Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Українське літературознавство постколоніального періоду
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Становлення націоцентризму як національно-екзистенціальної інтерпретації

Основу націоцентричного літературознавчого мета-дискурсу генерувала органічна для української культури національно-екзистенціальна методологія мислення та інтерпретації. Йшлося про національний спосіб розуміння, "своєрідну українську ідейно-наукову іскру" (Л. Білецький), герменевтику, котру виводили із творчості Т. Шевченка та інших класиків української літератури, філософської та наукової думки. Цю теорію та практику інтерпретації розглядали як іманентну українській герменевтичній традиції систему принципів мислення, ідейну основу світогляду. У такому ракурсі націоекзистенціальна герменевтика поставала універсальною гуманітарною методологією інтердисциплінарного типу, основаною на досягненнях філософії нації, націології та філософії й ідеології класичного українського націоналізму (від Т. Шевченка та І. Нечуя-Левицького до Д. Донцова та Є. Маланюка). В термінології онтологічної герменевтики ця методологія може бути окреслена як онтологічно-екзистенціальна чи буттєво-історична.

Основним системотвірним чинником націоцентрич-ного мислення був національний імператив: усе те, що утверджувало буття нації в часі і не суперечило релігії (християнству), розглядалось як добро. У гуманітарній царині, літературознавстві, це означало, що дослідник верифікував (звіряв) свою позицію з християнством та ідеєю свободи народу; схилявся до осмислення дійсності (у т. ч. літературної) передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації. Типовий приклад авторських формулювань національного імперативу — висловлювання І. Нечуя-Левицького: "Українцям настав час... працювати для себе та для свого народу тільки на стежці національно-народній..." [143, 147]; ідея "Листів з України Наддніпрянської" Б. Грінченка: "...всяка робота не на національному грунті нам або безкорисна, або шкідлива" [44]; концептуальна позиція І. Франка: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє відчуження від рідної нації" [197, 284].

Чимало українських учених розвивали націоцентричну парадигму в межах герменевтики чи постколоніалізму. Вони підтримували цей тип наукового тлумачення без глибших теоретичних самообґрунтувань чи саморефлексій.

У середовищі середнього та молодшого поколінь відбувався активний діалог із окремими аспектами національно-екзистенціального типу мислення в межах світового метадискурсу: у постколоніалістичних студіях (на рівні концептуальної критики імперського дискурсу в межах постмодернізму в Е. Саїда, А. Агмада, С. Дюрінга, Г. Бгабги, Е. Томпсон та ін.), у герменевтичних теоріях М. Гайдегге-ра, Г.-Г. Гадамера, П. Рікера та ін., в літературознавчих розвідках та есе Дж. Толкіна, в дослідженні "феномена етнічного" та "міжкультурного обміну" в німецькому філософському літературознавстві [192, 39], у з'ясуванні

"національної функції" літератури в Дж. Каллера, в методології аналізу національних ментальностей Ґ. Ґачєва, в межах етнологічних аспектів когнітивної поетики та ін.

Зацікавлення національними питаннями реалізовувалося і в межах тогочасної світової гуманітаристики: націології (І. Берлін, Е. Сміт, Б. Андерсон, Р. Шпорлюк, І. Клей-нер, Д. Лангевіше, Дж. Гатчінсон, К. Дойч, В. Коннор), філософії (К. Гюбнер, Ж. Мере, Дж. Грей), історії (Г. Сетон-Вотсон, А. Безансон, Дж. Мейс, О. Данн, Н. Дейвіс), політології (С. Гаотінгтон, А. де Бенуа, Е. Тодд, Н. Хомський), антропології (К. Гірц, Т. Еріксен, М. Чепмен), культурології (П. Дін-цельбахер), соціології (етнометодологія Г. Гарфінкела), у християнській філософії та богослов'ї та ін.

Своєрідний контекст творили і літературознавчі праці націоекзистенційного типу із історичними, націологічними, філософськими, лінгвістичними, соціологічними, культурологічними, педагогічними, політологічними студіями материкових та діаспорних авторів: В. Іванишин, Я. Раде-вич-Винницький "Мова і нація" (Дрогобич, 1990,1991,1992, 1994), М. Драгоманов "Вибране" (К., 1991), Д. Донцов"Дух нашої давнини" (Дрогобич, 1991), М. Міхновський "Самостійна Україна" (Львів, 1991), В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення" (К., 1991), О. Субтельний "Україна. Історія" (К., 1991), Є. Маланюк "Нариси з історії нашої культури" (К., 1992), Д. Чижевський "Нариси з історії філософії на Україні" (К., 1992), етнопсихологічний збірник "Українська душа" (К., 1992), О. Мшпанич ""Карпаторус-инство", його джерела й еволюція у XX ст." (Дрогобич, 1992), М. Шлемкевич "Загублена українська людина" (К., 1992), В. Іванишин "Нація . Державність. Націоналізм" (Дрогобич, 1992), збірник лекцій "Українська культура" за редакцією Д. Антоновича (К., 1993), Б. Грінченко, М. Драгоманов "Діалоги про українську національну справу" (К., 1994), Е. Сміт "Національна ідентичність" (К., 1994), І. Огі-єнко "Історія українського друкарства" (К., 1994), Г. Ващенко "Виховний ідеал" (Полтава, 1994), П. Кононен-ко "Українознавство" (К., 1994), Г. Касьянов "Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років" (К., 1995), С. Русова "Вибрані твори" (К., 1996), Є. Гуцало "Ментальність орди" (К., 1996), В. Сергійчук "Етнічні межі і державний кордон України" (Тернопіль, 1996), П. Штепа "Московство" (Дрогобич, 1996), Л. Ребет "Теорія нації" (Львів, 1997), Я. Радевич-Винницький "Україна: від мови до нації" (Дрогобич, 1997), О. Нельга "Теорія етносу" (К.,

1997), Б. Кравченко "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст." (К., 1997), О. Бочковський "Вступ до націології" (К., 1998), В. Старосольський "Теорія нації" (К., 1998), Р. Шпорлюк "Комунізм і націоналізм" (К., 1998), М. Степико "Буття етносу" (К., 1998), С. Бандера "Перспективи української революції" (Дрогобич, 1998), І. Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (К., 1998), Г. Касьянов "Теорії нації та націоналізму" (К., 1999), Р. Шпорлюк "Імперія та нації" (К., 2000) та ін.

У ті роки в межах націоцентричного напряму виразно окреслився націологічний метод як літературознавча теорія національної ідентичності [97; 93]. Характерна його особливість — утвердження важливості класичної для літературознавчого мислення позиції: врахування взаємопере-плетеності долі народу та його літератури, що передбачало усвідомлення фундаментальних небезпек в часи колоніального минулого, оскільки зазначалось, що "радянсько-компартійна репресивна машина завдала найбільше руйнувань саме українській культурі": "Спорудження "нової історичної спільності", цього нібито інтернаціонального, насправді російсько-імперського, "гомункулюса" почалося з кастрування національних, передовсім української, літератур і культур" [70, 527]. При цьому виділяли три основні моменти, що вирізняли органічну національну зорієнтова-ність постколоніального літературознавчого мислення.

Перший стосувався виваженої оцінки концепції інтернаціонального "взаємозближення культур", що для української літератури "завжди було замахом на її життя і — усвідомлюваною чи ні — боротьбою за існування". Тому в 90-х роках постало завдання здолати малоросійство — "вперто нав'язувану ззовні, пропагандивно тиражовану... звичку неодмінного прирівнювання-озирання на "російський приклад"". Щоправда, протистояння російській культурній експансії залишалось актуальним завданням [70, 527—528].

Другий момент стосувався ставлення до української літератури та літературознавства радянського періоду (1920—1991). Відзначаючи основні аспекти художньої та наукової підколоніальної творчості — кон'юнктурництво, конформізм, сервілізм, апологію режиму, ремісництво тощо, все ж вказувалось і на долання талановитими авторами соцреалістичних норм. Новітнє тотальне "перекрес-лення" і "відкидання" створеного в радянський період, наголошували дослідники, загрожувало недобачанням сутнісних аспектів, що стосувалися утвердження естетичних, моральних, навіть лінгвістичних досягнень тогочасної літератури. Найважливіше те, що "зі сторінок прозових і поетичних книжок 60—80-х років поставали саме українці і їхня філософія життя, органічне поєднання традиційної духовності й сучасного менталітету, що швидше протистояли, ніж "відповідали" принципам і настановам тоталітарного суспільства" [70, 529—532].

Момент третій артикулював неоднозначності постколоніального дискурсу 90-х років, що передусім стосувалися нігілістичних тенденцій постмодерного "насміху, іронії, глузів, гри, деструкції", тотального "негативізму як антиподу патріотизму чи... любові до свого" тощо. Ведучи мову про деструктивні, антихудожні тенденції в літературі і літературознавстві, пов'язані із "десакралізацією одвічних норм і цінностей", В. Дончик відзначав й існування паралельних течій у сучасному письменстві та "молодому літературознавстві", які перебувають "на піднесенні" і які б могли придатися світові, протиставляючись наступові "глобального цинізму" [70, 527—535].

Міркування В. Дончика можуть бути окреслені як пара-дигмальні для пострадянських авторів і постколоніальної критичної свідомості. В їх. основі — націологічний ракурс і оснований на ньому метод тлумачення. Одним із методологічних критеріїв стає націоцентрична оцінка: сприяє літературний (культурний) феномен захисту відродженню національної ідентичності українського народу чи ні. Ця інтер-претаційна настанова не просто артикулювала дискурс національної самобутності (до нього зверталися різні, особливо класичні, літературознавчі підходи), а активно залучала його як стрижневу ідею до сформування та верифікуван-ня власних методологічних основ. Ключові поняття цих досліджень — "національна ідентичність", "національна ідея", "національне мистецтво", "національне буття", "національна естетика", "національна культура", "національна образність", "національний шлях розвитку", "національна ідентифікація", "націософія", "національне відродження", "національна свідомість", "націоналізм", "національна тотожність", "національна ментальність", "національна історія", "національний дискурс", "національне підсвідоме", "національні цінності", "державність" та ін.

Постійне та продуктивне застосування класичних та апробування нових наукових методологем, основаних на теорії національної самототожності, активно виявляв часопис "Слово і час". Пс&йд.сімдесят робіт цього журналу у 1990—2007 рр. прямо (навіть на рівні заявленої у назві проблематики) артикулювали націологічний метадис-курс. Ще більше праць осмислювали його або частково, фрагментарно, або без прямих націологічних експлікувань [93,50].

Найпомітніші націоцентричні студії 90-х років, що прямо апелювали до національної самобутності і ставали теоретичними репрезентантами націологічної інтерпретації, можна було спостерегти в різних рубриках "Слова і часу". Культурологічно місткі й методологічно значущі, із значним націотвірним суспільно-філософським смисловим навантаженням праці об'єднані рубрикою "Національна ідея" — "Українство як філософська проблема" О. Забужко (1992, № 8), "Дещо про національну свідомість" О. Поно-маріва (1993, № 5), "Національна ідея в ідеологічній системі державотворення" М. Жулинського (1996, № 1), "Проблеми національної ідентичності" С Андрусів (1997, № 3), ""Українська ідея" — як спадок європейського гуманізму" О. Пахльовської (1998, № 1), "Національне буття й національна ідея" Ф. Канака (1998, № 1), "Відродження національної свідомості" М. Рубчак (2000, № 3) та ін.

Націологічний ракурс розгляду літературознавчих питань спостерігався у літературно-критичних та метакри-тичних роботах С. Андрусів "...Як на святій сповіді" (1991, № 2), В. Діброви "Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму: досвід української літератури" (1991, № 3), А. Войлока "Переоцінка цінностей?" (1991, № 8), С. Квіта "Нарешті: філософія української ідеї" (1993, №4), В. Ляхоцького "З поля Огієнкових досліджень" (1999, № 6) та ін.

Потужна група праць репрезентувала цей напрям і в історико-літературних студіях: С. Андрусів "Чи всякий сон пробудний?" (1990, № 3), Ю. Вільчинський "О. Потебня: думки про слово і національність" (1992, № 1), Т. Бовсунів-ська "Утвердження незнищенності нації ("Енеїда" і проблеми українського етногенезу)" (1994, № 9—10), Л. Сеник "Роман опору і література трагічної свідомості" (1996, № 1), В. Дончик "Національна історія як духовне опертя української літератури" (1997, № 9), М. Зобенко "Національне в романі О. Гончара 'Твоя зоря"" (1998, № А—5), Н. Шумило "Б. Лепкий: на перехресті традиційного і нового" (1998, № 9—10), В. Владимирова ""Етнографічна та історична істини": Два типи дискурсу П. Куліша" (1998, № 11), В. Соколова "Національна ідея в творчості Т. Шевченка" (1999, № 3), І, Абрамова "Біля витоків української ідеї (Нечуй-Левицький і формально-національний напрям)" (1999, № 12), Н. Шумило "Бароково-готичні відлуння в українській прозі кін. 19 — поч. 20 ст." (2000, №9)таін.

Усі ці праці актуалізували націологічну течію в межах націоекзистенціального напряму вітчизняного літературознавства 90-х років XX ст.

Націологічний спосіб наукового мислення становив основу різних літературознавчих і близьких до літературознавства жанрів, виявляючи себе в теоретико-літератур-них студіях (С. Андрусів, Я. Гарасим, Р. Гром'як, І. Денисюк,

H. Зборовська, М. Ігнатенко, Г. Клочек, В. Марко, В. Море-нець, Д. Наливайко, Ю. Ковалів, О. Пахльовська, Г. Сиво-кінь, І. Фізер та ін.), збірниках статей (Ю. Бача, P. Гром'як, М. Жулинський, Г. Клочек, Т. Салига, Г. Сивокінь, М. Шала-та та ін.), літературознавчих навчальних посібниках і підручниках ("Історія української літератури XX століття" (1993, 1998) за редакцією В. Дончика; підручники і навчальні посібники авторства чи за редакцією П. Хроп-ка, П. Федченка, Г. Семенюка, О. Гнідан, Н. Бернадсь-кої, Т . Бовсунівської, Р. Гром'яка, М. Наєнка, А. Ткаченка, М. Яценка, В. Погребенника та ін.), історико-літературних статтях і монографіях (С. Андрусів, О. Батан, Ю. Барабаш, Ю. Бача, Т. Бовсунівська, М. Бондар, Р. Голод, Л. Голомб,

I. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, П. Іванишин, А. Кравченко, О. Куца, Н. Лисенко, Л. Масенко, В. Мельник, В. Мо-ренець, Л. Мороз, М. Мушинка, І. Набитович, М. Неврлий, Л. Новиченко, В. Панченко, В. Пахаренко, В. Погребенник, А. Погрібний, Л. Сеник, Л. Скупейко, Л. Тарнашинська, Р . Харчук, С. Хороб, Вал. Шевчук, А. Шпиталь, Г. Штонь, Н. Шумило та ін.), літературно-критичних публікаціях (В. Базилевський, Є. Баран, В. Брюховецький, С. Гречанюк, М. Жулинський, С. Квіт, В. Панченко, Т. Салига, М. Сла-бошпицький, О. Хоменко та ін.), докторських та кандидатських дослідженнях тощо.

Основні методологічні ідеї як інтегральні складники націологічної теоретичної системи послідовно репрезентовані у кількох ширших дослідженнях 90-х років, що здобули більший чи менший науковий резонанс. Першою спробою системно осмислити цей досвід стала інтердис-циплінарна філософсько-літературознавча монографія Оксани Забужко "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період", що вийшла у

"Науковій думці" в 1992 р. й наступного року перевидана в "Основах".

Попри не завжди уважне ставлення до націоналістичної інтелектуальної традиції (особливо вісниківської й оунівської, фактично відсутній у роботі), деякі контровер. сії, фактичні помилки, монографія О. Забужко —і доволі успішна спроба аналізу українського націософського типу мислення в контексті європейської філософської культури ХГХ — початку XX ст. Вона відверто апелювала до націоек-зистенціальної традиції (навіть на рівні термінології), про що йдеться вже в анотації до "основівського" видання: "Окремий розділ присвячено національно-екзистенційним пошукам І. Франка, в чиїй особі сконцентровано духовний досвід переломового для долі національної культури покоління української інтелігенції".

У роботі чітко викладене розуміння національної ідеї— "синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу". Доволі вдало визначено й інше ключове поняття — "філософія національної ідеї",, тобто "всі форми філософської рефлексії над національною ідеєю — від академічного пуризму логіко-понятійного дискурсу через маргінальні, популяризаторські жанри есеїстики та публіцистики до художньої літератури включно, тобто всі види словесної культури, в яких національна свідомість ставить собі питання смисл ожиттє-ві, чи, за визначенням того-таки М. Бубера, "реальні", такі, що зачіпають не лише інтелект, а цілу людську істоту, отже, є насущними для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності". Українська філософія національної ідеї тут постає як "теоретична самосвідомість українського національного відродження ХГХ — початку XX століть", самосвідомість "всепроникаль-на для нашої духовної культури" — від Кирило-Мефодіїв-ського братства до "розстріляного відродження".

Творчо переосмислюючи озвучену М. Скрипником історико-літературну періодизацію, О. Забужко пропонувала власне "генераційне" членування історії нової української культури, знову-таки в аспекті національної самобутності — "відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об'єктивація буття свого суб'єкта — українського народу": 1) "період мовної партикуляризації" (від. "Енеїди" І, Котляревського до братчиків); 2) україног фільський, культурно-просвітницький (від романтичного націоналізму братчиків до київської "старої громади" 1870-х) — "виокремлення України як суб'єкта історичного процесу"; 3) франківський (львівський), або "Молодої України" (кінець 1880-х — 1910-ті рр.), коли "остаточно завершився процес структурного "укомплектування*' української культури (...) готовність до прямого інтеркуль-турного діалогу"; 4) "розстріляне відродження" — "це покоління здатне було вже на автентично українському ґрунті ставити питання про "європеїзацію" психологічної домінанти українства" [80, 8,11,12-т-ІЗ, 108].

У цій праці О. Забужко зреалізувала оригінальну методику дослідження творчості І. Франка як центральної постаті "Молодої України" крізь призму філософії української ідеї. При цьому зверталася до таких проблем: література як спосіб філософування, націотвірна функція інтелігенції, самота й страждальність як зворотній бік "будитель-ства", криза героїзму, етос особистості й структура національного вибору, національний герой і маса, віра й сумнів, пасіонарна жертва та ін. Один із її висновків — "завдання витворити з "мас" українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, оскільки й національна спільнота, взята як самостійний суб'єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукува-ної свідомості, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомості індивідуальної" [80,106].

Звернення О. Забужко до теорії національної самості стало логічним наслідком вивчення філософії української ідеї, а теоретичні узагальнення інших дослідників уже поставали більше як актуальне практичне завдання, що набувало такої ваги внаслідок вивчення певних літературних періодів та окремих досвідів і потреби теоретично узагальнити художньо закодовані в них глибинні значення.

Методологічно важливі елементи націологічної теорії традиційно присутні в працях Любомира Сеника. У 1994 р. він видав книжку "Микола Хвильовий і його роман "Вальдшнепи"", захистив докторське дослідження "Український роман 20-х років: Проблема національної ідентичності", у якому проаналізував творчість М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного, В. Винниченка, М: Йогансена, Г. Шкуру-пія та ін. На основі дисертації видав монографію "Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності" (Львів, 2002).

Літературу дослідник інтерпретував як спосіб протистояння імперському поневоленню Й тоталітарному мисленню — "духовному і фізичному закабаленню народу". У такий спосіб актуалізувався антиколоніальний потенціал художнього вираження національної самобутності: "..."фатальна сила" через усі свої чинники в Україні прагнула до повного знищення національної тотожності українця як у щоденному побуті, так і в духовній сфері". Спротив українських письменників режиму виявився в хвильовизмі, творчості літераторів, які вдались до езопівської мови або до відвертого заперечення насильно впроваджуваних явищ і тенденцій у політиці і культурі (літературі). Спротив мав і прихований, "підтекстовий" характер. Тому Л. Сеник пропонував називати нонконформістську романну традицію 20-х рр. XX ст. "романом опору".

Конкретизував він і власне бачення національної самототожності, звертаючись до ідей англійського вченого Е. Сміта, при цьому доповнюючи його оригінальними міркуваннями та цікавими спостереженнями. Для Л. Сеника національна ідентичність — це "сутність духовного феномена людини". Ідентичність, на його думку, охоплює етнопсихологію, духовну спільноту, історію як пам'ять про чин народу, свідомість як стійкість переконань, мову, звичаєві норми, народні традиції, релігію, мораль, етику. Комплексність поняття "національна ідентичність" виводила дослідника на міркування про "обов'язкову сталість, твердість, може, й консервативність усього обсягу "елементів", які й становлять органічну цілісність" цього явища. Помітив він і вразливість цієї цілісності, оскільки "руйнування будь-якого з цих елементів, становлячи загрозу для інших, призводить особистість до повної втрати національної ідентичності — розмитості свідомості, втрати рідної мови і т. д.".

Деякі теоретичні міркування Л. Сеника увиразнювались через полеміку. Він рішуче опонував авторам, які з космополітичних позицій підважували чи заперечували позитивну роль національної самобутності в глобалізованому світі У цьому плані Л. Сеник вдавався до аналогії із більшовицьким інтернаціоналізмом радянського часу: "В умовах режиму з його політикою русифікації, атеїзації, загального знецінення вічних вартощів бачимо наслідок усіх цих та інших заходів — спотворення особистості, її "матеріалізацію", насильну відмову від християнської духовності, втрату опору усім цим негативним явищам, психологічну і світоглядну деформацію". У пошуках коректного ракурсу осмислення він вказував на об'єктивну залежність наукових оцінок від культурно-історичних обставин буття народу чи нації: "...треба мати на увазі одну суттєву відмінність інтеграційних і денаціональних процесів в Україні і в інших багатоетнічних державах, особливо таких, як США. Відмінність полягає в тому, що Україна постійно переживала колонізацію й донині ще не вийшла з цього процесу".

Розуміння національної самобутності увиразнювало його тлумачення в контексті новітньої історії літератури явища культурно-політичного колабораціонізму. Про це Л. Сеник вів мову відверто й обґрунтовано: "...чи був тоді український роман українським? Як бути з творами, написаними з антиукраїнських позицій, або ж з романістами, які в світлі чужих ідей прагнули показати тодішню Україну? Неважко зрозуміти, що одне й друге дає підстави говорити про колабораціонізм". Цей мотив наявний і в конкретних аналізах різноманітних творчих досвідів, але без надмірного негативізму та критицизму.

Націологічні моменти Л. Сеник враховував і під час окреслення генологічної проблематики, вказуючи: "У дослідженні зосереджено увагу на самоствердженні жанру через теоретичне та ідейно-філософське "наповнення" жанрової свідомості письменників, що протистояли опосередковано чи безпосередньо нівеляції національної тотожності в мистецтві слова". Тому і пов'язував усі важливі аспекти українського роману "розстріляного відродження" з національною самобутністю. Сюди долучав художню опозицію антиукраїнському режимові, тяжіння до вільної творчості західноєвропейського зразка, пов'язаність філософічності романів із "українською традицією", протистояння "національного духу" імперській "фатальній силі" тощо. Національно концептуалізував він і жанрову форму як форму антиімперського протистояння: "...опір русифікації, планомірному стиранню національної тотожності і всім негативним явищам, які супроводжують процес колонізації України в першій половині XX ст. і разом з тим є його типовими елементами, стає небувалим за масштабами і соціальною та психологічною глибиною, гостро актуальним, набуває особливої сили в політиці і, зокрема, в художній літературі, оскільки знаходить своє вираження і в такому популярному жанрі, як роман".

Виважено й об'єктивно висловився він про зародження в 20-ті роки сервілістичної соціалістичної традиції як протиставлення вільній творчості: "Відстоювання власних творчих принципів, свободи творчості було для письменників, які не втратили свого творчого обличчя, головним змістом їх життя. У кінцевому наслідку це й було відстоювання національної тотожності в літературі" [179,3—4,8—9, 26].

У наступних працях Л. Сеник не раз звертатиметься до націологічної теорії, концептуалізуючи окремі її елементи. У виступі на Ш конгресі Міжнародної асоціації україністів (Харків, 1996) він запропонував •літературознавчу дефініцію національної ідентичності: "Термін "національна ідентичність" стосовно літератури — це збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого в світлі національної ідеї, послідовне відстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального Існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку" [178,44].

Методологічно важливі підходи, міркування Л. Сени-ка все-таки цілісної літературознавчої теорії не склали. Значно системніше концептуалізувала свої пошуки Стефа-нія Андрусів, чиї роботи завжди мали виразне теоретичне спрямування ("Ім'я гелленів. Про національний характер українців" (1993), "Проблеми національної ідентичності" (1997) та ін.). У 1996 р. вона захистила докторську дисертацію "Західноукраїнська література 30-х рр. XX ст.: проблема національної ідентичності", згодом видану монографією "Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років XX ст." (Львів ; Тернопіль, 2000). Більшість критиків оцінила високий теоретичний рівень, ґрунтовність та новаторство цієї студії [180, 35].

Вибір матеріалу дослідження (спадщина А. Чайковсько-го, В. Будзиновського, Ю. Липи, С. Ордівського, А. Лотоцького, І. Филигтчака, У. Самчука, Галини Журби, І. Керницького, Ірини Вільде, Наталі Лівицької-Холодної, Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, С. ^ординського, Є. Маланюка, О. Ольжича), рубрикований за певними семіотичними "голосами"-кода-ми — Минулого, Землі, Жінки, Слова, був виразно націоло-гічно детермінований. Львівський текст поставав науковою метонімією чи маркером завжди національно активної Галичини: "Як Шехерезада, українська культура, література 1930-х рр. XX ст., чий простір звузився до Галичини, Львова, розповідала, боячись замовкнути, свої історії своєю мовою".

Явище національної ідентичності осмислювалось і в теоретичних розділах дослідження ("Національний космопсихо-логос і національна ідентичність", "Галичина 30-х років XX ст. як текст", "Літературний дискурс Львівського тексту 30-х років XX ст. Типологія та ідеологія"), і в чотирьох історичних ("Минуле", "Земля", "Жінка", "Слово"). Увиразнювалось авторське значення цього концепту через ґрунтовні й обширні, незрідка полемічні, теоретико-методоло-гічні розмірковування, що формували вивірену систему.

Уважно і глибоко С. Андрусів аналізувала проблему нації, критикуючи тих космополітичних інтелектуалів (К. Чижевський, М. Перессіні), котрі ставили під сумнів доцільність п існування. Апеляції антинаціонально налаштованих авторів до злочинів нацизму як начебто злочинів національної свідомості й націоналізму не зовсім переконували. З цього приводу авторка зазначала: "...поява нацизму, що використовував для своєї мети ідею нації і тим поклав на неї відповідальність за свої злочини перед людством, безпосередньо не пов'язана із самим існуванням нації як форми колективного співжиття, не випливала тільки з неї. Тут більше хворобливого жадання влади, панування над світом...". Аргументовано вона вказувала на типологічну подібність німецького націонал-соціалізму та російського більшовизму, які мали тотожну імперську (не націоналістичну) мету: завоювати владу над світом.

Певний тип імперіалізму породжується певним менталітетом. Осмислюючи цей важливий для української постколоніальної дійсності феномен, С. Андрусів зверталася до антиімперського досвіду Є. Маланюка, котрий виокремлював два типи імперіалізму: "римський" (більш цивілізований) і "монгольський" (тотально руйнівний). До цієї класифікації вона додавала ще один — мондіалізм: "Це імперіалізм без імперії, тобто без її зовнішніх атрибутів, що так само прагне підпорядкувати собі народи і території через внутрішній розклад, перетворення народу в масу без етнічної і національної свідомості, без традицій і коренів, — у так зване безнаціональне суспільство; яке легко визискувати економічно. Найефективнішим і найбільш випробуваним засобом його утвердження і поширення у СВІТІ є космополітизм і зовні приваблива риторика про вищість прав людини над правами нації (...) про перевагу універсального ("інтернаціонального") над національним, етнічним, а в Україні — настирливе переконування українців, які становлять понад сімдесят відсотків населення, у тому, що начебто у теперішньому державному будівництві "національна ідея не спрацювала", тому треба формувати не

"етнічну", а "політичну націю" (наче етнічна нація не може бути політичною)".

Активна культурозахисна позиція вимагала від С. Андрусів конкретизації основоположних понять. Нація, "національний організм", в її розумінні, — "психо-інфор-маційна духовна система, що входить у над систему—людство, а мовою міфо-архетипальної теорії — організм-світ, де все дорівнює усьому, усе гомеоморфне: людина (мікрокосм) = етнос (мезокосм) = світ (макрокосм)". Художня література відіграє одну з ключових метафізично-екзи-стенційних ролей. Вона, "підтримуючи в часі національну наративну тотожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і "тримає" космосистему — світ і націю (світ нації) і їх "дублікат" — психосистему — самосвідомість (особистісну й національну)". Усі ці елементи визначали авторське бачення національної самобутності, витворюючи певні ланцюжкові конструкції: нація — інтегральна особа, культура; національна культура — космогонія; національна література — самосвідомість і космогонічний міф.

Методологічна основа цієї праці виразно міжгалузева, що кодифікувалось термінологічно (код, субкод, архетип, наратив, семіозис, дискурс, текст, міф, національна ідентифікація, соціолект, експліцитний та імпліцитний рівні, енкратичний та акратичний дискурси тощо). Доречно уникаючи еклектизму, С. Андрусів поєднувала філософські, історичні, етнологічні, психологічні, психоаналітичні, етнопсихологічні, політологічні, соціологічні, націологічні та близькі до них концепти. Водночас вивіряла їх із класичними та новітніми літературознавчими моделями (семіотикою, структуралізмом, герменевтикою, культурно-історичним методом, біографізмом, частково постструктура-лізмом та ін.), зосередженими довкола міфокритики та національно-екзистенціального методу як методологічних домінант. Тому одним із провідних критеріїв оцінювання та інтерпретації художньої дійсності в цій праці є корисність і важливість конкретного елемента, факту, феномена, закономірності для збереження нації, національної ідентичності, національної культури в космологічному вимірі. Ішлося і про пріоритетність літератури для тривання національного буття: "Національна література як один з найпотужніших засобів збереження й утвердження у світі мезокосму — етнічної, національної ідентичності, виховання національної самосвідомості — найпромовистіше розповідає самому народові і світові про своєрідність його мелодій у гармонії симфоній народів на "небесах буття*".

Така методологічна позиція забезпечувала агрументо-ваний діалог з іншими дослідниками без інтелектуальної залежності від їхнього авторитету. Завдяки цьому С. Андрусів суттєво уточнила націотвірну схему Е; Сміта, зробила її гнучкішою, конкретно-екзистенційною, менш абстрактною, стверджуючи: "а) що "чистих" і придатних на всі часи людей не буває, в певні історичні моменти навіть "найполітичніші" нації апелюють до спільних міфів і традицій, а "найетнічніші" могли, як у княжі часи українська, починати своє існування як політичні; б) що, з певною натяжкою, поняття "західної" і "асідноГ моделей націй можна зредукувати до західноєвропейських і східноєвропейських; в) що "східність" і "етнічність" переважно домінують у структуруванні націй загрожених".

Використання інтердисциплінарних концептів уберегло С. Андрусів від прямолінійних типологічних зіставлень літератури та міфу: "Звісно, твердження про те, що поезія, поетичний світ того чи іншого автора є міфотекстом, є певною натяжкою, радше, це перетворений міф чи метонімія міфу, адже поезія, як і епос та фольклор, виникає після розпаду класичного міфу, перекладу мови міфу іншими мовами культури. Хіба що поезія, з огляду на те, що працює з дологічним, дореференційним словом (можна його ще назвати міфологічним чи ліпше архетипальним)... генетично ближча до міфу з-посеред інших літературних видів".

За спостереженнями авторки, героєм-актантом нара-тивізації західноукраїнського тексту 30-х років "була не так окрема людина, як етнос, нація (...) навіть у малотило-вих для західноукраїнської літературної дискусії мемуарних жанрах ніколи не йдеться про індивідуальну долю, пошуки і причащання до абсолюту окремої людської душ, а завше — про Україну, про її визволення, про відновлення Української Держави". Промовляння-розповідання західноукраїнського тексту утворювало своєрідну "українську космогонію", яку складає великий корпус розділених ідеологічно субтекстів (літературні твори, публіцистика, мемуари, приватне листування тощо). Усіх їх "пронизує, організовує й об'єднує націоохоронний код, навіть байдужих до національного в інших культурах, пролібе-ральних чи прокомуністичних". Метарозповідь львівського тексту, його "домінантні коди національної ідентичності" впливають на постколоніальну Галичину й галичан як

"всюди присутня, часто невидима влада любові до України і її "духа печать", відбиток, Слід — неперебутня національна самосвідомість у текстах, учорашніх і нинішніх, само-осмислення, розповідання про себе і інших світові" [2, 11—23, 27—29, 39^тЗ, 297—338].

Націоцентрична система С. Андрусів потужно вплинула на подальші постколоніальні концепції інших учених, особливо молодшого покоління. Під її безпосереднім впливом зазнав інтенсифікації націологічний аспект новітнього літературознавства, про що свідчать типологічні суголосності з різними авторами, прямі посилання на ЇЇ праці, охарактеризування "Модусу..." "знаменною студією" В. Моренцем [130, 5].

Монографія Ярослава Гарасима "Культурно-історична школа в українській фольклористиці" [26] — доволі рідкісне для постколоніального метадискурсу теоретичне, методологічно-історіографічне дослідження — також навертала свідомість вітчизняного літературознавця до джерел національної методологічної традиції. У ній ретельно про-стежено методологічні засади та еволюцію класичної академічної школи, що виникла у вітчизняній фольклористиці і поширилася на літературознавство, подолавши у своєму розвитку романтичний (М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш, М. Костомаров) та позитивістичний (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський) етапи. У цій студії аргументовано положення про те, що українська культурно-історична школа сформувалася раніше від загальноєвропейської моделі, заснованої на тріаді І. Тена (раса, момент, середовище). Стверджувалось також, що теоретико-методо-логічну основу національної культурно-історичної методології становлять учення М. Максимовича й О . Волинського 20—30-х років ХГХ ст. Маніфестом вітчизняного культу-роісторизму названо передмову М. Максимовича до видання українських пісень 1827 р., у якій обґрунтовано "чотири основоположні... константи": історизм словесності, її національну самобутність, художню якість та зв'язок фольклору і літератури. У праці О. Бодянського "О народной поэзии славянских племен" (1837) містилась рівноцінна тенівській, "ато й чіткіша за неї", триєдина формула зумовленості специфіки фольклору: народ, країна, епоха.

Ще одне спостереження Я. Гарасима безпосередньо стосувалося концепту національної самості: "Проблему національної самобутності трактують "романтики" в аспекті боротьби з надмірним впливом'іноземщини на літературу й орієнтацію на фольклор вважають засобом оздоровлення писемної словесності від космополітичної безликості, розглядають усну словесність як виразника національного духу народу. Зростає національна свідомість фольклористів аж до розуміння необхідності незалежного буття своєї країни, свого народу".

У монографії Соломії Павличко "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського" (К., 2000) третій розділ "Національна ідентичність / Політика" [148, 217—323] присвячений націоцентричній проблематиці. Цим він суттєво відрізняється від першого розділу, у якому помітне психоаналітичне прочитання творчості А. Кримського крізь призму його маргінальної сексуальності як естетичної домінанти. Найвагоміше в монографії — власне випрацювання методики дослідження національної ідентичності такого складного автора, як А. Кримський, основаної на культурному історизмі, класичному біографізмі, максимальній увазі до фактів, постулюванні національного буття як фундаментальної цінності тощо. Продуктивним виявилося Намагання осмислити всі характерні грані А. Кримського як типового культурного націоналіста, звертаючись до проблем, що мали архі-важливе значення й для новітньої пострадянської свідомості: "концепція націоналізму", "філологія як націоналістична практика", "між російською і українською ідентичністю", "наратив нації", "небезпеки для української ідеї", "національне питання", "визначення нації", "українська національна ідея", "література і націоналізм" та ін.

Дослідження насичене цікавими спостереженнями: "Кримський органічно поєднує політику з мовою, націє-творчість із мовознавством", "Націоналізм для Кримського—це передовсім форма свободи", "Національний наратив був головним проектом української літератури до Кримського", "Кримський намагається теоретизувати в руслі кількох взаємопов'язаних запитань: Що таке нація? Що таке націоналізм? Яким має бути український націоналізм?" та ін. Для формування методологічної свідомості постколоніального фахового читача 90-х років XX ст. особливо важливо прозвучала одна із висновкових думок, що мала виразне самокритичне (ревізіонерське) і загальноме-тодологічне значення: "Інтелектуальна історія українського соціалізму, як і українського націоналізму, ще не написана. З неї випадають певні постаті, котрі були не професійними теоретиками, а поетами, прозаїками, критиками, вченими, збирачами фольклору та укладачами словників. Останніх ми вже звикли звинувачувати в народництві, утилітаризмі, політичній тенденційності художньої та наукової творчості. Та чи не пора подивитися на Франка, Грін-ченка, Єфремова, Кримського та багатьох інших як на персонажів і творців української політики, теоретиків націоналізму, соціалізму і т. д., які, крім усього іншого, ще писали вірші, оповідання, романи, статті (і дуже часто у віршах висловлювали ідеї, придатні для трактату, тому що трактати були заборонені). І подивитися на останні як на політичний текст, як на національний наратив, або "нара-тив нації", який, може, і не має надто великої художньої цінності, однак має величезне політичне значення. Ці люди мали колосальну творчу й політичну уяву, в якій досить виразно поставала нація — ця, за визначенням Бенедикта Андерсена, "уявлена спільнота". Без таких актів уяви, або, точніше, уявлення нація неможлива" [148,282].

Методологічно вагомі спостереження, що розвивали теорію національної самототожності, а також її інтерпре-таційну практику містили праці Т. Салити "Продовження" (Львів, 1991), "Високе світло" (Львів, 1994), "Імператив" (Львів, 1997), В. Мельника "Валер'ян Підмогильний" (К., 1991), М. Ткачука "Поезія як утвердження. Проблеми розвитку поезії русинів-українців Югославії 70—90-х рр. XX ст." (Тернопіль, 1993), Є. Сверстюка "Блудні сини України" (К., 1993), "На святі надій" (1999), Ю. Войчишин "Ярий крик і біль тужавий...". Поетична особистість Євгена Маланюка" (К., 1993), Н. Зборовської ""Танцююча зірка" Тодося Осьмачки" (К., 1996), О. Батана, 3. Гузара, Б. Червака "Лицарі духу. (Українські письменники-націо-налісти — "вісниківці")" (Жидачів, 1993; Дрогобич, 1996), Л. Грицик "Орієнталістика Агатангела Кримського в українському літературному процесі початку XX століття" (К., 1994), О. Веретюк "Українське літературне життя українців у міжвоєнній Польщі" (Тернопіль, 1994), М. Ільницько-го "Від "Молодої Музи" до "Празької школи"" (Львів, 1995), А. Іляка "Грицько Григоренко" (К-, 1995), В. Соболь "З глибини віків" (К., 1995), І. Дзюби ""Застукали сердешну волю...": (Шевченків "Кавказ" на тлі непроминального минулого" (К., 1996), О. Мишанича "Крізь віки" (К., 1996), "Повернення" (К., 1997), Р. Радишевського "Польськомов-на українська поезія від кінця XVI до початку XVIII ст." (К.,1996), 3. Гузара "До джерел національної ідеї в українській літературі. Вибрані місця з дошевченківської доби"

(Дрогобич, 1996), П. Іванишина "Олег Ольжич — герольд нескореного покоління" (Дрогобич, 1996), "Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи" (Дрогобич, 1999), Т. Бовсунів-ської "Феномен українського романтизму. Частина 1: Етногенез та теогенез" (К., 1997), Р. Мовчан "Українська проза XX століття в іменах" (К., 1997), О. Пахльовської "Сіуіка Іенегагіа 17сгаіпа [Українська літературна цивілізація]" (Рим, 1998), І. Приходько "Національна ідея у творчості І. Нечуя-Левицького" (Львів, 1998), М. Жулинського "Вірю в силу духа" (К., 1999), "Подих третього тисячоліття" (К., 2000), Я. Мишанича ""Історія Русів": історіографія. Проблематика, поетика" (К., 1999), О. Нахлік "Письменник — Нація — Універсум: Світоглядні та художні шукання в літературі ХГХ—XX століть" (Львів, 1999), І. Руснака "Українська література Канади і формування національної самосвідомості канадських українців" (Снятин, 1999) та ін.

Націологізм як стрижнева і наймасштабніша течія національно-екзистенціального теоретичного напряму тісно діалогізував із методологемами інших націоцентрич-них течій, а також інших методологій. Більшість причетних до нього праць мала до певної міри характер постколоніалі-стичний, екзистенціальний, етнопсихологічний чи герме-невтичний, доповнюючи й урізноманітнюючи загальний націоцентричний метадискурс.

Основу націоцентпричного постколоніалізму сформувала визначальна для будь-якої постколоніальної критики антагоністична корелятивна пара: колоніальне (поневолене) / імперське (поневолювальне). Однак у національно зорієнтованих постколоніальних інтерпретаціях значним був акцент на абсорбації попередньої антиколоніальної традиції: досвідів Т. Шевченка, братчиків, громадівців, неонародників, І. Франка, Лесі Українки, вісниківців, націоналістів діаспори та ін. Не меншу роль відігравало зосередження уваги на культурному націоналізмі як визначальному націотвірному факторі — так його окреслюють Е. Саїд, Е. Сміт, Е. Томпсон, С. Дюрінґ, С. Гантіґтон та ін. Поступово у працях низки авторів (С. Андрусів, О. Баган, С. Гречанюк, Р. Гром'як, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, Н. Зборовська, В. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, В. Моренець, М. Наєнко, В. Панчен-ко, В. Пахаренко, О. Пахльовська, А. Погрібний, Т. Салига, Г. Сивокінь, Р. Харчук, Б. Червак, М. Шкандрій та ін.) кристалізувалися методологічно вагомі судження, котрі уможливлювали розгляд вітчизняного постколоніалізму як актуалізованої постімперською історичною ситуацією методології тлумачення, в якій підставою для інтерпретації були пріоритетність збереження й розвитку національно-культурної ідентичності, утвердження її самодостатності (в т. ч. літературноО та полеміка на цій світоглядно-естетичній основі із імперськими й космополітичними дискурсами.

Методологічні ідеї націоцентрично зорієнтованого постколоніалізму чітко конституював у статтях Іван Дзюба — "Україна і світ (Напередодні незалежності)" (1990), "Трохи одвели душу?" (1991), "Про "демократичний" нігілізм" (1991), "Доповідь на Першому Всесвітньому форумі українців" (1992), "Література — це все, що написано талановито" (1992), "До концепції розвитку української культури" (1992), "Стереотипи сприйняття української культури" (1997), "Крізь "постмодерністські окуляри" і без них..." (1997), "Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XX ст." (2000) та ін., в яких загальнокультурна, ідеологічна проблематика поєднувалась із літературознавчою. Багатогранно, попри дещо звужене розуміння вольового націоналізму Д. Донцова та не завжди критичну глорифікацію демократичної традиції, висвітлено діалог української культурної свідомості і світової куль* тури в доповіді на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів "Україна і світ (Напередодні незалежності)" (1990), у якій чітко закцентовано геополітичний, етнічний, економічний, ідеополітичний, культурний та мовний аспекти проблеми [58, 330—349]. З позицій панівної на той час ідеології націонал-лібералізму І. Дзюба взяв під сумнів можливість використання українського націоналізму як ідеології державотворення, наголошуючи на необхідності ідеологічного плюралізму, опонуючи ідеям шовінізму та українофобії, наголошував на одночасній пріоритетно* сті демократії, нової політичної нації (консолідованої "на принципі державності, а не етнічності"), "вселюдських цінностей", "нації-держави", національного інтересу та "ідеї України": "...варто подбати про те, щоб для всіх громадян України Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде" [58,360].

У 1991 р., виступаючи проти огульно-критичних тенденцій "демократичного" нігілізму, І. Дзюба пропонував виважено оцінювати доробок авторів радянського періоду за національним критерієм: "...всім нам варто вчитися відрізняти грішне від праведного, донощиків і фарисеїв, прислужників режиму — від його жертв, не лише прямих, а й "неочевидних", від тих, хто, мусивши "адаптуватися" до нього, чинив свою сумлінну працю задля української культури за всяких умов" [59,594]. У передмові до книжки "Канон та іконостас" (1997) не лише вдумливо аналізував доробок М. Павли шина та іронізував із деяких його постмодерністських настанов ("Чи ж постмодерністське заперечення остаточних істин не поширюється на нього самого?"), окреслював власне розуміння культурної ситуації в пострадянській Україні, вважаючи її ще колоніальною: "Як на мене, у сфері культури ми ще далекі від остаточного подолання стану колоніального: якщо мати на увазі не тільки самопочуття суб'єктів культурної творчості, а й реальне співвідношення культурних потенціалів та енергоємностей носіїв культури (книга, преса, засоби масової інформації, мовна і ментальна орієнтація маскультури тощо), зрештою — небезпечно спотворену конфігурацію культурного простору в межах колишнього СРСР, русифікаторські силові лінії якого ще далеко не розмагнічені. В кращому разі подолання цього колоніального стану займе цілу історичну добу" [59,670,669].

У 2000 р. І. Дзюба, підгримуючи інших авторів, робить ключовий висновок про новітній "духовний геноцид", про неоколоніальний, окупований стан сучасної української культури. Цей висновок, стосуючись ЗМІ, значного масиву літературної та наукової продукції, стане для більшості вітчизняних постколоніальних критиків основоположною методологічною ідеєю і в наступному десятилітті: "Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформо-ваності, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале ошдження дорогих українцям імен, — під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного стосунку до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні і окупант звіріє з кожним днем" ("Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XXст.") [59,692]. ;лл*ц

Інші автори вияскравлювали, уточнювали, поглиблювали, а інколи й переосмислювали методологічні грані національно акцентованої постколоніальної інтерпретації, світоглядно маневруючи між націоналізмом та лібералізмом*

Наприклад, директор Інституту літератури М. Жулинський, осмислюючи у 1997 р. концептуальну проблему "національної самоідентифікації" та утвердження націоналізму, писав: "Україна сьогодні стоїть перед великою і важливою проблемою: як відновити, як відтворити цілісну картину національного образу культури, як набути свою національну, цивілізаційну ідентичність?" [77, 68]. Інші проблемні питання, акцентовані у статтях і монографіях 90-х років ("Вірю в силу духа" (Луцьк, 1999), "Подих третього тисячоліття" (Луцьк, 2000), "Заявити про себе культурою" (К., 2001)), увиразнювали цю постколоніалістичну настанову. Йшлося про питання "духовно-національного відродження" та національного ідеалу, національного обов'язку та національної держави, місця "української національної ідеї в ідеологічній системі державотворення", культури як "національної самосвідомості", формування "духовної незалежності" України, загрозливість двомовності та ін.

В одній зі статей за 1992 р. Григорій Сивокінь, активно вивчаючи різні теоретико-методологічні проблеми (літературний канон, біографічний метод, художній підтекст, епігонство, самототожність письменника, літературний процес, теоретичну концепцію Є. Маланюка, національну ідентичність М. Гоголя, соціальну функцію мистецтва слова та ін.), не просто пов'язував теоретико-літературне знання із певною культурною ідентичністю, а й виразно скеровував постколоніальний метадискурс у сферу національного буття, оскільки вважав, що "теорія має багато що пояснювати саме в національно специфічному аспекті" [160,48]. Говорячи про "соціальну заангажованість літературного твору", ще у 1990 р. дослідник чітко вказував на природний національний аспект цієї заангажованості: "Як же сьогодні українській літературі не зважати на реальні можливості національного відродження, як не працювати на нього?!" [180, 215].

Постколоніалістичну методологію динамічно роз-працьовував і Григорій Клочек у теоретичних статтях, присвячених системному підходові, рецептивній поетиці, методології літературознавчої есеїстики Є. Маланюка, українській ідеї у творчості вітчизняних класиків та ін. [104] Однак найуспішніше теорію та практику комплексного постколоні-ального прочитання він продемонстрував у монографії "Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація" (К., 1998). У цій праці з використанням постколошалістичних засновків розкрито антиколоніальну та націоцентричну позицію Шевченка як поета-державника: "Творість поета наділена винятковою здатністю виховувати державне мислення. Вона дає розуміння і відчуття національної ідентичності, формує правдивий погляд на українську історію, виявляє національні хвороби, наснажує вірою у краще майбутнє нашого народу. А головне — виховує національну свідомість як надзвичайно важливий системотвірний чинник державного мислення" [107, 236]. Ці ідеї Г. Клочек згодом розвинув у монографії "Поетика візуальності Тараса Шевченка" (К., 2013).

Глибока націоцентрична модель постколоніалістичного тлумачення, яку живив передусім теоретичний досвід І. Франка, представлена у працях Івана Денисюка: "Перебудова і франкознавство" (1990), "Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи" (1993), "Франкова концепція національної літератури" (1993), "Невичерпність атома: до 140-річчя Івана Франка" (1996), "Національне питання в полеміці "Між своїми"" (1996) та ін. Для наукового мислення І. Денисюка література — це завжди і передусім сутнісно національний феномен. Осмислюючи Франкову концепцію національної літератури, розглядав її як "комплекс методологічних підходів не лише до вивчення еволюції та своєрідності літературних явищ взагалі, а й у їх переломленні на національно-українському ґрунті". Кожна національна література — "органічний сплав місцевої оригінальної різнорідності й елементів "привозних", перейнятих з багатовікових міжнародних зносин".; Тому історія літератури — це передусім на-ціопізнавальний процес, тобто "образ духовного розвою нації, який ніколи не підлягає якійсь одній формулі". Не випадково й "генотип національного світосприймання" І. Денисюк пропонує шукати "у первісній релігії народу та у його фольклорі" [55, 302—304]. Усна словесність, як це видно на прикладі пісень, стає потужним націотвірним феноменом — "фактором... національної консолідації" [54,40].

Усвідомлення національної ідентичності предмета дослідження мало для І. Денисюка важливе методологічне значення. Вона стала органічною частиною дослідницького пошуку, що створювало імунітет проти космополітичних чи інших універсадістських інтенцій: "Методологія дослідження історії літератури не може бути універсальною стосовно письменства кожного народу. Важливо знайти певні ключі до національної літератури, вистежити тільки їй властиві певні явища, які й зумовлюють підходи до її збагнення". На цій методологічній основі виростала постколоніалістична метакритична позиція дослідника:

"Мабуть, у літературознавстві жодної іншої країни не знайдемо стільки спроб приниження рідного письменства, як в українському, при одночасній відпорній тенденції -щ поборенні історично складеного комплексу меншоварто-' сті та накинутих колонізаторських догм. Хоча теорія української літератури "для домашнього вжитку" розкритикована давно, та все ж вона час від часу зазнає реінкарнації у все ще живучих ярликах, безпідставно наліплюваних на неї, — "народницька", "народна", "неповна" тощо, які принижують її сумарно або в окремих стадіях розвитку... у мавпуван-ні чужоземних літературних процесів — досить механічному перенесенні їх на український грунт, у переоцінці впливу то Росії, то Заходу при дивовижному нехтуванні культури Орієнту. Методологія дослідження міжцивілізаційних контактів все ще зазнає перегинів, національно-автохтонні чинники слабо враховуються (...) Несправедливої критики зазнають суспільна заангажованість нашої літератури та її фольклоризм (...) Навіть наші генії видаються декому ліліпутами у порівнянні з західними". Так виявлялося одне з характерних формулювань національного імперативу І. Де-нисюка: слід "студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалась у певних умовах і яка виконує свою національну місію" [55,303,299,300].

Активно використовуючи досвід І. Франка, щоправда, із залученням пізнішої спадщини, передусім вісниківства ("Бард неспокою раси (Євген Маланюк)" (1993), "Апофеоз духу (Ідея і чин Олега Ольжича)" (1993), "Юрій Липа: людина і мислитель" (1994), "Про деякі філософські підстави українського націоналізму" (1994), "Дух католицизму" (1994), "Есей та есеїзм" (1995), "Українська культура: звідки і куди" (1995), ""Слов'янська єдність": націологічний аспект" (1997), "Православ'я в геополітичному спектрі" (2000) та ін.), розбудовував власну методологічну концепцію Олег Батан. Вже у книжці "Іван Франко і теперішнє становище нації" (Дрогобич, 1991) він у постколоніатстично-му дусі актуалізував спадщину видатного письменника та мислителя, щоб одним із перших "прокласти стежку до зміни заяложених, стереотипних поглядів на особу і творчість Івана Франка". Намагався окреслити й складники світогляду І. Франка, і водночас власну методологічну позицію: націо-софське спрямування думки, критику марксизму та матеріа-лістичного світогляду, реабілітацію консерватизму, ірраціоналізму та релігійності, естетичну багатогранність, націо-центричне •протиставлення імперським стереотипам та ін.

Вихід на посутні методологічні питання постколоніа-лістичної критики можна було спостерегти і в істориків літератури. Типовий приклад — послідовно націоцентрич-ні студії Віталія Дончика та Анатолія Погрібного. Для праць В. Дончика — "Діаспора" (1991), "Позбуваючись догм" (1991), "В ім'я України" (1993), "Письменник трагічної долі" (1993), "Чи шануємо ми Шевченка?" (1994), "Занепад чи відродження?" (1996), "Національна історія як духовне опертя української літератури" (1997), "Шістдесятництво як явище" (1997), "Не знають чи не хочуть знати?"

(1999) [69; 72] та ін. — теоретично значуще є розуміння літератури як глибинно національного — націотвірного і націозахисного — художнього феномена; літературознавства — як виразно національної гносеологічної системи. Обґрунтовував він і методологічну важливість національної ідеї в структурі гуманітарної свідомості та націозахис-ній полемічній спрямованості наукового мислення та ін. В інтерв'ю 1995 р. В. Дончик стверджував, що "праця критика й літературознавця, тим більше українського, ніколи не була й не могла бути вільною від політики". Так само як і об'єкт української науки про літературу, "він і найбільш "заангажований" і найбільш "художній"" [72,212—214].

Подібну методологічну позицію утверджував А. Погрібний ("Орієнтири третьої хвилі" (1991), ""Всевидяще око України" (І. Нечуй-Левицький)" (1998), "Реалізм у соцре-алізмі" (1999), "Гарячий Куліш" (1999), "Література універ-салістської місії" (2000), "Шевченкові імперативи і ми"

(2000) та ін.) [163]. Літературу він розглядав як могутній засіб націотворення, людинотворення, деколонізації і державотворення: "Є всі підстави сподіватися, що значно інтенсивніше, аніж досі, естетичне й українознавче осмислення літератури дозволить їй глибше іти "меж люди" — межи наше суспільство, сприятиме належному пізнанню і засвоєнню ним її зцілюючої, облагороджуючої, просвітлюючої сили, яка так потрібна для зміцнення Української держави, виховання її свідомих громадян" [162,59].

Теоретично цілісно й системно виклала свою постко-лоніалістичну концепцію. Оксана Пахльовська в культурологічних, політологічних та літературознавчих працях "Проблема спадщини в українській культурі та форми її імперської експропріації" (1990), "Система табу як ідеологічна кодифікація псевдоісторії України" (1990), "Відкритий лист до всіх, хто любить Україну" (1992), "Гей, Республіка Банана!" (1992), "Україна: шлях до Європи... через

Константинополь" (1994), "Русифікація України в XX ст.: мета, модальності, результати" (1995), "Українська література очима Заходу: аспекти і причини аберації" (1996), "Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії" (1996), "Евген Маланюк: интерпретация Гоголя" (1997), "Від Хмельницького до Мазепи: концептуа-лізація Української держави" (1997), "Між Росією та Європою: геополітичний шок України" (1999), "Українські шістдесятники: філософія бунту" (2000) та ін.

Уже в доповіді на Першому Конгресі МАУ (1990) вона чітко окреслювала українську ідентичність як європейську, а незалежну державу розглядала як єдиний інститут, що "може спинити ентропію національної культури і спрямувати вивільнену енергію на конструктивну творчу її самореалізацію". Щоправда, держава повинна була працювати "за стандартами європейської демократії" [160, 100]. Цю ж саму діалектичну ідею — "те, що є істинно національне, неминуче стає також і європейським. І лише те є європейським, що в основі своїй є національним" [158, 116] — утверджуватиме разом із ідеями індивідуалізму, демократизму, антиімперства й пізніше. При цьому основуватиметься не лише на дещо внутрішньо суперечливій філософії західного лібералізму, а й на українській антиколоніальній традиції. Особливо цінне її звернення до досвіду І. Франка у методологічно акцентованій доповіді на Міжнародній науковій конференції у Львівському університеті (25—27 вересня 1996) "Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії".

Монографію Оксани Пахльовської "Civilta letteraria ucraina [Українська літературна цивілізація]" [210], видану 1998 р. в Італії, є підстави вважати результативним застосуванням нащоцентричної постколоніалістичної методології. У дослідженні Україна та її література представлені як інтегральна частина європейської цивілізації, "цивілізації діалогу". Акцентовано центральність України у процесі зустрічі між гуманістичним Заходом та православним Сходом. Доведено європейську ідешичність української ідеї, закодованої в європейських концепціях республіки, свободи, толерантності, демократичного плюралізму, тобто в аспектах суголосних засадам лібералістичного "відкритого суспільства". Ця праця так і не була перекладена на українську мову.

Інша помітна течія — екзистенціалізм як філософський національно-екзистенціальний метод тлумачення. Найрельєфніше його було окреслено у різножанрових

працях В. Іванишина. Подібне розуміння можна було знай' ти в інокультурних екзистенціалістичних традиціях. Наприклад, М. Бердяев вказував, що "людина входить у людство через національну індивідуальність" ("Національність і людство"), а М. Бубер, виявляючи специфіку народу, "позбавленого вільного та самостійного існування", доводив, що особистість повинна усвідомити те, що "саме вона, а не хто інший, покликана прислужитись цьому народові" ("Гебрейство та людство").

Основоположник філософського екзистенціалізму Мар-тін Гайдеґґер (1889—1976) наголошував на закоріненні існування людини в батьківщину, справжню екзистенцію корелював із "історичним шляхом" народу, а мистецтво вважав джерелом національного буття: "Джерело художнього творіння, тобто разом джерело творців і джерело охоронців, а значить джерело звершено-історичного тут-буття народу є мистецтво" ("Джерело художнього творіння"). У межах українського пострадянського екзистенціалізму синтезувались та складно переплітались релігійна (християнська), атеїстична, феноменологічна, онтологічна традиції, однак визначальною була націологічна домінанта. Про це свідчили літературознавчі праці М. Бондаря, Ю. Бондаренка, Л. Гамаль, Л. Го-ломб, А. Дахнія, Л. Залеської-Онишкевич, Н. Зборовської, Л. Коломієць, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Н. Михайлов-ської, Л. Мороз, В. Пахаренка, Л. Сеника, М. Тарнавського, Л. Тарнашинської, Г. Токмань, А. Яковця та ін.

У 90-ті роки XX ст. помітно заявили про себе праці, що, крім історико-літературного матеріалу, містили важливу, концептуально розроблену методологічну основу. Такою стала монографія Василя Пахаренка "Незбагнений апостол. Світобачення Шевченка" (1994, 1999), над якою автор працював упродовж 1992—1998 рр. Це есеїстичне видання — нове слово в осягненні естетики та ідеології Т. Шевченка як українського генія. Водночас автор на практиці довів ефективність свого інтердисциплінарного підходу, що синтезував різні літературознавчі, а також хри-стологічний та націологічний методи інтерпретації і ви-яскравлював Кобзаря як християнина і націоналіста, духовний світ якого тримається на ціннісних константах— Бог, людина і нація.

Важливий компонент методики дослідника — національно інтенційований екзистенціалізм, що дало йому змогу помітити специфіку Шевченкового художнього тлумачення людини і світу. Йшлося про те, що Т. Шевченко

"вперше і, мабуть, востаннє в історії не тільки літератури, а й людства так глибоко й досконало втілив саму екзистенцію нації (української зокрема, а через неї і як такої)". Методологічно вагомий і висновок про те, що Шевченкова людина "може існувати як Людина... лише в середовищі свой нації", оскільки "немає громадян Всесвіту, планети, як немає людини абстрактної" [157, 23, 203]. Елементи екзистенцій-ного тлумачення можна було віднайти і в інших працях В. Пахаренка — монографіях "Нарис української поетйки>> (Кіш, 1997) та "Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 1920-х років" (Черкаси, 1999).

У своїй філософсько-літературознавчій монографії "Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософствування в українській літературі ХГХ — першої половини XX ст." (Львів, 1998) Наталія Михайловська використовувала окреслення Д. Донцовим творчості письменників-вісниківців, розглядала специфіку екзистенціалізму як філософської течії у вітчизняній літературі на прикладі творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В. Стефаникау В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, Т. Ось^ мачки. Попри оминання онтологічно-екзистенціального досвіду М. Гайдеґґера та часткове висвітлення феномену вісниківської літературної традиції, авторка запропонувала методологічно важливі тлумачення таких явищ, як екзистенційне мислення, екзистенційне філософствування та екзистенційна філософія (власне екзистенціалізм). Важливий момент дослідження — виявлення національної специфіки українського екзистенційного філософування, що основувалось на "духовному ґрунті Святого Письма" і мало виразний націологічний аспект, оскільки "шукало відповіді на проблеми існування української людини в трансцендентному і знаходило у пізнанні волі Божої для особи і нації, осягненні етичної та естетичної досконалості створе-* ного Ним світу" [127,196].

У межах націоекзистенціальних течій розвивалася й націософська герменевтика як теорія і практика тлумачення, що базувалася на філософії національного буття — сенсах історико-культурної традиції, національній аксіології та первнях національної духовності і буттєвості (в дусі Дж. Віко, Й. Гердера, Й. Фіхте, Ф. Шлегеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, В . і Я. Гріммів, Дж. Мадзіні, Т. Карлайла, В. Дільтея, М. де Унамуно, М. Гайдеґґера, Ш. Морра та ін.). По-своєму на методологічно значущі герменевтичні проблеми виходили у своїх працях Л. Бондар, М. Бондар, Р. Гром'як, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, В. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, В. Марко, Л. Мороз, Г. Сивокінь, Т. Салига, І. Фізер, Вал. Шевчук, Г. Штонь, продовжуючи національну традицію філософського літературознавства (О. Потебня, І. Франко, С. Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Є. Маланюк, Ю. Бойко та ін.).

Найглибше і найпослідовніше націософську герменев-тичну концепцію осмислення вітчизняної культури, зокрема літератури, вигграцювала Ліна Костенко, і не лише в поетичній творчості. Йдеться насамперед про її виступи перед академічною спільнотою, вперше зібрані Сергієм Гречанюком у журналі "Урок Української" (2000, № 2): слово подяки за премію Фундації Антоновичів "Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?" (Вашингтон, Джорджтаунський університет, травень, 1990), а також виступ на Міжнародному симпозіумі "Леся Українка і світова культура" "Геній в умовах заблокованої культури" (Луцький університет, вересень 1991), "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала" (Києво-Могилянська академія, вересень 1999). Багатогранно її інтерпретаційну позицію репрезентували й інші виступи перед різними аудиторіями.

В основі герменевтичного мислення Л. Костенко — усвідомлення фундаментальної націотвірної ролі Слова, літератури в бутті кожного народу і людства. Слово було "в початку людства. І в початку кожної нації", писала авторка, тому "кінець Слова може бути кінцем нації". Аргументовано обстоювала герменевтичну традицію висвітлення мистецтва як потужного інтерпретатора національного буття: "Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність — так світ і сприйме" [112, 56]. Витлумачуючи феномен геніальності Лесі Українки, Л. Костенко розвивала націоекзистенціальні ідеї, осмислюючи унікальну важливість письменника, особливо генія, для поневоленої, "заблокованої культури": "Великі українські письменники— це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом проводатори своєї осліплої від сліз, і горя нації". Кожен справжній поет — "це діагностик суспільства. Все, що він робить, він робить у проекції 'Я& потреби культури свого народу" [113].

Герменевтичні ідеї разом із постколоніальною критикою та націологічним "обрієм сподівань" прозвучали в лекції "Гуманітарна аура нації...", в якій центральною проблемою постімперської України як "проблемно незалежної держави" було названо відсутність адекватної національному буттю методології розуміння та мислення — "гуманітарної аури нації" ("...потужно емануючого комплексу наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом,—в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторному національному варіанті") [114, 7]. У цьому аспекті порушено питання шовінізму та імперіалізму, пот-рібності національної ідеї, "варваризації суспільства", необхідності національної держави, демократичної "десак-ралізації" ("обливання брудом" вітчизняних класиків), примітивних "етнографічних гопакедій", браку ідеології державотворення ("А де наша універсально-державницька теорія?"), знищення української культури, критики колоніального "адаптованого розуму" та ін.

В основу державного будівництва Л. Костенко пропонувала поставити українську національну культуру (наріжним каменем держав у цивілізованих народів "завжди була Книга, культура"), повернути українському народові "його історію, його мову, його культуру" ("Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної Ідентичності"). Для цього слід насамперед через адекватну— національно вкорінену — інтерпретацію усунути "дефект голосного дзеркала", актуалізувати національний спосіб розуміння: "Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичної схеми. Перестановки некоректно поставлених дзеркал" [114,26,28, ЗО].

Показова щодо застосування герменевтичної методики — монографія Григорія Штоня "Духовний простір української ліро-епічної прози" (К, 1998), що методологічно спиралась на світовий та вітчизняний філософсько-герме-невтичний досвід (М. Бердяєв, М. Гайдеґґер, Г.-В .-Ф. Те-гель, О. Потебня, Д. Чижевський, К. Ясперс та ін.). У цій праці в класично-герменевтичному дусі через актуалізацію націотвірного сенсу осмислено українську ліро-епічну прозу XIX—XX ст., твори якої "своєю мовою обрали мову духовної щоденності народу" і яка виразила "вирішальний етап духовної індивідуалізації "пошевченківського" українського народу напрацьованим нею мовно-художнім каноном" [206, 5—6, 315].

Найпослідовніше національно зорієнтовану герме-невтичну модель зреалізував Сергій Квіт у посібнику "Основи герменевтики" (К., 1999, 2003). Ця праця, попри несистемний виклад та очевидну фрагментарність, доволі чітко окреслювала національну ідентичність, висвітлювала бачення герменевтики як "загальної теорії інтерпретації", містила виклад основних герменевтичних течій (від античних авторів до П. Рікера) та деяких літературознавчих напрямів. Національно зорієнтований тип мислення дослідника проявлявся в осмисленні таких проблем, як "інтерпретація і влада", "таємні товариства і ордени", "Мартін Гайдеґґер і українська традиція", "світ традиційного українського мовлення", постмодернізм (постструк-туралізм) як "фетишизація лібералізму", "герменевтика як літературна естетика". Цікавими стали міркування автора про міжкультурний сенс творчості М. Гайдеґґера: "Він належить до тих особистостей, які однаковою мірою є "своїми" для всіх національних культур (...) Мартін Гайдеґґер може знайти найповніше зрозуміння й потвердження в нашій традиції, однаковою мірою, як остання повинна бути посилена його спадациною" [102, 47]. Схожу теоретичну позицію автора засвідчили монографія "Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет" (К., 2000), збірники літературно-критичних статей та есе "Свобода стилю" (К., 1996), "В межах, поза межами і на межі" (К., 1999), "Понад часом" ОК., 1999).

Постійно присутнім у межах націоцентричного методологічного напряму був й етнопсихологічний підхід, зосереджений на моделюванні теоретичного дискурсу через осмислення явищ національної психіки, етнічної самосвідомості, національної вдачі, національної ментальності, національного характеру, етнопсихічних структур, етнокультурного досвіду, народних морально-етичних ідеалів та ін. За його методологічну основу правили праці зі світового гуманітарного доробку (Дж. Віко, Й. Гердер, Й. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегель, Г. Лебон, В. Вундт та ін.), а також українських етнопсихологів (Г. Ващенко, Д. Донцов, М. Костомаров, О. Кульчицький, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Мала-нкж, І. Мірчук, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, В. Храмова, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич, В. Щербаківський, В. Янів, Я. Ярема та ін.). Активно, хоч і не завжди системно, осмислювали етнопсихологічну проблематику С. Андрусів, Г. Вервес, Я. Гарасим, Л. Дем'янівська, І. Денисюк, Л. Дунаєвська, Н. Кузякіна, Л. Мороз, В. Нарівська, Я. Поліщук, В. Працьовитий, І. Приходько, Н. Шумило та ін.

Концептуально зрілий етнопсихологічний підхід 63010 розпрацьовано у монографії Валентини Нарівської "Національний характер як художньо-естетичний феномен українсько; та російської прози 50—70-х років двадцятого століття"* Націоцентричну зорієнтованість цієї студії фіксує хоча б таке міркування: "Трагічні протиріччя історії народів колишнього Радянського Союзу нагально вимагають від сучасної людини, навіть не спеціаліста, повернутись до їх аналізу, до створення нових концепцій відродження національних культур". [142,49].

- Певне значення для розвитку етнопсихологічної методики мали монографії Володимира Працьовитого "Український національний характер у драматургії Миколи Кулі-ша" (Львів, 1998) та "Національний характер в українській драматургії 20—30-х років XX ст." (Львів, 1999).

Усі течії націоцентричного напряму активно взаємодіяли між собою у методологічній сфері, творячи найрізноманітніші модифікації на рівні конкретних методик інтерпретації. Подібні дифузні процеси відбувалися і стосовно інших методологій — філологічної, компаративістичної, системологічної, психологічної, рецептивно-естетичної, котрі по-своєму виражали націоекзистенціальні концепти. Націоцентричний методологічний досвід варто вважати одним із домінантних, усепроникних у сфері літературознавчої свідомості 90-х років XX ст., котрий активно розвивався, часто долаючи здавалося б неперехідні ідеологічні межі між "авангардизмом" ("модернізмом") і "традиційністю" (Г. Сивокінь), постмодерними західниками і ґрунтів-цями (Р. Харчук, Є. Баран) чи "модернізаторами" і "нативістами" (О. Гнатюк). Його методологеми можна було спостерегти у дискурсі вчених, що займали вельми критичні стосовно імперативів національної традиції постави. Наприклад, у виступі 2000 р. на черговому філологічному семінарі у Київському університеті Г. Грабович, висловлюючись стосовно культурної ситуації в пострадянській Україні, підважив навіть деякі власні мультикультуральні, ліберально-космополітичні настанови: "...все це віддзеркалює, річ ясна, загальну державну культурну політику — тобто ЇЇ відсутність, де по суті все, що стосується культури й науки, залишається напризволяще. Замість наполегливої, цілеспрямованої політики на відродження культури нації, яка кількасот років була приречена на небуття і з великими жертвами боролася за незалежність, і яку десятиліттями совєтська система планомірно нищила (адже планувалося злиття в один "совєтський народ/1), маємо тепер політику laissez faire. Нехай, мовляв, вирішує ринок— йому видніше" [34,14].

Домінантність та всепроникність націоцентризму виявляла і тематика кандидатських та докторських робіт з літературознавчих спеціальностей. Наприклад; С. Приго-дій "Імпресіонізм на рубежі ХГХ—XX сторіч: типологія та національні особливості (на матеріалі української та американської літератур" (1995), В. Звіняцковський "Ннколай Гоголь. Тайньї национальной души" (1995), В. Шевченко "Українська історична поема XIX — початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку" (1996), Т. Руда "Взаємодія національних художніх культур: літературознавчі аспекти" (1996), Б. Мельничук "Випробування істиною: проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі" (1997), Т. Бовсунівська "Феномен українського романтизму: основні параметри каталогізації та ідентифікації" (1998) та ін. Серед кандидатських студій — "Образ України в перцепції творців '"української школи" раннього польського романтизму (Ю. Залеський, А. Мальчевський, С. Го-щинський)" І. Левандовської (1995), "Проблема національного характеру у творчості Г. Квітки-Основ'яненка" Л. Горболіс (1995), "Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду (проблеми і пошуки)" М. Крупача (1996), "Українська історична поема XIX — початку XX століть. Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку" В. Шевченка (1996), "Творчість Г. Сенкевича у контексті українсько-польських літературних взаємин" М. Васьківа (1996), "Духовний ареал українського літературного бароко (в зіставленні з французьким національним варіантом)" О. Зінченка (1996), "Модель ідентичності в канадському літературно-художньому і літературно-критичному контексті" Н. Овчаренко (1996), "Концепція духовності керівника держави в літописі Самійла Величка" Ю. Сафонова (1998), "Становлення і розвиток творчої Постаті Євгена Маланюка (у контексті літератури 20—30-х років XX століття) Н. Лисенко (1999), "їсторіософічна концепція пенталогії Б. Лепкого "Мазепа" та її художня реалізація" Т. Литвиненко (1999), "Творчість Євгена Маланюка і "Празька школа" українських поетів" О. Прохоренко (1999), "Творчість Леоніда Мосендза. Особливості художнього світовідображення" І. Набитовича (1999), "Художня модель національної ідентичності в прозі Валерія Шевчука" Л. Донченко (1999), ""Історія рухав": історіографія, проблематика, поетика" Я. Мишанич (1999), "Дискурс національної ідентичності у творчому надбанні Лесі Українки" О. Онуфрієнко (2000), "Національне і загальнолюдське в естетичній інтерпретації Лесі Українки (на матеріалі ліричних творів)" Л. Чикур (2000), "Проблеми національної психології у творчості О. Довженка" Н. Медвідь (2000), "Своєрідність художнього втілення національної ідеї у творчості Володимира Самійленка" М. Мартинюк (2000), "Твори Ольги Кобилянської з життя української інтелігенції. Пошуки морального ідеалу" Л. Матусяк (2000), "Українська поезія резистансу 40—50-х років XX століття: генетичний контекст і естетична природа" І. Роздольської (2000), "Національно-специфічні засади обробки традиційних сюжетів (на матеріалі творчості Лесі Українки)" М. Шевчук (2000), "Український та російський історичний роман кінця XX ст.: проблема національного характеру" В. Приходько (2000) та ін.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси