Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Основи європейської інтеграції
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Амстердамський договір

Наступний договір, що змінив попередні, було підписано в Амстердамі 2 жовтня 1997 року, а чинності він набув 1 травня 1999 року (повна назва: Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували Європейські Співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів). У договорі увагу зосереджено на зміцненні політичного союзу, внесено зміни до положень, які стосуються передусім основних прав спільноти, інституцій, процедури ухвалення рішень, спільної закордонної політики та політики безпеки, а також сфери юстиції та внутрішніх справ, договір доповнено розділом про політику зайнятості. Усі зміни, впроваджені Амстердамським договором, були зумовлені бажанням наблизити Союз до його громадян. З метою забезпечення свободи переміщення осіб у межах ЄС передбачено утворити територію свободи, безпеки та справедливості. З набуттям договором чинності питання візової політики, політики біженців та імміграційної політики, а також судової співпраці в цивільних справах були перенесені на рівень Співтовариств. До договору долучено правовий доробок Шенгенської угоди з 1985 року, однак окремі повноваження в цій сфері зберегли за собою Данія, Велика Британія та Ірландія. Амстердамський договір розширив компетенції Співтовариства в сфері захисту середовища, громадського здоров'я та прав споживачів. У межах інституційних змін розширено повноваження голови Європейської Комісії та підвищено роль Парламенту в процедурі ухвалення спільних рішень. Одним з важливих питань було також застосування в процесі європейської інтеграції принципу еластичності (ближчої співпраці), згідно з яким у межах чинної інституційної системи ті держави-члени, які виявлять на це волю, можуть інтегруватися глибше за інших.

Ніццький договір

Продовженням започаткованої Амстердамським договором інституційної реформи стало підписання 26 лютого 2001 року Ніццького договору (набув чинності 1 лютого 2003 року, повна назва: Ніццький договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували Європейські Співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів). Договір впровадив зміни, покликані приготувати інституційну систему та систему ухвалення рішень ЄЄ до функціонування в складі двадцяти семи держав — членів. Найважливіші зміни до Договору про Європейський Союз стосувалися процедури призупинення певних прав, що випливали для держави — члена із застосування договору, якщо ця держава серйозно та постійно порушує основні принципи ЄЄ; призначення спільного представника в межах спільної закордонної політики та політики безпеки; принципів тіснішої співпраці в другій та третій підвалинах ЄС; боротьби із кримінальною злочинністю. Зміни, впроваджені Ніццьким договором у текст Договору про заснування Європейського Співтовариства, стосувалися розширення сфери ухвалення рішень кваліфікованою більшістю голосів і принципів функціонування окремих органів та інституцій після розширення ЄС

Конституція для Європи

Ніццький договір не врегулював усіх питань і змін, яких вимагало ефективне функціонування після розширення ЄС. Тому Європейська Рада на зустрічі в місті Лаекен 15 грудня 2001 року схвалила Декларацію про майбутнє Європейського Союзу, в якій закликала до подальшої роботи з удосконалення Співтовариства. Щоб забезпечити прозорість і масштабність реформування, Рада ухвалила рішення про скликання в лютому 2002 року Європейського Конвенту. В ньому взяло участь сто п'ятдесят представників усіх зацікавлених сторін: представники урядів п'ятнадцяти держав — членів та тринадцяти держав — кандидатів, представники їхніх національних парламентів, представники Європейського Парламенту, Європейської Комісії, Комітету регіонів та Економічно-суспільного комітету, а також європейські суспільні партнери (наприклад, позаурядові організації), омбудсмени. Завданням Конвенту був аналіз найважливіших питань, пов'язаних із розвитком ЄЄ та приготування проекту Конституції для Європи. Після року роботи на пленарних сесіях і засіданнях робочих груп Конвент представив проект правового акта, який було покладено в основу діяльності міжурядової конференції.

Робота над конституцією завершилася підписанням 29 жовтня 2004 року в Римі Договору, який засновує Європейську конституцію. Процес ратифікації договору в державах — членах був порушений, оскільки 29 травня 2005 року Франція, а 1 червня 2005 року Нідерланди не підтримали на референдумі цей документ. Враховуючи це, на засіданні 16 та 17 червня 2005 року Європейська Рада визнала ратифікацію цього документа у термін, передбачений попередніми постановами, тобто до 1 листопада 2006 року, неможливою. До кінця 2006 року Договір ратифікувало 18 держав — членів, а саме: Австрія, Бельгія, Кіпр, Естонія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Литва, Люксембург, Латвія, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина, Італія, Болгарія та Румунія. Однак через те, що Конституцію схвалили не всі держави, чинності вона не набула.

Лісабонський договір

Негативні тенденції в розвитку інтеграції вдалося подолати в січні 2007 року, коли Німеччина під час свого президентства в ЄЄ запропонувала укласти новий договір, врахувавши в ньому основні засади конституційного договору. Текст договору, що дістав назву Лісабонського, був оприлюднений на саміті ЄС в Лісабоні 18-19 жовтня 2007 року і підписаний 13 грудня в лісабонському монастирі ієрономітів. Згідно зі ст. 6 Договору, він повинен набув чинності 1 січня 2009 року, за умови складення всіх ратифікаційних документів або першого дня наступного місяця після складення ратифікаційних документів державою — учасником договору, яка останньою виконала цю формальність. В Ірландії референдум відбувся двічі: в червні 2008 року та в жовтні 2009 року. Під час першого ірландська громадськість не підтримала договір, натомість у другому перемогли прихильники цього документа (67% за та 33% проти). Останньою умовою набуття чинності Лісабонським договором було складення ратифікаційних документів Чехією, яка найдовше відтягувала момент ратифікації. Лісабонський договір набув чинності 1 грудня 2009 року, а отже, з одинадцятимісячним запізненням. Таким чином, ініційовану в 2002 році Європейським конвентом роботу над інституційною реформою Європейського Союзу було завершено.

Лісабонський договір запровадив до правового порядку ЄС такі найважливіші новації:

  • — процедуру виходу з Європейського Союзу (держава, що прийняла рішення про вихід з ЄС, нотифікує свій намір у Європейській Раді, відбуваються переговори про умови виходу, які після схвалення Європейським Парламентом приймаюся кваліфікованою більшістю голосів Ради ЄС);
  • — встановлення права громадянської ініціативи (Комісія повинна розпочати законодавчий процес на заявку щонайменше мільйона громадян ЄС);
  • — зміцнення значення принципів надання допомоги та пропорційності (кожен національний парламент має можливість з'ясувати, чи враховані у рішенні Комісії ці принципи);
  • — збільшення значення Європейського Парламенту завдяки розширенню сфери застосування процедури спільного ухвалення рішень;
  • — удосконалення процесу ухвалення рішень за допомогою розширення сфери справ, які приймаються кваліфікованою більшістю голосів у Раді. Починаючи з 2014 року кваліфікована більшість буде вираховуватися за принципом подвійної більшості: держав — членів і населення. Подвійну більшість становитимуть принаймні 55% держав — членів, що презентують щонайменше 65% населення ЄС;
  • — запровадження посади постійного голови Європейської Ради, якого обирають на два з половиною роки, змін у складі Європейського Парламенту та зменшення складу Комісії;
  • — упорядкування каталогу повноважень ЄС й окреслення сфер його самостійної діяльності (виключні компетенції), а також сфер, в яких можуть діяти самі держави — члени (спільні компетенції) та в яких дії Союзу є тільки доповненням до дій держав — членів (дії на підтримку, координаційні та допоміжні дії). До виключних повноважень договір відносить небагато питань, а саме: митний союз, встановлення правил конкуренції на внутрішньому ринку, грошова політика для держав єврозони, питання збереження морських біологічних видів та спільна торговельна політика.
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші