Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Адвокатура України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

ІСТОРИЧНИЙ ГЕНЕЗИС АДВОКАТУРИ ЯК СКЛАДОВА ЕВОЛЮЦІЇ СУСПІЛЬСТВА

Еволюція суспільних відносин як засада виникнення та існування адвокатури. Адвокатура Греції та Риму

У будь-якому суспільстві особи у процесі своєї життєдіяльності вступають у певні відносини між собою. Ці відносини, безумовно, підпорядковуються встановленим у суспільстві правилам поведінки, серед яких провідне місце посідають санкціоновані державою норми права. У процесі практичного застосування норм права виникає необхідність надання професійної допомоги учасникам правовідносин з метою забезпечення неухильного дотримання, належного виконання та ефективного використання цих норм.

Наявність розгалуженої системи професійних об'єднань та осіб, покликаних надавати правову допомогу, є однією з головних ознак цивілізованого суспільства.

Можливість одержання кожною особою правової допомоги е важливим благом у будь-якому цивілізованому суспільстві. Право на юридичну допомогу є невід'ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правового становища особи в державі, одним з найважливіших факторів активної участі населення у житті країни.

Раніше традиційно потреба в наданні юридичної допомоги пов'язувалася з участю особи у кримінально - або цивільно-правових правовідносинах. Однак чим більше просувається суспільство по шляху соціального прогресу, тим більш різнобічними інтересами воно живе, тим частіше виникає потреба в одержанні кваліфікованих юридичних послуг з питань найрізноманітнішого характеру[1]. Цим зумовлена необхідність у визначенні місця і ролі адвокатури в сучасному суспільстві та встановленні чіткого переліку функцій і завдань, які виконує адвокатура як правовий інститут.

Одним із позитивних наслідків проведеної в Україні реформи адвокатури є наявність інтересу як фахівців, так і громадськості до історії розвитку цього інституту.

Особливо розвинених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, у Греції, хоча офіційного статусу адвокатів не існувало, утворився особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді.

Демократичний устрій античної Греції створював сприятливі умови для виникнення адвокатури. Вважалося честю для кожного вільного громадянина полісу вміти себе захищати у суді. "Соромно, — зазначає Арістотель, — не вміти захищати себе рукою, але ще соромніше не вміти захищатися словом".

У Греції не було ні державного обвинувачення, ні державного слідства. Антична держава брала на себе обов'язок арбітра у спірних питаннях, залишивши ініціативу обвинувачення у приватних руках; самі сторони мали збирати докази й аналізувати їх у своїх промовах. Афінське судочинство вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. З цих причин виникла потреба в логографах — людях, які допомагали складати тексти промов. Згодом суд дозволив, щоб поряд із стороною ще й виступав інший громадянин.

Спочатку промови, що мали назву логографи[2], складалися для рідних і друзів, але потім їх написання стало заняттям окремого класу осіб, які називалися логографами, або дико графами. Першим професійним логографом вважається Антифон (V в. до н. е.), який, за словами Амміана Марцелліна і Плутарха, ввів звичай брати плату за створення судових промов. Пізніше з'являється цілий ряд інших логографів, серед яких Лизій, Ісократ, Есхіл і Демосфен. Такою була первинна форма адвокатури в Греції, форма, яку ще називають "німою адвокатурою". Вона панувала до завершення періоду республіки.

Проте логографи не могли цілком задовольнити потреби в судовому захисті. Логограф міг заздалегідь приготувати для сторони позов або обвинувачення, але не міг заперечувати обвинувачу чи позивачу, не знаючи, які докази наведуть вони в суді. Логограф не міг передбачити всі докази протилежної сторони, щоб спростувати їх до того, як вони будуть висловлені[3].

Хоча переконлива, майстерно складена промова, безумовно, потрібна, однак красномовність, спосіб її висловлення та розуміння суті може стати вирішальним чинником, який впливає на суддів. Саме тому виникає необхідність у тому, щоб судові промови виголошували професійні оратори.

Крім того в Афінах з'явився інститут, що нагадує сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачеві було надано право обрати собі одного або навіть кількох помічників з числа видатних ораторів, а у складних випадках народ або вищі урядові установи за відсутності приватних скаржників призначали офіційних обвинувачів, які мали назву категори, або синегори. Серед них були видатні оратори Греції починаючи з Перикла, який був призначений народом для обвинувачення Кимона, і закінчуючи Демосфеном, котрі також виступали в ролі синегора.

І от, з одного боку, недоліки логографи, а з іншого, — вимоги справедливого захисту зумовили те, що суди стали в окремих випадках дозволяти здійснювати усний захист сторін стороннім особам. Це відбувалося таким чином: закон вимагав, щоб сторони самостійно захищали свої інтереси, тому суди, не маючи права порушувати цю вимогу, вдавалися до обходу закону. Сторони мали бути присутніми на суді і вести дебати, але їм дозволялося після проголошення першої промови просити суд, щоб із другою промовою виступала яка-небудь зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а особи, які її виголошували, — си негорами, за аналогією з кримінальними обвинувачами[4]. Таким чином досягалася мета грецького правосудця: збереження принципу особистої участі сторін у справі і, водночас, допущення судової допомоги з боку осіб, які не є учасниками процесу.

Грецькому правосуддю були відомі два види представництва, а саме: законне, або необхідне, представництво і змішане.

Законне представництво стосувалося окремих категорій осіб, які з певних причин не могли самостійно виступати в суді. Так, право участі в суді належало лише особам право- і дієздатним. Жінки і неповнолітні, душевно хворі та з фізичними вадами не входили до числа цих осіб, тому вони повинні були діяти в суді через представників — своїх опікунів, якими були батьки, чоловіки, старші брати та інші родичі. Представниками сиріт могли бути будь-які особи. В особливому становищі перебували іноземці. Метеки (іноземці, які постійно проживали на певній території) сплачували податок за право жити на афінських землях і користувалися законним захистом, однак повинні були обирати собі патрона з числа природжених громадян. Іноземці, які тимчасово перебували на певній території, теж були зобов'язані мати патрона. У процесуальному аспекті різниця між цими двома категоріями іноземців полягала в тому, що метеки могли подавати всі без винятку позови, але за участю свого патрона, у той час як інші іноземці — лише такі, що торкалися їх особистих інтересів, і, безумовно, також за участю патрона.

Змішане представництво застосовувалося як представництво інтересів юридичних осіб.

Римська адвокатура заслуговує на особливу увагу. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. У Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура[5].

Дані, що збереглися в деяких пам'ятках про найдавніші судові процеси, свідчать, що родинна адвокатура віддавна існувала у італійських народів, родинний захист здавна був звичайним явищем у Римі. Однак у юридичній літературі можна зустріти думку, що формування адвокатури в Римі почалося з інституту патронату.

Патронат був свого роду перехідною формою від родинної до договірної адвокатури. Первинний патронат, що мав родинний характер, на перших порах свого існування більш-менш задовільно виконував своє призначення. Світоглядні та ідеологічні форми, вироблені в Греції на різних етапах її розвитку, виявилися придатними для використання новим античним суспільством із наповненням цих форм новим змістом. Що стосується адвокатури, то в античному Римі знання законів було прерогативою патриціїв" оскільки лише вони допускалися до управління в державі, відправлення правосуддя й патронату[6].

Відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа римських патриціїв, приписувався до його роду, прилучався до родового культу й одержував право називатися родовим іменем. Він вважався ніби усиновленим патроном. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з усією повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, коли вони потрапляли у полон до ворога, брати участь своїм майном у виплаті боргів чи покритті витрат патрона на суспільну службу тощо. Зв'язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть успадковувався. Патрон мав усіляко сприяти клієнтові, захищати його інтереси перед судом так, як захищав інтереси своїх родичів. Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового в розвиток адвокатури: захист з боку патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, які перебували у відносинах, подібних до родинних[7]. Однак патронат був безпосереднім джерелом виникнення вільної адвокатури, що відбулося у такий спосіб.

Як відомо, знання і застосування права у древньому Римі перебували винятково в руках патриціїв. Лише вони допускалися до виконання жрецьких обов'язків; лише вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судовому захисті своїх клієнтів. За відсутності писаних законів вони аж до видання XII таблиць і навіть пізніше були єдиними особами, які знали право.

Однак постійні завойовницькі війни Риму, підкорення багатьох народів і племен прискорили розпад інституту патронату. Сама система патронату збереглася, але була значно оновлена й наповнена новим змістом.

Патронат втратив свій обов'язковий характер. Зв'язок патронів із клієнтами ослабнув, і патронат, що являв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на дві складові. З одного боку, з нього виділився приватноправовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, що продовжував існувати до пізніх часів, а з іншого — судово-процесуальний елемент, що дістав вияв у юридичному захисті, який знатний та впливовий патрицій надавав особам, котрі потребували його допомоги. Ці особи, як і раніше, називалися клієнтами, а їхній покровитель — патроном, але старі терміни позначали зовсім нове явище. Патрон звільнився від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку судового захисту. Клієнт повинен був тільки оплатити послуги або зробити подарунок за допомогу в судовому процесі. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть успадковуваними, як це було раніше, — вони виникали тільки на час процесу і припинялися разом з ним. Отже, під виглядом патронату діяв прототип сучасної адвокатури.

Слід зазначити, що першим кроком до створення вільної адвокатури було видання XII таблиць, яке зробило загальнодоступним знання законів; однак патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа в тому, що закони XII таблиць стосувалися тільки матеріального права. Процесуальні форми, що складалися з розкладів днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, і правила користування позовними формулами не були оприлюднені і становили як священний предмет таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Через це сторони не мали можливості обійтися без сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст. до н. е.), а потім Елієм (IV ст. до н. е.) таблиці процесуальних строків і позовних формул завдало остаточного удару юридичній монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих, а адвокатура — стала цілком вільною професією.

Першими юристами в Римі були патрони. У їх особі поєднувалися дві професії: юрисконсультів та адвокатів. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, а й роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними при укладенні угод. Коли патронат остаточно розпався і вивчення права стало можливим для всіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Юристи, які не володіли красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, вдалися до адвокатури, причому іноді суміщали її з консультуванням. Перші мали назву юрисконсультів або правознавців. їх діяльність полягала в наданні юридичних порад (responderé), участі при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримки в суді адвокатів, які не завжди були знайомі з правом (agere). Консультації надавалися або вдома, або на форумі. У разі потреби вони приходили зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, який проголошував промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Однак не лише сторони радилися з юрисконсультами, а й самі судді зверталися до них, щоби, при прийнятті рішення можна було послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсультами звичайно були патриції, які, за загальним правилом, надавали послуги безоплатно. Вони могли отримувати винагороду лише у формі добровільної пожертви.

Згодом юрисконсульти поступово все більше і більше відмежовувалися від адвокатів, таким чином втрачаючи свій первинний характер. З простих радників вони, після видання XII таблиць, перетворилися у тлумачів права. Найголовнішим в їх діяльності стало тлумачення норм права, але тлумачення не буквальне, а поширювальне.

Імператор Август офіційно визнав за юрисконсультами право тлумачення і, розуміючи важливість їх діяльності, з метою впорядкувати її постановив, що думки таких юристів матимуть для судів силу закону. У тому випадку, коли думки юристів не збігалися, суд міг на свій розсуд вибирати будь-яку з цих думок.

Поряд з юрисконсультами діяли адвокати, які займалися судовим захистом. Вони, як і раніше, продовжували називатися патронами.

Сам термін "advocatus" (адвокат) з'явився в античному Римі в республіканські часи, але на початковому етапі він ще не мав значення ні правознавця-юрисконсульта, ні патрона, а характеризував зовсім інших осіб. Спочатку цим терміном називалися родичі й друзі позивача, які давали певні поради щодо судового процесу. Згодом цей термін було поширено на осіб, які сприяли стороні у підготовці доказів і матеріалів для патрона. Ось як визначалася різниця між різновидами судової діяльності в одній із хронік: "Хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором; є адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suqqeris) чи своєю присутністю виявляє дружню участь (praesentiam commodot amico); є повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає, ніби себе".

Як і в Греції, у Римі адвокатура була тісно пов'язана з ораторським мистецтвом. Патрони піклувалися не стільки про представлення юридичних позицій, скільки про виявлення красномовства.

Крім того в Римі існували ті, що хвалять (laudatores), — особи, котрі як свідки розповідали в суді про заслуги і чесноти підсудного, відповідаючи грецьким параклитам; ті, що нагадують (monitores), — особи, що підказували оратору правові положення і навіть брали участь у дебатах; ті, що сповільнюють (moratores), завдання яких полягало у тому, щоб виголошувати промову в той час, коли головний оратор відпочиває, і законники (leguleii sive formulares) — юрисконсульти нижчого рівня. Усі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами у повному сенсі цього слова.

Організація адвокатури включає порядок і форми діяльності адвокатів, вимоги, що ставляться до осіб, які набувають статус адвоката, права, обов'язки та гарантії діяльності адвокатів. Для римської адвокатури характерними були дві форми її організації. Умовно їх можна визначити як адвокатура республіканського періоду та адвокатура часів імперії. Ці форми організації адвокатури суттєво різнилися, що зумовлено, в основному, зміною форми державного правління, а у зв'язку з цим — і зміною підходів до організації адвокатури.

Республіканська адвокатура була повністю вільною професією. Законодавча регламентація майже її не торкнулася. Тільки практика і звичай виробили деякі правила, що стосувалися особливостей професійної діяльності адвокатів.

Віддавна існував звичай, за яким молоді люди, які набували статус адвоката, тобто "вступали до адвокатури", викликалися для презентації на форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула.

Умови для здобуття адвокатської професії: освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми на консультаціях знаних правознавців, відвідували засідання судів тощо. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, яка відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У цей період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі.

Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезарь, Помпей, Цицерон.

Слід зазначити, що в Римі були спеціально передбачені окремі категорії осіб, які не могли стати адвокатами. Перелік цих осіб встановлювався преторським едиктом і в подальшому був включений до Зводу Юстініана. Едиктом передбачалися три категорії таких осіб.

До першої відносилися ті, котрі не могли вести ні чужих, ні своїх справ, а повинні були брати собі адвоката. Це, наприклад:

  • 1) неповнолітні, тобто особи, які не досягли 17 років;
  • 2) глухі, у зв'язку з тим, що вони не в змозі чути розпоряджень суду.

Якщо вони не мали адвоката, то претор сам призначав їм його. До другої категорії осіб належали ті, що могли вести тільки свої справи, а саме:

  • 1) сліпі на обидва ока, у зв'язку з тим, що вони не могли бачити знаків преторської влади;
  • 2) жінки, у зв'язку з тим, що "вони не повинні, в силу правил пристойності для їхньої статі, втручатися у чужі справи і братися за чоловічі заняття". Однак історія зберегла відомості про те, що, попри заборону, існували дві жінки, які, хоч і не займалися безпосередньо адвокатурою, але були наділені ораторським талантом. їх звали Амезія Сентія і Гортензія.

Перша виголосила блискучу промову в свій захист і була майже одностайно виправдана судом від висунутого проти неї обвинувачення, а друга, дочка знаменитого оратора Гортензія, виступала перед тріумвірами проти податку, яким були обкладені римські жінки, і завдяки її чудовій промові податок було значно зменшено.

До третьої категорії належали особи, які могли виступати адвокатами не всіх позивачів, а тільки: своїх батьків, дітей, патронів, чоловіків і жінок, вільновідпущених, родичів, свояків і тих, у яких вони були опікунами чи піклувальниками. Іншими словами, вони могли виступати тільки у випадках родинного захисту. Крім того до цих осіб належали: позбавлені цивільної правоздатності, особи, до яких застосовувалося кримінальне покарання, особи, що займалися ганебними ремеслами, наприклад гладіатори, і взагалі всі ті, яким за законом, рішенням народних зборів, сенатською постановою і едиктом претора дозволено було клопотати тільки за визначених осіб.

Як уже зазначалося, умови та гарантії адвокатської діяльності рідко піддавалися законодавчій регламентації і в основному регулювалися звичаями.

Однак така гарантія адвокатської діяльності, як гонорар піддавалася законодавчій регламентації. У 204 р. до н. е. був виданий закон Цинція. Від нього дійшов до нас один тільки заголовок: "Закон про дарунки і приношення". Оскільки цей Закон не зберігся повністю, то важко чітко визначити його суть. Деякі вчені вважають, що він забороняв особам, які займали публічні посади або діяли в публічному інтересі, приймати за це подарунки як гонорар. Інші, навпаки, дотримуються тієї думки, що цим Законом пропонувалося "розглядати все отримане або обіцяне за такого роду дії як подарунки, тобто необов'язкові і добровільні приношення". Більшість вчених вважають, що цим Законом було, безумовно, заборонено адвокатам отримувати будь-яку винагороду. Але існує інша думка, яка полягає в тому, що заборона адвокатові приймати винагороду тривала до закінчення процесу, а після його закінчення адвокатові було дозволено приймати запропонований гонорар. Таке визначення заборони адвокатського гонорару видається правильним. Крім того сам мотив абсолютної заборони гонорару був би досить незрозумілим, оскільки представники всіх вільних професій у Римі мали право на винагороду за свою працю.

Римське законодавство республіканського періоду торкнулося ще одного аспекту адвокатської діяльності — такої як тривалість судових промов. Спочатку остання визначалася на розсуд суду. Але незадовго до завершення періоду республіки Помпей "наклав вузду на красномовство". Час промови вимірювався водяним годинником, який мав назву "клепсидра". Втім, обмеження тривалості промови визначеним часом існувало недовго. З падінням республіки закон Помпея було скасовано, і визначення тривалості промови знову надавалося суду.

Слід зазначити, що не всі вимоги до організації римської адвокатури визначалися звичаями, були вироблені практикою чи встановлені законодавством. Більшість вимог потребувала додаткової регламентації. Однак незважаючи на все це республіканський період повинен бути визнаний кращим періодом римської адвокатури.

З падінням республіки адвокатура, як і взагалі судові установи, зазнала значних змін. Судова влада перейшла від представників народу до імператора, верховної ради та урядових чиновників. Принципи гласності і змагальності стали обмежуватися. З'явилися зачатки слідчого процесу і письмової апеляції, а разом з тим розвивалося заочне судочинство. Збільшувалася законодавча регламентація адвокатури. Однак спочатку, до перенесення столиці з Риму до Константинополя, вона торкалася переважно питань адвокатського гонорару, що цілком зрозуміло: жадібність і безцеремонність адвокатів наприкінці республіканського періоду досягли тепер колосальних розмірів. У цей період було прийнято ряд постанов Сенату та інших актів, які регулювали питання гонорару. В основному вони стосувалися умов виплати гонорару. Зокрема, чи мав виплачуватися гонорар і відбуватися попереднє його одержання у межах такси? Або ж треба залишити колишній порядок і визначити тільки максимальний розмір винагороди після закінчення процесу? Наприклад, варто згадати сенатську постанову, про яку йдеться у Плинія. Вона буквально повторювала закон Клавдія, забороняючи продавати і купувати судовий захист, і дозволяла після закінчення справи брати гроші в розмірі не більше 10 тисяч сестерціїв. Потім, при спадкоємці Клавдія — Нероні, теж була видана сенатська постанова щодо гонорару, але про неї існували дві, очевидно суперечливі думки. Тацит стверджує, що Нерон відновив закон Цинція, а Светоній стверджує, що він дозволив адвокатам брати "визначену" (тобто, ймовірно, визначену таксою) і "справедливу", тобто таку, що відповідає справі, плату. Якщо поєднати ці положення, то вийде ні що інше, як закон Клавдія, який, не скасовуючи закону Цинція, встановив таксу, що сплачували клієнти. Розбіжність думок, висловлених Тацитом і Светонієм, пояснюється тим, що кожен з них повідомляв тільки ту частину закону, яка була йому вигідна, або яка здавалася важливішою.

У такому стані питання про гонорар, очевидно, перебувало до часів Олександра Сєвєра, при якому, як вбачається з уривків, що дійшли до нас, колишній порядок речей було принципово змінено. Умови про гонорар, встановлені до судового засідання, як і раніше, були недійсними, але вони набирали чинності, якщо узгоджувалися після закінчення справи, хоча б до постановления рішення. Ще однією новелою було те, що адвокати одержали право позову про гонорар. Остання постанова найбільш важлива, тому що вона йшла врозріз з колишніми законами і звичаями й запроваджувала новий порядок. Право позову здійснювалося шляхом екстраординарного процесу. Якщо адвокат встановив собі після закінчення справи визначений гонорар, то він міг його вимагати в суді з тією лише умовою, щоб сплачена йому сума разом з обіцяною не перевищувала 100 золотих (10 000 сестерціїв), тобто такси Клавдія. Якщо ж не було встановлено ніякої умови, то суд за вимогою адвоката повинен був присудити йому винагороду, "залежно від суті справи, таланту адвоката, звичаїв адвокатури і важливості судової інстанції, у сумі, що теж не перевищує такси". Таким чином, законодавство визнало оплатність адвокатури.

Дійшовши загального висновку щодо гонорару в римській адвокатурі, ми зауважуємо, що через усю його історію проходить червоною ниткою одна тенденція, а саме тенденція "відносної безплатності адвокатури", тобто прирівнювання гонорару до добровільного, почесного дарунка з боку клієнта. Ґрунтуючись на традиціях древнього патронату, вона була вперше втілена у правовій нормі законом Цинція. Наступні законодавці не раз поверталися до неї і підтверджували її, так що можна без перебільшення стверджувати, що безплатність була основним принципом римської адвокатури починаючи з найдавніших часів аж до Олександра Сєвєра, коли їй був нанесений рішучий удар визнанням за адвокатами права позову про гонорар. Оскільки таке визнання відбулося і гонорар з дарунка перетворився на винагороду за послугу, принцип безплатності був порушений і адвокатура втратила свій первісний характер.

З перенесенням столиці з Рима до Константинополя законодавча регламентація помалу охоплює всі сторони адвокатської діяльності і стає певним чином організованою професією. З IV ст. у законодавчих пам'ятках з'являється термін "стан адвокатів" (ordo, collegium, consortium advocatorum, causidicorum, togatorum). При імператорі Леві встановлюється іспит для кандидатів до адвокатури (V ст.); обмежується кількість штатних адвокатів у кожній провінції; надаються різні привілеї як усьому стану, так і деяким з його членів, словом, законодавство прагне докладно визначити всі сторони цієї професії".

У Зводі Юстініана визначено чітко організовану систему адвокатури. Основний принцип цієї організації — прирівнювання адвокатської професії до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від начальника провінції або міста (у столицях), тобто від вищого адміністративно-судового чиновника. Негативні умови прийняття до стану адвокатів були ті ж самі, що й у республіканський період. Як і раніше, не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, сліпі), жінки, особи, позбавлені цивільної правоздатності, особи, які підлягали кримінальному покаранню, і ті, які займалися ганебними ремеслами. Разом з тим, до кандидатів в адвокатуру ставилися деякі інші обов'язкові умови, а саме: 1) закінчення курсу в одній з юридичних шкіл і 2) іспит. З передмови до Дигест видно, що до Юстініана весь навчальний матеріал, що викладався в цих школах, був розподілений на чотири роки. Юстініан додав ще один рік, причому ухвалив, що перші чотири роки мають присвячуватися проходженню Інституцій і Дигест, а п'ятий — спеціальному вивченню шостої та сьомої частин Дигест і Кодексу. По закінченні цього курсу кандидати до адвокатури мали скласти державний іспит. Екзаменатори повинні були засвідчувати під присягою, чи отримав кандидат достатні знання, чи ні. Кандидат, який склав іспит, міг бути допущений з дозволу начальника провінції до заняття адвокатурою.

Адвокати вносилися в списки (rotula) по префектурах у порядку їхнього допущення до професії. Перший за списком називався старшиною (primas). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) і понад штати их (supernumerarii). Різниця між ними полягала в тому, що число перших було обмежено визначеною кількістю і вони мали право виступати в усіх судах, а число других не було обмежено, але вони практикувалися в нижчих судах. Штатні призначалися начальником провінції з числа понадштатних. Кількість штатних була визначена для кожної префектури окремо. Дисциплінарний нагляд за адвокатами належав так само, як і прийняття в їх число, начальникові провінції. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони повинні були промовляти не при вступі в стан, а на початку кожної справи.

  • [1] Конституція України : наук.-практ. коментар / В. Б. Авер'янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; ред. кол. : В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — X.: Право ; К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. — С. 287—288.
  • [2] Гловацький І. Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі: навч. посіб. / І. Ю. Гловацький. — К. : Атіка, 2003. — С. 8—9.
  • [3] Васьковский Е. В. Организация адвокатуры
  • [4] Васьковский Е. В. Организация адвокатуры [Електронний ресурс] / Е. В. Васьковский. —Режим доступу : advokatrus.ru.
  • [5] Святоцький О. Д. Адвокатура: історія і сучасність / О. Д. Святоцький, В. В. Медведчук. - К. : Ін Юре, 1997. - С. 16.
  • [6] Гловацький І. Ю. Зазнач, праця. — С. 12.
  • [7] Васьковский Е. В. Зазнач, праця.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші