Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Література arrow Українські та зарубіжні письменники
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

МИХАЙЛО ПЛЯЦКОВСЬКИЙ (1935-1991)

Михайло Спартакович Пляцковський народився 1935 р. у селищі Єнакієво на Донеччині, тобто походив із того краю, який подарував українській літературі відомого лірика Володимира Сосюру. Саме Сосюра благословив молодого поета на літературну творчість, надихнув його на навчання у Московському літературному інституті. Але перед тим було обпалене війною дитинство...

Михайло Пляцковський закінчив Літературний інститут ім. Горького (1961). Ще в студентські роки почав складати пісні – і вірші, і мелодії.

Першу професійну пісню "Марш космонавтів" було написано в 1961 р. із композитором С. Заславським. У 1960– 1970-ті роки Пляцковський стає одним з провідних радянських поетів-піснярів.

Як правило, роботу з композитором поет починав, маючи вже готові вірші.

Багато пісень народжувалися у спільних поїздках. Так, у результаті поїздки з Марком Фрадкіним на Північ з'явилися "Морзянка", "Шукай мене по карті", "Відвезу тебе я в тундру"; із Володимиром Шаїнським по БАМу – "Дорога залізна", "Серце гарячим залишиться" та інші.

Чимало пісень, віршів, казок поет написав для дітей: "Пісня про усмішку", "Разом весело крокувати", "Дитинства останній дзвоник", "Веснянкувате дівчисько", "Дівчисько із квартири 45"...

Вірші поета настільки мелодійні, що самі просяться на ноти. Тому так багато композиторів звернули на них увагу: С. Туликов, М. Богословський, М. Фрадкін, Б. Колмановський, А. Бабаджанян, Д. Тухманов, В. Шаїнський та інші.

Михайло Пляцковський – автор кількох поетичних збірників, музичних комедій.

У 1986 р. поет став лауреатом премії Ленінського комсомолу.

Помер Михайло Спартакович 26 січня 1991 року.

ОЛЕКСАНДР ПУШКІН (1799-1837)

Олександр Пушкін народився 26 травня (6 червня за новим стилем) у Москві, у Німецькій слободі. Батько, Сергій Львович, належав до стародавнього дворянського роду; мати, Надія Осипівна, уроджена Ганнібал, була внучкою Абрама Петровича Ганнібала – "арапа Петра Великого".

Вихований французькими гувернерами, з домашнього навчання він виніс лише прекрасне знання французької і любов до читання. Ще в дитинстві Пушкін ознайомився з російською поезією від Ломоносова до Жуковського, з комедіями Мольєра і Бомарше, творами Вольтера й інших просвітителів XVIII століття. Любов до рідної мови йому прищепили бабуся, Марія Олексіївна Ганнібал, яка чудово розмовляла та писала російською (явище, рідкісне в дворянських родинах того часу), і нянька Арина Родіонівна. Ранньому розвиткові літературних схильностей Пушкіна сприяли літературні вечори в домі Пушкіних, де збиралися відомі письменники.

У 1811 році Пушкін вступив до щойно відкритого Царськосельського ліцею – привілейованого навчального закладу, призначеного для підготовки за спеціальною програмою вищих державних чиновників з дітей дворянського стану. Тут Пушкін уперше відчув себе Поетом: талант його був визнаний товаришами по ліцею, серед яких були Дельвіг, Кюхельбекер, Пущин; наставниками ліцею, а також такими корифеями російської літератури, як Державін, Жуковський, Батюшков, Карамзін.

Після закінчення ліцею в червні 1817 у чині колезького секретаря був призначений на службу в Колегію іноземних справ, де не служив і дня, цілком віддавшись творчості. До цього періоду належать вірші "Вольиість" (1817), "До Чаадаева", "На Аракчеева" (1817-1820), які, хоч і не публікувалися, були настільки відомими, що, за свідченням І. Якушкіна, "у той час не було скільки-небудь грамотного прапорщика, який не знав їх: напам'ять". Ще до закінчення ліцею, у 1817, почав писати поему "Руслан і Людмила", яку закінчив у березні 1820.

У травні Пушкіна було заслано на південь Росії за його "обурливі вірші". Він їде в Катеринослав, де знайомиться з родиною Раєвських, потім разом із ними – на Кавказ, звідти – у Крим і у вересні – у Кишинів, де живе в будинку генерала Інзова, намісника Бессарабського краю. У Кишиневі Пушкін знайомиться і спілкується з майбутніми декабристами, багато працює. За три роки заслання було написано "Кавказький бранець" (1821), "Бахчисарайський фонтан" (1823), а також "В'язень", "Пісня про віщого Олега" (1822) – зразки романтичної і громадянської лірики – і багато інших віршів; розпочато роман у віршах "Євгеній Онегін".

У липні 1823 Пушкіна переводять під начало графа Воронцова, і він переїжджає в Одесу. Складні відносини з графом призвели до того, що він на прохання Воронцова був висланий з Одеси, звільнений з державної служби і висланий у маєток матері в с. Михайлівському, "під нагляд місцевого начальства". Там поет вів усамітнений спосіб життя, одноманітність якого скрашувало лише спілкування із сусідами – родиною Осипових-Вульф – і нянькою, що розповідала йому казки вечорами. У Михайлівському засланні Пушкін формується як художиик-реаліст: продовжує писати "Євгенія Онєгіна", почав "Бориса Годунова", написав епіграми "На Воронцова", "На Олександра І" тощо.

17 грудня 1825 довідується про повстання декабристів і арешт багатьох своїх друзів. Із глибоким хвилюванням чекає звісток зі столиці, у листах просить друзів "не відповідати і не ручатися" за нього, залишаючи за собою волю дій і переконань. Дні напруженого чекання закінчуються у вересні 1826 року, коли Пушкін одержує з фельд'єгерем наказ Миколи І негайно прибути до нього в Москву (імператор був коронований у Кремлі).

Імператор сподівався залучити Пушкіна на свій бік, зробити його придворним поетом. Як про велику милість він оголосив Пушкіну, що сам буде його цензором. Цензорство царя обернулося поліцейським наглядом: "Борис Годунов" був кілька років під забороною; поетові було заборонено не тільки видавати, а й читати будь-де свої твори, не переглянуті царем. Важкі роздуми поета відбиті у віршах цього періоду.

У травні 1828 Пушкін безуспішно просить дозволу поїхати на Кавказ або за кордон. У той же самий час сватається до першої красуні вищого світу Наталії Гончарової і, не одержавши відповіді, самовільно їде на Кавказ. Враження від цієї поїздки передані в його нарисах "Подорож в Арзрум", у віршах "Кавказ", "Обвал", "На пагорбах Грузії...".

Приїхавши звідти до Петербурга, поет одержує від шефа жандармів Бенкендорфа лист із різкою реакцією імператора на поїздку без дозволу, що розкрив з усією ясністю вороже ставлення Миколи І до Пушкіна.

У квітні 1830 Пушкін знову запропонував Н. Гончаровій руку й серце. Красуня нарешті погодилася, й у вересні поет виїхав у свій маєток Болдіно, щоб улаштувати справи і підготуватися до весілля. Епідемія холери змусила його затриматися тут на кілька місяців. Цей період творчості поета відомий як "Болдінська осінь". Відчуваючи великий творчий підйом, Пушкін пише своєму другові та видавцеві П. Плетньову: "Вже я тобі наготую всячини, і прози, і віршів", – і дотримує свого слова: у Болдіно написані такі твори, як "Повісті Бєлкина", "Маленькі трагедії", "Будиночок у Коломиї", "Казка про попа і робітника його Балду", вірші "Елегія", "Біси" тощо, завершено "Євгенія Онєгіна".

18 лютого 1831 у Москві Пушкін обвінчався з Н. Гончаровою. Улітку 1831 знову вступив на державну службу в Іноземну колегію з правом доступу в державний архів. Пише "Історію Пугачова" (1833), історичне дослідження "Історія Петра".

Останні роки життя Пушкіна пройшли у важкій обстановці відносин із царем, що дедалі загострювалися, і ворожнечі до поета з боку впливових кіл придворної і чиновницької аристократії. Щоб не втратити доступу в архів, Пушкін був змушений змиритися з призначенням його камер-юнкером двору, образливим для поета, тому що це придворне звання зазвичай давали молодим людям. За поетом стежили, переглядали його листи, дедалі погіршувалися матеріальні справи родини (у Пушкіна було четверо дітей – Марія, Наталія, Олександр і Григорій), зростали борги.

Але, хоча в таких тяжких умовах творча робота не могла бути інтенсивною, саме в останні роки написані "Пікова дама" (1833), "Єгипетські ночі", "Капітанська дочка" (1836), поема "Мідний вершник", казки.

Наприкінці 1835 року Пушкін одержав дозвіл на видання свого журналу, названого ним "Современник". Він сподівався, що журнал сприятиме розвиткові російської словесності, і робив усе для досягнення цієї мети - художній рівень журналу був надзвичайно високий: такого зібрання блискучих талантів (В. Жуковський, І. Баратинський, П. В яземський, Д. Давидов, М. Гоголь, Ф. Тютчев, О. Кольцов) російська періодика ще не знала.

До кінця 1836 року конфлікт між "вільнодумцем камер-юнкером Пушкіним" та ворожими йому вищим світом і бюрократичною знаттю вилився в анонімні листи, образливі для честі дружини поета і його самого. У результаті відбулося відкрите зіткнення Пушкіна із французьким емігрантом Дантесом, і вранці 27 січня (8 лютого – за новим стилем) у передмісті Петербурга, на Чорній річці, відбулася дуель. Пушкін був смертельно поранений і через дві доби помер.

Загибель поета стала національною трагедією: "Сонце російської Поезії закотилося", – так сказав у некролозі відомий російський письменник В. Ф. Одоєвський.

Похований Олександр Сергійович Пушкін на цвинтарі Святогорського монастиря, неподалік від села Михайлівське.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси