Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Українські та зарубіжні письменники
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

ДМИТРО ТКАЧ (1912-1993)

Робітник, моряк, воїн, письменник. Народився в селі Орлик на Полтавщині в сім'ї столяра. У голодні 1920-ті роки, не дочекавшись батька, який разом з односельцями вирушив у пошуках шматка хліба для своєї родини, восьмирічний Дмитро теж залишив рідну оселю й довгий час мандрував з такими ж безпритульними, як сам, аж поки не пристав до артистів цирку-шапіто. Згодом один родич взяв хлопчика за пастушка ще й віддав його до школи. І захотілося школяреві-пастушку розказати про пригоди своїх попутників-вуркаганів. Так народилося перше оповідання. Родич, який був знайомий з Григорієм Епіком, вирішив показати відомому письменникові це оповідання і самого автора. Але в цей час Епіка в Харкові не було, і хлопчикові випало постати перед очі Івана Сенченка. Він уважно прочитав оповідання і порадив малому авторові "не випускати пера з рук".

Після закінчення семирічки Дмитро Ткач працював горновим і пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, потім був працівником заводської багатотиражки. Ще була служба у Військово-Морському Флоті, навчання у Криворізькому вчительському інституті.

А ще була війна. Від першого й до останнього її дня він воював на морі та на суші. Команда корабля "Шторм" пам'ятає, як командир відділення радистів старшина Дмитро Ткач виліз на щоглу, коли осколком перебило антену, і під свист ворожих куль відновив зв'язок. Спортивної комплекції, завжди чисто поголений і охайний, він викликав симпатію в моряків. Та найбільше його любили за те, що писав морські оповідання й повісті.

Війна торкнулася своїм холодним крилом усіх братів Дмитра Ткача. Найстарший, Іван, командував артилерійською батареєю. Дійшов аж до Берліна, розписався на стіні рейхстагу, та вже в самому Берліні був тяжко поранений. Довго лікувався в різних госпіталях, але так і помер від ран. Другий брат, Микола, пройшов війну польовим фельдшером. Разом із хірургами повертав життя солдатам та офіцерам. З війни повернувся без плеча. А з наймолодшим братом Олександром, який був льотчиком, Дмитрові судилося зустрітися на війні. Брати обмінялися декількома словами, і це була їхня остання зустріч. Олександр загинув в одному з повітряних боїв.

Тому не дивно, що тема війни у творчості Дмитра Ткача посідає вагоме місце. Не обминули наслідки війни й самого письменника – він занедужав на невиліковну хворобу очей. Та своє життя Дмитро Васильович прожив гідно, засіявши його добірним зерном творів для дітей і дорослих.

ВАЛЕНТИНА ТКАЧЕНКО (1920-1970)

Народилася Валентина Данилівна Ткаченко в містечку Корюківка на Чернігівщині в родині робітника. Після Харківського технікуму культполітпросвіти, відчувши потяг до літератури, вступила до Київського університету на філологічний факультет. Добра, привітна, комунікабельна, вона одразу знайшла собі друзів, особливо серед поетів-початківців, які шанобливо ставилися до її літературних обдарувань.

Але і в її життя увірвалася війна. Разом із біженцями пробиралася на схід. Знайшла притулок у Саратові, де працювала на радіостанції ім. Т. Г. Шевченка: редагувала передачі, виступала перед мікрофоном. За невтомну роботу в роки Другої світової Валентина Ткаченко нагороджена медалями "Партизану Вітчизняної війни 2-го ступеня", "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.".

Після війни поетеса працювала редактором у республіканському радіокомітеті, пізніше – у видавництві "Молодь".

А ще багато подорожувала. Білорусія, Причорномор'я, Прибалтика, Болгарія, Німеччина, Франція... Усе бачене і пережите лягало віршами на папір. Та де б не була поетеса – у Карпатах серед гуцулів, в болгарських другарів чи в білоруських сябрів – їй усюди вчувався плескіт Дніпровської хвилі й шепіт Чернігівських лісів.

Валентину Ткаченко вважають поетесою краси природи, краси кохання (хоч її любовну лірику пронизує і гострий біль, особливо після того, як розпалася власна сім'я), людського добра, жіночості. Де б вона не виступала – у гуртожитках, у бібліотеках, у червоних кутках, – допізна тривали задушевні та щирі розмови.

Декілька збірок Валентина Данилівна присвятила дітям. Найкращу серед них – "Маму дуже я люблю" (1949) – було відзначено на Всесоюзному конкурсі.

Останню збірку "Обриси" після смерті поетеси оформив її син Роман.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси