Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Екологія arrow Питання оцінки впливу на навколишнє середовище
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОЦІНКИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Екологічне право та міжнародне співробітництво

Серед основних функцій Української держави окреме місце посідає екологічна функція, сутність якої - гарантування екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території держави, охорона і раціональне використання як окремих природних ресурсів, так і довкілля в цілому, збереження генофонду. Особливість цієї функції полягає в тому, що за своїм змістом вона належить до сфери екологічних відносин, а за формою - до системи правого регулювання суспільних відносин. Реалізується екологічна функція за допомогою економічних, організаційних, ідеологічних і правових механізмів. Конституція України заклала принципи стимулювання ефективного природокористування, охорони довкілля й утвердження екологічної безпеки, основні положення щодо регулювання екологічних правовідносин. В Основному Законі країни - нормативно-правовому акту найвищої юридичної сили, зі 159 статей якої 15 мають пряме чи опосередковане відношення до охорони природи, екологічної безпеки і природокористування. Кожному громадянину в Україні гарантується право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (екологічну безпеку) та відшкодування збитків, заподіяних порушенням цього права, а також право громадян на вільний доступ до екологічної інформації (ст. 16, 50, 60). Зазначена норма публічного права знайшла свій розвиток у Цивільному кодексі України (ст. 293). У Конституцію

України закладено цілу систему екологічних форм (хоча норми сформульовані у загальних термінах), які разом утворюють конституційну основу комплексного правового регулювання суспільних відносин у цій сфері.

Правове регулювання охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки складає систему державних заходів і здійснюється за допомогою еколого-правових приписів, які видаються у формі нормативно-правових актів і є основою екологічного законодавства. Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, яким державним органом вони прийняті або затверджені. Екологічне законодавство, об'єднуючи екологічні юридичні норми різного рівня і різної спрямованості, становить ієрархічну структуру, де нормативні акти нижчого рівня за своїм змістом відповідають нормативним актам вищого рівня, а останні - більш узагальненим екологічним потребам. Нормативно-правовими документами, в яких існує екологічне право України, є: 1) міжнародні конвенції й угоди, прийняті Верховною Радою України (ВРУ); 2) закони України; 3) підзаконні акти ВРУ; 4) укази Президента України; 5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України (КМУ); 6) загальнообов'язкові акти Міністерства екології та природних ресурсів (МЕПР), інших міністерств і відомств; 7) відомчі акти органів державного управління; 8) рішення органів місцевого самоврядування тощо.

Згідно рамкового Закону України (ЗУ) "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 71, розділ XVI "Міжнародні відносини України у галузі охорони навколишнього природного середовища") наша держава бере участь у міжнародному співробітництві в галузі охорони довкілля на державному і громадському рівнях відповідно до законодавства та міжнародного права. Якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в українському законодавстві про охорону довкілля, то застосовуються правила міжнародного договору. При цьому слід мати на увазі, що, відповідно до ст. 9 Конституції, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, є частиною національного законодавства; укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення до неї відповідних змін. Особливою віхою міжнародної співпраці у формуванні міжнародного екологічного права стала Стокгольмська конференція ООН з навколишнього природного середовища (1972 р.), яка прийняла Декларацію, що містить 27 принципів екологічно коректної поведінки країн, і Програму дій. На сучасному етапі міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля здійснюється на трьох рівнях - світовому (глобальному), європейському і регіональному (на регіональному рівні міжнародне співробітництво розвивається з урахуванням особливостей географічних і природних регіонів, у межах яких створені й функціонують єдині екологічні системи). Міжнародна правова охорона довкілля ґрунтується на вироблених спільними зусиллями держав, міжнародних організацій і конференцій принципах. В узагальненому вигляді до цих принципів належать пріоритетність екологічних прав людини, суверенні права країни на природні ресурси в межах її території, вільний обмін міжнародною екологічною інформацією, взаємодопомога країн при надзвичайних обставинах (екологічних катастрофах тощо), неприпустимість екологічного благополуччя однієї держави внаслідок заподіяння екологічної шкоди іншій тощо. Самостійною формою міжнародної співпраці у сфері екології є міжнародні договори (вирізняються договори комплексного (мають глобальний характер) й поресурсового (спрямовані на охорону окремих об'єктів природи) змісту. Міжнародно-правовими угодами регламентуються екологічні проблеми, які мають планетарний характер і які не можуть ефективно регулюватися тільки законодавством однієї або декількох країн. Окрім того, існують екологічні проблеми регіонального характеру, для вирішення яких укладаються міжнародно-правові угоди між державами відповідного регіону. Специфічною формою міжнародного співробітництва є міжнародні конференції з проблем охорони довкілля (перша відбулася в Берні в 1913 р.). Найбільш значимою є Конференція ООН з навколишнього середовища й розвитку в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро, яка прийняла Декларацію Ріо та "Порядок денний на XXI сторіччя", а також були подані відкриті для підписання Конвенції "Про зміни клімату" та "Про біологічне різноманіття". Україна (є членом Ради Європи) здійснює міжнародне співробітництво в області охорони довкілля згідно загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та положень міжнародних договорів нашої країни. Українська держава є учасником понад 100 міжнародних конвенцій, багатосторонніх і двосторонніх угод, пов'язаних з охороною довкілля та раціональним використанням природних ресурсів (слід зазначити, що ще до набуття Україною статусу незалежної держави вона як член ООН була учасником понад 20 міжнародно-правових договорів, що стосуються охорони довкілля). Щодо міжнародних угод двостороннього характеру (укладені КМУ), то це, насамперед, угоди з країнами-сусідами. Міжурядові угоди з питань охорони довкілля Україна має і з Німеччиною, США, Данією й іншими країнами. Цими угодами визначались напрями (охорона повітряного басейну і водних природних ресурсів, моніторинг і оцінка впливу на довкілля, надзвичайні екологічні ситуації, економічні аспекти природоохоронної діяльності, обмін природоохоронною інформацією, збереження біологічної різноманітності, контроль перевезень рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин тощо) і форми (обмін інформацією і нормативною документацією, організація конференцій, робочих нарад, консультацій, проведення науково-технічних, експертних і консультаційних робіт, надання взаємної допомоги у подоланні наслідків промислових аварій або стихійного лиха, що викликають забруднення довкілля тощо) співробітництва сторін у даній сфері. У найближчі роки очікується значне збільшення міжнародних зобов'язань нашої держави, оскільки існує ціла низка конвенцій, приєднання до яких (а також підписання нових) мало б велике політичне значення та значно посилило б можливості галузі охорони довкілля.

Історія міжнародного права в області охорони довкілля починається з Конвенції з охорони дикої природи Африки (1900 р.). В Україні точкою відліку вважають 1967 р., коли була підписана Конвенція про захист працівників від іонізуючої радіації. Міжнародні конвенції набувають чинності на території України в порядку і терміни, що передбачені в них чи узгоджені при підписанні (у разі обов'язковості їх дій на території України вони приймаються у формі державного закону). У статусі самостійної держави Україна стала учасником, цілої низки міжнародних конвенцій. Конвенція про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті (Еспоо, Фінляндія, 1991 р.) розглядає комплекс заходів із запобігання шкідливого транскордонного впливу в результаті планованої діяльності, а також із його зменшення і контролю за ним. Після створення національного списку об'єктів, що підлягають процедурі ОВНС, Конвенція набула чинності як нормативний документ на території України. Процедура проведення ОВНС при підготовці документації, що обґрунтовує розвиток видів і об'єктів господарської й іншої діяльності згідно затвердженого переліку, є обов'язковою (доцільність її проведення для об'єктів і видів діяльності, що не увійшли до переліку обов'язкових, визначається відповідними органами виконавчої влади), а результатом є висновок замовника про допустимість впливу планованої ним діяльності на довкілля.

Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (м. Хельсінкі. 1992р.) застосовується стосовно промислових аварій, забезпечення готовності до них і ліквідації наслідків тих аварій, які можуть призвести до транскордонного впливу, включаючи вплив аварій, викликаних стихійними лихами, а також стосовно міжнародної співпраці, яка стосується взаємної допомоги, досліджень і розробок, обміну інформацією і технологією в області запобігання промислових аварій, забезпечення готовності до них і ліквідації їх наслідків. Реалізація положень Конвенції направлена на ухвалення двосторонніх угод щодо повідомлення про аварії на потенційно небезпечних цивільних об'єктах.

Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (м. Женева, 1979 р.) направлена на зменшення викидів, які завдають значного збитку природним ресурсам, що мають життєво важливе екологічне й економічне значення (ліси, ґрунти, водні ресурси), й історичним пам'ятникам, а за певних умов шкідливо впливають на здоров'я людини. Положення Конвенції в подальшому конкретизуються окремими протоколами (Протокол про скорочення викидів сірки або її транскордонних потоків, щонайменше, на 30% щодо Конвенції, м. Хельсінкі, 1985 р.; Протокол про обмеження викидів оксидів азоту чи їх транскордонних потоків до Конвенції, м. Софія, 1988 р.; Протокол до Конвенції щодо подальшого скорочення викидів сірки, м. Осло, 1994 р. тощо).

Віденська конвенція про охорону озонового шару (1985 р.) направлена на прийняття відповідних заходів для охорони здоров'я людей і довкілля від шкідливих впливів, які виникають чи можуть виникнути в результаті людської діяльності, що змінює чи здатна змінити озоновий шар. У виконання цієї конвенції пізніше були прийняті Монреальський Протокол (1987 р.) і Лондонська поправка (1990 р.) щодо речовин, які руйнують озоновий шар. Протокол і поправка орієнтовані на зниження вірогідності антропогенного руйнування озонового шару в Північній півкулі за рахунок припинення випуску, використання і закупівлі реагентів, що руйнують озон, а також реорганізації технології виробництва виробів, які містять речовини, що руйнують озон. З огляду на зазначене в Україну заборонено ввезення озоноруйнівних речовин і продукції, що їх містить, з країн, які не є сторонами конвенції й протоколу, а також вивезення з України озоноруйнівних речовин і продукції, що їх містить, у вказані країни; ввезення і вивезення озоноруйнівних речовин і продукції, що їх містить, в країни, які є сторонами Віденської конвенції й Монреальського протоколу, повинно здійснюватися згідно відповідних ліцензій.

Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням (1989 р.) визначає порядок контролю за транскордонним переміщенням небезпечних відходів. У виконання цієї Конвенції в Україні заборонено імпорт небезпечних відходів з метою їх захоронення чи спалювання на своїй території, а також забезпечено державне регулювання транскордонних перевезень небезпечних відходів з урахуванням вимог екологічної безпеки.

Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсаарська конвенція, 1971 р.) направлена на охорону водно-болотних угідь, їх флори і фауни.

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори і фауни, що перебувають під загрозою зникнення (Вашингтон, 1973 р.) направлена на захист деяких видів дикої флори і фауни від надмірної експлуатації у міжнародній торгівлі. Для виконання положень Конвенції Україною прийнятий перелік рідкісних і перебуваючих під загрозою зникнення видів тварин, продаж виробів зі шкіри яких заборонений.

Конвенція про попередження забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів (Лондонська конвенція, 1972 р.) стосується спеціальних проблем прямого забруднення морських екосистем. Учасники конвенції зобов'язалися приймати всі можливі заходи для попередження забруднення моря викидами відходів й інших матеріалів, які можуть зашкодити живим ресурсам і життю в ньому, завдати збитку зонам відпочинку чи перешкоджати іншим законним видам використання (це відноситься до хлорорганічних сполук, ртуті та її сполук, кадмію і його сполук, нафти, важкого дизельного палива і змащувальних олив, гідравлічних рідин, а також сумішей, що містять будь-які з цих речовин).

Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі (2001 р.). Її учасники намітили заходи із скорочення чи усунення викидів стійких органічних сполук в результаті навмисного виробництва й використання. Підписанти Конвенції розробляють і реалізують план виконання зобов'язань із скорочення чи усунення викидів стійких органічних сполук.

Міжнародна конвенція про попередження забруднення із суден (Конвенція МАRРОL 73/78). Учасники зобов'язуються виконувати положення цієї Конвенції й тих додатків до неї, якими вони пов'язані, з метою запобігання забруднення морського середовища шкідливими речовинами чи стоками, що містять такі речовини. Змінена Протоколом 1978 р. з поправками, вона стосується не тільки нафти, але й всіх інших видів забруднення морських вод. Основні технічні заходи були представлені в шести діючих додатках до конвенції. Додаток І. Попередження забруднення нафтою. Важливий момент в Конвенції*- "спеціальні зони", якими є Середземне, Чорне, Балтійське, Червоне, Північне, Ірландське, Кельтське, Карибське моря, Англійський канал з підходами тощо. У 1999 р. на 43-му засіданні Комітету із захисту морського навколишнього середовища (МЕРС) були прийняті правила, за якими судна, що перевозять нафтопродукти, які важко розкладаються (наприклад, мазут), включаються у список суден, до яких застосовують суворіші вимоги, наприклад, як до танкерів із сирою нафтою. Доповнення, що набули чинності 01.01.01, пов'язані з правилом 130 Додатку І. (згідно цього правила існуючі й нові танкери повинні мати подвійні борти). Додаток II. Контроль забруднення, заподіяного шкідливими рідинами. Близько 250 речовин було класифіковані та введені переліком в додаток до Конвенції. Скидання цих речовин чи їх сумішей допускається тільки в приймальні пристрої. Додаток III. Попередження забруднення, що спричиняється шкідливими рідинами, які перевозять в упакованому вигляді чи у фрахтових контейнерах, в автотранспортних і залізничних цистернах. Цей додаток містить загальні вимоги для визначення стандартів стосовно упаковок, маркування, етикеток, документації, навантаження, обмеження кількості, виключень і заяв з метою запобігання забруднення в результаті скидання і викиду шкідливих речовин. Додаток IV. Попередження забруднення, спричиненого стічними водами. Додаток V. Відходи. Цей додаток відноситься до різних видів відходів І визначає відстані від берега й спосіб можливого їх вилучення. Основна вимога цього додатку - заборона на вилучення із судна будь-якого виду пластмасових виробів. Додаток VI. Запобігання забруднення повітря суднами. Введений до складу Конвенції в 1997 р. і направлений на обмеження викидів сполук сірки й азоту з суден, а також забороняє викид речовин, які руйнують озоновий шар. Країни, які ратифікували Конвенцію, зобов'язані погоджувати тільки Додатки І і II.

Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за збиток від забруднення нафтою 1992 р. (Конвенція про відповідальність 1992 р.) застосовується щодо збитку від забруднення, спричиненого на території держави, що домовляється, включаючи її територіальне море й виключну економічну зону, встановлену відповідно міжнародного права.

Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою (1993 р.). Прибережні держави, що приєдналися до Конвенції, можуть приймати заходи, необхідні для запобігання, зменшення чи усунення небезпеки забруднення моря нафтою внаслідок морської аварії чи дій, пов'язаних з такою аварією.

Україна здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення міжнародного співробітництва у галузі охорони довкілля також у рамках природоохоронної діяльності ООН та організацій, що входять в її систему, інших урядових і неурядових міжнародних організацій. Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) передбачає вжиття заходів щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища. Міжурядова морська консультативна організація (ІМКО) має на меті сприяння міжурядовому співробітництву в усіх технічних областях, пов'язаних з міжнародним торговельним судноплавством. В структурі органів Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) знайшли відображення спеціальні функції в галузі охорони довкілля. До складу Виконавчого комітету ВМО входять групи експертів з питань забруднення довкілля, з кліматичних змін, з питань зміни погоди. У рамках ЮНЕСКО (міжнародна міжурядова організація, спеціалізована установа ООН з питань освіти, науки і культури) розроблений і здійснюється низка важливих наукових природоохоронних програм: "Людина і біосфера" (МАВ - довгострокова міждисциплінарна програма наукових досліджень, метою якої є докладне вивчення структури і функціонування біосфери та її екологічних регіонів, систематичне спостереження за змінами біосфери в результаті впливу людини, прогнозування цих змін), "Міжнародна гідрологічна програма", "Програма вивчення Світового океану", ЮНЕП (UNEP - міжурядова програма, присвячена найбільш гострим екологічним проблемам сучасності), МБП (міжнародна екологічна програма - неурядова багаторічна науково-дослідна програма з вивчення біопродуктивності природних і створених людиною угруповань організмів у масштабах планети). До завдань Продовольчої та сільськогосподарської організації ФАО входить поліпшення харчування і підняття життєвого рівня народів засобами підвищення продуктивності сільського господарства. Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) вивчає вплив цивільної авіації на довкілля та можливості його запобігання. Найголовніше завдання Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) - сприяння запобіганню несприятливих наслідків мирного використання атомної енергії. Міжнародна спілка охорони природи і природних ресурсів (МСОП) - неурядова міжнародна організація, яка проводить дослідження і пропаганду охорони природи та раціонального використання природних ресурсів (видає міжнародні Червоні книги).

Екологічне законодавство України як самостійна галузь права почало формуватися у 1990 р. після прийняття Декларації про державний суверенітет України, у розділі "Екологічна безпека" якої проголошено право нашої держави самостійно встановлювати порядок організації охорони природи на її території та порядок використання природних ресурсів. У 1991 р. ВРУ прийняла перший системоутворюючий екологічний ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", який поклав початок реформування у сфері екологічного законодавства і забезпечив регулювання екологічних відносин з урахуванням чинної природоохоронної практики. України та міжнародного досвіду у цій сфері. Саме у розвиток його положень вибудовується з того часу система екологічного законодавства України. Численних змін і доповнень при цьому зазнав і сам Закон (вносилася ціла низка змін і доповнень), який став першим і концептуальним вирішенням проблеми законодавчого регулювання питань правової охорони довкілля. Він, як рамковий закон заклав основи поресурсного підходу до визначення системи екологічного законодавства, що не забезпечувало принципу комплексності в регулюванні відносин щодо довкілля як єдиного цілого. В сенсі змісту норм Закону прийнято говорити про організаційно-правовий або економічний (економіко-правовий) механізми охорони довкілля. На сьогодні структурно Закон містить преамбулу, 72 статті, об'єднані у XVI розділів: І Загальні положення. II Екологічні права та обов'язки громадян. ПІ Повноваження рад у галузі охорони навколишнього природного середовища. IV Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. V Спостереження, прогнозування, облік та інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища. VI Екологічна експертиза. VII Стандартизація і нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища. VIII Контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища. IX Регулювання використання природних ресурсів. X Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища. XI Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки. XII Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні. XIII Надзвичайні екологічні ситуації. XIV Вирішення спорів у галузі охорони навколишнього середовища. XV Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. XVI Міжнародні відносини України в галузі охорони навколишнього природного середовища.

В преамбулі констатується мета й основні завдання Закону. Визначено, що невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України є реалізація трьох напрямів екологічної політики держави: охорона навколишнього природного середовища; раціональне використання природних ресурсів; забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини. Закон визначає завдання (ст. І) та систему законодавства про охорону довкілля, основні принципи цієї охорони. Систему законодавства України про охорону довкілля становлять цей Закон (ст. 2), а також розроблювані відповідно до нього законодавчі акти про охорону атмосферного повітря, водного, земельного, лісового законодавства, законодавства про надра, про охорону і використання рослинного і тваринного світу й інші спеціальні законодавчі акти. Вони і регулюють суспільні відносини у відповідних сферах (Законом не конкретизовано, які саме правові акти віднесені до цієї системи за їх юридичною силою та за суб'єктами їх видання). Закон (ст. 3) визначає основні принципи охорони довкілля. Найпершим принципом визначено принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки, обов'язковості додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської й іншої діяльності. Наступний принцип - це гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей (такий стан довкілля, який не містить загроз життю та здоров'ю людини, не порушує рівноваги природних об'єктів і не завдає їм шкоди). Гарантування такого стану - у першу чергу обов'язок держави, який реалізується нею шляхом здійснення цілої системи заходів, які мають назву екологічної політики. їх здійснення відбувається в різних організаційно-правових формах різними органами державної влади. З попереднім принципом тісно пов'язаний принцип запобіжного характеру, оскільки підтримання екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей неможливе без здійснення превентивних заходів з охорони довкілля. Закон вказує на принцип екологізації матеріального виробництва. Його основа - комплексність рішень у питаннях охорони довкілля, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій наступний принцип - оптимальна взаємодія природи та суспільства і дотримання екологічних стандартів обов'язково включає збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об'єктів і комплексів. Важливим також є принцип науково обґрунтованого узгодження екологічних, економічних І соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук і прогнозування стану довкілля. Узгодження та поєднання інтересів також має простежуватися у гармонізації екологічного законодавства з іншими галузями національної системи законодавства, в екологізації інших галузей та інститутів тощо.

Закон чітко визначає серед основних принципів охорони довкілля принцип обов'язковості екологічної експертизи (ст. 3). Цей вид експертизи повинен передувати прийняттю господарських й інших рішень і стати надійною перешкодою на шляху прийняття екологічно необґрунтованих рішень, забезпечуючи контроль за здійсненням заходів екологічної безпеки в господарській та іншій діяльності. Законом вперше на державному рівні передбачена екологічна експертиза, зокрема встановлена ЇЇ обов'язковість у процесі законотворчої, інвестиційної, управлінської, господарської й іншої діяльності, що впливає на стан довкілля (ст. 26). Визначені два обов'язкових види екологічної експертизи: державна і громадська, а також надана можливість проведення й інших видів екологічної експертизи. Ст. 27 Закону визначені об'єкти екологічної експертизи; ст. 28 - завдання державної екологічної експертизи (ДЕЕ); ст. 29 зобов'язує виконання ДЕЕ; ст. 30 стосується проведення громадської екологічної експертизи (ГЕЕ). У Законі зафіксований загальний принцип гласності й демократизму при прийнятті рішень, оскільки лише повна інформація про проекти тих чи інших рішень є передумовою обговорення цих проектів громадськістю, залучення її до процесу вироблення та прийняття оптимальних рішень у відповідній сфері. Нині майже скрізь у світі безпосереднє підключення громадськості до вибору конкретних екологічно значущих рішень є невід'ємною складовою процесу оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище. Цей правовий інститут використаний у законодавстві США, Японії, Канади, Австралії, країн ЄС й інших. Поряд з органом, що приймає рішення, експертом з оцінки, захисником проекту, рецензентом оцінки, представниками центральних і місцевих органів виконавчої влади, групою фахівців, радників та юристів до виконавців законодавство названих країн обов'язково включає громадськість. їй надасться право висловити свою думку, а також процедурно забезпечується її причетність до ухвалення остаточного рішення. Закріплене в українському Законі відповідне положення потребує істотної конкретизації. Окрім того, громадськість, будучи співпричетною до прийняття рішення, позбавляється морального права критикувати вже прийняті рішення на стадії їх реалізації. Невирішеним залишилося питання щодо обов'язковості негативного чи позитивного висновку громадськості при прийняті тим чи іншим уповноваженим органом остаточного рішення. Це обмежує демократичний потенціал проголошеного Законом принципу, звужує можливості демократичного обговорення екологічно значущих рішень. Тому необхідно надати можливість втілювати на практиці рішення територіальних громад із приводу охорони довкілля у практичну площину (надати рішенням народу юридичної сили). Принцип науково обґрунтованого нормування впливу господарської й іншої діяльності на довкілля регулює питання стандартизації та нормування в галузі охорони довкілля і визначає обов'язковість для виконання державних екологічних стандартів у зазначеній галузі. Тісно пов'язані між собою принцип безоплатності загального і платності спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності та принцип стягнення збору за забруднення навколишнього середовища і погіршення якості природних ресурсів, компенсації шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону довкілля, які можуть бути віднесені до економічного механізму охорони довкілля. Принцип вирішення питань охорони навколишнього середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії чинників, що негативно впливають на екологічну обстановку, означає передусім те, що при вирішені окремих питань щодо застосування тих чи інших засобів охорони довкілля в межах даної території повинен враховуватись весь комплекс чинників, що негативно впливають на екологічну обстановку. Важливим елементом заходів щодо охорони довкілля є також чітке визначення юридичної відповідальності за правопорушення у цій сфері, які докладно розв'язуються як на рівні цього Закону, так і на рівні відповідних спеціальних законодавчих актів, присвячених окремим видам юридичної відповідальності. Принцип вирішення проблем охорони довкілля на основі широкого міждержавного співробітництва вказує на те, що екологічна проблема переросла рамки національних держав.

Зазначені принципи здійснюють спрямовуючий вплив на всю систему екологічного законодавства і діють саме як основні начала, якими зобов'язані керуватися відповідні органи державної влади і місцевого самоврядування, громадські організації та громадяни. Вони здійснюють також загальнообов'язковий регулюючий вплив на перспективи розвитку суспільних відносин у сфері організації охорони довкілля за допомогою закріплення певних правових орієнтирів, цільових настанов для організації всього правового й економіко-правового механізму охорони довкілля в державі. Разом із тим вони (норми-принципи) знаходять свою подальшу конкретизацію як у нормах базового закону, так і на рівні положень спеціальних законодавчих актів. Така дворівнева реалізація принципів дозволяє значно конкретизувати їх вимоги.

В Україні, окрім зазначеного рамкового закону, діють спеціалізовані - Земельний, Гірничий, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс законів про надра, ЗУ "Про охорону атмосферного повітря", "Про тваринний світ", "Про природно-заповідний фонд України", а також інші нормативно-правові акти, що регулюють природоохоронні відносини, і, зокрема, законодавчі й нормативні акти превентивного характеру, які запобігають негативному впливу людської діяльності на довкілля. Необхідно зазначити, що кількість чинних нормативно-правових актів у країні постійно збільшується (нині діє більше 400 актів екологічного законодавства, у тому числі понад 80 законів і постанов ВРУ, більше 40 указів Президента, понад 250 постанов КМУ, для виконання яких видано декілька сотень наказів міністерств і відомств). Регулювання екологічних правовідносин забезпечується також еколого-правовими нормами інших галузей законодавства, зокрема, цивільного, адміністративного, кримінального тощо. Вони визначають підстави й особливості залучення винних осіб до дисциплінарної, адміністративної, майнової й кримінальної відповідальності за екологічні правопорушення залежно від провини, екологічного ризику, ступеня суспільної й екологічної небезпеки дій фізичних і юридичних осіб.

Правові, організаційні й екологічні вимоги в галузі охорони і використання атмосферного повітря визначені ЗУ "Про охорону атмосферного повітря" (регламентує питання стандартизації й нормування охорони повітря, заходи для його охорони - регулювання викидів, організаційно-економічні заходи, вимоги до проектування, будівництва і реконструкції підприємств тощо; у ньому розглянуто питання контролю, обліку і моніторингу, а також визначено види правопорушень, що викликають відповідальність згідно із законом) й іншими актами законодавства. Екологічні нормативи у галузі охорони атмосфери - основа для прийняття управлінських і господарських рішень, пов'язаних із впливом на повітряний простір І його охороною, критеріями оцінки ефективності природоохоронних заходів у цій сфері суспільних відносин. До даного виду нормативів цей закон (ст. 5-9) відносить нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря та пов'язані з ними нормативи гранично допустимих викидів в повітря забруднюючих речовин стаціонарними джерелами і шкідливого впливу фізичних і біологічних чинників на нього, нормативи вмісту забруднюючих речовин і технологічні нормативи допустимого викиду забруднюючих речовин. Нормування шкідливих впливів фізичних і біологічних чинників здійснюється відповідно Постанов КМУ "Про Порядок розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого рівня впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел забруднення на стан атмосферного повітря" та "Про затвердження переліку найбільш поширених і небезпечних забруднюючих речовин, викиди яких в атмосферне повітря підлягають регулюванню". Положення цього Закону кореспондуються з приписами щодо забезпечення екологічної безпеки, які містяться в інших спеціалізованих законодавчих актах, зокрема, з: Основами законодавства України про охорону здоров'я в частині встановлення вимог щодо охорони довкілля як важливої передумови життя і здоров'я людини (ст. 26). встановлення в державі єдиних санітарно-гігієнічних вимог до планування і забудови Населених пунктів, очистки і знешкодження промислових і комунально-побутових викидів (ст. 27) тощо; ЗУ "Про основи містобудування" в частині забезпеченню екологічної безпеки при проектуванні й розміщенні містобудівних об'єктів (ст. 19); ЗУ "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" в частині встановлення гігієнічних вимог до атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях (ст. 19); ЗУ "Про транспорт" у частині охорони довкілля, включаючи атмосферне повітря (ст. 16): ЗУ "Про автомобільний транспорт" й іншими нормативно-правовими актами. Екологічна експертиза, згідно ст. 25 Закону, що розглядається, має здійснюватися з мстою забезпеченню екологічної безпеки при проектуванні, розміщенні й будівництві нових і реконструкції діючих підприємств, споруд й інших об'єктів, які впливають на стан атмосферного повітря. Постанова КМУ "Про Порядок розроблення та затвердження нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря" встановлює механізм розроблення та затвердження науково обґрунтованих нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря з мстою уникнення, зменшення чи запобігання негативним наслідкам забруднення атмосферного повітря. Мета Постанови КМУ "Про затвердженім Концепції зменшення обсягів викидів важких металів в атмосферне повітря" полягає у створенні умов щодо скорочення викидів важких металів і запобіганні їх несприятливому вплину на здоров'я населення, природні ресурси та довкілля.

Водне законодавство, основою якою с Водний Кодекс (ВК) України, регулює відносини між суб'єктами господарської діяльності, а також між державою, юридичними та фізичними особами у сфері охорони і використання водних ресурсів, пов'язаних із видобутком, підготовкою, транспортуванням, використанням води. Кодекс встановлює, що води (водні об'єкти) - виключна власність Українського народу і надаються тільки в користування, а також визначає компетенцію законодавчих і виконавчих органів влади у сфері регулювання водних відносин і участь у цьому громадян та їх об'єднань. У ньому регулюються питання стандартизації та нормування, а також питання водокористування й охорони вод. Тут визначені основні положення контролю, моніторингу й обліку вод, а також економічного регулювання водокористування. Деталізація цих положень здійснена у підзаконних актах. КМУ затвердив порядок розробки і затвердження нормативів гранично допустимого скидання у водні об'єкти забруднюючих речовин і перелік нормованих речовин, а також Правила охорони поверхневих вод від забруднення зворотними водами. Окрім того, Кодекс містить норми водогосподарського регулювання, які належать до галузі Цивільного права. Управління природною водою тут не відокремлене від управління господарською водою, вилученою з водного об'єкта, тому екологічні відносини у процесі водокористування ототожнюються з господарськими (абонентськими) відносинами у процесі водоспоживання, тоді як вони регулюються різними гілками законодавства. Система основних водоохоронних засобів включає: утворення водоохоронних зон, прибережних захисних смуг; зон санітарної охорони, берегових смуг водних шляхів тощо; обмеження господарської діяльності в прибережних захисних смугах навколо водоймищ, на островах тощо; заборону введення в дію підприємств, споруд й інших об'єктів, які можуть впливати на стан водного джерела: заборону скидання у водні об'єкти відходів, сміття тощо. Водне законодавство забороняє введення в дію підприємств, споруд й інших об'єктів, що впливають на стан вод, не забезпечених пристроями й очисними спорудами необхідної потужності, які запобігають забрудненню і засміченню вод, а також скидання у водні об'єкти виробничих, побутових, радіоактивних й інших видів відходів, сміття (ст. 95-102 й інші ВК). Вимоги щодо захисту питної води і умови комунального водопостачання визначаються ЗУ "Про питну воду та питне водопостачання", правилами технічної експлуатації систем водопостачання та каналізації населених пунктів й іншими нормативно-правовими актами. Передбачено встановлення зон санітарної охорони на всіх водопроводах господарсько-питного водопостачання, основна мета яких - охорона від забруднення джерел водопостачання, а також водопровідних споруд і навколишньої території.

Значна кількість правових вимог щодо охорони і раціонального використання вод стосується різних галузей економіки - сільського і лісового господарства, промисловості, гідроенергетики, водного транспорту, рибного І мисливського господарства. Загальні умови водокористування у цих сферах економіки передбачають обов'язки відповідних водокористувачів щодо здійснення заходів, спрямованих на запобігання погіршенню стану водних об'єктів, дотримання нормативів гранично допустимих скидів забруднюючих речовин у воду і лімітів використання вод й інших умов водокористування, передбачених дозволами. Безпосередньо водно-екологічні правові приписи (ст.ст. 95-98 ВК й інші його статті) регламентують діяльність, пов'язану з розміщенням, проектуванням, будівництвом, реконструкцією, введенням у дію й експлуатацією підприємств, споруд й інших об'єктів, що можуть впливати на стан вод. Законодавство забороняє введення в дію нових і реконструйованих підприємств, цехів, агрегатів, комунальних й інших об'єктів, не забезпечених пристроями й очисними спорудами необхідної потужності, що запобігають забрудненню і засміченню вод або їх шкідливій дії, та необхідною вимірювальною апаратурою для обліку об'ємів забору і скидання вод. Не дозволяється вводити в експлуатацію гідротехнічні споруди до повної готовності пристроїв для пропускання повеневих вод і риби відповідно затверджених проектів, а експлуатаційні свердловини на воду - без оснащення їх водорегулюючими та контрольно-вимірювальними пристроями.

Спеціальні правові вимоги встановлені для скидання стічних вод у водні об'єкти. Законодавство вимагає, щоб таке скидання було припинено, або були здійснені заходи щодо запобігання йому. Це правило застосовується, якщо стічні води можуть бути використані

у системах зворотного, повторного, послідовного водопостачання; містять цінні відходи, що можуть бути вилучені, або промислову сировину, напівпродукти та кінцеві продукти підприємств у кількості, що перевищує встановлені нормативи технологічних відходів; містять речовини, щодо яких не встановлено гранично допустимі концентрації; містять токсичні речовини та збудники інфекційних захворювань, а також за обсягом скидання перевищують гранично допустимі нормативи. Аналогічна вимога встановлена і до випадків, які призводять до підвищення температури води водного об'єкта більше, ніж на 3°С порівняно з її природною температурою в літній період. Забороняється скидати стічні води, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо) (ст. 70 Водного кодексу). Обов'язкова умова використання водних об'єктів для скидання стічних вод, а також для інших виробничих і господарських потреб - дотримання обсягів гранично допустимих скидів і лімітів використання вод.

Окремим напрямом регулювання водних відносин - забезпечення водності річок, упередження їхнього виснаження. Так, із метою охорони водності малих річок ст. 80 ВК забороняє змінювати рельєф басейну річки; руйнувати русла пересихаючих річок, струмки та водотоки; випрямляти русла річок і поглиблювати їхнє дно нижче природного рівня або перекривати їх без улаштування водостоків, перепусків чи акведуків; знищувати природний рослинний покрив і лісистість басейну річки; здійснювати інші роботи, що можуть негативно впливати чи впливають на водність річки та якість води в ній. Спеціальні правові вимоги встановлені щодо охорони підземних вод. Підприємства, установи й організації, діяльність яких може негативно впливати на стан підземних вод, повинні здійснювати заходи щодо запобігання їх забрудненню (ст. 105 ВК), а також обладнувати локальні мережі спостережних свердловин для контролю за якісним станом цих вод. Особливій охороні підлягають внутрішні морські води і територіальне море. Загальна норма, що міститься у ст. 102 ВК, забороняє скидати з суден і плавучих засобів, платформ й інших морських споруд і повітряних суден хімічні, радіоактивні й інші шкідливі речовини, які можуть спричинити забруднення моря. Важливим елементом механізму регулювання водокористування є збір (плата) за спеціальне використання вод. Сплата збору не звільняє юридичних і фізичних осіб від відшкодування збитків, завданих порушенням природоохоронного законодавства.

Відносини в галузі охорони і використання земель регулюються Земельним кодексом (ЗК) України, ЗУ "Про плату за землю", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", Лісовим, Водним, Господарським кодексами, Кодексом законів про надра, Законами про охорону атмосферного повітря, тваринний світ в частині, що стосується охорони земель від виснаження і забруднення, й іншими нормативно-правовими актами. Окремий розділ ЗК присвячений охороні земель. Закон забороняє господарську й іншу діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад встановлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин. Основні правові положення, визначені законодавством про охорону і раціональне використання земель, включають приписи щодо організації державного обліку й оцінки стану земель; надання і вилучення земель; обов'язків власників земель і землекористувачів щодо ефективного і раціонального використання земель, запобігання їх виснаженню і забрудненню; забезпечення режиму земель природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого й іншого призначення; відшкодування збитків, заподіяних власникам земель і землекористувачам; контролю за дотриманням вимог земельного законодавства; відповідальності за порушення правових вимог щодо охорони і раціонального використання земель. Усі види передпроектних і проектних розробок (програми, техніко-економічні обґрунтування, схеми, проекти), пов'язані з регулюванням земельних відносин, проведенням землеустрою, веденням державного земельного кадастру і моніторингу земель, підлягають державній землевпорядній експертизі, здійснення якої покладається на органи земельних ресурсів. Статус земель житлової й громадської забудови визначається ст. 38-42 ЗК, який передбачає, що використання земель повинно здійснюватись відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних і місцевих правил забудови. При плануванні й забудові населених пунктів мають бути дотримані вимоги Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. ЗК (ст. 165) визначає особливості стандартизації й нормування в галузі охорони земель. Нормативні документи в галузі охорони земель розробляються, затверджуються, перевіряються і переглядаються в порядку, встановленому ЗУ "Про стандартизацію", відповідно до ст. 30 якого та на основі ст. 165 ЗК, для ґрунтів встановлюються такі нормативи: якісного стану ґрунтів; гранично допустимого забруднення ґрунтів; оптимального співвідношення земельних угідь; показників деградації земель і ґрунтів. Господарська й інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і ґрунтів понад установлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, забороняється. Розміщення, збирання, зберігання, оброблення, утилізація та видалення, знешкодження і захоронення відходів здійснюється відповідно до вимог ЗУ "Про відходи". Розміщення об'єктів, які справляють негативний вплив на довкілля та якість земельних ресурсів, проводиться з урахуванням результатів інтегральної оцінки цього впливу і розробки відповідних заходів щодо запобігання небезпечним екологічним і санітарно-гігієнічним наслідкам і раціонального використання й охорони земель лише після проведення ДЕЕ в порядку, визначеному законом. Землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів і материнських порід, а також у гідрологічному режимі внаслідок проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних й інших робіт, підлягають рекультивації. Особлива увага законодавством приділяється забезпеченню екологічної безпеки в процесі використання земель для сільськогосподарських й інших потреб. Вона забезпечується відповідними правилами застосування пестицидів і агрохімікатів, основні з яких визначені ЗУ "Про пестициди і агрохімікати".

Враховуючи негативний вплив на стан довкілля діяльності об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, ЗК (ст. 114) передбачає створення навколо них санітарно-захисних зон, у межах яких забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури й інших об'єктів, пов'язаних із постійним перебуванням людей. Охоронні зони мають створюватись і навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо, вздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів (ст. 112 ЗК). Правовий режим земель охоронних і санітарно-захисних зон визначається також ЗУ "Про транспорт" (ст. 11), "Про залізничний транспорт" (ст. 6), "Про електроенергетику" (ст. 20), "Про поводження з радіоактивними відходами" (ст. 26) й Іншими нормативно-правовими актами. Особливій охороні підлягають землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення. Навколо об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються охоронні зони із забороною на землях цих зон діяльності, що шкідливо впливає на забезпечення режиму земель природоохоронного призначення (ст. 39, 40 ЗУ "Про природно-заповідний фонд України"). Відповідні вимоги встановлені й для земель оздоровчого призначення.

Відносини в галузі охорони і раціонального використання надр регулюються Кодексом України про надра, Гірським Законом й іншими актами законодавства. Надра - частина земної кори, розташована під поверхнею суші та дном водоймищ, яка простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення й освоєння. Надра - виключна власність народу України І передається тільки в користування. До надр належать суцільні породи і породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані. Родовища корисних копалин - накопичення мінеральних речовин у надрах, на поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, які за кількістю, якістю й умовами залягання придатні для промислового використання. Усі родовища, у тому числі й техногенні, із запасами, оціненими як промислові, складають Державний фонд родовищ корисних копалин. Корисні копалини поділяються на корисні копалини загальнодержавного і місцевого значення. Надра передаються в постійне або тимчасове використання для цілей, передбачених законом. Користування надрами е платним. Основними вимогами в галузі охорони надр є: забезпечення повного й комплексного геологічного вивчення надр; раціональний видобуток і використання запасів корисних копалин і компонентів, що містяться в них; недопущення шкідливого впливу робіт, пов'язаних із користуванням надрами тощо (ст. 54 Кодексу про надра). Законодавством також встановлено вимоги щодо: користування надрами в процесі геологічного вивчення надр; проектування, будівництва і введення в експлуатацію гірничодобувних об'єктів, а також підземних споруд, не пов'язаних із видобуванням корисних копалин; користування надрами для розробки корисних копалин і для цілей, не пов'язаних із їх видобуванням (ст. 48-50). Проектування гірничодобувних об'єктів і підземних споруд, не пов'язаних із видобуванням корисних копалин, провадиться тільки на основі екологічного й іншого вивчення надр з урахуванням комплексного розвитку регіону та вимог екологічної безпеки. Зазначені об'єкти підлягають екологічній, науково-технічній та іншим видам експертиз. Законодавство також встановлює вимоги і щодо охорони надр у процесі проектування і будівництва населених пунктів, промислових й інших об'єктів (ст. 58 Кодексу і Положення про порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення (Постанова КМУ)). Підприємства, установи, організації та громадяни повинні відшкодувати збитки, заподіяні ними внаслідок порушення законодавства про надра.

Комплекс питань організації, охорони, використання ПЗФ регулюється ЗУ "Про природно-заповідний фонд України", який відносить (ст. 3) до складу цього фонду: природні території й об'єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об'єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки і парки - пам'ятки садово-паркового мистецтва. Природно- заповідний фонд охороняється як національне надбання. ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 61) встановлює загальні засади створення територій і об'єктів природно-заповідного фонду; Земельний кодекс (ст. 72) визначає режим земель природоохоронного призначення; Кодекс про надра (ст. 59) містить норми про оголошення ділянок, які становлять особливу або культурну цінність, об'єктами ПЗФ; Водний кодекс (ст. 94) містить загальну норму про охорону та користування водними об'єктами, віднесеними до ПЗФ; Лісовий кодекс (ст. 53) встановлює порядок і види рубок у лісах заповідників, заповідних зон природних і регіональних ландшафтних парків, пам'яток природи, заповідних урочищ; ЗУ "Про тваринний світ", "Про рослинний світ" та "Про Червону книгу України" встановлюють вимоги про охорону об'єктів тваринного і рослинного світу на територіях і об'єктах ПЗФ; ЗУ "Про охорону атмосферного повітря" (ст. 7) передбачено можливість встановлення для окремих районів (включаючи території ПЗФ) більш суворих (порівняно з усією територією України) гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин і рівнів інших шкідливих впливів на атмосферне повітря. Для запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях встановлюються охоронні зони (ст. 72 ЗК), в яких не допускається будівництво промислових й інших об'єктів та розвиток господарської діяльності. Відповідно до Лісового кодексу ліси підлягають охороні й захисту. ЗУ "Про рослинний світ" встановлено, що під час використання й відтворення рослинного світу, необхідно дотримуватися таких основних вимог: збереження умов місцезростання дикорослих рослин і природних рослинних угруповань; науково обґрунтованого, невиснажливого використання природних рослинних ресурсів; здійснення заходів щодо запобігання або попередження негативного впливу господарської діяльності на рослинний світ тощо. Відносини в галузі охорони, використання й відтворення тваринного світу (диких тварин) регулюються ЗУ "Про тваринний світ" й іншими нормативними актами.

В Україні діють законодавчі й нормативні акти превентивного характеру, які запобігають негативному впливу людської діяльності на довкілля. Це, зокрема, закони про екологічну експертизу, положення про громадський екологічний контроль, порядок інформування в галузі охорони довкілля, екологічний моніторинг й інші нормативно-правові акти, тобто законодавство, що складає основу екологічної безпеки. За допомогою норм екологічного законодавства сфера матеріального виробництва (джерело виникнення екологічних проблем) ставиться у певні екологічні рамки. Так, із метою запобігання небезпечним техногенним впливам на довкілля ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 51) встановлено спеціальні екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію й експлуатації підприємств, споруд й інших об'єктів, які передбачають; забезпечення екологічної безпеки людей, раціонального використання природних ресурсів, додержання нормативів шкідливих впливів на довкілля при проектуванні, розміщенні, будівництві, введенні в дію нових і реконструкції діючих підприємств, споруд й інших об'єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових технологічних процесів та устаткування; обов'язкове обладнання спорудами, устаткуванням і пристроями для очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення впливу шкідливих чинників, а також приладами контролю за кількістю та складом забруднюючих речовин і за характеристиками шкідливих чинників підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов'язана зі шкідливим впливом на довкілля, незалежно від часу введення їх у дію; обов'язкове включення в проекти господарської й іншої діяльності матеріалів оцінки її впливу на навколишнє середовище і здоров'я людей. Оцінка має здійснюватись з урахуванням вимог законодавства про охорону довкілля, екологічної ємності даної території, стану довкілля в місцях, де планується розміщення об'єктів, екологічних прогнозів, перспектив соціально-економічного розвитку регіону, потужності та видів сукупного впливу шкідливих чинників й об'єктів на довкілля тощо. Із зазначеними еколого-правовими вимогами кореспондуються відповідні приписи ще цілої низки нормативно-правових актів.

Окремий аспект еколого-правового регулювання - забезпечення дотримання екологічних вимог при розміщенні і розвитку населених пунктів. ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 59) вимагає, щоб планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснювались з урахуванням екологічної ємності територій, додержанням вимог охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів й екологічної безпеки. Екологічні, санітарно-гігієнічні правила планування та забудови населених пунктів встановлені ЗУ "Про основи містобудування", Основами законодавства про охорону здоров'я, "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" й іншими нормативними актами.

До переліку видів діяльності й об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку (Постанова КМУ), зокрема, включені: атомна енергетика й атомна промисловість; біохімічне, біотехнічне і фарматехнічне виробництво; збір, обробка, зберігання, поховання, знешкодження й утилізація всіх видів промислових і побутових відходів; хімічна промисловість; металургія; вугільна, гірничодобувна промисловість; целюлозно-паперова промисловість; будівництво аеродромів, залізничних вузлів і вокзалів, автовокзалів, річкових і морських портів, залізничних і автомобільних магістралей, метрополітенів; виробництво харчових продуктів й інші окремі об'єкти та види діяльності. Питання упередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій знаходять своє відображення й в законах і кодексах про охорону окремих природних ресурсів і об'єктів, в інших нормативних актах екологічної спрямованості.

Таким чином, нині екологічне законодавство включає законодавчі й Інші нормативно-правові акти, що регулюють екологічні правовідносини, які виникають у зв'язку з охороною довкілля і використанням природних ресурсів. Це означає, що екологічне законодавство України вже сформувалося в певну систему, хоча воно не позбавлене недоліків. Одним із них є той факт, що формувалося чинне екологічне законодавство за ресурсними ознаками, причому окремому правовому регулюванню піддавалися атмосферні, водні, земельні, гірничі, лісові й інші відносини. Такий підхід не забезпечував комплексності в регламентації відносин, що стосуються природного середовища як єдиної екосистеми. Чинне законодавство ще не має принципів і науково обґрунтованих способів визначення шкоди, заподіяної атмосфері, водним ресурсам, землям, надрам, тваринному й рослинному світу, ландшафтам. Не встановлено й юридичних нормативів на комплексні екологічні порушення, є досить відчутні похибки у правовому регулюванні відносин стосовно комплексного визначення збитків, завданих природі.

Законодавство про ПЗФ і Червону книгу не врегульовує питання охорони об'єктів ПЗФ порядок і можливості створення об'єктів ПЗФ приватної власності; не вирішує питання невідворотності відповідальності, господарювання на території об'єктів ПЗФ. Виключно бюджетне фінансування обмежує можливості розвитку заповідної справи. Потребує покращення така галузь природоохоронного законодавства, як курортно-рекреаційне, законодавство про ландшафтну архітектуру тощо.

Основними напрямками вдосконалення правового регулювання екологічних відносин мають стати: систематизація екологічного законодавства; удосконалення правових основ управління й контролю у сфері використання природних ресурсів, охорони довкілля, поліпшення еколого-правової освіти. Серед головних пріоритетів розвитку екологічного законодавства відзначають: усунення прогалин і суперечностей у системі нормативних приписів; гармонізацію національного екологічного законодавства з міжнародним законодавством; кодифікацію відповідних еколого-правових норм. Систематизація екологічного законодавства - це проведення уповноваженими органами держави діяльності щодо його впорядкування, приведення в певну систему шляхом здійснення Інкорпорації, кодифікації (самостійна форма систематизації, яка передбачає опрацювання нормативного матеріалу і видання єдиного, логічно й юридично суцільного нормативного акта) та консолідації. Кодифікація перспективних актів екологічного законодавства передбачає наукове обґрунтування, розробку і прийняття Екологічного кодексу України (як основи екологічного права), законів про екологічну інформацію, про екологічну освіту тощо, інкорпорація означає об'єднання чинних правових актів, що стосуються екології, у відповідних збірниках у певному порядку та передбачає систематизацію законів, нормативно-правових актів з екологічного законодавства. Консолідація - фактично проміжна ланка, середнє між кодифікацією й Інкорпорацією. Систематизація екологічного законодавства з використанням даної форми передбачає об'єднання декількох нормативних актів в один. Українське

екологічне законодавство постійно оновлюється. Основна ознака цього процесу - створення цілісного та диференційованого економіко-правового механізму утвердження та гарантування екологічної безпеки суспільства. Один із важливих напрямів удосконалення екологічного законодавства країни - його гармонізація із законодавством країн ЄС, які протягом останніх десятиліть створили ефективне екологічне законодавство та накопичили значний досвід забезпечення його практичної реалізації.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші