Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політекономія arrow Історія економіки та економічної думки
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Франція.

Війна і чотирирічна окупація завдали значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилося на 70 %, а виробництво продукції сільського господарства зменшилося, порівняно з довоєнним періодом, удвічі. У 1944 р. сформували на чолі з Ш. де Голлем (1890—1970) тимчасовий уряд, який працював до 1946 р. Його завдання полягало в ліквідації економічної розрухи та відбудові промислового і сільськогосподарського виробництва. Комуністи, котрі увійшли до уряду, відстоювали націоналізацію, створення системи соціальної захищеності, планування. Виконуючи програму уряду, протягом 1945— 1947 рр. у країні націоналізували 1 /5 промисловості.

Націоналізація, яку здійснили частково, і законодавче закріплення соціальних прав трудящих значно сприяли обмеженню панування монополій, з одного боку, а з іншого — збільшенню припливу капіталовкладень у націоналізовану промисловість. До кінця 40-х років XX ст. економіку країни відновили (у 1947 р. було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а в 1950 р. — сільськогосподарського).

Новий міністр фінансів Р. Майєр восени 1947 р. запропонував план, згідно з яким відмовлялися від системи фіксованих цін і вводили різноманітні валютні курси. У січні 1948 р. провели девальвацію франка, в результаті чого його золотий вміст зменшився на 44 %. Політика Р. Майєра дала позитивні результати.

Призупинення процесу націоналізації в 1948 р. у зв'язку з виходом комуністів з уряду сприяло зближенню Франції та США. У червні того самого року в Парижі підписали угоду про економічне співробітництво зі США — план Маршалла. До 1958 р. загальна сума допомоги США Франції становила 12 млрд дол.

У післявоєнний період у Франції у зв'язку з оновленням основного капіталу! зі зміною структури промисловості створення засобів виробництва переважало над виготовленням предметів споживання. До кінця 50-х років у країні сформувалися три сектори у промисловості: традиційні галузі (текстильна, металургійна, машинобудування, виробництво предметів розкоші), нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробна) і найновіші (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластичних мас).

Економічний курс голлізму

У червні 1958 р. Ш. де Голль знову очолив уряд Франції. Економічна політика голлізму ґрунтувалася на доктрині активного державного втручання в економічне життя країни.

Франція однією з перших серед західних країн застосувала так зване державне індикативне (рекомендаційне) планування. Головні його принципи відображені у працях французьких інституціоналістів і структурраціоналістів під керівництвом Ф. Перру. Вперше його реалізувала створена система планових органів. Вона мала верховний орган — Генеральний комісаріат планування і галузеві комісії з модернізації, які розробляли індикативні плани розвитку окремих галузей промисловості. Індикативний план — макроекономічна модель перспективного розвитку, він містив основні показники обсягу, структури, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, імпорту, податків, інвестицій тощо. Вони були орієнтирами, на які спрямовувалася діяльність фірм. За їхньою допомогою намагалися координувати діяльність підприємств і розвиток національної економіки, що сприяло підвищенню ефективності управління державним сектором економіки і розширило можливості державного регулювання.

Таку економічну політику в економічній літературі назвали дирижизмом. Особливістю французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю тощо. Держава займалась активною підприємницькою діяльністю в націоналізованому секторі економіки. У1958 р. їй належало 97 % вугільної промисловості, 95 — видобутку газу, 80 — авіаційного виробництва та виробітку електроенергії, понад 40 % автомобільної промисловості. Держава володіла залізницями, великими військовими підприємствами, акціями авіаційних і морських транспортних компаній; здійснювала пряме фінансування капіталовкладень, розробляла й ухвалювала індикативні плани. Щодо державних підприємств органи планування наділялися імперативними правами.

В історії французького планування визначають три етапи:

  • 1) післявоєнний, коли план був обов'язковим і стосувався обсягів виробництва, фіксував ціни та ін. (до 1958 р.);
  • 2) індикативне планування (до кінця 80-х років);
  • 3) сучасний етап стратегічного планування в загальноєвропейських масштабах.

Узагальнюючи досвід економічного розвитку країн світу, П. Массе виокремив три способи гармонізації економіки:

  • 1) гармонізація за допомогою ринку, коли кожне підприємство розробляє власний план відповідно до потреб ринку;
  • 2) гармонізація, що спирається на владу, коли рішення випливають із потреб ринку, але їх визначає центральна влада;
  • 3) середній шлях — французьке індикативне планування, коли гармонізація здійснюється не за допомогою плану держави, а за допомогою плану нації, який має індикативну ініціативу. Це третій шлях між суто ринковою економікою і централізованим плановим господарством.

Активна участь Франції в західноєвропейській інтеграції і НТР суттєво вплинули на економічний розвиток. За десять років (1958—1968) обсяг промислового виробництва збільшився на 60 % за щорічних темпів зростання 5,5 % у рік, виробництво продуктів сільського господарства збільшилося на 66 %.

З метою подолання енергетичних труднощів, що виникли у зв'язку з так званим нафтовим шоком, коли країни ОПЕК у 1973 р. ухвалили рішення про підвищення цін на нафту в 4 рази, уряд Франції розробив план промислової переорієнтації. Почали здійснювати політику підтримки найконкурентоспроможніших експортних галузей — автомобільної, авіаракетної, електротехнічної, хімічної, виробництва сільськогосподарської продукції; розробили державні галузеві програми з ядерної енергетики, інформатики, проекти "Аеробус", "Конкорд" в авіабудуванні, а також інтенсивні методи сільськогосподарського виробництва. Завдяки їх реалізації, незважаючи на кризові явища 70-х років, економічне становище Франції у світі залишалося стабільним, країна належала до п'ятірки перших капіталістичних країн світу.

На початку 80-х років значної шкоди економіці завдала американська валютно-фінансова політика, пов'язана зі штучним завищенням курсу долара, що призвело до зростання товарного дефіциту країни, оскільки 1/3 французького імпорту оплачували в американській валюті, і цін на споживчі товари. З метою стимулювання французького експорту уряд був змушений здійснити девальвацію франка, перебудувати виробничу і фінансову структури.

У 1982 р. прийняли закон про націоналізацію найбільших промислових груп у комерційних і ділових банків. Унаслідок націоналізації у Франції утворився найбільший серед капіталістичних країн державний сектор. На нього припадали 1/4 всього експорту і 1/3 промислової продукції. Частка державного сектору в фінансово-кредитній сфері становила 95 %. Заходи уряду забезпечили стабілізацію та розвиток економіки. У 1984 р. економічне зростання становило 1,75%, у 1985 р. — 2%.

Отже, на початку 80-х років перебудова економіки країни спиралася на могутній державний сектор, управління і планування економічного та соціального розвитку. Поряд із цим виникала значна кількість порівняно невеликих приватних підприємств, де використовували найновіші технології. Проте їх фінансували націоналізовані банки.

У 1986 р. до влади прийшла нова адміністрація. Вона розпочала денаціоналізацію, скорочення оподаткування, дерегламентацію різних сфер господарської діяльності. Однак, на відміну від тетчерівського варіанта реприватизації, уряд Ж. Широка залишив недоторканною державну форму власності підприємств у таких галузях, як виробництво і розподіл електроенергії, газопостачання й теплокомунікації. У 1987 р. він здійснив лібералізацію цін на продукцію промисловості та послуги. Регламентувалися лише ціни на книги і медикаменти, тарифи на світло, газ і залізничний транспорт.

Для 90-х років характерна попередня економічна політика Ж. Ширака. Серед заходів, спрямованих на ліквідацію кризи початку 90-х років, слід звернути увагу на розширення громадських робіт і житлового будівництва, збільшення обсягів виробництва та отримання зростання безробіття. Ввели низку податкових пільг з метою стимулювання довготермінових вкладів громадян, забезпечення доступу до цільових кредитів на капітальне і житлове будівництво. Для боротьби з безробіттям надали державну позику, зібравши з її допомогою 110 млрд франків. У 1993 р. реалізували одну з найбільших у Західній Європі програму приватизації, що суттєво зміцнило державну фінансову систему.

Значний вплив на економічний розвиток Франції мала інтеграція її економіки в Європейське Економічне Співтовариство і світову господарську систему. У межах Європейського Союзу (ЄС) країна спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни. У результаті вирівнювання економічної структури Франція стала рівноправним партнером у цьому об'єднанні.

Особливість економічної моделі розвитку країни пояснюється значним впливом на її уряди французьких інституціоналістів і структуралістів (Ф.Перру, Е.Дюверньє, Р. Буайє та ін.). Французька школа сформулювала оригінальну парадигму, найважливіші висновки якої такі:

  • 1) економічне зростання не може бути збалансованим, тому і політику зростання потрібно здійснювати як структурну, спрямовану на пристосування діючих організацій, інститутів, підсистем до нових структур, котрі визнають бажаними для суспільства;
  • 2) з огляду на нерівномірність характеру економічного зростання структурна політика держави повинна бути вибірковою, а не мати всезагальне призначення, що пропонували в кейнсіанських моделях;
  • 3) "центр прийняття рішень" — держава, яка бореться не тільки з циклічним коливанням, але й реалізує довготермінові програми розвитку в межах політики "гармонізованого зростання";
  • 4) "гармонізоване зростання" — забезпечення максимальної величини ВВП і найменших його коливань, мінімальних диспропорцій між різними секторами економіки, відповідності до темпів збільшення трудового потенціалу, обсягів інвестицій, потужностей, вкладів. При цьому уряду слід дотримуватись принципу економічності, в якому йдеться про те, що темп зростання, структура виробництва, принципи господарювання, головні інститути, соціальні режими мають забезпечити індивідуумам життя з найменшими витратами ресурсів. Тобто організація усіх процесів і дій в економіці має бути раціональною, нескладною, мати внутрішню логіку й обґрунтування;
  • 5) сутність державної економічної політики полягає у попередженні виникнення незначних криз, зумовлених змінами інституціональних форм — типу відносин наймання, форм конкуренції, режиму держави і форм міжнародного режиму, що призводять до часткових порушень у режимі регуляції або міжнародному режимі, який сформувався раніше і його визнали допустимим. З часом ці кризи розростаються у так звані великі кризи — режиму нагромадження і системи регуляції.

Отже, французький інституціональний напрям зробив оригінальний внесок в економічну теорію щодо розуміння і розв'язання проблем економічної кризи як закономірного етапу розвитку економічної системи. Це єдина інституціональна школа, яка аргументовано обґрунтувала передавальний механізм економічної політики, пояснила основні питання макроекономічної політики.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші