Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Культурологія arrow Люба моя Україна. Свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети та повір'я українського народу
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Громада

Громадато великий чоловік.

Громадський побут українців формувався протягом багатьох століть шляхом накопичення традицій попередніх поколінь і усвідомленого прийняття нових звичаїв. Він служить задоволенню народних потреб та інтересів, має на меті зберегти та примножити морально-етичні цінності, врегулювати всі форми спілкування та передбачає шанобливе ставлення до громадської думки.

Громада (община, мир) в багатьох ділянках свого життя спирається на звичаєве право (в основі якого лежить "общинна мораль") з його традиційними формами судочинства. І хоча сьогодні людство розробило доволі розвинену правову систему, в деяких селах України все ще діє – святий колись для наших предків – так званий громадський сход (віче, копні збори), головний орган общинного самоврядування, посередник між селянською громадою й офіційними органами влади. Він збирається у встановлений селянами термін або ж із нагоди якоїсь нагальної справи. Місцем проведення сходу слугують: влітку – площа біля церкви; восени та взимку – чиясь хата, місцевий клуб тощо.

Отже, головним тлом усього соціального життя була й залишається громадська думка, що часто навіть у дрібницях визначає поведінку членів громади. Чітко простежується, наприклад, традиційна етика міжпоколінних взаємин: поважні члени громади завжди сидять, молоді ж можуть і постояти; старших не прийнято переривати тощо.

Там, де згода, нема шкоди (звичаєве право)

Система звичаєвого права – це історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулюються стосунки та поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право колись діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами. Важливу роль відіграє звичаєве право і в сімейному житті українців, і в громадському. Характерною особливістю звичаєвого права українців є його різноманітна та своєрідна обрядовість. З часом звичаєве право послабило свої позиції, але його корені такі глибокі, що з ними людина мусить рахуватися й досі.

Спершу розсуди, а потім засуди (невеличкий екскурс у минуле)

Цікаво звернутися до певних звичаїв наших предків, що обіймаються поняттям "звичаєве право".

Так, побутував громадський звичай пошуку злодія "Ведення сліду". Із села, де скоївся злочин, громада повинна по ґвалту потерпілого вести слід до іншого села, там вона передавала його іншій громаді, а з себе відповідальність знімала. Аналогічним був ще інший порядок пошуку злодія – свод. Тут уже йшли не по "сліду", а по "сводам", тобто особам, до яких перейшли крадені речі. "Ведення своду" припинялося на третій особі: вона мусить віддати крадену річ потерпілому та водночас отримує право шукати свого кривдника по дальших "сводах".

Грабіж – стягнення за вчинене злодійство (розбій, підпал, крадіжку тощо): потерпілий сам приходить до двору свого кривдника та вибирає собі якусь річ або худобу, аби забрати. Згодом цей звичай поширився і на боржників. Як бачимо, у трансформованому вигляді цей звичай існує й по сьогодні.

Один із давніх правових звичаїв, за яким той, хто позивав до суду, на доказ своєї правоти ставив заклад, а звинувачений або приймав, або не приймав його, називався "заклад". Перед суддями клали кидали) шапку, примовляючи, що коли позовник не доведе правоту, то втратить заклад (під шапку часто клали гроші). Якщо заклад приймався, то звинувачена сторона мусила "приставити" й свою шапку.

Личкування – підтвердження злочину шляхом особистого засвідчення та речових доказів. Бралися до уваги особисті мітки на крадених речах, надрізи вух у коня, пофарбоване пір'я гуски тощо. За свідчення бійки чи нападу вважалися синці та рани на тілі. У перелюбників знімали щось із одягу. Старші односельці за погану поведінку підлітків знімали щось з їхньої одежі та передавали, докоряючи, батькам.

Обрядова дія узаконення будь-якої угоди іменувалася "могорич". Полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо могорич не було випито, то договір не набував чинності. Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках (могоричниках, баришниках). Останні також пригощалися й у разі непорозумінь виступали суддями між укладачами договору, а в офіційному суді – законними свідками. Могорич ставили при різних формах селянської допомоги, найму тощо, при вступі до парубоцтва, при весільних обрядах, за його допомогою добивалися від потрібної людини якоїсь поступки й т. ін. Особливого значення могорич набував при кулівлі-продажу худоби. Йому передували певні символічні дії та примовляння. Спочатку билися руками на знак згоди. Запивши могорича, продавець кидав на спину худобі проти шерсті землю й бажав новому господареві, аби вона була здоровою до роботи й т. ін.

До речі, сьогодні вислів "запити могорича" не є чимось незнайомим для українця, адже цей звичай доволі розповсюджений із деякими варіаціями. Зрозуміло, так ніхто не укладає серйозних угод про купівлю-продаж, натомість підписуються відповідні папери у встановленому порядку й т. ін., але на селі часто дрібні угоди все ще набувають чинності лише за умови могорича.

Присяга вважалася достатньою підставою для виправдання, особливо у таких справах, коли були відсутні свідки; відмова від неї означала програш справи.

На знак чесності присяги землю навіть їли, цілували хрест, ікону, божилися своїм життям і здоров'ям рідних. На Запорізькій Січі козаки присягали хлібом і сіллю. Зрозуміло, цей принцип базується на морально-етичних засадах: вважалося, що сумління не залишає жодної можливості нечесній присязі. Але сьогодні, коли віра в позитивне начало пересічної особистості дещо нівельована, присяга вже не є приводом до довіри.

"Жіноче право" – умовна сукупність прав жінки. "Жінка за три кути хату держить, а чоловік за один", – кажуть у народі. Правове становище жінки зумовлюється передусім великим значенням її праці, народженням і вихованням дітей. По смерті чоловіка, навіть при дорослих синах, вона часто ставала на чолі не тільки малої, але й великої родини та несла повну відповідальність за економічну спроможність господарства та сплату податків. За звичаєвим правом, вона мала особисте майно, що складалося з приданого, включаючи земельний наділ (материзну, що не входила в загальносімейне майно та успадковувалася по жіночій лінії) та набуте від продажу продуктів "бабського" господарства (дрібної худоби, птиці, яєць, молочних продуктів, борошна, овочів і фруктів, льону, полотна тощо). Сьогодні ситуація в правовому плані змінилася, але особливий статус жінки залишається безсумнівним.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші