Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Економічний розвиток українських земель у XVI - середині XVIII ст.

Розвиток аграрної економіки

На відміну від країн Західної Європи, на українських землях домінантним сектором господарства залишався аграрний, розвиток якого характеризувався повільним процесом становлення ринкових відносин, що було типовим для економічного розвитку країн Центральної та Східної Європи. У сільській місцевості проживало понад 95 % населення. Процес первісного нагромадження капіталу в аграрній економіці не завершився в XVIII ст. і продовжувався до кінця XIX ст. Його особливістю, на відміну від західноєвропейського, було утвердження фільварково-відробіткової системи організації сільського господарства за умови збереження феодального характеру держави, що юридично закріплювала традиційні соціально-економічні відносини.

Розвиток ринкових відносин визначали:

  • o поширення товарного виробництва у сільському господарстві. Господарство України активно залучалося до експорту сільськогосподарської продукції до країн Балтії. Утвердилось поміщицьке торговельне землеробство. Відбулось проникнення товарно-грошових відносин у селянські господарства. Використовувалася наймана праця;
  • o перебудова феодалами своїх маєтків на фільварки (економії в Наддніпрянській Україні) - багатогалузеві господарства з товарним, орієнтованим на ринок, виробництвом та організацією праці кріпосних селян;
  • o формування не дворянської земельної власності. Впродовж XVI-XVII ст. сформувалося козацьке землеволодіння. Земля була об'єктом продажу і купівлі в межах шляхетського стану, а в період Національно-визвольної революції не було обмежень навіть за станом;
  • o обезземелення селянських господарств, зростання їх майнової диференціації;
  • o започаткування раціоналізації сільського господарства, галузевої та територіальної спеціалізації.

Про домінування феодально-кріпосницьких аграрних відносин свідчать такі процеси:

  • o завершення формування станових привілеїв феодалів, переростання бенефіціального землеволодіння у феодальне, інтенсивне зростання великого землеволодіння;
  • o фільварково-відробіткова система організації сільського господарства. Феодальний маєток забезпечував розширене відтворення. Доменіально-фільваркове господарство звільнялося від виробничих витрат, використовуючи виробничі та матеріальні ресурси селянського господарства, яке втратило самостійне господарське значення;
  • o юридичне оформлення кріпосного права. Селяни стали особисто-спадково залежними від землевласника, були прикріплені до землі, втратили громадську і господарську дієздатність. Феодал мав право на майно і працю селянина;
  • o переважання натурального господарства.

На українських землях у складі Польського королівства продовжувався процес утвердження фільваркової системи та кріпосного права. Зростала кількість фільварків. Ухвали польських сеймів заборонили селянам покидати наділи без згоди феодала, узаконили одноденну панщину, позбавили селян права скаржитися на феодала.

У Великому князівстві Литовському розвиток аграрних відносин був пов'язаний з такими чинниками, як 1) остаточне відокремлення шляхти від селянства, оформлення як самостійного соціального стану та закріплення прав шляхти на землю; 2) правове встановлення кріпосного права.

Важливими джерелами аналізу аграрного розвитку є привілеї великих князів, ухвали сеймів, закон "Устава на волоки" (1557), Литовські статути 1529 і 1568 рр. Згідно з цими документами було проведено перепис шляхти, назви "боярин" і "зем'янин" замінено на "шляхтич", узаконено поділ феодалів на магнатів (князів і панів), які були власниками землі на вотчинному праві, та шляхту, яка володіла землею на основі бенефіція, перевірено документи на землю та шляхетство. Бенефіції закріплювали в довічне володіння, землі роздавали до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіціарія, для відчуження "отчини" не потрібно було дозволу великого князя, але службові маєтки і землі відчужували лише з дозволу князя. Магнатське землеволодіння зростало, було найпоширенішим на Волині.

Відбувалося закріпачення селян: селян позбавили права скаржитися на феодала, який мав право на вотчинний суд; за Литовським статутом (1529), селянам заборонялось без дозволу панів купувати або брати у заставу землю; "Устава на волоки" юридично закріпила селянина як власність феодала; за Другим Литовським статутом (1566) за селянами визнавалося обмежене право на рухому власність, а продавати землі могли між собою лише селяни одного маєтку, дозволялося продавати і купувати селян без землі; унеможливлювалося право переходу. Шляхтич мав право протягом десяти років шукати селянина-втікача, а спіймавши, зробити кріпаком, продати без землі.

На Лівобережжі (Чернігівщині, Полтавщині), Південній Київщині та Брацлавщині через спустошливі татарські напади і малу залюдненість освоювали землі на основі народної колонізації. Створювали слободи - поселення, селяни якого на певний період звільнялися від феодальної ренти та повинностей, а надалі сплачували лише натуральну ренту і чинш.

У Речі Посполитій Польській протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. продовжувався процес утвердження і панування феодально-кріпосницьких відносин.

Люблінська унія 1569 р. закріпила станові права шляхти і право феодальної власності, звільнила шляхетське землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави, звільнялася від військової служби і державних повинностей. Третій Литовський статут 1588 р. остаточно узаконив феодальну власність на землю. Вона формувалася за рахунок королівських надань, успадкування, шлюбів, колонізації землі. Права на неї затверджували королівські грамоти. Були такі види феодальної землевласності: державна, магнатсько-шляхетська, церковно-монастирська. Маєтки складалися з фільварків, згрупованих у "ключі" - окремі групи поселень, об'єднаних адміністративно. На початку XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків. Розвиток феодального землеволодіння супроводжувався перерозподілом земель на користь магнатів.

Після Люблінської унії державні землі поділили на столові та земські. Столові маєтки (землі власне Ягелонів) призначалися на утримання виборного короля. Земські землі роздавали шляхті як службові. Державна власність зменшилася до 10 % від усіх поселень. Державні маєтки об'єднували в староства.

Земельна власність магнатів домінувала. У процесі освоєння наддніпрянських і задніпрянських земель в Україні з'явилися латифундії "королев'ят" - українських і польських магнатів. Магнати шляхом насильства і примусового продажу захоплювали шляхетські маєтки. Шляхта здебільшого була польського походження або спольщена. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи землю в оренду або як "державу" за умови виконання військової служби та різних обов'язків. Продовжували зростати земельні володіння православної, уніатської та католицької церков. Церкви багатіли за рахунок відписувань і дарувань магнатів і шляхти.

Завершилося остаточне закріпачення селянства. "Артикули" польського короля Генріха Валуа (1573) і третій Литовський статут (1588) остаточно закріпачили селян. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Строк розшуку селянина-втікача збільшився до 20 років. Селяни повинні були коритися і щодо віросповідання. Запроваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд.

У структурі землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння, яке поділялося на землі реєстрових козаків (офіційна назва реєстрового війська - "Військо Запорозьке") і Запорізької Січі. Основною формою землеволодіння реєстрового козака був хутір, землі якого польський уряд надавав у власність за умови військової служби.

Організація сільського господарства відбувалася на основі фільваркової системи.

Феодальний маєток як організаційна форма господарювання складався із фільваркового і селянського господарств, які були суб'єктами господарювання, первинними виробничими ланками.

На Правобережжі упровадження фільварків було започатковано аграрною реформою, відомою під назвою "волочна поміра". Вона відбувалася на основі закону "Устава на волоки" (1557) спочатку в державних, пізніше і в приватних маєтках. Завданням реформи було збільшення дохідності маєтків шляхом зростання ролі доменіального господарства і селянських повинностей.

Внаслідок землеустрою було знищено громадське землекористування селян, землі маєтку в умовах парової трипільної системи землеробства поділяли на парове, озиме і яре поля (у вигляді прямокутників або нив), у кожному з яких фільварку і селянським господарствам належали відповідні частини. Селянське тяглове господарство отримувало у користування три поля, що в цілому становило волоку землі (литовська волока - приблизно 21,3 га). Господарства, котрі не могли обробляти волоку і відбувати повинності, наділяли меншими наділами - півланом, або "загородами" (приблизно 1/11 волоки). Отже, на відміну від Англії, де при землеустрої (обгороджуванні) проводилася комасація землі, в Україні фільваркові та селянські надільні землі перебували в загальному господарському обороті черезсмужно. Хоча співвідношення між доменіально-фільварковими і селянсько-надільними землями становило 1:7, але забезпеченість селян землею погіршала. Реформа започаткувала відокремлення селян від землі. Купівлю-продаж землі селянам заборонили. Були узаконені з однієї волоки щотижнева дводенна панщина з власним тяглом (робочою худобою), тривалість роботи - від сходу до заходу сонця, грошовий чинш у розмірі 40-80 грошів, рента продуктами селянського господарства, визначені повинності. Селянське господарство індивідуально відповідало за виконання феодальної ренти та повинностей, сплату податків.

У південно-східній Україні на території південної Київщини, Брацлавщини, Чернігівщини, Полтавщини господарська діяльність розвивалася на основі слобод. Закінчення строку "волі" в кінці XVI - на початку XVII ст. означало запровадження фільваркової системи і кріпосного права.

Шляхта розширювала товарне фільваркове (доменіальне) сільськогосподарське виробництво. У XVI ст. доменіальні землі збільшували за рахунок земель після втеч селян і неужитків, у першій половині XVП ст. - надільних селянських. Середній розмір фільваркової землі збільшився з трьох до двадцяти ланів. У другій половині XVI ст. фільварки виробляли до 20 % товарного зерна, селянські господарства - 80 %. На внутрішньому ринку збували до 70 % товарного зерна, експортували 30 %. Тваринництво, рибальство, садівництво мали допоміжний характер. Розвивалася промислова діяльність з переробки сільськогосподарської продукції та природних ресурсів. Фільварок приносив шляхті 50-90 % від усіх доходів.

Основною тенденцією розвитку селянських господарств було їх обезземелювання, зростання кількості мало- і безземельних селян. Селяни поділялися на повноланових (волочних), півланових, загородників, халупників з садибою і хатою, коморників лише з худобою та гультяїв, які були тимчасовими найманими робітниками. На початку XVI ст. переважали одноланові селянські господарства. В 40-х роках XVII ст. найпоширенішими були чвертьланові господарства (5-7 га), що забезпечували лише натурально-споживчі потреби селянської родини. Нормою для повно- і півнадільних селянських господарств стала регулярна щоденна панщина. Поширилася нерегулярна рента на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Запроваджувалися урочні відробітки - виконання певної роботи в точно зазначений термін. Селяни платили також грошовий чинш і натуральну ренту зерном, худобою, птицею тощо. Існували так звані дарові дні, коли селяни виконували додаткові роботи. Селянські повинності передбачали ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці в період жнив і сінокосів, а також підводну, мостову, вартову повинності та шарварки (роботи з будівництва). Феодали користувалися правом пропінації - монопольним виготовленням спиртних напоїв із примусовим обов'язком селян їх купувати. Норми феодальної земельної ренти вносили в інвентарі (описи маєтків) і люстрації (записи ревізій державних маєтків).

Питання підвищення рівня дохідності сільського господарства стало одним з найважливіших. Поширювалася фахова література із сільського господарства. У Польщі в 1534 р. вийшла перша друкована книга "Про злаки, тварин, птахів, риби". Всього протягом XVI ст. було надруковано 25 трактатів із сільського господарства. Найвідомішими були "Посібник для сільського господарства" італійця Крестенція та "Замітки про господарство" поляка А. Гостомського.

Обмеження прав селян, прагнення феодалів покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва, козацько-селянські війни кінця XVI - першої половини XVII ст., посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найбільшим виявом якої була Національно-визвольна революція середини XVII ст.

В Українській козацькій державі було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння польських магнатів і шляхти, католицької церкви. Поширились такі форми власності, як державна і приватна. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної української шляхти, козаків і міщан. Землю почали вільно продавати і купувати. Державною власністю - вільними військовими маєтностями - стали землі королівщини (близько 150 міст і містечок), магнатів і шляхти (приблизно 1500 поселень), католицької церкви (50 маєтків). Вони перейшли в управління Скарбу Війська Запорозького - складника апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником цієї землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники.

"Березневі статті" (1654) завершили процес оформлення козацтва як самостійного військово-службового стану та козацької власності на землю.

Козацтво збільшилося чисельно, перетворившись на юридично вільний привілейований стан. Козаків поіменно записували в урядові реєстри. Вони підлягали винятково юрисдикції гетьмана і старшини, отримали право на вільне проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на місцеве самоврядування і традиційний козацький суд, звільнялися від податків. Козаки вільно продавали і купували землю, засновували слободи, організовували господарство. До 80 % населення вважали себе козаками.

Козацька старшина володіла приватними землями, розпоряджалася та користувалася ранговими (службовими, бенефіціальними) землями. Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків і селян, зверталася без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. За договором 1654 р., лише гетьману надавалося право спадкового володіння.

В історико-економічній літературі є два погляди щодо сутності козацької власності. По-перше, вона характеризується як корпоративна та умовно-службова, передана державою не окремій особі, а корпорації козаків за умови державної військової служби власним коштом. По-друге, частина дослідників вважає козацьку власність на землю приватною з правом успадкування, юридично ідентичною до шляхетського землеволодіння.

Землі української православної шляхти, яка. визнала владу Української держави, вважалися законними. В українському війську в 1649 р. було 6000 шляхтичів. Кількість їх зросла після узаконення прав у "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654).

Після смерті Б. Хмельницького посилилася тенденція до зростання привілейованого становища старшинсько-шляхетної землевласності. Старшинське угруповання на чолі з гетьманом І. Виговським у Гадяцькому договорі 1658 р. з Польщею ставило питання про надання українській старшині та шляхті права на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків повинні були нобілітуватися (отримувати шляхетство). Однак цей договір поляки не ратифікували.

Землеволодіння православної церкви і монастирів було збережене і значно зросло. Воно продовжувало існувати на феодальній основі, використовуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.

Змінився соціальний та економічний статус селянства.

Селяни стали особисто вільними, могли змінювати місце проживання, вільно записуватися у козаки або міщани. Загалом у період Хмельниччини не було соціального розмежування козаків і покозачених селян. Селяни в козацьких полках були визнані як рівноправні із спадковими козаками. Проте у "Березневих статях" зміни не були законодавчо закріплені. Селянські землеволодіння і права, на відміну від козацьких, ґрунтувалися не на юридичному, а на звичаєвому праві.

Селяни поділялися на дві групи: селян вільних військових сіл і містечок, які користувалися землею загальнодержавного фонду, та селян, які жили на приватних і рангових землях. Суб'єктом господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті податків було подвір'я (домогосподарство), в якому часто мешкало кілька сімей. В історичній науці щодо селянського землеволодіння є дві протилежні теорії: земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності; селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту.

На території західноукраїнських земель (Руському, Белзькому, Волинському воєводствах) магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося. Проте під впливом революційних подій почався процес занепаду фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.

Аграрні відносини в Українській державі оцінюються в історико-економічній літературі по-різному.

Частина вчених вважає, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке ще не вичерпало потенційних економічних можливостей. Держава зберігала феодальний характер. Селяни домоглися особистої свободи, але були користувачами землі, залишався позаекономічний примус у вигляді грошової та натуральної земельної ренти.

Інші дослідники зміни в аграрних відносинах оцінюють як аграрний переворот: знищено феодальну власність, окрім монастирської та незначної шляхетської, права на які практично не були реалізовані; у приватних маєтках відробіткова рента трансформувалася у грошову і натуральну; сформувалася і стала переважати приватна індивідуально-трудова козацька і селянська власність на землю; суб'єктами господарювання були домогосподарства козаків і селян; розвивалися товарно-грошові відносини, в тому числі купівля-продаж землі. Це створювало умови для розвитку ринкових аграрних відносин і перетворення козацько-селянських господарств на товарні агрогосподарства. Проте економічний розвиток Української держави у складі феодально-кріпосницької Російської імперії був позбавлений цих перспектив.

У науковій літературі зазначено такі негативні економічні наслідки революції: демографічні втрати становили близько 65-70 % всіх українців (приблизно 2,5-3,5 млн осіб), зазнали руйнувань усі міста і села України.

У Лівобережній Україні за часів Гетьманщини (кінець XVII - остання третина XVIII ст.) розвиток аграрних відносин визначали такі процеси.

  • o Поступово посилювалися адміністративні та контрольно-регулятивні функції Російської держави щодо економіки українських земель. Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні, затверджував гетьманські універсали на землі. Гетьман не міг розпоряджатися маєтками, які були відведені царськими грамотами. Український гетьман вважався головним розпорядником земель Війська Запорозького. Старшинські права на землю підтверджували чи змінювали на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилали установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини. Гетьманський уряд спрямовував політику на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.
  • o Відновилася та зміцніла феодальна власність на землю української козацької старшини і шляхти, які домоглися прав дворян Російської імперії, та церкви, а також церковно-монастирська власність.

Козацька старшина і українська шляхта, втрачаючи політичні права у сфері автономії, намагалися забезпечити власну економічну незалежність і зосередили увагу на нагромадженні земельних володінь і господарській діяльності. Сформувалася єдина старшинсько-шляхетська привілейована соціальна верства, володіння землею набуло статусу приватно-спадкового та тимчасово-умовного. Спадкова земельна власність була об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торговельних операціях. Тимчасово-умовні володіння надавалися з фонду вільних військових маєтностей на основі царських і гетьманських універсалів на "ранг" або "на підпертя дому". Старшина намагалася перетворити рангові маєтки на спадкові. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були також займанщина вільних земель; скуповування, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель, нерідко насильницьке загарбання. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.

Питання юридичного закріплення прав старшини на землю було пов'язане з проблемою нобілітації старшини, оскільки за російськими законами землею монопольно володіло дворянство. Українська старшина у проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ (1743) прагнула спадково закріпити за старшиною і духовенством шляхетські права (термін поширився в Російській державі за Петра І). Оскільки цей документ обґрунтовував право Лівобережної України на самоврядування у межах Російської імперії, царський уряд його не затвердив.

У 1764 р. українська шляхта та козацька старшина подали Катерині II "Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетьманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии", в якому вимагали посилення особистої залежності селян, позбавлення їх прав переходу та запису в козаки, надання прав російського дворянства представникам української шляхти та козацької старшини, що дозволило б їм отримати монопольні права на землю і посполитих.

Після ліквідації інституту гетьманства в 1764 р. юридичною основою для утвердження феодальної земельної власності стало генеральне межування - точне визначення земельних володінь поміщиків, козаків, селян, церкви, міст, що проводилося з 1766 по 1861 p., а також Генеральний (Рум'янцевський) опис Малоросії в 1765-1769 рр.1.

Українська старшина здобула права російського дворянства згідно з царськими указами 1781 р. і 1783 р. та "Жалуваною грамотою дворянству" 1785 р. Українське населення поділили на стани, селянам заборонили переходити від одного власника землі до іншого, отже, кріпосне право було остаточно оформлено. Українська старшина мала право володіти землею і селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, звільнялася від податків і обов'язкової військової служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці XVIII ст. на Лівобережжі налічувалося близько 100 тис. українських дворян, з них 130 мали понад чверть мільйона кріпосних.

Монастирське і церковне землеволодіння зростало за рахунок придбання і захоплення козацько-селянських та громадських земель. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою у своїх маєтках. У 1786 р. було проведено секуляризацію монастирської землі, селяни стали державними.

o Відбувалося обмеження та знищення українського козацтва як привілейованої соціальної верстви та козацького господарства.

Історичну еволюцію козацького стану та власності характеризують їх поступове обмеження і знищення. Чисельність реєстрових козаків зменшувалась. За даними "Березневих статей", вона становила 60 тис. осіб. За "Новими статтями" гетьманів І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Мазепи - по 30 тис. У наступних гетьмансько-московських статтях пункту "чисельність козаків" взагалі не було. За матеріалами ревізії 1763-1764 pp. козаки становили близько 31 % населення.

Економічне становище козаків погіршувалось. До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. Козацькі землі за відсутністю документів на право власності визнавалися за умови запису в документах полкових канцелярій упродовж року. Поступово старшинсько-царська адміністрація відмовлялася визнавати право козаків вільно розпоряджатися землею, її забирали за борги, змушували продавати. Господарське становище козаків погіршувалося через військову службу, участь у війнах Російської держави, охорону південних кордонів від татар, постої офіцерів і солдатів російської армії у дворах простих козаків, виконання ними гужової повинності, участі у будівництві та ремонті каналів, фортець. Внаслідок збідніння господарства козаки були змушені залишати військову службу, виходити з козацького стану, займатися промислами, торгівлею, йти на заробітки.

З метою збереження козацького стану царський уряд проводив спеціальні заходи. Так, укази 1739-1741 pp. забороняли купувати землі рядових козаків. Гетьман К. Розумовський видав у 1754 р. універсал, що обмежував насильства і зловживання старшини щодо козаків. Сенат у 1764 р. спеціальною грамотою наказав гетьманові К. Розумовському оформити документи на всі куплені у козаків землі. Було видано розпорядження щодо покарання покупців козацьких земель і повернення козакам земель безплатно. В 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд перевів підпомічників у державні селяни зі збереженням особистої свободи і правом на володіння землями. Вони сплачували податки та відбували визначені державні повинності. Заможні виборні козаки або перейшли до стану козацької старшини, або записувалися у міщани, займалися ремеслом і торгівлею.

o Змінилося правове та соціально-економічне становище селянства. Вони втратили право покозачення та землю. Наприкінці XVІІ ст. повторно утвердилися феодальна залежність і кріпосне право.

Гетьман І. Мазепа в 1708 р. підтвердив ухвалу царського уряду щодо заборони вписувати селян у козацькі реєстри. Вільні військові маєтності передавалися у власність або розпорядження старшини та церкви. Селяни ставали користувачами землі, при її купівлі-продажу вказували селянські повинності на користь власників землі. Суд не визнавав звичаєвого права селян на землю і посилався на Литовський статут, який залишався основним правовим документом у Гетьманщині.

За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765-1769), державні та приватні селяни поділялись на тих, хто мав землю і міг передавати її у спадок, та безземельних. Селян позбавили права переходу і прикріпили до землі. У проекті збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743) старшина з метою юридичного оформлення свого економічного панування вимагала відновлення феодальної ренти, дозволу карати селян. Універсал гетьмана К. Розумовського 1760 p., підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селянам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця. Поступово поширилися і утвердилися всі форми феодальної ренти. У 30-50-х роках XVIII ст. відробіткова рента стала триденною, під час польових робіт - щоденною, а в другій половині XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень. Вона поєднувалася з фіксованою натуральною і грошовою рентою.

Остаточно селяни були юридично закріпачені згідно з царським указом від 3 травня 1783 р. Установлювалася щотижнева триденна панщина зі збереженням усіх натуральних і грошових повинностей. На півдні України кріпосне право юридично закріплено в 1797 р.

Відбувалася внутрішня колонізація землі, зростали сільськогосподарські угіддя. Розвивалася земельна власність російських та інших неукраїнських осіб.

У Слобідській Україні масове освоєння земель відбувалося під час і після Національно-визвольної революції. Наприкінці XVII ст. на її території мешкало до 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Більшість населення становили селяни. Козацька власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Царський уряд здійснював політику так званих "заказних городів", згідно з якою російським дворянам забороняли купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння українців, які служили у війську. У 1764 р. старшина Слобідської України отримала офіцерські чини і статус дворянства у зв'язку з ліквідацією козацьких полків.

Масова колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму розпочалася у 80-х роках XVIII ст. після російсько-турецьких війн переселенцями з України, Росії та Туреччини. Дворяни і чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 р. у Криму і Північній Таврії роздано не менш ніж 625 тис. десятин землі.

Зростала земельна власність російських, сербських, чорногорських і волоських дворян, які переходили на бік Росії. В 1742 р. для управління маєтностями царської сім'ї, російських поміщиків, іноземців була створена "комісія", що безпосередньо підпорядковувалась Малоросійській канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі отримали російські вельможі.

Західноукраїнські землі залишилися у складі Речі Посполитої Польської, Молдавського князівства і Угорщини, котра потрапила в залежність від Австрійської монархії.

Панувала феодальна власність на землю: королівська (державна), магнатська, шляхетська і церковно-монастирська. Переважало землеволодіння магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень. Дані за 1785 р. свідчать, що 40 магнатських сімей Галичини мали близько 2800 фільварків, або більш ніж половину приватних маєтків.

На Правобережній Україні наприкінці ХПІ ст. значна частина земель була спустошена і обезлюднена. Після остаточного утвердження Польщі на Правобережжі відновилася магнатська колонізація земель. Перша половина XVIII ст. стала періодом феодальної реакції. Конституція 1768 р. у "Правах кардинальних" (додаток до

Конституції) закріпила непорушність влади і власності шляхетського стану на землі та підданих. Шляхетська земля ніколи не повинна бути відібраною чи зменшеною. Під час продажу, оренди або застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, розміри якої не вказувалися, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % усієї землі.

Державні землі зберігали економічне значення. У Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. вони становили третину всіх дворів. У Галичині в кінці XVIII ст. королівщини належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магната). Державні землі орендували магнати за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти для утримання війська.

Великим землевласником була церква. Переважали маєтки римо-католицької церкви. Греко-католицькі священики виконували службові обов'язки як різновид панщини.

Селяни-кмети перебували у феодально-кріпосницькій залежності. Вони поділялися на державних і приватних. У Галичині наприкінці XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних - 78 % від загальної кількості сімей.

Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою, селян поділяли на парових, поєдинкових, піших. Селяни, як користувачі землі, не мали права спадкового розпорядження, у спадок передавалися лише повинності. Щороку селянським дворам надавали стільки землі, скільки вони могли обробити, відповідно до наявності робочої сили і худоби. У Галичині парові селяни, як правило, користувалися наділом у 16-24 моргів (морг - 0,56 га) польової землі і 4-8 моргів сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші мали чверть наділу, виконували різні роботи. Більшість селян становили мало- і безземельні загородники і халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Коморники не мали землі та городу, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків і до* помагали виконувати феодальні повинності. В другій половині XVIII ст. повні наділи мали лише 2 % кметів, чисельність безземельних господарств дорівнювала майже половині. Наприкінці XVIII ст. відробіткова рента становила 68,2 % селянських повинностей. На землях королівщини - в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках -133 дні.

У Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищено на початку XVIII ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю. У магнатських маєтках переважали доменіальні землі. Розміри селянської надільної землі були різними: паровий наділ дорівнював 7,5-13 десятинам, поєдинковий - 2,7-7,5, піший - 1,8-0,3 десятинам. 58 % селянських господарств не мали землі. 67,3 % селянських господарств були безтягловими або одно-тягловими, 30,7 % мали по 2-3 воли і лише 2 % господарств - від 4 до 17 волів. Відробіткова рента переважала. Розміри грошової ренти визначалися за тяглом - 418 золотих. Селяни виконували повинності. Існували права баналітету (піддані молотили зерно лише у млинах феодала) та пропінації. Селяни за користування пасовищами і лісами сплачували натуральну ренту, виконували різні роботи. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки.

Агрокультура сільського господарства.

Зростали площі сільськогосподарських угідь шляхом внутрішньої колонізації. До господарського обороту були залучені значні площі Наддніпрянщини і Слобожанщини, Південної України і Криму. В агротехніці поширеними і універсальними знаряддями для оранки землі залишалися дерев'яні соха, рало і плуг. Переважала парова трипільна система землеробства з локально-територіальними варіантами. Із другої половини XVIII ст. із зростанням значення просапних культур (кукурудзи, картоплі, соняшнику) почався перехід до паропросапної сівозміни. У сівозміну вводили технічні культури.

У виробничій структурі сільського господарства провідною галуззю було рослинництво, яке мало зерновий характер. Упродовж XVI-ХУЛІ ст. у Східній Україні в структурі посівів переважав житньо-ячмінний напрям (зерно цих двох культур становило 65-75 %). Близько 1/10 посівних площ засівали гречкою, просом, льоном і коноплею. Пшеницю вирощували у фільварках. У Західній Україні панувала вівсяно-ячмінна структура. Картоплю і кукурудзу вирощували лише для харчування. Повільно впроваджували технічні культури, найважливішими з яких були тютюн, льон, конопля, хміль, цукровий буряк. Виробництво мало товарний характер.

Тваринництво - друга за значенням галузь сільського господарства. Наявність робочої та продуктивної худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі та сіножатей. Важливу роль відігравали скотарство, конярство, вівчарство. Певного значення набуло свинарство, зокрема у північних районах. Царський уряд намагався перетворити Лівобережну Україну на район високоякісного вівчарства. У 1782 р. налічувалося 209 овечих заводів. Готували фахівців за кордоном. Царський уряд надавав державні землі під овечі заводи, пільгові позики.

Розвивалися допоміжні галузі: городництво, садівництво, бортництво і пасічництво, рибальство. Серед городніх культур з'явилися картопля і кукурудза, розводили кавуни і дині. Зросли площі садів, з'явилися нові сорти, почали робити щеплення дерев. У фільварках магнатів почали будувати парники та оранжереї з лимонними, персиковими, абрикосовими деревами. Селяни займалися бортництвом, у феодальних і козацьких господарствах були пасіки до 100-150 вуликів. Розвивався рибний промисел. Магнати і шляхта займалися ним самостійно або здавали в оренду рибні стави.

Почалася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % від посівної площі), на Півдні - ярої, а на Волині - озимої пшениці (до 30 % посівів). Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі. Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом - тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових - коней. У Васильківському повіті на Київщині садили капусту, в Черкаському - цибулю і кавуни, в Полтавській губернії - часник, у Херсонській - баштанні культури.

Селянські та козацькі господарства залишалися здебільшого натурально-споживчими, оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ не менш ніж 1/3 волоки, тому з ринком була пов'язана переважно заможна верхівка селян: чиншові господарства, котрі мали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею та промислами.

Розвивався ринок найманої праці. Його формували мало- і безземельні селяни. Були такі види найму, як вільний, кабальний, примусовий. Поширився примусовий найм, коли поміщики встановлювали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селянам за додаткові панщину та повинності. Існувало челядництво - праця у дворі феодала замість панщини без норми. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і відробляли борг, працюючи на феодала.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші