Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Педагогіка arrow Педагогіка
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Теорія виховання

Суть і зміст процесу виховання в національній школі. Закономірності та принципи виховання. Принципи національного виховання

У широкому значенні під вихованням розуміють увесь навчально-виховний процес, в результаті якого розвивається інструментальна та мотиваційно-ціннісна сфера особистості, тобто засвоюються певні знання, виробляються уміння, навички, здібності, формуються переконання, ціннісні орієнтації, ідеали, потреби, риси характеру. У такому розумінні виховання включає в себе навчання і виховання у його вузькому значенні — діяльність, спрямовану на розвиток мотиваційно-ціннісної сфери особистості. Останнє є предметом вивчення окремого розділу педагогіки — теорії виховання.

Глибшому розумінню суті виховання сприяє його порівняння з іншою складовою педагогічного процесу — навчанням. Проблема співвідношення виховання і навчання має давню історію. У педагогіці неодноразово робилися спроби дати визначення цих понять, розвести їх, з'ясувати їх співвідношення. Ще Платон у діалозі "Софіст" закликав відрізняти "від мистецтва навчати мистецтво виховувати". При цьому під вихованням він розумів формування в дитини позитивного ставлення до того, чого її навчають — знань і способів діяльності.

Колектив авторів під керівництвом В. А. Петровського розуміє навчання як трансляцію особистості інструментів життя, тобто розширення її можливостей — сфери "можу", а виховання — як прилучення до загальнолюдських цінностей, тобто формування спрямованості — сфери "хочу".

Б. М. Бім-Бад і А. В. Петровський розглядають навчання і виховання як сторони єдиного педагогічного процесу. На їх погляд, навчання передбачає засвоєння знань, умінь і навичок, які дозволяють учителеві та учневі розуміти один одного. Виховання ж передбачає засвоєння цінностей, формування особистісного, суб'єктивного смислу ("значення для мене") елементів культурного досвіду, які засвоює особистість. У той же час, підкреслюють автори, будь-яке засвоєння цінностей неможливе без навчання. Таким чином, роблять висновок Б. М. Бім-Бад і А. В. Петровський, семіотична й аксіологічна основи нерозривні в педагогічному процесі. Реалізація семіотичної основи здійснюється в процесі навчання, а аксіологічної — у процесі виховання.

Дитина навчається керувати своєю поведінкою поступово, перебираючи на себе регулюючу функцію, яка спершу належить дорослому, вихователю. Якщо ж зовнішня регуляція в ранньому віці відсутня, поведінка дитини довгий час може залишатися спонтанною у гіршому значенні цього слова, тобто імпульсивною і безвідповідальною. В міру особистісного розвитку дитина набуває здатності сприймати зовнішні соціальні норми, вимоги й обмеження як власні життєві настанови. Цьому сприяє еволюція відносин з дорослими, які поступово втрачають елементи авторитарності, стають більш демократичними.

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання також входять компоненти: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний.

У вихованні, як і в будь-якому суспільному процесі, теорія прогнозує лише середній стан. Відхилення від нього в конкретних випадках можуть бути значними. Якщо їх не контролювати і не коректувати процес, то можна отримати результати, далекі від поставленої мети. У зв'язку з цим виховний процес завжди має певну послідовність корекцій, кожна з яких спрямована на відновлення його оптимальної течії.

Частину виховного процесу, яка знаходиться між двома корекціями, називають виховною ситуацією. Як "відрізок" процесу, виховна ситуація містить у собі всі структурні компоненти цілісного процесу.

Основу ситуації складає виховна дія, яка має завдання виховання, адекватний їй зміст, способи виховання. Виховна дія не ототожнюється лише із впливом педагога. До складу цього поняття входять безпосередні й опосередковані впливи. Серед них — впливи, організовані педагогом, вплив самої особистості вихователя, окремого учня, групи, колективу; акт керівництва самовихованням школяра. Суттєвою ознакою виховної дії є наявність завдання виховання. Виховною ситуацією може бути відверта розмова з учнями, диспут, зустріч, свято тощо.

Виховна ситуація є основним "відрізком" виховного процесу, а сам процес виховання — взаємозв'язаним ланцюгом виховних ситуацій, які розвиваються. За такого розуміння процес виховання є саморозвиваючою системою, в якій розвиваються не лише вихованці, виховна діяльність, сам вихователь, його взаємодії з вихованцями; розвивається цілісний об'єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання — психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного; теорія виховання набуває власний об'єкт дослідження.

У процесі виховання виділяються змістова і процесуальна сторони. Їх єдність стає очевидною лише при досить високому ступеневі абстрагування, який дозволяє вийти за межі тих конкретних обставин, у яких здійснюється виховання. Тобто уявлення про виховну діяльність вихователя, класного керівника ще не є процесом виховання в цілому. Для того, щоб побачити за цією діяльністю дещо цілісне, необхідно здійснити педагогічне абстрагування. Важливо при цьому пам'ятати, що на низькій стадії абстрагування процес виховання не простежується. Надмірна його стадія спричиняє загрозу відриву від дійсності.

Отже, у процесі виховання слід поступово переходити від прямого формування особистості (директивна модель) через приховані (маніпулятивні) виховні впливи на неї до сприяння її саморозвитку. Важливо у міру особистісного становлення вихованця поступово розширювати межі його свободи, надавати йому більший простір для вияву власної ініціативи та самостійності, готувати його до вільного відповідального вибору і самовизначення.

Етапи виховання

Виховання особистості — процес надзвичайно складний і тривалий. Дещо умовно в ньому можна виділити ряд етапів. Так, Т. А. Ільїна виділяє чотири етапи.

Щоб вихованець міг поводитись правильно, він повинен знати, як саме слід себе вести і чому саме так, а не інакше. Тому першим етапом виховання є ознайомлення дітей із загальними нормами та суспільними правилами поведінки.

Школярам слід пояснити або показати на практиці значення окремих рис та якостей, пояснити, в чому саме вони виявляються. Джерелом цих знань має бути не тільки слово вихователя, а й його особистий приклад або приклад людей, яких учні хотіли б наслідувати.

Другим етапом виховання є формування ставлень. Необхідно викликати позитивне ставлення вихованців до запропонованих їм норм і правил поведінки, повне опанування яких можливе тільки в тому випадку, коли дитина готова їх сприйняти як значущі для себе. Зіставляючи й оцінюючи їх, вона вирішує, справедлива чи несправедлива, корисна чи ні та чи інша вимога. Це й є основою формування мотивів поведінки.

Третій етап — це формування в учнів поглядів і переконань. Формування поглядів характеризує етап сприйняття і перетворення норм в особисте надбання. Можна вважати, що сформованість поглядів — це психічний стан, який характеризує потенційну готовність до дії. Переконання — це стійкі, засновані на певних принципах і світобаченні погляди, які, спонукаючи до дії, служать орієнтирами в житті. Найдоцільніший шлях формування й закріплення переконань — організація поведінки, створення ситуацій, що вимагають визначення позиції в діях.

Четвертий етап виховання передбачає формування спрямованості особистості. Вправи у діяльності, неодноразові повторення дій, які отримують схвальну оцінку з боку оточення (вихователя, ровесників, батьків), зумовлюють формування звичок культурної поведінки, яка стає для людини нормою, потребою. Система звичних дій, вчинків, які здійснюються у відповідності з виробленими переконаннями, переходить у рису характеру людини, стає властивістю її особистості. В результаті формується спрямованість особистості як система узгоджених взаємопов'язаних переконань і потреб.

Показники і методи діагностування вихованості учнів

Під результатами виховання розуміють досягнутий особистістю рівень розвитку мотиваційно-ціннісної сфери — вихованість.

Рівень вихованості визначають за показниками, які умовно можна поділити на зовнішні, пов'язані з вчинками, діями і судженнями особистості, та внутрішні, пов'язані з її мотивами, переконаннями, ідеалами та ціннісними орієнтаціями. Внутрішні показники характеризують розвиток моральної свідомості особистості, знання соціальних норм і ставлення до них.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші