Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Політологія arrow Основи європейської інтеграції
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Процес творення

Хоча в Римському договорі безпосередньо про створення в майбутньому валютного союзу не йшлося, однак згадувалося про необхідність збереження стабільних валютних курсів через зобов'язання держав — членів СЕЄ трактувати валютний курс як предмет спільного піклування та координації економічної політки (ст. 104-109 Договору про заснування Європейської Спільноти). Ця стабільність була необхідною для забезпечення ефективності політики спільноти, передусім, спільної сільськогосподарської політики.

У 50-х роках, коли європейські спільноти формувалися, стабільність валютних курсів забезпечувалася завдяки відлагодженому функціонуванню тогочасної світової валютної системи, так званої бреттонвудської системи, яка обмежувала коливання валют, що брали в ній участь, по відношенню до долара (±1%), а також по відношенню до інших валют (±2%). Держави ЄЕС навіть прийняли зобов'язання утримання курсів своїх валюту межах ±0,75% по відношенню до долара, що означало обмеження коливання двосторонніх курсів в межах Спільноти до ±1,5%. Тоді не було потреби вибудовувати в ЄЕС власний валютний порядок, для цього забракло об'єктивних можливостей з огляду на повоєнну слабкість економіки держав — членів. Координація валютної політики (передусім у сфері обміну валют) здійснювалася в межах Європейського валютного договору, який в 1958 році прийшов на зміну Європейському платіжному союзу.

План Вернера

Після того, як у 60-х роках бреттон-вудська система втратила свою стабільність, постала потреба запровадження в Європі власного постійного валютного порядку. В 1970 році, на підставі указу Ради Міністрів ЄЕС, люксембурзький прем'єр і міністр фінансів П Вернер підготував разом із командою експертів проект поступового входження в економічний і валютний союз. Цей проект, названий планом Вернера, передбачав координацію бюджетної політики, лібералізацію переміщення капіталу між державами ЄЕС, а також створення в державах ЄЕС валютної системи, альтернативної бреттон-вудській, яку з часом (до 1980 року) планувалося замінити спільною валютою.

Через зовнішні обставини (остаточний занепад бреттон-вудської системи, нафтова криза) реалізація плану Вернера завершилася вже на першому етапі, тобто створенням 1 квітня 1972 року системи так званого валютного змія. Вона полягала в обмеженні допустимого коридору взаємних коливань валют держав — членів ЄЕС до ±1,125%. Було визначено також ширшу смугу коливань валют для валют третіх країн (в тому числі по відношенню до американського долара) — ±2,25%. Цю систему названо "змією в тунелі", оскільки вужча смуга допустимих коливань курсів валют держав ЄЕС ("змія") рухалася в межах ширшої смуги коливань їх курсів по відношенню до долара ("тунель").

Припущення Вернера виявилися надто оптимістичні, а, до того ж, не були підкріплені умовами договорів і не мали відповідно твердого теоретичного підґрунтя. Тому й не встояли під натиском проблем світової економіки початку 70-х років. Однак план Вернера був першим явним виявом волі держав — членів ЄЕС мати спільну валюту.

Європейська валютна система

Наступним кроком на цьому шляху було створення Європейської валютної системи, прийнятої Радою Європи в Копенгагені в квітні 1978 року. До її складу входили такі елементи:

  • — спільна кошикова валютна одиниця — ECU (від European Currency Unit), курс якої був залежним від змін курсів валют усіх держав — членів (разом з британським фунтом, хоча Велика Британія не входила до системи), при цьому їх частка у кошику визначалася часткою держави в ВВП Спільноти;
  • — механізм курсів ERM (від Exchange Rate Mechanism), що обмежував допустиму смугу ринкових коливань курсів валют держав — учасниць по відношенню ECU до ±2, 25%; в ERM брали участь валюти всіх країн ERM, за винятком британського фунта;
  • — механізм взаємної короткотермінової кредитної підтримки з метою фінансування закупівля валюти у межах інтервенції окремих центральних банків для захисту усталених паритетів і смуг коливань.

Європейська валютна система почала функціонувати 13 березня

1979 року. її метою була стабілізація курсів валют в ЄЕС та приготування держав — членів до створення валютного союзу. Однак конкретна дата не була визначена, оскільки більш важливим було визнано осягнення відповідного стану та єдності (конвергенції) економіки, ніж дотримання якогось терміну.

У червні 1988 року Європейська Рада скликала так званий комітет Делора, завданням якого було опрацювати концепцію нового плану створення економічного та валютного союзу. Комітет на чолі з головою Європейської Комісії Ж. Делором у квітні 1989 року оприлюднив звіт (план Делора), в якому окреслив три етапи творення ЄВЕС:

  • — етап I (з 1 січня 1990 року) — був пов'язаний із творенням спільного ринку і передбачав скасування бар'єрів для переміщення капіталу, повну оборотність валюти, осягнення високого рівня економічної конвергенції всередині Співтовариств, створення механізмів координації економічної політики та формування договірних основ плану Делора;
  • — етап II (мав розпочатися після набуття чинності договором, який регулює створення ЄВЕС, тобто Маастрихтським договором) — стосувався подальшого зближення та координування економічної політики держав — членів, та створення Європейського центрального банку та Європейської системи центральних банків;
  • — етап III (з невизначеною у плані Делора датою початку) — передбачав обов'язкову фіксацію валют держав — членів з огляду на спільну валюту та передання валютних резервів, повноважень щодо емісії грошей та провадження грошової політики Європейському центральному банку.

Дата початку третього етапу була визначена у Договорі про Європейський Союз — 1 січня 1999 року. Було також сформульовано умови переходу до економічного та валютного союзу — так звані критерії конвергенції, або єдності (ст. 121 (109 j) та додатковий протокол № 21):

  • — стабільність цін, виражена рівнем інфляції, що не перевищує середній для третіх країн з найнижчою інфляцією більше ніж 1, 5 відсоткового пункту;
  • — конвергенція відсоткової ставки, що проявляється рівнем довготермінових відсоткових ставок, що не перевищує середній для третіх країн з найнижчою інфляцією більше ніж на 2 відсоткові пункти;
  • — стабільність валютного курсу, доведена щонайменше дворічним періодом участі в курсовому механізмі ERM в межах однієї нормальної смуги коливань (спочатку ±2, 25%, потім ±15%) без девальвації валюти з ініціативи зацікавленої держави;
  • — безпечна фіскальна позиція, тобто дефіцит бюджету держави, що не перевищує 3% ВВП, і публічний борг, який не перевищує 60% ВВП.

Згідно з планом Делора, паралельно із набуттям чинності Маастрихтського договору, тобто 1 січня 1994 року, розпочався другий етап творення економічного та валютного союзу. Засновано Європейський валютний інститут з місцезнаходженням у Франкфурті-на-Майні, який координував економічну політику держав — членів з метою осягнення найвищого рівня їх взаємної економічної конвергенції. Інститут підготував створення ЄВЕС з технічно-операційного боку, а також разом з Європейською Комісією брав участь в оцінці ступеня виконання критеріїв подібності держав ЄС, що слугували для Ради ЄС основою для виокремлення першої групи держав, допущених до участі в ЄВЕС. З 1 червня 1998 року Інститут перетворився на Європейський центральний банк, першим директором якого став голландець В. ДуйЗеразаргдо третього етапу створення економічного та валютного союзу відбувся, як і було передбачено договором, 1 січня 1999 року. Створення союзу засвідчило поступ теорії економічної інтеграції і стало визначною подією в історії європейської інтеграції. Спільна валюта була останньою ланкою, яка поєднала економіку держав — членів ЄС і дала змогу в повному обсязі використовувати переваги Єдиного внутрішнього ринку.

Першими членами Європейської валютно-економічної системи (ЄВЕС) стали Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Іспанія, Нідерланди, Ірландія, Люксембург, Німеччина, Португалія та Італія. Великій Британії на підставі додаткового протоколу до Маастрихтського договору було надано можливість відмовитися від приєднання до третього етапу (ЄВЕС, ) а отже, відмовитися від прийняття спільної валюти. Таким чином вона отримала статус держави opt-out. Подібний статус має Данія після того, як її громадськість під час першого референдуму стосовно Маастрихтського договору не підтримала запровадження спільної валюти. Тепер для приєднання цієї держави до ЄВЕС потрібна згода громадськості, виражена на референдумі (в 2000 році такий референдум знову дав негативний результат — 53% голосів проти). Іншою є ситуація в Швеції, яка не боролася за статус opt-out і теоретично залишається зобов'язаною в межах впровадження союзного права щодо вступу до ЄВЕС (статус pre-in), але оскільки немає на це дозволу громадськості, свідомо не бере участі в ERM, не виконуючи таким чином курсового критерію конвергенції. Останньою державою, неприйнятою на першому етапі до (ЄВЕС), була Греція, яка не виконала жодного з критеріїв конвергенції. Однак вона здійснила це через два роки після того і в січні 2001 року ввійшла до складу економічного та валютного союзу. В 2007 році членом ЄВЕС стала Словенія, в 2008 — Мальта та Кіпр, а з 1 січня 2009 року — Словаччина., Естонія-2011.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші