідеологія, наука, елементи політичної психіки та мова; 3) якісного стану функціонування інститутів та форм політичної взаємодії — елементи культури парламентаризму, політичного, державного та муніципального управління, конфлікту, співпраці, конкуренції тощо.

Політичні цінності — переконання щодо цілей, які суб'єкти політичного процесу повинні реалізувати. Політичні цінності охоплюють ті явища, що є предметом певних політичних інтересів, бажань, домагань, потреб. Це суверенітет, державна влада, політичні свободи, соціальна справедливість, правопорядок, війна, мир тощо. Названі цінності по-різному сприймаються і трактуються суб'єктами політики. Вони можуть мати різні виміри залежно від історичної епохи, типів суспільства і політичної системи, ідеології.

Кожна історична епоха по-своєму інтерпретує цінності. Скажімо, якщо в епоху Середньовіччя державна влада розглядалась як порядок панування і підпорядкування, установлений Богом, в епоху Нового часу — як засіб досягнення цілей певних соціальних груп, то нині вона розцінюється як засіб узгодження соціальних інтересів, регулювання суспільних відносин.

Політичні цінності не тільки формуються на загальному тлі національної культури, а є результатом власне політичної взаємодії. Якщо нація має обмежений політичний досвід, то незважаючи на її високі досягнення в інших сферах, вона відставатиме у політичному житті.

Політичні цінності, незважаючи на набуті ними в сучасну епоху універсальні риси, здебільшого мають національну специфіку. В англосаксонських країнах політична культура ґрунтується на верховенстві закону й особи, засадах конкуренції, національній консолідації, в Німеччині та Австрії — на поєднанні принципів партнерства і конкурентності у політичному процесі, а також на основі жорсткого регулювання суспільних відносин і децентралізації влади.

У посткомуністичних країнах політична культура зберігає патерналістські стереотипи, на яких вміло спекулюють противники реформ. Спотворене розуміння таких цінностей, як нація, національний інтерес, національна культура, призводить до консервації віджилих відносин під виглядом захисту національного або нехтування національним через переоцінку чужого досвіду і недооцінку власного. Низький рівень громадянської культури у посткомуністичних країнах виявляється у двох крайнощах: національному чванстві та національному нігілізмі.

Політична культура на ідеологічному рівні включає: комуністичні, соціал-демократичні, неоліберальні, неоконсервативні й фашистські цінності. У рамках тієї чи іншої ідеології спостерігається різна оцінка фундаментальних політичних цінностей. Ліберальна ідеологія зосереджує увагу на правах особи, а неоконсервативна — на поєднанні прав спільноти (нації, групи) й особи, фашистська — на пріоритеті прав нації і держави над правами особи.

Якщо цінності характеризують ментальний рівень політичної культури, то норми визначають загальноприйняті вимоги-зразки щодо поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до цінностей. Норми політичної культури мають масовий характер і сприймаються, передовсім, як звичні правила поведінки, що не викликають захоплення, подиву або осуду в більшості людей. Вони мають власне політичний, правовий і моральний характер. Скажімо, для політиків західного суспільства власне політичними є норми політичної конкуренції, несумісності політичної кар'єри з корупцією, низьким професійним рівнем.

Співвідношення між цінностями і нормами зводиться до того, що цінності суспільства:

  • 1) на практиці реалізуються через правові й моральні норми. Наприклад, цінність "власність" у вільному суспільстві захищена законом, і посягання на неї сприймається громадською думкою як тяжкий злочин;
  • 2) виступають як норми і зразки для окремих людей. Гуманістичні цінності є нормами поведінки окремих людей у посткомуністичному суспільстві;
  • 3) виявляються як ідеал, а в реальному житті використовуються норми, що суперечать цим цінностям. Таке явище спостерігається в посткомуністичних країнах, де багато людей позитивно сприймають цінності західного суспільства, а в житті керуються нормами старого суспільного ладу. Такий стан зумовлений тим, що ціннісно нормативна основа колишнього суспільства розпалася, а нова перебуває на початковій стадії формування. Крім цього, процес вироблення норм є тривалішим, ніж процес засвоєння цінностей.

Ще одним елементом політичної культури є політична дія, політична поведінка. Згідно з біхевіористською теорією, щоб правильно оцінити суб'єктів політики, потрібно абстрагуватися від її ментального рівня, а сконцентрувати увагу на поведінковому.

Виділяється декілька типів поведінки. Якщо виходити з відповідної веберівської класифікації соціальної дії, то політичну поведінку можна назвати традиційною, афективною, вартісно-раціональною і раціональною.

Традиційна Політична поведінка зумовлена традицією. Скажімо, в Англії згідно з традицією уряд формує парламентська більшість, і лідер правлячої партії стає прем'єр-міністром.

Афективна політична поведінка визначається певним емоційним станом суб'єкта політики.

В основі вартісно-раціональної поведінки лежить мотив переконання, тобто політик керується не раціональною доцільністю, а вартісними орієнтаціями.

І, нарешті, раціональна поведінка передбачає логічне осмислення мети і засобів, адекватних політичній ситуації.

У соціології виділяють ще такі типи поведінки:

  • 1) ідентифікація (проста і складна) як найпоширеніший процес виживання в соціумі ("Я" з більшістю; тип поведінки — поступливо-компромісний);
  • 2) індивідуалізація як форма вияву зрілого і нонконформного "Я" — суб'єкта, його самостійності ("Я" сам по собі; тип поведінки — відгороджування);
  • 3) інвестиція як форма найкориснішого для суспільства і людини розв'язання соціальних конфліктів ("Я" з тим, у кого здоровий глузд"; тип поведінки — колаборативний);
  • 4) маргіналізація як спосіб протистояння тотальній ідентифікації (а Я" з тими, хто проти більшості; тип поведінки — нонконформний, негативістський);
  • 5) девіація як результат деструктивного виходу із внутрішнього конфлікту, який супроводжується максимумом емоцій і агресивно-руйнівною дією ("Я" проти всіх; тип поведінки — агресивно-руйнівний). Перелічені способи поведінки трапляються в усіх сферах суспільного життя, особливо у політичній.

На суспільному рівні політична культура у ментальній площині охоплює психіку, ідеологію, науку.

Важливими елементами політичної психіки є архетип, міф, стереотип, символ.

Архетип — це первинний глибокий пласт колективного підсвідомого, який через символи, образи і міфи відображає попередні образи історичних нашарувань. Архетип часто як неусвідомлена сила визначає людські почуття, думки, дії у політичній сфері, особливо в кризових ситуаціях. Скажімо, архетип старшого брата характерний для політичної психології росіян.

Політичний міф — це форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами. Особливістю міфу є те, що він, по-перше, спирається на віру, по-друге, не піддається верифікації, по-третє, за своєю природою є ірраціональним, по-четверте, дуже впливає на масову свідомість. Міф згуртовує людей у суспільні групи навколо одного героя, події, ідеї.

Стереотип — це схематичне, стандартизоване уявлення про політику, що грунтується як на міфах, так і на теоретичних знаннях. Стереотип народжується з консервативної масової свідомості, яка не встигає адекватно оцінювати нову політичну ситуацію. Він закріплює політичний досвід, проте важко піддається зміні відповідно до нової ситуації.

Політичний символ — чуттєво-наочний або абстрактний засіб, що уособлює націю, політичну систему, певні позиції політичних суб'єктів. За формою виявлення розрізняють предметні (прапор, герб), словесні (гімн, патріотичні пісні, промови визначних політичних діячів); поведінкові (святкові демонстрації, церемонії).

Інтереси, цінності групових суб'єктів політики виражає політична ідеологія. М. Вебер, В. Парето, К. Маркс називали її формою спотвореної свідомості, яка маскує істинні наміри суб'єктів політики. Обмеженість ідеології полягає в тому, що вона залежить від інтересів тих чи інших суспільних груп, формує цінності й норми, властиві цим групам. Ідеологія апелює як до ірраціональних, так і до раціональних елементів масової свідомості. Тому ідеологія часто формує міфи, оживляє архетипи і стереотипи для утвердження своїх цінностей або бере на озброєння наукові концепції і теорії.

Сучасні політичні ідеології в умовах політичної конкуренції дедалі більшою мірою вдаються до використання науки. Політичні науки (політологія, політична соціологія, політична психологія, а також історія) намагаються висвітлювати політичну реальність з позиції наукової істини, а не певних інтересів. Однак політичні науки на відміну від природничих не спроможні цілковито звільнитися від ідеологічного нашарування, тому що методологічною основою наукового дослідження є певні ціннісні орієнтації вченого.

Політична мова як зовнішній спосіб вираження політичного мислення і політичних цінностей характеризує кожен елемент політичної культури. Тут можна говорити про мову політичних документів, законопроектів, політичну публіцистику, а також усну мову політиків.

Граматична структура, стилістичні, семантичні, тональні особливості мови дають змогу виявити тип політичного режиму та рівень мислення, ідеологічних цінностей, емоційно-вольових настроїв суб'єктів політики. Наприклад, коли ми чуємо від політиків такі судження, як "вороги народу", "деструктивні сили", "зрадники нації, держави", або "політики повинні займатися економікою", "ідеологічні питання треба відкласти, а займатися економічними", то в першому випадку маємо справу з носіями тоталітарної ідеології, а в другому — політичної неграмотності.

Глибше зрозуміти механізми політичної культури дає змогу аналіз психологічних властивостей соціумів, які виявляються у сфері політичного життя, 3 огляду на це можна виділити такі пари властивостей: екстраверсія — інтроверсія, раціональність — ірраціональність, сенсорність — інтуїтивність, екстернальність — інтернальність, інтенціональність — екзекутивність.

Екстраверсія означає відкритість політичної культури, прагнення її носіїв до діалогу, інтенсивних контактів з іншими культурами, любов до слави і самовираження, спокійне ставлення до драматичних подій всередині країни, ініціативність, схильність до ризику, сміливість, високу комунікабельність.

Інтроверсія характеризує закритість політичної культури, що виявляється у прагненні її носіїв навчатися на власному досвіді, нехтувати чужим передовим досвідом для збереження своєї самобутності, орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні тенденції та традиції розвитку, ідеалізувати внутрішнє духовне життя. Суб'єкти з такою рисою політичної культури відзначаються терплячістю, покірністю та потребою уникати конфліктів, прагнуть змінити самих себе, а не існуючі обставини.

Раціональність політичної культури розкриває здатність соціумів до аналітичного сприйняття політичної реальності, неухильного виконання соціальних норм. Основними критеріями при прийнятті рішень для суб'єктів раціональної політичної культури є: логічно — нелогічно, правильно — неправильно, розумно — нерозумно, економно — неекономно. Така культура передбачає настанову на конкретні справи, а не на розмови про них.

Ірраціональна риса політичної культури розкриває перевагу емоцій і почуттів у діях індивідів над логічними обґрунтуваннями, міфів над раціональними теоріями. Критерії оцінок таких соціумів мають етичний характер: добре — погано, чесно — нечесно, потрібно людям — непотрібно, гуманно — негуманно. Етичний компонент ірраціональності змушує людей бути такими, як "треба", як "заведено".

Сенсорність політичної культури характеризує схильність соціумів більше довіряти власному досвіду, ніж цивілізованим принципам організації праці та управління, уникати новизни, нестандартних способів розв'язання політичних рішень і задовольнятися примітивними, але вже випробуваними технологіями. Тут часто копітка рутинна праця над розбудовою суспільної організації і технології політичного життя замінює творчість.

Інтуїтивність політичної культури спрямована на інтуїтивне сприйняття суб'єктами політичної реальності, прагнення радикально змінити її без достатньо продуманої технології цих змін. Творчий та вольовий компоненти тут сильніші, ніж у культурі з сенсорною ознакою, але механізм реалізації може бути навіть слабшим.

Екстернальність політичної культури виявляється в тому, що ц носії шукають причини невдач не в собі, а в інших, їм притаманне бажання звільнитися від відповідальності будь-якими засобами, нетерпимість у міжнаціональних відносинах, а в критичних ситуаціях — очікування "чого Бог пошле".

Інтернальна риса політичної культури розкриває активність, послідовність і відповідальність соціумів, толерантність у спілкуванні, високий соціальний інтелект, задоволення працею і життям у цілому. Соціуми з такою рисою шукають причини невдач у собі й усувають негативні наслідки своїх дій самостійно.

Інтенціональна риса політичної культури характеризує її носіїв як сильних, вольових, цілеспрямованих суб'єктів.

Для суб'єктів політичної культури з екзекутивною рисою характерні поміркованість у діях, загадковість, непередбаченість, ліричність, а також апатичність, наївність, потреба в сильному союзникові.

Політична культура виявляється не тільки у рисах на ментальному рівні суб'єктів політичного процесу, а й у системних властивостях. Таку типологізацію запропонували американські соціологи Г.Алмонд і С. Верба. Порівнюючи політичну культуру США, Англії, Італії, Німеччини, Мексики, ці вчені виділили три основні типи політичних культур: патріархальна (властива найвідсталішим народам, відзначається відсутністю у членів суспільства будь-якого інтересу до політичної системи); підданська (характеризує зацікавленість членів суспільства результатами функціонування політичних систем, але не передбачає їх участі у політичному процесі); активістська, або культура політичної участі (передбачає, що громадяни не лише цікавляться тим, що їм дає політична система, а й беруть активну участь у політичній діяльності).

Ці ж соціологи виділили ще такі типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем: англо-американську, в якій переважають такі цінності, як свобода особи, індивідуалізм, добробут, а також раціональне і прагматичне ставлення до владних структур; континентально-європейську, в якій універсальні цінності англо-американського типу співіснують з фрагментами різних субкультур (етнічних, релігійних); доіндустріальну, в якій переплетені різні політичні субкультури, слабко виражені комунікативні й координуючі функції різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень; тоталітарну, в якій відсутні елементи громадянського суспільства, панує тотальна бюрократизація й ідеологізація суспільних відносин.

Політична культура типологізується також за властивостями Ті окремих суб'єктів. Згідно з цим підходом можна виділити електоральну, елітну культури, а також культуру політичного та державного лідера.

На індивідуальному рівні політична культура має пізнавальну орієнтацію (істинне або хибне знання про політику); афективну орієнтацію (відчуття зв'язку або протидії до політичних об'єктів); ціннісну орієнтацію (оцінки, думки і судження про політичні об'єкти).

В Україні вивчення політичної культури перебуває на початковому етапі. Відсутні фундаментальні праці, які б розкривали цю проблему на рівні етносоціології з використанням усього набору сучасних процедур емпіричної соціології. Певні знання про стан української культури загалом і політичної культури зокрема черпаємо з історичних і філософських праць М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського, П. Юркевича, О. Кульчицького, М. Шлемкевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.

У нинішній перехідний період розвитку політична культура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кризових явищ. Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Україні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом Україні властива інтровертна риса культури, що, передовсім, виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці "аби не гірше". Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін, і тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах.

Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих груп (родини, братства, клану, громади), ніж до великих (партії, організації національного рівня) груп. Крім цього, для українців характерні ксенофобічні настанови, які виявляються в тому, що значна частина з них із недовірою ставляться до транснаціональних корпорацій та інших міжнародних організацій.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є Ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя.

Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над прагматичністю. На цю особливість вказували Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу над українським у сфері соціальної взаємодії на ґрунті спільних інтересів. Український індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії в обстоюванні власних соціально-політичних інтересів.

Ірраціональність української політичної культури виявляється ще у тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності, професійної здатності, а за моральними та етнопсихологічними критеріями: справедливий — несправедливий, чесний — нечесний, мужній — боязкий, патріот — зрадник, свій — чужий. Таке сприйняття образу політика створює сприятливий ґрунт для політичного шахрайства.

Масова свідомість з ірраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологем на зразок "Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним та інтелектуальним потенціалом, має славну історію", "Міжнародний валютний фонд нав'язує руйнівну для української економіки модель реформування для того, щоб ослабити потенційного конкурента для країн Заходу", "Всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили".

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що українське населення перебуває у підневільних умовах, звикло пристосовуватися до різноманітних умов виживання, займати позицію конформізму та колабораціонізму з існуючою владою. Люди з такою рисою більше довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основний елемент земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства.

Сенсорна риса культури виявляється також у любові до комфорту, несприйнятті конфлікти), терплячості та вмінні лавірувати, уникаючи драматичних колізій ("Терпи душа — в раю будеш", "Хай буде гречка, аби не суперечка").

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування: "що Бог дасть", "на все Божа воля" — або до панічної метушні, котра супроводжується "революційною", "патріотичною" балаканиною про створення комітетів підтримки "трудящих", "державності" і "духовності", "російськомовного населення", антиімперських і антикомуністичних фронтів тощо.

Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спостерігається висока напруга між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як, наприклад, у Росії чи в державах Закавказзя і Середньої Азії. До сказаного варто додати, що екстернальна риса не дає змогу її носіям зайняти тверду моральну позицію, і тому українські політики та виборці завжди вибирають між "більшим і меншим злом".

У сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса, що виражається в архетипах "доброї землі", "великої матері", "матері-природи". Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою апатичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають конкуренти.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформували модерної ментальності й політичної культури, властивих високорозвинутим націям світу.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники:

  • — багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня;
  • — розчленування України на території та приналежність її до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу;
  • — денаціоналізація провідних верств (міщанства, військових, промисловців, великих землевласників, адміністраторів, а також інтелігенції);

панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Посткомуністичний кризовий період не тільки поглибив і загострив українські ментальні настанови, які трансформувалися у певні соціопатії, а й значною мірою скоригував традиційно слабкі культурні риси. Внаслідок кризи збільшилася кількість прагматично мислячих людей, орієнтованих на здійснення ліберальних реформ. Однак, небезпечним явищем є те що звичними стали такі мафіозно-кланові цінності, як збагачення будь-якою ціною, кланова солідарність, підлабузництві і продажність влади, здобування успіху за допомогою протекціонізму, ритуальне словоблуддя тощо.

"Помаранчева" революція продемонструвала певні якісні зміни у політичній культурі українців, які, передусім, виявилися в їхньому прагненні до свободи та соціальної справедливості. Ці зміни спонукають соціологів та політологів кардинально змінити підходи до вивчення політичної культурі України в післяреволюційний період. Однак революційною прориву замало, щоб сформувати європейський тип політично культури. Тому треба радикально реформувати політичну правову, економічну і духовно-культурну системи для створення сучасної демократичної політичної культури. З іншого боку, без формування політичної культури неможливе швидке реформування соціальних інститутів. У зв'язку з цим політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші