Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Право arrow Електронний правочин у цивільному праві України
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Загально-методологічні засади електронного правочину в цивільному праві

Поняття та сутність електронних правочинів

Поняття та сутність правочинів як основних із юридичних фактів у системі цивільного права суттєво змінилось із стрімким розвитком сучасних електронних засобів зв'язку. Адже вони не тільки суттєво пришвидшили процедуру укладення правочинів незалежно від місцезнаходження сторін, які бажають їх укласти, і увели в обіг нові способи їх укладення, ідентифікації сторін правочину, визначення реальної волі та волевиявлення тощо.

Водночас можливість оперативного отримання та обміну інформацією, що характеризує той чи інший аспект діяльності учасників цивільних правовідносин, є надзвичайно важливою. Саме тому на сьогодні широке застосування на практиці отримали правочини, які вчиняються з допомогою електронних засобів зв'язку, або так звані електронні правочини, які вимагають всебічного і повного вивчення їх правової природи в умовах становлення нових цивільно-правових відносин.

Однак перш ніж говорити про розуміння та сутність електронного правочину як нового регулятора цивільних правовідносин, необхідно розкрити основоположні методологічні позиції, які ми поділяємо при визначенні правочину взагалі.

Ми не описуватимемо детально історію розвитку вчення про правочин в цілому. По-перше, не це є предметом нашого наукового дослідження, а по-друге, генеза розвитку вчення про правочин від Ф.-К. фон Савіньї і до сучасних цивілістичних підходів глибоко викладена у праці відомого російського цивіліста В. А. Белова [68]. Натомість ми зупинимось на характеристиці основних положень вчення про правочин на підставі його традиційного розуміння та співвідносно із тими особливостями, які притаманні саме електронному правочину.

Легальне визначення правочину міститься у ст. 202 Цивільного кодексу України [261]. Під ним законодавець розуміє дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Однак, відверто кажучи, вказане розуміння поняття "правочин" фактично мало чим відрізняється від того, що пропонувалося ще в радянській цивілістичній доктрині [54; 244, с. 3; 271, с. 4].

Тому виходячи із класичних засад розуміння поняття та сутності правочину ми й формуватимемо власне розуміння поняття "електронний правочин". Оскільки електронний правочин є поняттям похідним стосовно поняття правочин, то, мабуть, його, як і правочин у цілому, характеризують наступні ознаки:

  • – по-перше, правочин в цілому і електронний правочин зокрема є юридичним фактом у вигляді дії. Дія визнається правочином у тому випадку, коли вона спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільно-правових відносин. Як зазначає О. О. Красавчиков, особа, яка укладає правочин, спрямовує свої дії на виникнення, зміну або припинення правовідносин і пов'язані з цим юридичні наслідки – набуття прав або обов'язків, їх зміну чи припинення. При цьому очевидним є той факт, що такі права та обов'язки є бажаними для особи, яка укладає правочин. У протилежному випадку суб'єкт відмовився би від здійснення цього юридичного акта [144, с. 119]. Властива правочину ознака спрямованості дії на досягнення певного юридичного результату дає змогу відмежувати правочин від правопорушення чи завдання шкоди. Правочин – це правомірна дія, що є одним із суттєвих, характерних для нього аспектів [168, с. 13];
  • – по-друге, правочин і електронний правочин є вольовим актом, наділеним специфічними особливостями. Це не різні дії двох чи більше осіб, а єдине волевиявлення. Волевиявлення – це вираження волі особи зовні, завдяки якому вона стає доступною для сприйняття іншими особами. Волю можна визначити як психічне регулювання поведінки, що полягає в детермінованому і мотивованому бажанні досягнути поставленої мети, у виборі рішення, розробці шляхів, засобів, а також докладанні відповідних зусиль [145].

Згідно з В.І. Далем воля – це надана людині свобода дій; свобода, простір у вчинках; відсутність неволі, насилля, примусу [103, с. 99].

Таким чином, дію можна розглядати як акт поведінки, що випливає з певних мотивів і спрямований на досягнення конкретної мети. Ця риса усвідомленої цілеспрямованості дії дає змогу називати її вольовим актом. Відповідно цілеспрямований характер правочину дає підстави для висновку, що дія суб'єкта передбачає певні пов'язані з цим вольові процеси; перш ніж здійснити дію, особа попередньо продумує різні способи, стратегію своєї поведінки, приймає певне рішення і приводить його до виконання. Тобто дія учасника правочину повинна відповідати його волі та внутрішньому реальному бажанню [257, с. 9]. Способи вираження волі суб'єктів, що укладають правочин, називають формами правочину. Воля може бути виражена за допомогою різних способів: усно, письмово (у тому числі в електронний спосіб), шляхом вчинення конклюдентних дій або мовчання (бездіяльності) тощо;

– по-третє, правочини та електронні правочини повинні бути спрямовані на досягнення правової мети у вигляді виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків. Правочини породжують цивільні правовідносини, оскільки саме цивільним законодавством визначаються правові наслідки, що настають у результаті укладення правочину [93, с. 245].

Таким чином, електронним правочинам притаманні ті ж ознаки, що й звичайним правочинам. Відповідно електронні правочини – це дії, що здійснюються правосуб'єктними учасниками цивільних правовідносин, спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Проте особливістю електронного правочину є властиве йому специфічне "середовище перебування". Адже саме електронний правочин породжує так звані "електронні цивільно-правові відносини", виникнення, зміна чи припинення яких можливі лише за умови наявності електронних засобів зв'язку.

Як слушно зауважує А. Ананько, підставами виникнення електронних цивільних правовідносин у більшості випадків є дії, тому що електронний простір за своєю суттю – це простір, що об'єднує діяльність людей, яка лише опосередковано залежить від впливу природних сил [5В]. На відміну від дій, що породжують цивільні правовідносини в матеріальному правовому просторі, юридичні факти у віртуальному світі представлені тільки діями і юридичними актами у вигляді правочинів. Отже, електронні правовідносини породжуються вольовими діями суб'єктів права, спрямованими саме на те, аби результатом таких дій було виникнення певних правовідносин або досягнення певної правової мети.

Не будь-яка дія, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, породжує ті юридичні наслідки, для досягнення яких вчинено дану дію. Для того, щоб електронні правочини породили правові наслідки, на які спрямовані, вони повинні відповідати умовам дійсності (чинності) традиційних правочинів. Тільки в такому випадку електронні правочини приведуть до виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків учасників цивільних правовідносин.

У ЦК України закріплено низку вимог, яким повинен відповідати правочин, у тому числі й електронний, що здійснюється суб'єктами цивільного права. Згідно з чинним цивільним законодавством ці вимоги зводяться до наступного:

  • – наявність у суб'єктів правоздатності та дієздатності;
  • – відповідність внутрішньої волі сторін їх волевиявленню;
  • – законність змісту правочину;
  • – укладення правочину у встановленій законом формі.

Першої умови під час укладення електронного правочину дотримано тоді, коли кожен його учасник володіє правосуб'єктністю. Тобто неможливо стати учасником юридичних відносин, не володіючи двома основними якостями – правоздатністю й дієздатністю. Як відомо, правоздатність виникає в момент народження і припиняється зі смертю людини. Так, Ф. С. Хейфец зауважує: "Правоздатність – поняття абстрактне – це лише можливість бути суб'єктом всіх тих прав і обов'язків, які визнані та допущені об'єктивним правом. Для того, щоб дана можливість з абстрактної могла стати конкретною, суб'єкт права повинен володіти дієздатністю, яка повною мірою виникає з настанням повноліття" [256, с. 20].

Аналіз чинного цивільного законодавства дає також підстави стверджувати, що тільки із досягненням повноліття чи іншим фактом набуття або надання повної цивільної дієздатності фізичні особи мають право самостійно укладати будь-які право- чини (в тому числі й електронні), дозволені законом. Особи, які наділені частковою, неповною або обмеженою дієздатністю, мають право самостійно укладати тільки ті правочини, які передбачені законом. Так, зокрема, може йтися про укладення дрібних побутових електронних правочинів.

Як правило, в електронних правочинах складно визначити дієздатність контрагента, з яким укладається такий правочин (на відміну від укладення правочинів шляхом переговорів, у процесі яких можна перевірити право контрагента на укладення правочину). Тому особа, яка безпосередньо вчиняє якийсь правочин, повинна володіти відповідним обсягом дієздатності.

Якщо ж стороною правочину є юридична особа, то повинні бути дотримані всі вимоги закону, передбачені для утворення юридичної особи. Таким чином, коли юридична особа є стороною правочину, то обов'язкова умова дійсності даного правочину – правоздатність та дієздатність юридичної особи на укладення таких правочинів [82, с. 45; 124, с. 261].

Так, юридичні особи, наділені загальною правоздатністю, можуть укладати будь-які правочини, не заборонені законом. Окрім загальної правоздатності, цивільним законодавством передбачено спеціальну правоздатність юридичних осіб. Так, окремі види правочинів можуть укладатися юридичними особами за умови наявності спеціального дозволу (ліцензії•)• В цьому випадку право юридичної особи здійснювати таку діяльність виникає з моменту отримання відповідної ліцензії. На нашу думку, наведене положення повинно стосуватися й віртуальних організацій, які створюються користувачами мережі Інтернет з метою здійснення комерційної діяльності.

Друга умова дійсності електронного правочину полягає у встановленні волі та волевиявлення сторін, які бажають укласти правочин. Враховуючи той факт, що правочин є вольовою дією, цілком очевидно, що дія як волевиявлення повинна точно відображати і доводити волю сторін до відома інших осіб.

На наш погляд, специфіка укладення електронних правочинів, перш за все, полягає в тому, що волевиявлення сторони в електронному правочині формується і доводиться до адресата з допомогою засобів електронно-обчислювальної техніки та електронних каналів зв'язку. Наприклад, віртуальні організації використовують програми-роботи, тобто програмні засоби, що дають змогу укладати електронні правочини в режимі "off-line"[1], автоматично, незалежно від частини доби [58], не обтяжуючи себе будь-якими зобов'язаннями. У зв'язку з цією особливістю укладення електронного правочину варто погодитись з точкою зору А. Ананько, що укладення правочинів з допомогою програм-роботів поза безпосередньою участю людини породжує невизначеність з приводу питання дійсності електронних правочинів, у зв'язку з чим виникають сумніви стосовно волевиявлення суб'єкта [58]. Як зазначає автор, сумніви можуть виражатися в наступному:

  • 1) програма-робот могла дати збій;
  • 2) зламування програми-робота (наприклад, в результаті несанкціонованого доступу до цієї програми).

Наслідком останнього може стати укладення оспорюванного правочину на невигідних для власника програми-робота умовах. Дії програми-робота повинні визнаватись такими, що містять волевиявлення її власника, якщо не доведено інше. Несанкціонований доступ може бути підтверджений, що стане підставою для визнання правочину недійсним. Тому поки не доведено протилежне, правочин повинен визнаватись таким, що містить істинне волевиявлення сторін. Застосувавши аналогію права, можна визнати програму-робота як автоматизований прилад, який програмується відправником і здійснює юридичні дії від імені свого власника. Таким чином, воля, виражена в такому правочині, – це воля власника програми-робота [58]. Водночас, на нашу думку, враховуючи той факт, що формування волевиявлення в електронних правочинах переважно пов'язане із вчиненням певної підприємницької діяльності власника програми-робота, то і ризик несанкціонованого втручання повинен покладатись на нього. Винятком із такого правила може бути умисел особи-користувача або ж інші випадки, що передбачені законом чи договором.

Третя умова дійсності правочину полягає в законності змісту правочину. Щоб правочин набув юридичної сили, був визнаний дійсним, необхідно, аби він за своїм змістом відповідав вимогам закону, а також не суперечив інтересам держави та моральним засадам суспільства. Цивільне законодавство України стосовно вирішення питання про законність змісту правочину прямо допускає аналогію права.

Дії суб'єктів, що визнаються правочинами за аналогією закону, породжують цивільно-правові наслідки тому, що їх зміст не суперечить нормам цивільного законодавства, які регулюють подібні відносини. Дії суб'єктів, що визнаються правочинами за аналогією права, підлягають правовій охороні тому, що їх зміст відповідає загальним принципам і суті цивільного законодавства, вимогам добросовісності, розумності та справедливості [95, с. 459].

Таким чином, зміст дій суб'єктів, що визнаються правочинами (незалежно від способу їх здійснення) за аналогією закону чи аналогією права, є законним, оскільки дозволений загальними нормами цивільного законодавства. Отже, правочини, які укладаються з допомогою електронних засобів зв'язку (електронні правочини), повинні мати таку ж юридичну силу, що й звичайні.

Четвертою важливою умовою дійсності правочину є дотримання встановленої законом форми. Як зазначають окремі науковці, під поняттям "форми" слід розуміти "встановлений законом спосіб волевиявлення щодо змісту" [168, с. 7–8]. Підтримуючи в цілому таку позицію, вважаємо, що форма правочину – важлива умова під час укладення електронних правочинів. Але оскільки електронна форма правочину недостатньо чітко врегульована цивільним законодавством, особи, які бажають укласти такий правочин, повинні керуватися загальними вимогами дотримання форми цивільно-правових правочинів [146, с. 42]. Водночас наша позиція щодо співвідношення понять "електронної форми" та "електронного правочину" буде викладена нижче.

У цілому ж переважно електронні правочини і справді принципово не відрізняються від договорів на паперовому носії. Водночас специфіка застосовуваних засобів комунікації приводить до того, що в умовах електронного документообігу процедури, що використовуються під час вчинення правочинів, відтворюються або не повною мірою, або з певними особливостями. Варто погодитися з американськими дослідниками: "... електронний правочин є не особливим видом контракту, а методом його укладення. Особливий вид контракту визначається його предметом, а не способом укладення" [20]. Правове регулювання електронних правочинів має бути орієнтоване на питання вчинення та/або виконання правочинів з допомогою електронних повідомлень, а не на матеріально-правові питання, які підлягають регламентації, виходячи з правової природи правочину. До електронних правочинів певного виду (купівлі-продажу, лізингу, перевезення тощо) підлягають застосуванню норми, що регламентують правовідносини у відповідній сфері комерційної діяльності [116, с. 126-127].

Як слушно зазначає Є. О. Суханов, за допомогою правочинів економічні відносини підлягають саморегулюванню їх учасниками – найбільш ефективному способу організації господарської діяльності. Цивільно-правовий правочин дає своїм учасникам можливість вільно узгоджувати свої інтереси та цілі, а також визначати необхідні для їх досягнення дії. Не випадково у ч. 1 ст. 1134 Французького цивільного кодексу зазначено, що "законно укладені правочини посідають місце закону для тих, хто їх уклав". Таким чином, правочин стає ефективним способом організації взаємовідносин його сторін, який враховує їх взаємні інтереси [95, с. 150–151]. Саме тому в основі електронного правочину лежить цілком традиційна приватноправова основа. Поняття "електронний правочин" є лише вказівкою, яка дає можливість окреслити спосіб вчинення правочину.

Поняття "вчинення правочину" можна вживати в процесуальному та матеріальному значеннях. У першому випадку йдеться про вчинення контрагентом законодавчо визначених, передбачених безпосередньо правочином або звичаєм формальних дій щодо зобов'язуючої домовленості. У матеріально-правовому значенні, на нашу думку, електронні засоби комунікації стосуються поняття "вчинення правочину" в межах проблематики волевиявлення.

Однак, перш ніж перейти до визначення поняття "електронний правочин", слід зауважити, що чинне цивільне законодавство не оперує поняттям "електронний правочин", подекуди оперуючи іншими суміжними правовими категоріями, зокрема "електронний документ", "електронний банківський документ", "електронний розрахунковий документ", "електронний документообіг", "електронна інформація" тощо.

Українське цивільне законодавство містить лише положення про можливість відображення інформації в електронному вигляді (ч. 1 ст. 200 ЦК України), віднесення до письмової форми пра- вочину, воля сторін у якому виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (абз. 2 ч. 1 ст. 207 ЦК України), використання при вчиненні правочину електронного підпису (ч. З ст. 207 ЦК України), можливість опублікування твору шляхом відображення його у загальнодоступних електронних системах інформації (ч. 1 ст. 442 ЦК України), проведення розрахунків за допомогою розрахункових документів у електронному вигляді (ч. 1 ст. 1087 ЦК України) тощо. Практично такий самий підхід на сьогодні збережений і в цивільному законодавстві країн постсоціалістичного простору (ст.ст. 331.1, 406.3, 957.3, 972.1, 996.1 ЦК Азербайджану, ст.ст. 150, 161, 404 ЦК Білорусії, ст.ст. 152, 296, 450, 915 ЦК Вірменії, ст. 135 ЦК Казахстану, ст.ст. 137, 146 ЦК Молдови, ст.ст. 149, 160, 434, 847, 1125,1270, 1275, 1317, 1324 ЦК Росії, ст.ст. 163, 185, 466, 871 ЦК Таджикистану, ст. 776 ЦК Узбекистану тощо).

Не уведене це поняття і в міжнародному законодавстві, незважаючи на те, що в праві ЄС та інших країн Європи і світу різні правові акти частково регулюють проблематику електронних правочинів, охоплюючи такі поняття, як електронна торгівля, захист споживача в правочинах, вчинених на відстані, електронний підпис, надання послуг в електронній формі, електронна готівка тощо (§ § 309, 310, 312b, 312е Німецького цивільного уложення, § 8а Німецького торгового уложення, ст.ст. 239, 1712d ЦК Мальти, ст.ст. 13, 14, 59а, 60, 61, 926, 929а, 931 Швейцарського зобов'язального закону, ст.ст. 942, 946, 949а ЦК Швеції тощо).

При цьому слід зауважити, що все ж таки перші спроби врегулювання цього питання на законодавчому рівні здійснюються в Україні. Так, у ст. З законопроекту № 2137 від 12 вересня 2006 року "Про електронну торгівлю", підготовленого народним депутатом України В. Цушком, під електронною торгівлею розуміється укладення шляхом обміну електронними документами будь-яких цивільно-правових угод, а також придбання і здійснення з використанням електронних засобів інших прав та обов'язків у сфері підприємницької діяльності [194]. І хоча попри те, що цей законопроект був знятий з розгляду Верховної Ради України, його основні положення історично стали першою спробою на законопроектному рівні вирішити це питання.

Наступною спробою закріпити поняття електронної комерції на законопроектному рівні є визначення, яке міститься в ст. 3 законопроекту №6086 від 18 березня 2010 року "Про електронну комерцію", підготовленого народним депутатом Ю. В. Полунєєвим. На думку автора законодавчої ініціативи під нею потрібно розуміти здійснення сторонами правочину передбачених законодавством дій і операцій при укладанні й здійсненні правочину із продажу/постачання товарів в натурі та/або електронних товарів, виконання робіт, надання послуг та/або здійснення дій, спрямованих на отримання прибутку, на основі виконання електронних процедур [191]. Варто зауважити, що дана норма продубльована й у ст. З іншого проекту закону "Про електронну комерцію" № 6086–1 від 4 березня 2010 року, підготовленого народним депутатом А. В. Яценком [192].

Дещо ширше тлумачать зазначений термін (в контексті електронної торгівлі (комерції)) народні депутати В.Т. Корж і Ю. М. Мороко в розробленому ними законопроекті, а саме: "електронна торгівля (комерція) – передбачені законодавством дії та операції при оформленні та здійсненні правочинів із продажу/постачання товарів, виконання робіт, надання послуг та/ або здійснення інших дій, спрямованих на отримання прибутку, які виконуються у дистанційний спосіб із застосуванням електронних засобів і технологій в інформаційно-телекомунікаційних системах й мережах загального користування. У тому числі до товарів, робіт і послуг відносяться такі товари, роботи і послуги, які існують виключно у електронному вигляді" (ст. З проекту закону № 6086-2 "Про електронну торгівлю (комерцію)" від 16 березня 2010 року) [193].

Однак, не зважаючи на те, що жоден із вказаних законопроектів не був прийнятий, ми переконані, що у Верховній Раді України сьомого скликання також буде внесений та прийнятий законопроект, що покликаний врегулювати цей вид суспільних відносин та закріпить поняття електронного правочину у законодавстві.

Тому, враховуючи такий стан речей, а також позитивні тенденції щодо розуміння цього питання на рівні зарубіжного досвіду, та з огляду на загальне прагнення України щодо інтеграції до світової економічної системи ми вважаємо, що на сьогодні настав час увести до вітчизняного правового глосарію термі- но-поняття "електронний правочин" та розробити його приватноправовий режим.

Аналізуючи наукову літературу, ми дійшли висновку, що у ній неодноразово робилися спроби визначення поняття "електронний правочин" [229; 224; 130; 146; 254; 221]. Так, на нашу думку, доволі обгрунтованою є дефініція, запропонована В. Кіліаном. Він вказує на те, що електронні правочини є угодою між фізичними чи юридичними особами, які контактують між собою за допомогою технічних засобів (через цифрові комунікаційні мережі), з метою здійснення трансакцій стосовно нематеріальних благ (так зване виконання on-line, або безпосередня електронна торгівля) чи створення з допомогою електронного способу підстав для надання матеріальних благ (так зване виконання off-line, або опосередкована електронна торгівля) [32]. Автор виділяє доволі важливий елемент таких правочинів, а саме – під час вирішення питання, чи має даний правочин електронний характер, вагоме значення має також і спосіб його вчинення. І оскільки спосіб вчинення електронного правочину передусім пов'язують із використанням певних технічних засобів та електронних каналів зв'язку, то і не дивно, що окремі дослідники цього питання доволі часто поєднують поняття "електронний правочин" із поняттям "інтернет-правочин". Так, наприклад, П. Подрецький вважає, що під правочинами, вчиненими в Інтернеті, можна розуміти усі правовідносини, істотним елементом яких є використання Інтернет-сторінок як засобу комунікації та висловлення волевиявлення з метою вчинення правочину. Правочини, що вчиняються в Інтернеті, як слушно зауважує автор, називають також договорами on-line [39]. Таке твердження, на нашу думку, не може бути застосованим до розуміння поняття саме "електронний правочин", оскільки воно виокремлює тільки один спосіб його укладення – через мережу Інтернет. А, по-друге, автор, на нашу думку, хибно ототожнює Інтернет-правочини, а, отже, вчинені через Інтернет, з правочинами on-line. Так, існує думка, що правочини on-line (як правочини, вчинені в мережі Інтернет) можна поділити на (і) типові правочини, які стосуються специфічних послуг on-line (наприклад, купівля-продаж комп'ютерних програм) та (іі) нетипові правочини, пов'язані зі стандартними контрактами (наприклад, договір купівлі-продажу). Така позиція серйозно критикується з огляду на неточне розуміння поняття правочинів on-line, які вчиняються в рамках активного доступу до всіх Інтернет-ресурсів. У такому випадку з-поміж Інтернет-правочинів, тобто таких, для вчинення яких використовується мережа Інтернет, слід вирізняти правочини on-line та правочини off-line.

Правочини on-line вчиняються тоді, коли сторони мають активний доступ до всіх Інтернет-ресурсів. Інакше виглядає ситуація з правочинами off-line, адже під час їх вчинення сторони не мають активного доступу до всіх Інтернет-ресурсів і, як наслідок, не можуть достатньо швидко відреагувати та взяти участь в обміні інформацією.

Послуга вважається такою, що надається в електронній формі, якщо її виконання здійснюється шляхом надсилання та отримання в пункті призначення даних за допомогою електронних засобів перетворення, в тому числі через цифрову компресію (скорочення), а також зберігаючих даних, при чому дані передаються цілісно за посередництвом телекомунікаційних мереж [78].

При цьому не має значення, чи обмін волевиявленнями, вчиненими в електронній формі, відбувається on-line, чи за одночасної присутності сторін правочину, які надсилають волевиявлення через телеінформаційні мережі, наприклад Інтернет, чи, наприклад, вчинення такого правочину відбувається off-line, шляхом обміну інформаційними носіями із записаними текстовими файлами, що містять волевиявлення сторін.

Йдеться, передусім, про правочини, які вчиняються on-line (наприклад, купівля-продаж комп'ютерних програм, відео- та аудіо-матеріалів тощо). В наведених прикладах вчинення правочину, як і його виконання, відбуваються в мережі. Отже, можна зробити висновок, що в такому випадку йдеться про електронний правочин sensu stricto, тобто електронний в момент укладення та виконання. Проте не слід забувати про випадки, коли вчинення правочину відбувається в електронній формі online чи off-line, а виконання відбувається традиційним способом. І такий правочин теж вважатиметься електронним. Таким чином, достатньо наявності хоча б одного критерію електронного вчинення правочину. Як слушно зауважує В. Кіліан [39], традиційний, матеріалізований спосіб виконання правочину не є базовим критерієм оцінки під час вирішення питання, чи є даний правочин електронним. Правочин вважається електронним і у випадку, коли фаза вчинення здійснюється традиційним способом, а виконання – в електронній (дематеріалізованій) формі. Необхідно зауважити, що існує ряд електронних правочинів, виконання яких є можливим лише в електронній формі (наприклад, доступ до телеінформаційних мереж, доступ до баз даних, які існують лише в електронній формі тощо), та правочини, які можуть бути виконані лише традиційним способом (наприклад, купівля-продаж комп'ютерів, автомобіля тощо).

З огляду на вищезазначені твердження, ще раз підкреслюємо, що більш доцільно використовувати поняття "електронний правочин". Адже поняття правочин, вчинений в електронній формі, виключає зі сфери аналізу правочини, вчинення яких відбувається в традиційний спосіб, у той час як виконання – в електронній формі.

Безумовно, різниця між традиційними та електронними правочинами полягає власне у способі обміну сторонами волевиявленнями та іноді в способі виконання правочину. Різниця полягає також і в методі комунікації сторін на етапі вчинення правочину, і часто в його виконанні, зважаючи на те, які використовуються засоби комунікації на відстані, на спосіб отримання інформації про сторону правочину, його зміст та спосіб виконання, ризики сторін, що випливають із вчинення електронного правочину, відсутність таких чинників, як час та відстань, форму вчинення та виконання правочину.

Характерною рисою електронних правочинів є інтерактивність, безпосередність та мультимедійність пропозицій та реклами.

Інтерактивність полягає в індивідуалізації способу пересилання інформації між сторінками, які сприяють вчиненню правочину. Зокрема, йдеться про поступовий обмін інформацією від пасивного (через Інтернет-сторінки) до активного шляхом надсилання детальної інформації електронною поштою. Таким чином, виникає питання, в який момент відбувається складення оферти та якою зі сторін.

Так, відповідно до підходу, прийнятого в польській доктрині, електронна оферта, передбачена ст. 661 § 1 Цивільного кодексу Польщі [23], є кваліфікованою формою оферти. Згідно зі ст. 661 § 1 цього Кодексу: "оферта, вчинена в електронній формі, зобов'язує того, хто її вчиняє, якщо друга сторона невідкладно підтвердить її отримання". Запровадження необхідності невідкладного отримання доповнює процес вчинення правочину. Підтвердження отримання оферти призводить лише до наступного волевиявлення, і тільки йому можна надати статус прийняття оферти (акцепту). Отже, з боку адресата оферти існує обов'язок вчинення двох (одне за одним) волевиявлень.

Схожий підхід був передбачений також і в законопроекті №2137 від 12 вересня 2006 року "Про електронну торгівлю". Так, відповідно до ч. З ст. 15 законопроекту: "Договір визнається укладеним у момент одержання акцепту особою, що направила оферту... Підтвердження одержання електронного документа не є акцептом, якщо інше не передбачено угодою між відправником і одержувачем електронного документа" [194]. Аналогічне положення закріплене й у вищезгаданих законопроектах "Про електронну комерцію" №6086 від 18 лютого 2010 року (ч. 5 ст. 14) та "Про електронну торгівлю (комерцію)" № 6086-2 від 16 березня 2010 року (ч. 6 ст. 10) [191; 193]. Крім того, проект закону "Про електронну комерцію" № 6086-1 від 4 березня 2010 року в ч. 7 ст. 8 передбачив, що "правочин вважається неукладеним та не створює юридичних наслідків, якщо: а) покупець не виконав хоча б одне із заявлених вимог або не точно виконує вимоги продавця при оформленні електронних документів (повідомлень) або записів у встановлених продавцем формах (трафаретах) документів (повідомлень) щодо правочину; б) автоматична або автоматизована електронна платіжна система, торговельна система продавця не надає покупцеві можливість перевірити платежі, правильність оформлення електронних документів (повідомлень), їх записів і виправити помилки; в) автоматична або автоматизована торговельна система продавця не надає покупцеві можливості у встановлений покупцем строк відкликати акцепт і відмовитися від здійснення електронного правочину" [192]. Такий підхід продиктований необхідністю забезпечення підвищення довіри користувачів електронних засобів комунікації до електронних правочинів.

Безпосередність електронних правочинів має найбільший вимір у випадку Інтернету, адже кожен має безпосередній доступ до глобальної мережі електронного переказу незалежно від часу та місцезнаходження. Очевидним є те, що надання послуг та товарів за допомогою мережі знижує затрати на здійснення трансакції, а також позбавляє необхідності особистого контакту, що за умов зростання глобалізації торгівлі має істотне значення.

Відсутність особистого контакту з контрагентом та товаром, який є предметом договору купівлі-продажу, зумовлює створення різних методів мультимедійного представлення товару шляхом використання фотографій, фільмів, обширного опису. Усе це покликано замінити безпосередній контакт продавця зі споживачем [78].

Тому, з огляду на все наведене вище, ми вважаємо, що під поняттям "електронний правочин" слід розуміти правочин, вчинений та/або виконаний за допомогою електронних засобів комунікації. Однак ми переконані, що попри те, що дані право- чини обидва матимуть правовий режим електронного правочину, їх усе ж таки слід диференціювати. Так, правочин, вчинений та виконаний за допомогою електронних засобів комунікації, буде однозначно електронним правочином. Тоді як на правочин, який вчиняється без допомоги електронних засобів комунікації (в усній чи письмовій формі), але виконуватиметься за допомогою електронних засобів комунікації, поширюватиметься правовий режим електронного правочину. Такий самий режим поширення повинен мати місце і у разі, коли вчинення правочину відбуватиметься за допомогою електронних засобів комунікації, а виконання – без них. Така диференціація є важливою і дасть можливість виокремлювати з-поміж електронних правочинів ті, що мають за природою правовий режим електронного правочину, та такі, на які цей режим буде поширений законодавцем. До того ж чинне законодавство України вже використовує такий дуалістичний підхід, коли йдеться про визначення нерухомої речі (ст. 181 ЦК України). Відповідно до нього законодавець визначає нерухомість за природою та нерухомість, на яку поширюється правовий режим нерухомості. Однак, це жодним чином не впливатиме на загальне розуміння поняття електронного правочину.

Аналіз запропонованого визначення електронного правочину дає підстави дійти певних висновків. Насамперед вчинення електронного правочину переважно полягає в обміні сторонами за допомогою електронних засобів комунікації власними волевиявленнями. Тому саме спосіб вчинення електронного правочину є ключовою його відмінністю від традиційного. Таким чином, якщо для вчинення відповідного волевиявлення сторони використовують електронні засоби комунікації, ми розуміємо під таким правочином саме електронний правочин.

При цьому спосіб виконання зобов'язання, який випливає з положень вчиненого правочину, може мати суттєве значення під час оцінки форми правочину. Зокрема, не викликає сумнівів той факт, що коли правочин вчинено у традиційній (неелектронній) формі, а виконання здійснюватиметься в електронній (із застосуванням електронних засобів комунікації-), то такий правочин також матиме характер електронного. Це стосується однаковою мірою ситуацій, коли виконання може бути здійснене як у традиційній, так і в електронній формі (наприклад, купівля-продаж комп'ютерних програм).

  • [1] Режим поза робочим часом, виключений режим
 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші