Навігація
Головна
ПОСЛУГИ
Авторизація/Реєстрація
Реклама на сайті
 
Головна arrow Екологія arrow Екосистемологія
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Екосистемологія - фундаментальна галузь знань

Екологія та екосистемологія

Екологія бере свій початок від праць відомого німецького зоолога Е.Геккеля, опублікованих у 1866 і 1868 роках. У них він уперше зробив спробу дати визначення цієї галузі знання, хоча екологічні підходи до вивчення поведінки організмів у навколишньому природному середовищі були відомими ще з праць античних філософів. Як свідчать історіографічні дані, відомості про екологічні особливості різних видів рослин і тварин містять численні праці зоологів і ботаніків ХУІІ-ХVIII століть. У XIX - на початку XX століть формувалася екологія угруповань живих істот - біоценозів, фітоценозів тощо. На III ботанічному конгресі в Брюсселі (1910 р.) екологію рослин офіційно розділили на дві частини: аутекологію (екологію особин) і синекологію (екологію угруповань).

З виходом у світ у 1927 році праці англійського вченого Ч.Елтона “Екологія тварин ” започатковується розвиток популяційної екології, яка в середині століття набула великого розмаху завдяки працям С.О.Сєверцова, В.Гранта, С.С.Шварца, М.П.Наумова, а під кінець століття стала науковою основою охорони видової біорізноманітності на планеті.

Після опублікування в 1935 році праці А.Тенслі про користування та зловживання фітоценологічними поняттями й термінами, а також праць В.В.Станчинського (1934) і на початку сорокових років - В.М.Сукачова(1944), починає формуватися ще один розділ екології, який за кордоном одержав назву “вчення про екосистеми, а в російськомовній літературі - “біогеоценології"".

У більшості наукових праць (Наумов, 1963; Чернова, Былова, 1971; Begon, 1955) у межах екології виділяють такі розділи: аутекологію (екологію організмів), демекологією (екологію популяцій), синекологію (біоценологію, екологію угруповань), екологію екосистем (Одум, 1986), глобальну екологію (Будьїко, 1977, 1984). Розрізняють цілу низку прикладних і часткових розділів цієї науки: лісова екологія, сільськогосподарська екологія, географічна екологія, хімічна екологія, геохімічна екологія, інженерна екологія, морфологічна екологія, фізіологічна екологія, еволюційна екологія, історична екологія, палеоекологія, соціальна екологія, екологія людини (Дедю, 1989; Реймерс, 1994). Деякі вчені намагалися звести екологію до наукового підходу, а її пізнавальні функції передати фізичній географії, методології чи іншим галузям знань (Герасимов, 1980;Трусов, 1983; Кацура, 1983). Через необізнаність і популізм деяких гуманітаріїв і громадських діячів у різноманітних публікаціях з'явилися навіть такі назви, як “екологія мистецтва", “екологія культури, “екологія любові" тощо (Федоренко, Реймерс, 1983; Реймерс, 1994). Наші міркування з цього приводу висловлені в попередніх публікаціях (Голубець, 1980). Тут ставимо за мету детально проаналізувати ту частину екології, об'єктом вивчення якої є екосистема. Через недостатню вимогливість фахівців та запал аматорів екологія як один з найактуальніших розділів знання й наукова основа різноманітних видів господарської діяльності, пов'язаних з використанням природних ресурсів і негативними змінами навколишнього природного середовища, справді перетворюється у всеосяжну науку з великою кількістю визначень, об'єктів досліджень, завдань, і, поряд з цим, перегинів, недоречностей і неточностей. Навіть один з найвідоміших екологів, Ю.Одум (1986), зазначаючи, що “екологія вивчає рівні організації ... від організмів до екосистем" (с.14), на цій же сторінці пише: “екологія вивчає головним чином ті системи, котрі ... вищі за рівень організму", а далі, на с.24: “екосистема - основна функціональна одиниця в екології", забувши, що організмовий і популяційний рівні організації є такими ж загальними, як екосистемний, а аутекологія і демекологія - такими ж важливими як “екологія екосистем". У попередніх працях цей автор (1975) екосистему потрактував як центральний об'єкт і головне поняття екології, без жодної згадки про організм і популяцію - також центральні об'єкти аутекології і демекологія. Сама ж екологія була визначена як наука про будову й функції екосистем (Одум, 1968).

Інакше це питання висвітлюють В.Д.Федоров і Т.Г.Гільманов (1980). Спираючись на думку Т.О.Работнова про те, що екосистема - це головний об'єкт загальної екології, вони вважають, що остання “вивчає екосистему як щось ціле, намагаючись визначити вплив окремих елементів або створених ними підсистем на цілісні властивості біокосного утворення". Натомість “часткова екологія ... вивчає застосування законів загальної екології до окремих таксономічних рангів (від царства до виду), що входять у структуру екосистеми" (с. 16). А “сучасна екологія являє собою вчення про екосистеми, яке розкриває закономірності їх складу, структури, функціонування та еволюції" (с.30). Поряд з цим вони використовують такі поняття, як “системна екологія", “динамічна екологія", “факторальна екологія" чи просто"екологія". М.Ф.Реймерс та О.В.Яблоков (1982), навпаки, загальною екологією називають “галузь науки про загальні закономірності взаємовідношень організмів і середовища, характерних як для рослин, так і для тварин (включаючи людину як біологічну істоту" (с. 137).

Ще своєрідніше думки з приводу суті та структури екології висловив М.Ф.Реймерс (1994). Він завважує, що “екологію трактують як науку про екосистеми або ширше - про надорганізмові системи", при цьому “намагаючись загнати її в коротке ложе біології" (с. 12), тоді як “сучасна екологія - лише біологізована (так само як і географізована чи математизована), але не є біологічною". їй властивий “широкий системний міжгалузевий погляд ... Її предмет - збереження функціональної і структурної цілісності того центрального об'єкта, котрий вичленовується в процесі дослідження ... Така екологія уже зовсім не біологія і ніяка інша наука, вона - сама собою, новий розділ знань, який дорівнює математиці, а може й ширший ніж математика, фізика, хімія і так далі При цьому вона зовсім не втратила себе, а лише розширила свій предмет за межі біоекології і, відповідно, включила в коло вивчення ширший спектр нових об'єктів. За своїм суспільним значенням вона виросла з коротких штанців, одягнених на неї Е.Геккелем. У сучасному розумінні вона стала мегаекологією" - “циклом дисциплін про виживання людства" (с.12).

Далі цитований автор нарікає на те, що “великої екології, чи мегаекології ще нема “як єдиного цілого". Є її прамати - біоекологія з давно складеною структурою і теоретичними передумовами, а мегаекологія залишається без теоретичних основ. У такій ситуації до екології легко приєднуються навіть ті, що в ній “нічого не розуміють". І таких самозванців дуже багато. Всі стали “екологами". Такої профанації знання ще не було в історії людства ... Раз усі “екологи", то й майже все почали називати “екологією", в тому числі й охорону природи, й охорону навколишнього щодо людини середовища" (с.13).

Незважаючи на це цілком слушне ремствування, М.Ф.Реймерс зображає “сучасну екологію" як конгломерат найневірогідніших її підрозділів, у тому числі й сформульованих невігласами й “самозванцями" в цій галузі знань. “Усю систему екологічних наук" він розділяє на фундаментальні та прикладні. До фундаментальних зараховує “сучасну біоекології як праматінку мегаекології наших днів". За ієрархією біотичних систем біоекологія розділяє на ендоекологію (молекулярна екологія, екологія клітин і тканин, фізіологічна екологія) та екзоекологію (аутекологія, демекологія, популяційна екологія, спеціоекологія, синекологія, біоценологія, біогеоценологія, біосферологія, екосферологія). Серед прикладних екологіє названі: промислова, сільськогосподарська, інженерна, соціальна, екологія людини, екологія культури, екологія духу, екологія народонаселення і багато інших. Загалом сучасна екологія (мегаекологія) за М.Ф.Реймерсом складається з близько 50 різноманітних екологію.

Ознаки подібного деформування екології знаходимо й у багатьох інших працях (Гирусов, 1983; Федоренко, Реймерс, 1983; Микитюк та ін., 1998; Кучерявий, 1999, 2000). Усе це засвідчує крайню потребу порятунку цієї надзвичайно актуальної галузі знань, без розвитку якої неможливо вирішити питання сталого розвитку та виживання людства в антропогенно зміненому довкіллі (Наше 1989; Программа 1993; Голубець, 19976). Досягти мети, тобто захистити екологію від розмивання, знеособлення та знецінення, можна шляхом чіткого визначення її наукової сутності, об'єктів і методів їх вивчення, встановлення обсягу її компетенції та взаємовідношень із сусідніми галузями знань.

Передовсім треба позбутися нав'язливих сумнівів щодо того, чи “сучасна екологія: наука чи світогляд?” (Реймерс, 1994), чи науковий підхід (Трусов, 1983). Кожен свідомий не лише еколог чи біолог, але й природничник повинен глибоко усвідомити те, що екологія, незалежно від епітету “сучасна ” чи “майбутня ”, загальна чи прикладна, земна чи космічна, була, є і має залишатися розділом біології, тобто наукою, покликаною вивчати взаємовідношення живих істот та їх сукупностей між собою і з навколишньою неживою природою, структурно-функціональні властивості екологічних систем - від найменших консорційних до біосфери включно, історію формування, еволюцію, природну та антропогенну динаміку цих систем, їх корисні функції для людини та можливості їх розумного використання.

Зважаючи на те, що живими системами є не лише організми, їх функціональні сукупності (колонії, родини, стада, популяції, раси, види, роди, царства, біоценози, біоми, біострома та ін.), чи системи, безпосередніми організаторами котрих є живі організми чи жива речовина, загалом, тобто екосистеми всіх ступенів організації - від консорції до біосфери, але й усі ті системи (підсистеми), з яких складається організм (макромолекули, органели, клітини, тканини, органи, системи органів травлення, дихання, кровообігу, подразнення, опорності, руху тощо; Голубець, 1982), маємо зафіксувати, що екологія - це наука лише про системи організмового, популяційного та екосистемного рівнів організації. Тому мови про якусь ендоекологію (гена, хлоропласта, клітини чи органу; Реймерс, 1994) не може бути. Внутрішньоорганізмові структури та їх функціонування є предметом вивчення генетики, анатомії, морфології, фізіології, біохімії та інших розділів біології. Якщо ж потрібно вивчати вплив зовнішніх (екологічних), а тим більше внутрішніх факторів (наприклад, внутрішньоклітинних - на стан гена чи хромосоми) на ці структури, то нема потреби вдаватися до засобів власне екології. Для цього існують такі розділи біології, як екологічна біохімія, екологічна генетика, екологічна фізіологія тощо.

Так само неприпустимим є використання екологічного інструмента для аналізу соціальних, демографічних, психологічних, технологічних чи морально-етичних явищ, а формування таких “екологія", як екологія особистості, екологія суспільства, екологія культури, екологія мистецтва, екологія духу (Быховский, 1979; Трусов, 1983; Дондурей, 1983; Реймерс, 1994), є не лише абсурдним, але й шкідливим як для екології, так і для інших розділів наук - соціології, мистецтвознавства, культурології, народознавства та інших. Глибоко помилковою є думка про те, що завданням “сучасної екології ” (“мегаекології) має стати дослідження будь-яких об'єктів - не лише живих, але й неживих, технічних, економічних, суспільних, політичних (Реймерс, 1994) у навколишньому щодо них середовищі. У цьому випадку одержимо не лише безмежну методологічну плутанину, але й відкриємо можливість виникнення “нових розділів екології ” типу “екологія соціалізму ”, “екологія компартії ”, “екологія сільськогосподарського інвентарю", “екологія ринку ”, “екологія каменюки на дорозі тощо.

Що ж стосується використання екологічних підходів у вивченні взаємовідношень між структурними компонентами неживих систем та їх реакцій на різноманітні впливи зовнішніх щодо них чинників, то висновок може бути лише від'ємний. Для цього існують методи структурного, системного та функціонального аналізів. Саме ними якнайширше послуговуються фахівці відповідних галузей знань. Але називати їх екологічними недоречно і помилково.

Так само безпідставно вважати екологію світоглядом. Вона, безумовно, має велике світоглядне значення, допомогла зрозуміти особливості існування живих організмів, у тому числі й людини, в навколишньому природному середовищі, пізнати закономірності будови й функціонування екологічних систем, зокрема біосфери, в котрій виникла людина, існує людське суспільство і від стану котрої залежить його майбутнє. Здобутки екології дали змогу підійти до реалізації численних глобальних програм, передовсім таких, як Міжнародна Біологічна Програма, “Людина і біосфера, Програма ООН з навколишнього середовища, Програма сталого розвитку та інші. Вони також спричинилися до усвідомлення глобалізації різноманітних екологічних процесів: забруднення атмосфери й світового океану, руйнування озонового екрана, зубожіння біотичної різноманітності, а також потребу глобалізації заходів охорони довкілля, припинення обезлісення та опустинення планети тощо. Екологія спричинилася до збагачення людської свідомості, філософського переосмислення взаємовідношень між біотичною й суспільною формами організації та ролі інтегрального інтелекту в еволюції біосфери, але ніколи не зможе підмінити суспільної свідомості - філософії, яка включає не лише екологічну, але й духовну, етичну, естетичну та інші складові.

Наступним важливим завданням є визначення структури екології та її співвідношення з іншими галузями знань. Визначною підставою відповіді на це є чітка, наведена вище дефініція екології.

Історія формування, практичний досвід і наукові здобутки служать основою для того, щоби в її межах розрізняти чотири основні розділі/ (рис. 1.3). Перші три: аутекологія (екологія організмів), демекологія (екологія популяцій) і синекологія (екологія угруповань, біоценологія) є більш-менш усталеними.

Основні розділи загальної екології та об'єкти їх вивчення.

Рис.1.3. Основні розділи загальної екології та об'єкти їх вивчення.

Обґрунтуванню четвертого розділу - екосистемології ми вирішили присвятити цю працю.

З огляду на видову різноманітність у природі та з метою спеціалізації методів досліджень, у межах аутекології й демекології розрізняють екологію рослин, тварин, мікроорганізмів, грибів чи систематичних їх підрозділів: екологію птахів, звірів, земноводних, безхребетних, злаків, бобових, мохів, лишайників, ведмедя, білки, смереки тощо. Об'єктом вивчення синекології можуть бути різноманітні угруповання рослин, тварин і мікроорганізмів, трофічні зв'язки між ними, чи, ширше, речовинно-енергетичний обмін, форми симбіотичного, паразитичного, мутуалістичного чи протокооперацій- ного співіснування в системах типу “хижак-жертва", “паразит-господар", "продуценти консумент"" та інших. Найбільшими її піддослідними одиницями є біоми, тобто біотичні комплекси фізико-географічних зон, а також біострома, у визначенні Є.М.Лавренка (1964). Окремим розділом біоценології слід вважати фітоценологію, вчення про рослинні угруповання - фітоценози і рослинний покрив Землі як сукупність фітоценозів. До неї належать також паразитоценологія, гідробіоценологія (Паразитоценология.., 1985; Константинов, 1986; Растительность.., 1989) і подібні до них розділи знань.

Спільною особливістю цих трьох розділів екології є те, що об'єкти їх досліджень завжди вивчаються в навколишньому природному середовищі. Предметом дослідження є вплив тих чи інших екологічних факторів (наприклад, вологи, світла, тепла, родючості ґрунту , товщини снігового покриву тощо) на стан, життєвість чи поведінку організму, популяції чи біоценозу. Але екологічні умови завжди трактуються як зовнішній збурювальний чинник щодо піддослідної системи. Середовище існування останньої ніколи не потрактовується як її структурно-функціональний блок, тобто синекологія ніколи не піднімається до рівня екосистемних досліджень - аналізу аутекологічного, демекологічного чи синекологічного об'єкта в структурно-функціональній єдності із середовищем його існування - в екосистемі. Це характерне для всіх класичних наукових праць і підручників з екології рослин чи екології тварин (наприклад, Наумов, 1963; Лархер, 1978; Культиасов, 1982 та інші). Четвертий основний розділ екології - екосистемологія вимагає окремого всебічного обґрунтування.

 
Якщо Ви помітили помилку в тексті позначте слово та натисніть Shift + Enter
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >
 
Дисципліни
Агропромисловість
Банківська справа
БЖД
Бухоблік та Аудит
Географія
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика та Естетика
Журналістика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логіка
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Нерухомість
Педагогіка
Політологія
Політекономія
Право
Природознавство
Психологія
Релігієзнавство
Риторика
РПС
Соціологія
Статистика
Страхова справа
Техніка
Товарознавство
Туризм
Філософія
Фінанси
Інші