Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Філософія arrow Філософія історії
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

МОНАДА ІСТОРИЧНА

— термін, що набуває поширення у філософії історії з 20-х років, а в історичній науці — дещо пізніше. Вживається переважно прихильниками суто плюралістичного розуміння історії. Однак може слугувати й для розробки такого підходу до вивчення історичного процесу, який органічно поєднував би універсалістське бачення цього процесу з індивідуалізуючим, оскільки вже піфагореїсти, що започаткували поняття монади, тлумачили її як таке єдине, своєрідність якого полягає в тому, що воно водночас є всім, сумою складових, кожна з яких також є утворенням монадного характеру. Якщо спочатку семантичним полем монадології був Універсум (Піфагор і його школа, Кузанський, Бруно), пізніше — світ живої природи (Лейбніц, Гете), то у XX ст. — світ історії. Вже у Данилевського всесвітньо-історичний процес постає як сукупність замкнених великих живих індивідів культурно-історичних типів, що відзначаються певною гомеомеричністю, "віддзеркалюються" один в одному. Подібний підхід конкретизують пізніше Шпенглер і, зрештою, Тойнбі, всупереч всім його критичним зауваженням щодо властивого Данилевському і Шпенглеру біологізму в тлумаченні цивілізацій. Вони теж розглядають історію людства як своєрідну спільноту замкнених м а кро індивід і в-культур, що або ж безпосередньо ототожнюються з цивілізаціями, або ж розглядаються як макроорганізми монадної природи. Останньою стадією існування монадних макроорганізмів є відповідні цивілізації (Шпенглер). Такий підхід (незалежно від того, чи усвідомлювали це його адепти) об'єктивно споріднював їх трактування світу історії з монадологічним розумінням світу органічного життя, розробленим Гете.

Та навіть у Шпенглера, з його претензією на свідоме застосування монадологічного, гетевського підходу, не кажучи вже про Данилевського чи Тойнбі, які до нього наблизилися спонтанно, фіксується переважно один бік монадної природи цивілізацій — їх самофокусованість, самодостатність, доцентровість. Як наслідок — гіперболізація моменту відокремленості, замкненості й непроникності означених М.і. Момент же їх "гомеомеричності", глибинної подібності, взаємовіддзерналення, взаємовідтворення, взаємоуособлення і уособлення кожною з локальніших М.і. людства в цілому як своєрідної вищої М.і. залишається й донині поза увагою філософів історії та істориків. З'ясування і висвітлення цього аспекту — актуальне і важливе завдання, яке ще чекає на дослідників.

МОРЕЛЛІ

— французький філософ-просвітник XVIII ст., деїст, утопіст. Вірогідних біографічних даних, у тому числі й справжнього імені, не збереглося. Докладний виклад поглядів — у поемі "Базіліада" (1753) та трактаті "Кодекс природи" (1766). Грунтуючись на засадах раціоналізму, виходив з протиставлення розумного суспільного ладу нерозумному. Вважав, що за допомогою розуму можливе "відкриття", через пізнання природи людини, і втілення в життя, так би мовити, розумного або ж природного устрою суспільства, що відповідав би природним властивостям людини як такої, незалежно від обставин простору й часу. Сучасний же М. суспільний устрій він вважав плодом людського невігластва, а отже, нерозумним і протиприродним. Розглядаючи історію людства як череду помилок людського розуму, М. був переконаний, що в міру подолання їх позбутися нерозумного існуючого ладу можна шляхом розсіяння пітьми людського невігластва світлом розуму, відкриття істини про щасливе, справедливе і вільне суспільство, поширивши її серед людей. Істина ж ця полягає, за М., у тому, що людина є істотою сенситивною і комунікативною, щастя якої полягає у задоволенні її пристрастей і потреб у результаті спільної праці. Для того, щоб втілити цю істину в життя, потрібно передусім усунути приватну власність, панування якої зруйнувало первісну ідилію. Він гадав, що "природні" підвалини ідеального суспільного устрою, після того, як їх відкрито мудрецями, поступово, в міру їх пояснення й поширення мають набувати значення засад виховання (яке М. вважав найважливішим засобом формування нового суспільства). У подальшому ж освічена законодавча влада має надати їм статусу законів. З позицій такого підходу М. сформулював три "основні і священні" закони, з проголошення яких започатковується перебудова суспільства на комуністичних началах:

  • а) ліквідація приватної власності;
  • б) гарантія всім громадянам права на працю;
  • в) обов'язок для кожного громадянина брати участь у суспільно корисній праці.

На відміну від попередніх утопістів гадав, що комунізм буде запроваджено не в окремих дрібних общинах, а в країні в цілому, з централізованим обліком і розподілом праці та її продуктів. Використовуючи доробок Мора, Кампанелли, Мельє тощо, М. піддав докладній критиці існуючий лад і зобразив не менш докладно майбутнє, ідеалізоване суспільство, спираючись при цьому часто-густо не стільки на знання реальних тенденцій ходу історії, скільки — на власні бажання та уяву.

МОРФОЛОГІЯ ІСТОРІЇ

— поняття, вперше вжите О. Шпенглером для означення автентичного вчення про морфогенез, внутрішні форми історії та її живе буття, співвіднесене з власним існуванням особистості. Розглянуті у такому співвіднесенні внутрішні, живі органічні форми всесвітньої історії знаходять, за Шпенглером, своє концентроване і сфокусоване автентичне віддзеркалення й співпереживання не в людині кожної з культур Землі, а лише у світогляді представників західноєвропейської культури, які з їх історичним чуттям тлумачаться мислителем як виняток, а не правило, а всесвітня історія — як їх картина людського світу, а не картина людства. Шпенглер розрізняв морфологію механічного і протяжного — науку, що відкриває і систематизує закони природи та каузальні відносини — систематику, і морфологію органічного, тобто історії та життя, всього того, що несе у собі спрямованість і долю, — фізіогноміку. Виходячи з такого розмежування і з'ясовуються морфологічні особливості "світу як природи" та "світу як історії". Світ як природа трактується світом сталого, завершеного, світом мертвих форм, а світ як історія — це динамічний світ становлення, живих форм. Тому для морфології механічного достатніми є методи і принципи традиційної науки, уособленням яких є відповідно математичний закон, принцип каузальності, формальна, механічна логіка. А М.і. потребує принципово інших засобів осягнення — вживання, споглядання, порівняння, точної чуттєвої фантазії і відтворення світу як історії за допомогою гештальту, цілісного образу, сформованого методами логіки, але вже не механічної, а органічної, підпорядкованої виявленню долі певної живої історичної форми, а не механічного закону якогось сталого явища.

У контексті М.і. історичний процес, на відміну від природних, розглядається не результатом зовнішніх, причинно-наслідкових взаємодій, а морфогенезом, тобто специфічним способом буття, за якого перебіг процесів зумовлюється не зовнішніми детермінантами, а внутрішніми закономірностями побудови, еволюції, структури і функціонування. З цих позицій історія постає не у вигляді єдиного глобального лінійно-поступального руху, а розмаїттям живих історичних форм — потужних культур, кожна з яких має в основі першофеномен, одвічний гештальт культури, оскільки своєрідно уособлює всі інші культури і водночас має свої власні, неповторні можливості вираження. Відповідно та чи інша історична культура осмислюється не як механічна сума дат і подій, спричинених "чужими", сторонніми факторами, а як самобутній суспільний організм з чіткою, точною будовою і виповненою глибоким смислом структурою. Сама ж М.і. сприймається як автентичне розуміння внутрішньої будови таких культур, специфічних органічних, цілісних утворень, через які і в яких здійснюється всесвітня історія. Розглянута у ракурсі М.і. кожна з історичних культур постає живою суперістотою рослинного типу, що має свій, притаманний лише їй, своєрідний геном, означений Шпенглером "душею культури", "первісним прасимволом", рослинною душею, що з'єднує певну спільноту в народ. Відносно спільноти всі інші вияви культури — від матеріальної життєдіяльності й економіки до начал духовних — мистецтва, філософії, релігії тощо — є утвореннями вторинними. Всесвітньо-історичний процес — це споконвічне, невичерпне, розмаїте і щоразу неповторне утворення і перетворення, дивовижне становлення і неминуче сходження людських культур як унікальних і водночас таких, що уособлюють людство в цілому — живих, цілісних макроформ.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші