Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Українські та зарубіжні письменники
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ІВАН МАЛКОВИЧ (нар. 1961)

Відкрите обличчя, ніжна, майже дитяча усмішка, світло-русяве волосся, що спадає на плечі з-під капелюха, довгі пальці музиканта. А ще – делікатність в усьому: у жестах, у розмові. Це – Іван Антонович Малкович, самобутній поет гуцульського краю, який народився в селі Нижній Березів на Косівщині.

Після закінчення місцевої школи вступив до Івано-Франківського музичного училища (скрипковий клас), яке закінчив 1980 року. А 1985 року закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

Працював учителем на Київщині, літературним редактором у видавництвах "Веселка" (1986-1987), "Молодь" (1987-1989), дитячому часописі "Соняшник" (1991-1992), головним редактором дитячих програм "Укртелефільму" (1993).

Ще дев'ятнадцятирічним юнаком на всеукраїнському семінарі молодих авторів його було обрано найкращим поетом. Вихід його першої книги гаряче відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. 1986 року І. Малкович став наймолодшим членом Спілки письменників СРСР.

1984 року з'явилася перша книжка віршів І. Малковича "Білий камінь", 1988 – збірка "Ключ". Третя книжка під назвою "Вірші" вийшла в 1992 році, а поетична збірка "Із янголом на плечі" побачила світ у 1997 р. Вірші Івана Малковича входять до літературних (вітчизняних і перекладних) антологій, хрестоматій, шкільних підручників. їх перекладають на музику Марія Бурмака, Віктор Морозов, Тарас Чубай та інші композитори і виконавці. Рядками з його поезій називають вечори. За його сценаріями проводять свято Святого Миколая. А на Різдво і Старий Новий рік він сам ходить із вертепом та Малайкою.

Ось як написав про нього Дмитро Павличко: "...Він має музичну освіту, що благодатно відбивається на його творах. Літературними вчителями цього автора можна назвати Євгена Плужника та Богдана-Ігора Антонина. Але, приглянувшись уважніше до його поезії, побачимо, що в нього є третій і, можливо, найголовніший наставникПавло Тичина. Вчитися для Івана Малковичаяк, зрештою, для кожного справжнього митцяне значить наслідувати у письмі, а бути подібним лише у світовідчуванні, в жаданні певної естетичної досконалості... Але ж це поет, цілком своєрідний, справдешній. Його варто знати вже хоч би за те, що він в жодному слові своєму не покривив почуттям, що він дуже цільний у тому настрої, котрий можемо назвати уболіванням за добротою, лагідністю життя, що він у кожному образі являє свіжість і вишуканість..."

Іван Малкович був одним з організаторів першого пісенного фестивалю "Червона рута" в Чернівцях у 1989 році.

Нині Іван Малкович – упорядник, автор і перекладач декількох десятків книжок для дітей. З 1992 року – засновник і директор видавництва дитячої літератури "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", права на книжки якого купили відомі видавництва з одинадцяти країн світу. Видавництво порівняно молоде, але вже встигло заявити про себе: Спілка письменників України визнала найкращою книжкою 1994 року "Улюблені вірші", які були випущені ним. За тринадцять років роботи "А-БА-БИ..." вийшло майже 70 найменувань книжок загальним тиражем 2 мільйони. Деякі з них 22 рази завойовували гран- прі та займали перші місця на Всеукраїнському форумі видавців у Львові та в рейтингу акції "Книжка року". Книги цього видавництва "Снігова королева", "Казки туманного Альбіону", "Абетка", "Аліса у країні чудес", "Вінні-Пух", "Тореадори з Васюківки" – справжні витвори поліграфічного мистецтва.

ІВАН МАНЖУРА (1851-1893)

В історію української культури Іван Манжура увійшов як поет, фольклорист, етнограф демократичного напрямку. Діяльність його припадає, в основному, на 70-80-ті роки XIX століття.

Іван Іванович Манжура народився 1 листопада 1851 року в м. Харкові в родині дрібного чиновника із зубожілих дворян. Сумним і безрадісним було дитинство майбутнього поета. Рано померла мати. Батько, хворий, перебуваючи в постійних конфліктах з начальством, змушений був часто міняти місце служби. Згодом він зовсім втратив службу, і тоді почалися тяжкі роки поневірянь. Обставини відірвали сина від батька назавжди. На Івана звернула увагу його тітка – дружина відомого вченого-філолога, професора О. О. Потебні. Вона віддала хлопця до повітової школи, де він виявив себе як здібний і старанний учень. Незабаром його прийняли на казенний кошт до гімназії, проте згодом, за "непокірну вдачу", виключили з шостого класу. Деякий час юнак перебивається випадковими заробітками, дає приватні уроки тощо. У 1870 році він стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту, але 1872 року його, як "неблагонадійного", звідти виключають без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу.

Після Іван Манжура живе переважно на Катеринославщині. Займаючи різні дрібні посади, сяк-так заробляє собі на хліб, часто міняє місце роботи, постійно мандрує по селах, містечках, мешкає серед убогого люду, пильно приглядається до його життя, переймається радощами і болями трудівника. Саме тоді розпочинається систематична діяльність Івана Манжури як фольклориста й етнографа, відданість якій він зберіг до кінця своїх днів. Незабаром він налагоджує зв'язки з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства в Києві, надсилає туди свої численні записи пісень та казок. Багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього від ділу та на сторінках деяких тогочасних періодичних видань.

У середині 1870-х років на Балканах розгорівся визвольний рух проти турецьких поневолювачів. Іван Манжура в числі інших добровольців з України відбуває до Сербії.

Повернувшись наприкінці жовтня 1876 року після поранення, яке дістав у цій війні, на Україну, він майже постійно живе то в самому губернському місті Катеринославі, то в навколишніх селах – Мануйлівці та Олексїївці, – працює в місцевих газетах і журналах, збирає зразки народної творчості. Одним з перших Іван Манжура звернув увагу на усну поезію робітничого класу – серед його записів є зразки фольклору, в яких зображено трударя, що знемагає під тягарем експлуатації. Чимало записаного з народних уст фольклорного матеріалу було надіслано ним до Харківського історико-філологічного товариства, до деяких наукових журналів, а також на адресу українських та російських дослідників народної творчості.

Про авторитет Івана Манжури як діяча вітчизняного народознавства красномовно свідчить те, що у 1887 році його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник "Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою"), а пізніше (1891р.) – дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

Постійно і цілеспрямовано займаючись збиранням, а почасти й публікацією фольклорно-етнографічних матеріалів, Іван Манжура водночас формується і як пристрасний співець знедолених. Особливо виразно почав проявлятися талант поета у 80-х роках. Саме тоді на сторінках катеринославських газет і журналів (а трохи згодом – і в галицьких виданнях) з'являються його вірші під псевдонімом Івана Калічки, а також у вигляді невеликих видань – "метеликів" для масового читача – поетичні переробки деяких популярних казкових мотивів. Певне місце в літературній спадщині поета посіли також переклади та переспіви з інших літератур.

У 1885-1886 рр. Манжура написав казку-поему "Трьомсин-богатир" про безстрашність запорозьких козаків. За активної допомоги і гарячої підтримки О. О. Потебні, який відіграв неабияку роль у формуванні та спрямуванні поетової музи, в 1889 році вийшла друком у Петербурзі перша і єдина прижиттєва збірка Івана Манжури "Степові думи та співи".

Успіх окрилив поета, і він, як свідчать автобіографічні матеріали та листи письменника, розпочинає посилено готувати до видання збірки своїх творів "Над Дніпром", "Казки та приказки і таке інше". Проте цим намірам Івана Манжури не судилося здійснитись. Усі його дальші спроби знайти дорогу до читача розбивались об тверді мури царської цензури.

З раннього дитинства і до кінця свого життя знедолений, бездомний поет, не маючи постійного пристановища і певного заробітку, поневірявся по чужих хатах. У постійних клопотах про шматок хліба насущного Іван Манжура змушений був перебиватись випадковими заробітками, пишучи кореспонденції, нариси та фольклорно-етнографічні статті.

З кінця 80-х років за "неблагонадійним" поетом і фольклористом посилюється нагляд поліції, яка й раніше доволі насторожено, з підозрою ставилася до його літературної та етнографічної діяльності.

Хвороба дедалі більше підточувала здоров'я Івана Манжури. Знесилений у боротьбі зі злиднями, виснажений несприятливими умовами життя, постійно переслідуваний, надломлений хворобою, Іван Манжура помер З травня 1893 року у Катеринославі на сорок другому році життя.

Літературна спадщина Івана Манжури порівняно невелика. Проте майже все, створене поетом, назавжди увійшло до культурної скарбниці українського народу, посівши в ній доволі помітне місце.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси